Читать книгу Не зважай - Эдвард Сент-Обин - Страница 5

Віктор спав у себе внизу, і Анна не хотіла його будити. Вони прожили разом менше року, але вже ночували в окремих спальнях, тому що тепер хропіння Віктора було єдиним, що не давало їй спати вночі. Анна босоніж спустилась вузькими крутими сходами, торкаючись кінчиками пальців вигинів побіленої стіни. На кухні вона зняла свисток із пошарпаного емальованого чайника і, намагаючись не шуміти, заварила собі кави.

Вікторову кухню, з її яскраво-помаранчевими тарілками та скибками кавуна на кухонних рушниках, пронизував якийсь похмурий дух силуваної бадьорості. Ця кухня була гаванню напускної життєрадісності, створеної зусиллями Елейн, колишньої дружини Віктора. Віктор із радістю висміяв би її поганий смак, але побоювався, що висміювати його буде навіть більшим несмаком. Та й узагалі, чи треба звертати увагу на інтер’єр кухні? Хіба він може мати значення? Можливо, у цьому разі зневажлива байдужість буде більш доречною? Він завжди захоплювався Девідом Мелроузом, який стверджував, що здатність робити помилки без найменшого відчуття сорому набагато важливіша, ніж гарний смак. От якраз це у Віктора не дуже й виходило. Час від часу його вистачало на декілька днів або кілька хвилин зухвалої самовпевненості, однак він звично повертався до старанно культивованого образу джентльмена; звісно, дуже кумедно еpater les bourgeois[8], але це досить проблематично робити, якщо ти сам один із них. Віктор знав, що не здатний розділити глибокої впевненості Девіда Мелроуза в тому, що бути успішним – це вульгарно. Звичайно, можна було запідозрити, що за апатичністю і презирством Девіда ховається жаль за життям, що не склалося, але ця елементарна думка миттєво забувалась у владній присутності Девіда.

Понад усе Анну дивувало те, що Віктор, узагалі-то чоловік розумний та інтелігентний, так легко піймався на досить маленький гачок. Вона налила собі кави і, як не дивно, поспівчувала Елейн. Вони ніколи не зустрічались, але тепер Анна краще розуміла, чому колишня дружина Віктора шукала розради в кухликах і горнятках із зображеннями Снупі[9].

Коли лондонське бюро «Нью-Йорк таймс» послало Анну Мур узяти інтерв’ю в сера Віктора Айзена, відомого філософа, той видався їй доволі старомодним. Він щойно закінчив обід у клубі «Атенеум»; фетровий, потемнілий від дощу капелюх лежав на столику в передпокої. Якимось архаїчним жестом Віктор вийняв годинник із кишені камізельки.

– А ви вчасно, – сказав він. – Обожнюю пунктуальність.

– От і добре, – відповіла Анна. – Багато хто цього не любить.

Інтерв’ю минуло вдало. Власне, воно виявилося настільки вдалим, що пізнього пообіддя продовжилось у Вікторовій спальні. Відтоді Анна з готовністю сприймала едвардіанське облаштування, претензійний будинок, жартики з душком кларету, а також дворянський титул як частину маскування, до якого змушений удаватися єврейський інтелектуал, аби не виділятись у панорамі повсякденного англійського життя.

Упродовж наступних місяців вона жила з Віктором у Лондоні, ігноруючи будь-які докази, що робили подібні пояснення занадто оптимістичними. Наприклад, безкінечні вікенди, що починались із детальних брифінгів по середах: скільки акрів, скільки століть, скільки слуг. По четвергах висловлювалися сумніви: сподіваюся, що цього разу там буде міністр фінансів; Джеральд на інвалідному візку, чи піде він на полювання? По п’ятницях, уже в дорозі, звучали попередження: «У цьому домі не слід самостійно розпаковувати речі»; «Не слід запитувати в гостей, чим вони займаються»; «Не слід, як минулого разу, цікавитися самопочуттям дворецького». Вікенди закінчувалися тільки у вівторок, коли з недогризків і ошмаття суботи та неділі вичавлювалися останні краплини кислого соку.

У Лондоні Анна зустрічалася з розумними друзями Віктора, а вікенди проводила в багатих і переважно дурних, для яких Віктор був розумнішим товаришем. Він захоплювався вином і картинами, а господарі часто починали розмову фразою: «Віктор пояснить нам, чому…». Анна помічала, як його примушують прорікати що-небудь глибокодумне і як він із усієї сили намагається бути якомога більше схожим на тих, хто його запросив у гості, аж до повторення тривіальних зауважень: «Як славно, що Джеральд продовжує ходити на полювання! А матуся Джеральда просто неперевершена! Дев’яносто два роки, а цілком при своєму розумі і ще й досі порається в саду». «Я від неї дурію», – скаржився Віктор.

Так, він тяжкою працею заробляв свої обіди та вечері, але їв їх із задоволенням. Набагато складніше було пояснити його розкішну лондонську садибу в одному з найтсбриджських провулків. Віктор придбав її на умовах п’ятнадцятирічної оренди після того, як продав свій будинок, що був хоч і невеликим, але повністю йому належав і розташовувався в трохи менш престижному районі. Оренда садиби закінчувалася через сім років. Анна вперто пояснювала цю безумну оборудку вічною неуважністю, притаманною мислителям і філософам.

Щире захоплення Віктором почало згасати лише в липні, коли Анна приїхала з ним на гостину до Лакосту, де стосунки Девіда й Віктора розкрилися перед нею в усій повноті. Анну почало цікавити, наскільки високу ціну, у грошах і часі, Віктор готовий заплатити за примарне відчуття належності до світського товариства, і вона вже зовсім не розуміла, чому, заради всіх святих, він хоче утвердитись в очах Девіда.

Зі слів Віктора, вони з Девідом були ровесниками – так він називав усіх людей приблизно свого віку, які не звертали на нього уваги в шкільні роки. «Ми знайомі ще з часів Ітона» означало, що в школі ця людина безжально знущалася з Віктора. Він говорив лише про двох шкільних приятелів, але не підтримував із ними стосунків: один очолював якийсь кембриджський коледж, а другий пішов на державну службу, однак усі вважали, що він служить у розвідці, бо назва його посади була неймовірно нудною.

Анна прекрасно уявляла собі Віктора в ті роки: боязкий хлопчик, чиї батьки залишили Австрію після Першої світової й оселилися в Гемпстеді, а опісля допомогли друзям підшукати будинок для Фройдів[10]. Образ Девіда Мелроуза склався в неї з розповідей Віктора та з типово американських уявлень про англійську шляхту – такий собі напівбог, мешканець величезного маєтку, неодмінний учасник сільських ігор у крикет, чепурун у яскравій камізельці, котра свідчить про його членство в клубі «Поп»[11], куди Віктора так ніколи й не прийняли. Сприймати цей клуб усерйоз було важко, але Віктор дуже засмутився. Загалом, на думку Анни, англійські аристократи чимось нагадували найвідоміших американських футболістів, тільки не лапали дівок із групи підтримки, а духопелили молодших, коли ті підносили їм пересмажені тости.

Коли вона врешті побачила живого Девіда, котрий стояв у кінці червоного килима Вікторових розповідей, Анна відразу ж завважила його бундючність, але вирішила, що американське походження не дозволяє їй повною мірою пройнятися заворожливим чаром його несправджених надій і загублених талантів. Вона вирішила, що Девід дурисвіт, і сказала про це Вікторові. Віктор суворо вичитав їй і пояснив, що Девід дуже карається своїм печальним становищем. «Тобто він знає, що від нього – суцільний геморой?» – уточнила вона.

Анна попрямувала до сходів, зігріваючи руки об помаранчевий кухлик у пурпурних сердечках. Їй дуже хотілося провести день за читанням у гамаку, підвішеному до платанів перед будинком, та вона вже погодилася поїхати з Елінор в аеропорт. На «розважальній прогулянці» двох американок наполіг Віктор, якого мучило палке бажання тісно подружитися з Мелроузами. Із усього сімейства Мелроузів Анні по-справжньому подобався лише Патрік, який у свої п’ять років ще був здатен хоч на якийсь вияв ентузіазму.

Елінор, така нещасна та вразлива, спочатку розчулила Анну, але її безкінечна пиятика потроху починала дратувати. До того ж Анні доводилося стримувати не лише свої поривання рятувати всіх, але й звичку без церемоній вказувати на їхні моральні недоліки, оскільки вона добре знала, що англійці цураються жінок, які чітко формулюють свої думки, а особливо тих, котрі відстоюють свої погляди. Кожного разу, коли вона викладала пікового туза, його побивали яким-небудь дрібним козирем – чуткою, нещирим компліментом, дурним жартом, недолугим зауваженням – чимось таким, що не давало можливості поговорити серйозно. Їй було неприємно бачити мертвотні посмішки на обличчях людей, які здобули перемогу винятково завдяки власній дурості.

Анна засвоїла урок і надалі без особливих зусиль підтакувала Джорджеві Вотфорду, англійському герцогові та податковому втікачеві, котрий надавав перевагу неможливо гостроносим туфлям і часто гостював у садибі Мелроузів на Лазуровому березі. Нерухоме, немов дерев’яне, обличчя Джорджа вкривала сітка тонюсіньких зморшок, роблячи його схожим на густо лаковані поверхні полотен старих майстрів – тих самих, продаж яких «шокував усю країну». На думку Анни, від англійських герцогів вимагалося не так і багато: не розтринькувати своє майно, особливо тоді, коли воно мало певну історичну цінність, і бути хранителями того, що всі інші називали «нашою культурною спадщиною». На превеликий жаль, цей тип із лицем, схожим на павутиння, не впорався навіть з елементарним завданням – залишити своїх Рембрандтів там, де вони висіли.

Так Анна і підтакувала їм усім, аж до самого приїзду Віджея Шаха, одного зі знайомих Віктора, щоправда, не зарахованого ним до друзів. Років десять тому Віджей, який очолював у той час дискусійний клуб, запросив Віктора до Ітона для обговорення «релевантності філософії». Відтоді Віджей посилено підтримував знайомство за допомогою потоку високохудожніх поштових листівок і час від часу зустрічався з Віктором та Анною на лондонських вечірках. Як і Віктор, Віджей закінчив Ітон, але, на відміну від Віктора, був дуже багатим.

Попервах Анні було соромно за мимовільну відразу, яку в неї викликала зовнішність Віджея. Землистий колір шкіри та одутлі щоки створювали враження, ніби він ніяк не може видужати від свинки, а на широкому обличчі стирчав величезний гачкуватий ніс із непогамовними чорними волосинками, що визивно стирчали з ніздрів. Важка квадратна оправа з товстими скельцями залишала запалені вм’ятини на переніссі, але без окулярів короткозорі очі в темних очницях мали ще гірший вигляд. Укладена феном зачіска вінчала череп, як засохла чорна меренга. Недолуга манера одягатися лише підкреслювала природні недоліки Віджея. Безумовно, його улюблені зелені штани кльош були помилкою, та вони блякли у порівнянні з літніми піджаками з шотландки яскравого забарвлення і з повсякчас відстовбурченими кишенями. Проте Віджей у безглуздому вбранні мав вигляд набагато кращий, ніж у купальному костюмі. Анна й дотепер із відразою згадує його занадто вузькі плечі, густо вкрите чорними завитками волосся і всіяні білими пухирцями жировиків.

Якби Віджей був хоч трохи приємнішим у спілкуванні, його зовнішність не викликала б такого гострого відчуття огиди і, можливо, на неї навіть не звертали б уваги, але за кілька днів знайомства Анна дійшла висновку, що всі його бридкі риси – результат лихої вдачі. Широкий смішливий рот був водночас грубим і жорстоким. Будь-яка спроба всміхнутися приводила до того, що лілові губи кривились і згорталися в трубочку, як сухий листок, укинутий до вогнища. Із впливовими особами та з тими, хто був старшим за нього, Віджей тримався догідливо й улесливо, та варто було йому відчути в людині слабкість, як він із дикою люттю накидався на жертву. Його голос, ніби навмисно створений для лестощів і підлабузництва, у суперечках – наприклад, коли вони розсварилися перед самим його від’їздом, – переходив у суворе вищання розлюченого директора школи. Як багато хто з підлабузників, він і не підозрював, що його лестощі дратують тих, до кого він намагається підлеститися. Під час знайомства з «дерев’яним» герцогом Віджей скерував на нього бурхливий в’язкий потік компліментів, немовби вилив на нього цілу пляшку липкого сиропу. Анна випадково почула, як потім Джордж Вотфорд скаржився Девідові: «Твій приятель Віктор привів до нас жахливого типа, що цілий вечір розповідав мені про ліпні́ прикраси в Річфілді. Напевне, напрошувався, щоб я узяв його попрацювати гідом». Джордж презирливо гмикнув, і Девід так само презирливо гмикнув у відповідь.

Кпини привілейованих англійських монстрів з маленького індійця зазвичай спонукували б Анну стати на захист ображених та пригноблених, однак цього разу її стримало неприкрите бажання Віджея довести, що й він належить до тих самих привілейованих англійських монстрів. «Ненавиджу Калькутту, – з посмішкою заявив він. – Там такі товпища, любонько, такий шум, просто жах». Він замовк, даючи можливість всім оцінити недбале зауваження, зроблене англійським солдатом перед битвою на Соммі[12].

Анна відігнала спогади про підлабузницьке белькотіння Віджея і штовхнула двері до спальні. Двері, що постійно чіплялися за вищерблені плитки підлоги, слугували ще одним нагадуванням про Елейн, яка відмовлялася будь-що міняти в будинку, бо боялася позбавити його «справжнього духу». Шестикутна теракотова плитка зблякла там, де об неї терлися двері. Анна боялася розлити каву, тому залишила двері в спокої і боком протиснулась у щілину, мимохідь зачепивши грудьми комод.

Анна поставила кухлик на круглий мармуровий столик на чорних металевих ніжках, що його Елейн роздобула в якійсь крамничці в Апті й урочисто прилаштувала замість тумбочки біля ліжка. Столик був занадто високим, тому Анна часто перед сном витягувала не ту книжку з купки, не бачачи їхніх назв. Під руку постійно і якось докірливо потрапляли «Життєписи дванадцяти цезарів». Девід запропонував їй цей томик іще на початку серпня. Анна проглянула кілька розділів, але те, що книжку порекомендував Девід, відбивало будь-яке бажання її читати, хоча і слід було б, особливо перед майбутньою вечерею, щоб, повертаючи том, сказати що-небудь розумне. Їй запам’яталося лише те, що Каліґула погрожував вивідати в дружини, хай і під тортурами, чому він її так кохає[13]. «Цікаво, яке виправдання вигадав собі Девід», – подумала вона.

Вона запалила сигарету, відкинулася на купу подушок і подушечок, пригубила каву і, бавлячись завитками диму, на мить відчула, що думки стають більш глибокими і всеосяжними. На жаль, коротке вдоволення урвав шум води, що долинув зі спальні Віктора.

Спочатку Віктор поголиться і зітре залишки піни з лиця чистим рушником. Потім гладенько зачеше назад волосся, від чого воно буде мати зализаний вигляд, підійде до сходів і покличе: «Люба!». Трохи згодом він повторить свій поклик, але вже тоном, у якому вчуватиметься: «Покиньмо грати в ці дурні ігри». Якщо вона й тоді не з’явиться, він вигукне: «Сніданок!» Днями Анна вирішила над ним пожартувати.

– Дякую, любий, – сказала вона.

– За що? – не зрозумів Віктор.

– За те, що приготував сніданок.

– Який сніданок?

– Ну, ти ж прокричав: «Сніданок!», от я і вирішила, що ти його приготував.

– Ні, це я готовий до сніданку.

І цього разу Анна майже не помилилась. У ванній кімнаті на першому поверсі Віктор ретельно пригладжував волосся. Як зазвичай, варто лише було йому покласти гребінець, як непокірливі кучері, що не давали Вікторові спокою з дитинства, знову стали дибки.

У гребінця зі слонової кістки не було ручки. Користуватися ним було незручно, однак він мав дуже традиційний вигляд, як і дерев’яна мисочка з милом для гоління, яке, на жаль, давало ріденьку піну, а не густу, яку випорскує балончик. Вікторові виповнилося п’ятдесят сім, але він мав набагато молодший вигляд. Про його вік свідчили тільки трохи обвисла шкіра під підборіддям і довкруж рота, а також глибокі зморшки, що горизонтально прорізали чоло. Зуби були рівними, сильними і ледь жовтуватими. Носу-картоплині, хоч і привабливому, бракувало аеродинамічних обрисів. Жінки завжди захоплювалися світло-сірими очима, що промінилися на тлі пористої смаглявої шкіри. Усіх зазвичай дивувало те, що цей чоловік, схожий на боксера-чепуруна, говорить швидко, багатослівно і досить мелодійно, злегка шепелявлячи.