Читать книгу Трохи надії - Эдвард Сент-Обин - Страница 4

Ніколас Пратт, і досі в піжамі, побрів назад до спальні у своєму будинку на Клейбон-М’юз. У руках він тримав листи, щойно підняті з килимка біля вхідних дверей, і уважним поглядом вивчав почерк на конвертах – намагаючись угадати, скільки «серйозних» запрошень вони можуть містити. У шістдесят сім років його тіло залишалось у такій само чудовій формі, як і досі не розпочата книжка мемуарів, що її Ніколас усе збирався написати. Він «знав усіх на світі» й був «невичерпним джерелом пречудесних історій», але делікатність приклала витончений пальчик до його напіврозкритих уст, і він навіть не брався за книжку, над якою, як усі знали, він уже давно працює. У «великому світі», як Ніколас називав дві чи три тисячі достатньо заможних людей, які впізнавали його прізвище, частенько «із жахом» розмірковували, «якими їх зобразить Ніколас у своїй книжці».

Гепнувшись на ліжко, у якому він тепер спав сам-один, Ніколас уже зібрався перевірити власну гіпотезу про те, що сьогодні він отримав тільки три листи, які варто відкривати, аж раптом задзвонив телефон.

– Алло, – позіхаючи, сказав він у слухавку.

– Ні-ко-ля? – Бадьорий жіночий голос проказав його ім’я на французький лад. – Це Жаклін Далантур-р.

– Quel honneur[15],– прогарчав Ніколас із жахливим акцентом.

– Як ти, любий? Я телефоную тому, що ми з Жаком сьогодні їдемо до Чітлі на день нар-родження Сонні. Я й подумала, що ти теж, можливо, туди збир-раєшся.

– Звичайно, збираюся, – серйозно промовив Ніколас. – Як святому покровителеві запаморочливого успіху Бріджит у товаристві, мені слід було б бути в Чітлі вже зараз. Зрештою, це ж я ввів юну міс Вотсон-Скотт до тодішнього бомонду, і вона не забула, чим завдячує дядечкові Ніколасу.

– Нагадай мені, любий, чи це не одна з тих юних леді, з якими ти був одр-ружений? – запитала Жаклін.

– Не кажи дурниць! – Ніколас удав, що образився. – Якщо я і маю за плечима шість невдалих одружень, це зовсім не означає, що треба до них додавати ще одне.

– Ну Ніколя! Не сер-рдься. Я ж телефоную, тільки щоб запитати, чи ти не поїдеш р-разом із нами? Нам у посольстві дали водія, і в автівці є одне вільне місце. Утр-рьох нам буде значно веселіше, хіба ні? Р-разом їхати у пр-ровінцію? Чи на село? Ця ваша англійська c’est vraiment[16] така зарозуміла.

Ніколас достатньо довго обертався у вищих світських колах, аби розуміти, що дружина французького посла не страждає на хронічний альтруїзм. Вона запропонувала підвезти його до Чітлі тільки тому, що хотіла прибути туди разом із дуже близьким другом Бріджит. А Ніколас, приїхавши до Чітлі з Далантурами, і собі додасть нового гламуру тим давнім близьким стосункам. Загалом, вони з Жаклін підвищать рейтинг одне одного.

– Із тобою, люба Жаклін, я готовий їхати хоч у провінцію, хоч на село, хоч на край світу, – галантно сказав Ніколас.

Сонні Ґрейвсенд сидів у бібліотеці Чітлі та набирав на радіотелефоні вивчений уже напам’ять номер Пітера Порлока. Містичне рівняння, у якому цінність людини дорівнює величині її маєтностей, давно стало основою характеру Сонні, і в Чітлі цю максиму возвели в культ. Пітер, старший син Джорджа Вотфорда, був найкращим другом Сонні і єдиним, кому він по-справжньому довіряв, коли потребував поради – хоч щодо фермерства, хоч щодо сексу. Сонні сперся на спинку стільця, терпляче чекаючи, доки Пітер, поважно крокуючи просторими залами Річфілду, підійде до найближчого телефону. Сонні подивився на полотно, яке висіло над каміном і яке Робін Паркер і досі не спромігся визнати справжньою роботою Пуссена[17]. Четвертий граф купив цю картину як роботу Пуссена. На думку Сонні, вона і зараз залишалася роботою Пуссена, але ж «експертний висновок» іще нікому не завадив.

– Сонні! – прокричав Пітер.

– Пітере! – гукнув у відповідь Сонні.– Вибач, що знову тебе турбую.

– Навпаки, приятелю, ти врятував мене від лондонських геїв-байкерів, яких старий директор моєї закритої школи прислав повитріщатися на наші стелі. Знайшов, бачте, гіда.

– Рабська праця, і ти це знаєш як ніхто інший, – зауважив Сонні.– Тим більш прикро читати цю базгранину в сьогоднішніх газетах: «Десять тисяч акрів… п’ять сотень запрошених… принцеса Маргарет[18]… вечірка року…». Звучить, наче ми по саму зав’язку напхані грошвою, хоча, у реальності, тільки ти з тими своїми геями-байкерами знаєш, що ми гаруємо гірше від рабів, аби втриматися на плаву.

– Знаєш, що днями сказав мені один із наших орендарів після моєї славетної появи в ящику? – Пітер зімітував сільську вимову: – «Бачив вас по телевізору, мій пане. Ви і там жебраком себе виставляли». Чортів нахаба!

– Власне, це досить таки смішно.

– Ну так, загалом він класний хлопчина, – погодився Пітер. – Його родина вже триста років орендує в нас землю.

– Ми теж маємо подібних орендарів. Одна родина з нами вже протягом двадцяти поколінь.

– Звучить як гідна подиву безініціативність, особливо беручи до уваги умови, у яких ми їх тримаємо, – ущипливо докинув Пітер.

Обидва зареготали й погодилися на тому, що про такі речі, мабуть, таки не варто говорити під час свого славетного виступу на телебаченні.

– Але, власне кажучи, я телефоную тобі у справі,– проказав Сонні вже серйозніше. – Ідеться про Сінді. Бріджит, звичайно, запрошувати її не захоче, тому що ми її не знаємо, але сьогодні вранці я говорив із Девідом Віндфоллом. У нього захворіла дружина, тож він погодився взяти з собою Сінді. Сподіваюся, він не буде базікати зайвого.

– Девід Віндфолл? Та ти жартуєш! – вигукнув Пітер.

– Ну так, я розумію, через те й наплів йому, що давно хотів із нею познайомитись. А що ще мав робити? Не казати ж йому, що всі засідання асоціації власників історичних будівель і ради з охорони сільської місцевості Англії для мене перетворилися на один затяжний постільний марафон із Сінді.

– Радий, що ти йому нічого такого не сказав, – мудро зауважив Пітер.

– Річ у тім – знаю, що не доведеться просити тебе тримати це в таємниці, бо ти в темі,– але Сінді вагітна.

– Упевнений, що то від тебе?

– Схоже, що для сумнівів немає підстав, – відповів Сонні.

– Маю підозру, що вона тебе шантажує,– співчутливо протягнув Пітер.

– Ні-ні-ні, нічого такого і бути не може! – роздратовано вигукнув Сонні.– Річ у тім, що ми з Бріджит досить давно віддалилися одне від одного. Боюся, беручи до уваги її вік, думати ще про одну дитину не варто. Але ж ти знаєш, що я дуже хочу сина. І якщо в Сінді буде хлопчик… – Сонні не договорив, сумніваючись, як на це може відреагувати Пітер.

– Боже мій! – вигукнув Пітер. – Але якщо ти захочеш зробити його спадкоємцем, доведеться з нею одружитися. Ще одне прокляття за сумнівну честь бути пером[19],– додав він із ноткою стоїцизму в голосі.

– Ну так, я знаю, що кинути Бріджит на цьому етапі гри буде зовсім не комільфо, – визнав Сонні,– і всі, напевне, подумають, сивина в бороду – біс у ребро, але я мушу виконати свій обов’язок перед Чітлі.

– Але подумай про ціну, – сказав Пітер, який мав глибокі сумніви в тому, що розлучення вдасться оформити в належний строк. – Та й хіба Сінді пасуватиме роль господині в Чітлі?

– Вона буде ковтком свіжого повітря, – безтурботно промовив Сонні.– Окрім того, всі маєтності перебувають у довірчій власності.

– Думаю, нам із тобою краще обговорити це за ланчем наступного тижня в «Баксі», – промовив Пітер зі стриманою вагомістю хірурга, котрий дає пацієнтові направлення на операцію.

– Хороша ідея, – відгукнувся Сонні.– До зустрічі сьогодні ввечері.

– Чекатиму з нетерпінням, – сказав Пітер. – До речі, з днем народження!

У своєму заміському будинку Кітті Герроу сиділа в ліжку, притулившись до піраміди подушок. Кінг-чарлз-спанієлі поховались у складках зібганого покривала. Поруч із нею на ліжку, неначе знесилений коханець, спочивала спорожніла таця, на якій принесли сніданок. Пляшечки несумісних ліків вишикувалися під абажуром із рожевого атласу, закриваючи мозаїчну поверхню тумбочки. Одну свою руку Кітті тримала на телефоні, яким щоранку користувалася фактично безперервно від одинадцятої до ланчу або, як цього разу, до о пів на першу, коли приїхала перукарка відновлювати штормові хвилі сивого волосся, у яких намарно загинуло стільки вискочок. На колінах у Кітті лежала велика телефонна книга в червоній шкіряній обкладинці. Вона відшукала в ній Робіна Паркера, набрала його номер і почала з нетерпінням чекати.

– Алло, – відповіли їй з явним роздратуванням.

– Робіне, мій любий, – защебетала Кітті,– чому тебе ще тут немає? Бріджит натравила на мене якихось неймовірно жахливих людей, а ти, мій єдиний союзник, і досі в Лондоні.

– Учора ввечері я мусив бути на коктейльній вечірці,– манірно промовив Робін.

– П’ятнична вечірка в Лондоні! – вигукнула Кітті.– Нічого більш антисоціального я в житті не чула. Люди стали такими нечутливими, якщо не сказати – грубими. Зараз я практично не виїжджаю до Лондону, – додала вона із щирим жалем, – через те покладаю великі надії на вихідні.

– Саме тому я й поспішаю на допомогу, – проказав Робін. – За п’ять хвилин виїжджаю до Паддінгтону[20].

– Дякувати богові, ти будеш поруч, аби мене захистити, – продовжувала Кітті.– Учора ввечері я мала жахливий телефонний дзвінок.

– Тільки не це! – вигукнув Робін.

– Той, хто телефонував, пропонував жахливо непристойні речі,– утаємниченим тоном проказала Кітті.– А під кінець я сказала: «Юначе, перш ніж таке дозволити, я маю побачити ваше обличчя!» Здається, він вирішив, що я його заохочую, бо передзвонив буквально через хвилину. Вечорами я сама відповідаю на дзвінки: несправедливо піддавати слуг іще й такому випробуванню.

– А себе такому випробуванню піддавати справедливо? – запитав Робін тоном розрадника.

– Я була під враженням того, що ти розповів мені про пап-святенників, які відрубували античним статуям прутні та зберігали їх у підвалах

Ватикану, – проворкувала Кітті.– Тому я й вирішила, що той дзвінок також був жахливо непристойним.

– Такою була історія мистецтва, – тихцем усміхнувся Робін.

– Ти ж бо знаєш, як мене захоплюють чужі родинні історії,– сказала Кітті.– Щоразу, коли роздумую про них, про кістяки, що ховаються в їхніх шафах, мимоволі уявляю собі скрині, які стоять у підвалах Ватикану. Ти розбестив мою уяву, – виголосила вона. – Ти хоч розумієш, наскільки згубний вплив маєш на людей?

– Сьогодні мої розмови будуть зразком цнотливості,– пригрозив Робін, – але зараз мені вже дійсно час їхати на вокзал.

– До побачення, – проворкотіла Кітті, але її бажання поговорити було настільки непереборним, що вона продовжила голосом конспіраторки: – А знаєш, що вчора ввечері сказав мені Джордж Вотфорд? Хоч одне знайоме обличчя… Так от, він мені сказав, що три чверті людей, записаних у його адресній книзі, уже мертві. Я порадила йому не брати такі речі близько до серця. Адже що може бути більш природним у його віці? Джорджеві нині добряче за вісімдесят.

– Люба моя, я спізнюся на потяг! – попередив Робін.

– Раніше в мене була жахлива передвід’їзна лихоманка, – співчутливо промовила Кітті,– але потім добрий лікар дав мені чарівну пігулку, і тепер я просто залітаю у вагон.

– А мені, очевидно, доведеться бігти і застрибувати до вагона, – заскімлив Робін.

– До побачення, мій любий, – сказала Кітті.– Не затримуватиму тебе ні на секунду довше. Бігом, бігом, бігом!

Лора Броглі вважала самоту загрозою своєму існуванню. У неї «буквально мозок вимикався», як вона поскаржилася Патрікові Мелроузу під час їхнього тижневого роману. Навіть п’ять хвилин на самоті, без бесіди по телефону (якщо, звичайно, не накладати густого макіяжу перед дзеркалом) здавалися їй чимось таким, чого вона не здатна була витерпіти.

Розлуку з Патріком Лора переживала дуже важко. Не те щоб вона дуже до нього прив’язалась – Лора ніколи не прив’язувалася до тих, кого використовувала, а коли вже покористувалася й кинула, то прив’язуватися вже не було жодного сенсу, – але шукати нового коханця – це така марудна праця. Декого лякало, що Лора заміжня, але вона пояснювала, що, з її точки зору, це не може бути перешкодою. Лора була одруженою з Анґусом Броглі і, за давньою шотландською традицією, могла називатися мадам Броглі. Проте цим привілеєм вона користувалася дуже рідко.

Зрештою, після двох тижнів, проведених зовсім без коханця, Лора примудрилася спокусити Джонні Голла, найкращого друга Патріка. З Джонні було не так зручно, як із Патріком, тому що вдень він працював. Але, будучи журналістом, інколи він міг «шліфувати статтю вдома», і в таких випадках вони з Лорою проводили цілий день у ліжку.

Обережні розпитування виявили, що Джонні поки що не в курсі про її роман із Патріком. Самого ж Джонні Лора примусила поклястися, що про їхній роман ніхто не дізнається. Чи ображає її Патрікове мовчання, Лора ще не визначила, однак мала намір за сприятливої нагоди сповістити Патріка про зв’язок із Джонні, та так, щоб це його зачепило якнайдужче. Вона відчувала, що Патрік і досі вважає її сексуальною, навіть якщо вона не подобається йому як особистість. Навіть вона сама не подобалася собі як особистість.

Коли задзвонив телефон, Лора підняла голову і, звиваючись, поповзла до нього через ліжко.

– Не відповідай! – простогнав Джонні, розуміючи, що він у невигідному становищі: адже сам трохи раніше виходив із кімнати, щоб поговорити з Патріком. Джонні запалив цигарку.

Лора показала йому язика, прибрала за вухо пасмо волосся і взяла слухавку.

– Алло, – промовила вона, раптом стаючи серйозною.

– Привіт.

– Чайна! Боже, твоя вечірка була просто клас! – вигукнула Лора.

Вона вщипнула себе за ніс і звела очі до стелі. Вони з Джонні вже зробили висновок, що та вечірка виявилася цілковитим провалом.

– Ти серйозно вважаєш, що то був успіх? – скептично запитала Чайна.

– Звичайно, любонько, так і було. Усім вона надзвичайно сподобалася, – запевнила Лора, всміхаючись до Джонні.

– Але ж усі застрягли на першому поверсі! – зарюмсала Чайна. – Мене це просто бісило.

– Нас усіх завжди бісять власні вечірки, – співчутливо сказала Лора, перевернулася на спину й позіхнула в долоню, щоб Чайна не чула.

– Тобі справді сподобалося? Скажи чесно, – благально запитала Чайна.

– Чесно, – сказала Лора, схрестивши спочатку пальці, потім ноги, а зрештою й очі до купи звела. Потім скорчилася від безгучного сміху, задерла ноги і загойдалася на ліжку.

Джонні спостерігав за Лорою, дивуючись її дитинності. Він злегка зневажав цю жартівливу змову, до якої його втягували, але не міг відвести погляду від вигинів її оголеного тіла. Він відкинувся на подушки, видивляючись штрихи, які б пояснили його одержимість, та тільки впевнився в тому, що це таємниця.

Ось темна родимка на сідниці, ось дивовижно густі золотисті волосинки на передпліччі, ось високий підйом блідих стоп…

– Анґус із тобою? – запитала Чайна.

– Ні, він приїде на вечірку просто з Шотландії. Я маю забрати його в Челтнемі. Суцільна морока, не розумію, чому він не може взяти таксі.

– Економність, економність і ще раз економність, – відгукнулася Чайна.

– Зі сторони він здавався таким класним, – сказала Лора, – а насправді його хвилює лише, чи можна повернути гроші за дешевий квиток в обидва кінці, якщо використати його тільки наполовину, а також усілякі так само цікаві речі. І як тут не замріятись про коханця-шаленця? – І Лора ліниво відкинула вбік зігнуту в коліні ногу.

Джонні зробив велику затяжку й усміхнувся до Лори.

Чайна трохи повагалась, а потім підозра, що Лора похвалила її вечірку нещиро, змусила її сказати:

– Знаєш, дехто розпускає плітки, що ти крутиш роман із Патріком Мелроузом.

– Із Патріком Мелроузом, – промовила Лора, неначе повторюючи назву якоїсь смертельної хвороби. – Та ти жартуєш! – Вона звела брови і подивилася на Джонні, прикрила слухавку рукою і шепнула: – Схоже, у мене роман із Патріком.

Джонні вигнув брову і загасив цигарку.

– Заради бога, хто тобі таке сказав? – поцікавилася Лора в Чайни.

– Я не мусила б тобі казати, але то був Александр Поліцкі.

– Гм-м, я навіть із ним не знайома.

– Ну от, а він нібито знає про твій роман.

– Сердега, – співчутливо сказала Лора. – Хоче втертися до тебе в довіру, от і вигадує небилиці про твоїх подруг.

Джонні став на коліна перед Лорою, акуратно взяв її стопи й розсунув їй ноги.

– Він каже, що дізнався про це від Алі Монтеґю, – наполягала Чайна.

Лора різко вдихнула.

– Цілковита брехня, – сказала вона і зітхнула. – Патрік Мелроуз мені навіть не подобається. – Лора ввігнала нігті в плечі Джонні.

– Ну добре. Тобі краще знати, чи крутиш ти роман із Мелроузом, – підсумувала Чайна. – І добре, що він тобі не подобається. По-моєму, він дуже слизький тип…

Лора відставила слухавку від вуха, щоб і Джонні це почув.

– А ще мене бісить, як бридко він повівся з Деббі!

Лора знову притиснула слухавку до вуха.

– Насправді це було дуже гидко, – підтакнула вона, усміхаючись до Джонні, котрий нахилився, щоб куснути її шию. – А з ким ти їдеш на вечірку? – поцікавилася Лора, хоча й знала, що Чайна поїде сама.

– Ні з ким не поїду. Але там буде такий собі Морґан Баллантайн. – Чайна промовила ім’я на американський лад, але вийшло в неї не дуже переконливо. – Ось він мене дуж-же цікавить. Він щойно успадкував двісті сорок мільйонів доларів і унікальну колекцію зброї,– поділилася Чайна і, наче між іншим, додала: – Але річ не в тім. Морґан дуже класний.

– Твій Морґан, можливо, і коштує двісті сорок мільйонів доларів, але чи має він намір їх витрачати? – поцікавилася Лора, котра з власного гіркого досвіду знала, якими іноді оманливими бувають такі цифри. – Питання саме в цьому. – Вона підвелася на лікті, без зусиль ігноруючи пестощі, від яких іще хвилину тому в неї відбирало подих.

Джонні завмер і нахилився до неї частково з цікавості, частково з бажання замаскувати той факт, що його сексуальні зусилля були затьмарені однією згадкою про великі гроші.

– Днями Морґан сказав дещо досить-таки зловісне, – зізналася Чайна.

– Що саме? – поцікавилася Лора.

– Ну, він сказав: «Я занадто багатий, щоб давати в борг». Хтось із його друзів збанкротував, чи щось таке.

– Забудь про нього, – порадила Лора своїм особливим серйозним тоном. – Це цілком у дусі Анґуса. Ти розраховуєш на приватні літаки, а він у ресторані просить запакувати недоїдки або натякає, що тобі треба самій почати куховарити. Суцільне жахіття!

– До речі, на цю тему, – почала Чайна, незадоволена тим, що виклала все, що знала, – вчора після того, як ти пішла, ми грали в цікаву гру. Треба було підібрати фразу, якої загадана людина ніколи не скаже. Так от, для Анґуса хтось придумав: «А може, ти хочеш омарів?»

– Дуже смішно, – сухо відгукнулася Лора.

– До речі, а де ти залишишся на ніч? – запитала Чайна.

– У таких собі Боссінгтон-Лейнів.

– Я також! – вигукнула Чайна. – Можеш мене підвезти?

– Звичайно! Приходь до мене десь о пів на першу, сходимо кудись пообідати.

– Прекрасно! – сказала Чайна. – Тоді побачимося пізніше.

– Па-па, дорогенька, – процвірінькала Лора і, коли поклала слухавку, додала: – Тупа корова.

Усе її життя чоловіки метушилися навколо Сінді, як ліліпути з мотузками навколо Гуллівера, намагаючись її зв’язати, щоб вона не поруйнувала їхні маленькі життя. А ось зараз Сінді мала намір зв’язати себе добровільно.

– Алло! Чи можу я поговорити з Девідом Віндфолом? – улесливо сказала вона з м’якою каліфорнійською вимовою.

– Слухаю, – відповів Девід.

– Привіт, мене звати Сінді Сміт. Гадаю, Сонні вже говорив із вами щодо сьогоднішнього вечора?

– Так, звичайно, – відповів Девід і почервонів більше, ніж зазвичай.

– Сподіваюсь, у вас є запрошення від Бріджит і Сонні, бо я, ясна річ, його не маю, – з невимушеною відвертістю сказала Сінді.

– Маю і тримаю його в банку, – відповів Девід. – У наші дні обережність зайвою не буває.

– Так, розумію, це велика коштовність, – сказала Сінді.

– А чи ви розумієте, що вам доведеться грати роль моєї дружини? – поцікавився Девід.

– Ви хочете, щоб наскільки далеко я зайшла?

Девід водночас тремтів, пітнів і червонів. Його врятувала грубувата прямота, якою він славився.

– Тільки до пункту пропуску, а далі робіть що хочете.

– Як скажете, – покірливо відгукнулася Сінді.– Ви ж бос.

– Де ми зустрінемось? – запитав Девід.

– Я забронювала номер люкс у готелі «Літтл-Соддінгтон-гаус». Це ж у Ґлостерширі, правильно?

– Щиро на це сподіваюся. Якщо, звичайно, його не перенесли, – відповів Девід із більшою зверхністю, ніж того хотів.

– Сонні не попередив, що ви такий смішний, – захихотіла Сінді.– Якщо хочете, можемо повечеряти в мене в готелі.

– Чудесно, – відгукнувся Девід, уже плануючи, як втече зі званої вечері, яку нав’язала йому Бріджит. – Тоді близько восьмої?

Том Чарлз замовив автівку, що мала відвезти його за місто. Марнотратно, звичайно, але він був уже занадто старим, аби мотатися потягами з валізами в руках.

Зупинився Том, як зазвичай, у «Клариджі», й однією з принад цього готелю був камін, у якому догоряли дрова, доки Том розправлявся зі своїм мінімалістичним сніданком, що складався з грейпфрутового соку та чаю.

Том збирався на гостину до Гарольда Ґріна, з яким товаришував ще з часів МВФ. Гарольд сказав йому взяти з собою смокінг, тому що вони поїдуть на день народження до його сусіда. Про сусіда Том чув у всіх деталях, але запам’ятав тільки те, що це типовий англієць із тих, у чиєму активі лише шляхетне походження та сумнівні походеньки. Коли не захоплюватися такими типами, назвуть прискіпливим. Проте Том вважав нижчим власної гідності прискіпуватися до тих, хто витрачає своє життя на плітки, пиятику та сексуальні інтриги.

Але Гарольд був геть не таким. Він впливова людина. Вдячні президенти та прихильні сенатори вітають його з Різдвом так само, як і Тома. Але, подібно до інших жителів острова дощів і туманів, Гарольд надто захоплюється людьми, котрі мають добре походження.

Том підняв телефонну слухавку, щоб зателефонувати Анні Айзен. Анна була його давньою подругою, і Том наперед тішився з того, як поїде з нею до Гарольда, але хотів знати, о котрій годині по неї прислати машину. У Анни було зайнято, через те Том дав відбій і знову взявся до читання англійських та американських газет, які замовив разом зі сніданком.