Читать книгу Не зважай - Эдвард Сент-Обин - Страница 4

Патрік ішов до колодязя. У руках він міцно стискав сірий пластмасовий меч із золотим руків’ям і збивав ним рожеві квіти валеріани, що росла на стіні довкола тераси. Коли на фенхелі сидів равлик, Патрік бив по рослині мечем, щоб скинути істотку на землю. На скинутого равлика треба було наступити і стрімголов утікати, бо той ставав слизьким, як шмарклі. Потім він повертався, роздивлявся уламки коричневої мушлі у м’якій сірій плоті і шкодував, що його роздавив. Давити равликів після дощу було нечесно, бо вони виходили гратися, купалися в калюжах під мокрим листям і витягували ріжки. Якщо торкнутися ріжок, вони відсмикувались, і Патрік також відсмикував руку. Для равликів він був як дорослий.

Одного разу він випадково опинився біля колодязя, хоча йшов зовсім не туди, і тому вирішив, що знайшов потаємну коротку стежку. Відтоді, коли з ним нікого не було, він ходив до колодязя тільки цією стежиною, через терасу, де росли оливи, а вчора вітер кошлатив їхнє листя так, що воно ставало із зеленого сірим, а потім навпаки, із сірого – зеленим, так, ніби хтось водив пальцями по оксамиту, перетворюючи його з темного на світлий.

Він показав потаємну стежинку Ендрю Бенниллу, але Ендрю заявив, що вона надто довга і що звичайною дорогою до колодязя можна прийти значно швидше, через те Патрік пригрозив, що вкине Ендрю в колодязь. Ендрю злякався й заплакав. А перед тим як Ендрю вилітав до Лондона, Патрік сказав, що викине його з літака. Пхи-пхи-пхи. Патрік нікуди й ніколи не літав, його навіть у літаку не було б, але він сказав Ендрю, що сховається і підпиляє підлогу довкруж його крісла. Няня Ендрю назвала Патріка гидким хлопчиськом, а Патрік сказав, що Ендрю слинько.

А Патрікова няня померла. Мамина знайома сказала, що її забрали на небеса, але Патрік сам бачив, як її поклали в дерев’яний ящик і опустили в яму. А небеса, всі знають, у зовсім протилежному боці. Мабуть, ця тьотя про все набрехала, хоча, можливо, Патрікову няню відправили на небеса, як поштову посилку. Мама дуже плакала, коли няню поклали в ящик, і казала, що це через її власну няню. Тільки це була величезна дурниця, бо її няня жива й здорова, і вони їздили до неї на поїзді, і там було дуже нудно. Вона пригощала Патріка несмачним тістечком, у якому всередині майже не було джему, а лише гидкий крем зусібіч. Няня казала: «Я знаю, тобі подобається», тільки це була неправда, адже минулого разу він пояснював, що йому нітрішечки не подобається. Тістечко називалося «пісочне», і Патрік сказав, що його, ймовірно, роблять із піску. Мамина няня довго сміялась і обіймала його. Було гидко, бо вона притискалася своєю щокою до його щоки, а зморщена шкіра звисала, як куряча шия зі столу в кухні.

І взагалі, навіщо мамі няня? У Патріка няні більше не було, хоча йому лише п’ять років. Батько сказав, що тепер він – маленький мужчина. Патрік пам’ятає, як їздив до Англії, коли йому було три роки. Це було взимку. Він уперше побачив сніг. Патрік пам’ятає, як стояв на дорозі біля кам’яного мосту. Дорога була вкрита памороззю, а поля – снігом. Небо сяяло, дорога та живоплоти іскрились, а в нього на руках були сині вовняні рукавички, і няня тримала його за руку, і вони довго стояли й дивилися на міст. Патрік часто згадував усе це, і як опісля вони сиділи на задньому сидінні машини, і він влігся до няні на коліна і дивився їй в обличчя, а вона усміхалась; небо за нею було дуже широке й блакитне – і він заснув.

Патрік поспішив угору крутою стежкою, що проходила повз лаврове дерево та закінчувалася біля колодязя. Йому не дозволяли гратися поблизу колодязя, й тому він любив цю місцину найбільше. Інколи він вилазив на прогнилу ляду та стрибав на ній, як на батуті. Його ніхто не міг би зупинити. Хоча, щиро кажучи, ніхто й не намагався. Під розтрісканими пухирями рожевої фарби виднілася чорна деревина. Ляда зловісно поскрипувала – і в Патріка завмирало серце. Йому бракувало сили відсунути ляду повністю, та коли колодязь залишали відкритим, Патрік жбурляв у нього камінці та грудки землі. Вони падали у воду з гучним плюскотом і розбивалися десь у чорній глибині.

Коли Патрік досяг горішнього кінця стежини, він у переможному жесті здійняв свій пластмасовий меч. Кришка колодязя була зсунута. Він почав шукати підхожий камінь – великий, круглий і важкий. Недалеко в полі знайшов червонуватий валун. Патрік обхопив його обома руками, підтягнув волоком до колодязя, закотив на цямрину, підтягнувся, відірвав ноги від землі та, звісивши голову вниз, задивився в темряву, де ховалася вода. Він ухопився за зруб лівою рукою, зіштовхнув валун униз і почув, як той гепнувся в глибину, побачив, як хлюпнула вода, як у стривоженій поверхні неясним світлом відбилося небо. Вода була важкою та чорною, як нафта. Він крикнув у яму колодязя, де спочатку зеленіли, а потім чорніли сухі цеглини. Якщо звіситися ще нижче, то можна буде почути вологе відлуння свого голосу.

Патрік вирішив вилізти на колодязь. Пошарпані сині сандалії якраз вміщалися в тріщини між цеглинами кладки. Він хотів стати на цямрину над колодязною шахтою. Він уже робив так один раз, побившись об заклад, коли в них гостював Ендрю. Ендрю стояв біля колодязя й скиглив: «Патріку, ну не треба, не лізь, ну будь ласка, ну не треба…». Ендрю боявся, а Патрік – ні, але зараз, коли він сидів навприсядки на цямрині спиною до води, у нього паморочилося в голові. Він дуже повільно підвівся і, випростовуючись, відчув, як порожнеча за спиною кличе його, тягне до себе. Патрікові здавалося, що коли він лише поворухнеться, то обов’язково зісковзне вниз. Щоб мимохіть не похитнутися, він міцно стиснув кулаки, підібгав пальці на ногах і напружено втупився в утоптану землю біля колодязя. Меч досі лежав на цямрині. Мечем треба було відсалютувати на знак подвигу, тому Патрік обережно потягнувся, неймовірним зусиллям волі долаючи страх, що скував усе тіло, і вхопив подряпаний, весь у щербинах, сірий клинок. Потім він нерішуче зігнув коліна, зістрибнув на землю, вигукнув «У-ура-а!», голосом зобразивши дзенькіт сталі, й переможно замахав мечем, відбиваючи напад невидимого ворога. Він ляснув клинком по стовбуру лаврового дерева, пронизав повітря під кроною і з передсмертним стогоном ухопився за бік. Патріку подобалось уявляти, як римську армію оточують натовпи варварів, аж тут з’являється він, хоробрий командир особливого легіону солдатів у пурпурових плащах, і рятує всіх від жахливої поразки.

Коли він гуляв у лісі, то часто згадував Айвенго, героя свого улюбленого коміксу[4]. Айвенго, ідучи лісом, залишав за собою просіку. Патрікові доводилось оминати стовбури сосон, але він уявляв, що прорубує собі шлях і велично крокує лісом біля найдальшого краю тераси, звалюючи дерева направо й наліво. Він вичитував у книжках усіляку всячину, а потім багато про неї думав. Із однієї нудної книжки з малюнками він дізнався про веселку, а потім побачив її на лондонських вулицях після дощу, коли плями бензину на асфальті розпливалися в калюжах і рябіли рожевуватими, синіми та жовтими колами.

Сьогодні йти до лісу Патрікові не хотілося, і він вирішив пострибати з терас. Це було майже як літати, але в деяких місцях огорожа була надто високою, і тоді він жбурляв меч на землю, сідав на кам’яну стіну, звішував ноги, а потім хапався за край і висів на руках, перш ніж зістрибнути донизу. У сандалії набивалася суха земля з-під виноградних лоз, тож двічі довелося роззуватися й витрушувати грудки та камінці. Що нижче в долину він спускався, то ширшими ставали пологі тераси і можна було просто перестрибувати через огорожу. Він глибоко зітхнув, готуючись до останнього перельоту.

Іноді Патрік стрибав так далеко, що почувався майже суперменом, а інколи біг швидше за вітер, згадуючи вівчарку, яка гналася за ним по пляжу в той вітряний день, коли їх запросили на обід до Джорджа. Патрік благав маму відпустити його погуляти, бо любив дивитися, як вітер зриває вершки морських хвиль, неначе розбиває пляшки об скелі. Патрікові наказали не відходити далеко, але він хотів опинитися якомога ближче до скель. До пляжу вела піщана стежина, Патрік пішов нею, але тут на вершині пагорба з’явилася товста кудлата вівчарка і загавкала. Патрік помітив її наближення і кинувся бігти спочатку звивистою стежкою, а потім напрямки, м’яким схилом, дедалі швидше й швидше, роблячи величезні кроки і розкинувши руки назустріч вітрові, доки нарешті не спустився з пагорба на півколо піску біля скель, куди досягали найбільші хвилі. Він озирнувся й побачив, що вівчарка залишилася далеко-далеко позаду, на вершині пагорба, і зрозумів, що вона його все одно не наздогнала б, тому що він так стрімко біг. І тільки потім він замислився про те, чи вона взагалі збиралася за ним гнатися.

Важко дихаючи, він зіскочив у русло висохлого струмка і видряпався на величезний валун між двох кущиків блідо-зеленого бамбука. Одного разу Патрік вигадав гру й привів сюди Ендрю погратися. Обидва залазили на валун і намагалися зіштовхнути один одного, прикидаючись, що з одного боку яма, повна гострих уламків і лез, а з іншого – ставок меду. Той, хто падав у яму, помирав від мільйона порізів, а той, хто валився в інший бік, тонув у густій тягучій золотистій рідині. Ендрю весь час падав, бо він – слинько.

І тато Ендрю також був слиньком. У Лондоні Патріка запросили на день народження до Ендрю. І там посеред вітальні стояла здоровенна коробка з подарунками для всіх гостей. Усі по черзі витягали з коробки подарунки, а потім бігали кімнатою й порівнювали, кому що дісталося. Патрік заховав свій подарунок під крісло й пішов по другий. Коли він діставав із коробки ще один глянцевий згорток, до нього підійшов тато Ендрю, присів навпочіпки та сказав: «Патріку, ти ж уже взяв собі подарунок, хіба ні?» Але він не сердився, бо сказав це таким голосом, наче пропонував Патрікові цукерку. А потім додав: «Недобре, якщо хтось із дітей залишиться без подарунка». Патрік виклично глянув на нього і відповів: «Я ще нічого не взяв». А тато Ендрю чомусь спохмурнів і став схожим на слинька, а потім сказав: «Добре, Патріку, але я не хочу бачити, як ти береш другий подарунок». Хоча Патрікові й дісталося два подарунки, тато Ендрю йому подобатися перестав, бо йому хотілося ще подарунків.

Зараз Патрікові доводилося гратися на валуні самому. Він стрибав з одного боку на другий і скажено розмахував руками, намагаючись не оступитися й не впасти. Якщо він все ж таки падав, то прикидався, наче нічого не сталося, хоча й розумів, що це нечесно.

Потім він із сумнівом глянув на мотузку, яку Француа прив’язав до одного з дерев біля струмка, щоб можна було розгойдуватися над руслом. Патрікові захотілося пити, тому він почав підійматися до будинку стежкою через виноградник, де вже торохкотів трактор. Меч тепер здавався йому занадто важким, і Патрік ображено засунув його під пахву. Одного разу він почув, як батько сказав Джорджеві смішну фразу: «Дай йому мотузку, він і повіситься». Патрік не зрозумів, що це значить, але потім із жахом вирішив, що вони говорили про ту саму мотузку, яку Француа прив’язав до дерева. Уночі йому наснилося, що мотузка перетворилася на щупальце восьминога й обвилася навколо його шиї. Патрік хотів перерубати зашморг, але не зміг, бо меч був іграшковим. Мама довго плакала, коли побачила, як він гойдається на дереві.

Навіть якщо не спиш, важко зрозуміти, що мають на увазі дорослі, коли розмовляють. Якось він начебто здогадався, що насправді означають їхні слова: «ні» означає «ні», «можливо» означає «мабуть», «так» означає «можливо», а «мабуть» означає «ні», але система не спрацьовувала, і він вирішив, що, певно, всі вони означають тільки «мабуть».

Завтра тераси заповнять збирачі винограду, котрі почнуть наповнювати кошики стиглими гронами. Минулого року Француа катав Патріка на тракторі. У Француа сильні руки, тверді, як дерево. Француа одружений із Іветтою. У Іветти є золотий зуб, і його видно, коли вона усміхається. Коли-небудь Патрік вставить собі золоті зуби – усі, а не просто два чи три. Іноді він сидів на кухні з Іветтою, а вона давала йому куштувати все, що готувала. Простягала йому ложку з помідорами, м’ясом або супом і питала: «‘Ça te plait?»[5] —він кивав і бачив її золотий зуб. Минулого року Француа посадив його в куточку причепа поряд із двома великими бочками винограду. Якщо на дорозі були вибоїни або вона йшла вгору, Француа обертався й запитував: «Ça va?»[6] – а Патрік відповідав: «Oui, merci»[7], перекрикуючи гуркіт мотора, вищання причепа і скрегіт гальм. Коли вони приїхали туди, де роблять вино, Патрік дуже зрадів. Там було темно й прохолодно, підлогу поливали водою зі шлангу і різко пахло виноградним соком, який перетворювався на вино. Кімната була величезною, і Француа допоміг йому піднятися сходинками на високий поміст над давильнею і всіма чанами. Поміст був металевим і дірчастим. Патрікові було дуже дивно стояти високо вгорі й відчувати під ногами дірочки.

Коли Патрік дійшов до виноградного пресу, то, заглянувши в нього, побачив два сталеві валки, що крутилися поруч, тільки в різні боки. Валки, заляпані виноградним соком, шумно оберталися й терлися між собою. Нижній поручень помосту сягав Патрікового підборіддя, і здавалося, що виноградний прес зовсім поруч. Патрік дивився на нього та уявляв, що його очі стали виноградинами, наповненими прозорим желе, котрі от-от випадуть у нього з голови і потраплять просто на валки, які їх розчавлять.

Піднімаючись до будинку, як зазвичай, правим, щасливим рукавом сходів, Патрік завернув у сад подивитися, чи на місці жаба, яка жила на інжирному дереві. Зустріч із деревною жабою була ще щасливішою прикметою. Яскраво-зелена жаб’яча шкіра вилискувала на тлі гладенької сірої кори, а саму жабу було дуже важко помітити серед яскраво-зеленого, кольору жаб’ячої шкіри, листя. Патрік бачив деревну жабу всього двічі. Першого разу він цілу вічність стояв непорушно і роздивлявся її чіткі обриси, банькаті очі, круглі, ніби намистини з маминого жовтого намиста, і присоски на передніх лапках, що міцно утримували її на стовбурі, і, звичайно ж, бокасте тіло, тендітне, немовби виточене, схоже на дорогоцінну прикрасу, яке, однак жило і, роздуваючись, жадібно вдихало повітря. На другий раз Патрік простягнув руку і кінчиком указівного пальця обережно доторкнувся до жаб’ячої голови. Жаба не поворухнулась, і він вирішив, що вона йому довіряє.

Сьогодні жаби не було. Патрік утомлено подолав останній прогін сходів, упираючись долонями в коліна, обійшов будинок, зупинився біля входу до кухні і штовхнув рипучі двері. Він сподівався, що Іветта в кухні, але її не було. Він смикнув дверцята холодильника, що відгукнулися передзвоном пляшок із білим вином і шампанським, потім пішов у комору, де в куточку на нижній полиці стояли дві теплі пляшки шоколадного молока. Не без зусиль він відкрив одну пляшку й відпив заспокійливого напою просто з шийки, хоча Іветта й не дозволяла цього робити. Щойно він напився, як одразу спохмурнів і всівся на шафку, метляючи ногами і розглядаючи свої сандалії.

Десь у будинку, за зачиненими дверима, грали на фортепіано, але Патрік не звертав уваги на музику, доки не впізнав мелодію, яку написав його батько спеціально для нього. Він зіскочив на підлогу й побіг коридором із кухні до передпокою, а потім, гарцюючи, прискакав до вітальні, де почав танцювати під батькову музику. Мелодія була майже дикою, із багатьма вихилясами, трохи схожою на військовий марш, з різкими сплесками високих нот. Патрік стрибав і скакав між столами та стільцями й довкола фортепіано, і зупинився лише тоді, коли батько закінчив грати.

– Як сьогодні справи, містере майстре-маестро? – запитав батько, пильно дивлячись на нього.

– Дякую, добре, – відповів Патрік, гарячково розмірковуючи, чи немає в цьому питанні якоїсь каверзи.

Йому хотілося віддихатися, але в батьковій присутності треба було зібратися й зосередитись. Одного разу Патрік запитав, що найважливіше у світі, а батько відповів: «Помічати все». Патрік часто забував про цю настанову, хоча в присутності батька все уважно роздивлявся, не зовсім розуміючи, що саме треба помічати. Він слідкував за тим, як рухаються батьківські очі за темними скельцями окулярів, як перебігають із предмета на предмет, із людини на людину, як на мить затримуються на кожному, як побіжний погляд, липкий, немовби стрімкий язик гекона, крадькома злизує звідусіль щось дуже цінне. У присутності батька Патрік дивився на все дуже серйозно, сподіваючись, що цю серйозність оцінить той, хто слідкує за його поглядом так само, як він слідкує за очима свого батька.

– Підійди до мене, – сказав батько.

Патрік підійшов ближче.

– Підняти тебе за вуха?

– Ні! – вигукнув Патрік.

Це була їхня звичайна гра. Батько простягав руки й щипав Патріка за вуха великим і вказівним пальцями. Патрік обхоплював долоньками батьківські зап’ястки, а батько прикидався, що піднімає його за вуха, та насправді Патрік тримався на руках. Батько підвівся і ривком підняв Патріка на рівень своїх очей.

– Відпусти руки, – звелів він.

– Ні! – вигукнув Патрік.

– Відпусти, і я відразу ж тебе відпущу, – переконливим тоном сказав батько.

Патрік розтиснув пальці, але батько продовжував тримати його за вуха. Одну довжелезну мить Патрік усією своєю вагою повис на вухах, та потім він швидко перехопив батькові зап’ястки і зойкнув.

– Ой! Ти ж обіцяв відпустити. Будь ласка, відпусти мої вуха.

Батько ще тримав його в повітрі.

– Сьогодні ти дізнався щось дуже важливе, – заявив він. – Завжди думай своєю головою і не дозволяй іншим приймати рішення замість тебе.

– Відпусти мене, будь ласка, – знову попросив Патрік, мало не плачучи. – Будь ласка.

Він насилу стримувався. Руки нили від утоми, але розслабитися він не міг, бо боявся, що вуха відірвуться від голови одним ривком, як золотиста фольга від баночки з вершками.

– Ти ж обіцяв! – заволав Патрік.

Батько опустив його на підлогу.

– Не скигли, – промовив він нудним тоном. – Це дуже негарно.

Батько знову сів за фортепіано і заграв той самий марш. Тільки Патрік уже не танцював.

Він прожогом вибіг із кімнати й помчав через передпокій у кухню, а звідти – на терасу, у маслиновий гай і далі, у сосновий ліс. Він дістався до заростів терну, ковзнув під накриття колючих гілок і з’їхав пологим пагорком до свого найпотаємнішого сховку. Там, біля коріння сосни, зусібіч оточеної чагарником, він усівся на землю, ковтаючи сльози, що застрягали в горлі, ніби гикавка.

«Тут мене ніхто не знайде», – думав він, судомно втягуючи повітря. Але ридання здавлювали горло, і Патрік не міг вдихнути, немовби заплутався головою у светрі, і не потрапляв у комір, і хотів вивільнити руку з рукава, але вона застрягла, і все перекрутилось, а він не міг вибратися і задихався.

«Навіщо батько це зробив? Так нікому не можна чинити й ні з ким», – думав собі Патрік.

Узимку, коли лід затягував калюжі, у крижаній кірці залишалися застиглі пухирці повітря. Крига їх спіймала й заморозила, вони також не могли дихати. Патрікові це дуже не подобалося, бо це несправедливо, тому він завжди розбивав кригу, щоб випустити повітря на волю.

«Тут мене ніхто не знайде», – думав він. А згодом подумав: «А раптом мене взагалі тут ніхто не знайде?»