Читать книгу Трохи надії - Эдвард Сент-Обин - Страница 6

Джонні Голл ходив на зустрічі анонімних наркоманів уже більше року. У пориві ентузіазму та смирення, котрі тепер і сам не міг пояснити, він зголосився роздавати чай і каву на суботній зустрічі, що розпочиналась о третій годині дня. Люди розбирали пластянки, до яких Джонні поклав по чайному пакетикові чи насипав дещицю гранул розчинної кави, – він упізнавав багатьох людей, намагався пригадати їхні імена й бентежився через те, що не міг цього зробити, а багато хто пам’ятав, як його звати.

Після того як закінчив із чаєм і кавою, Джонні, як зазвичай, сів у задньому ряду, хоча й розумів, що звідти йому буде набагато важче говорити чи «ділитися своїм досвідом», як завжди просять на таких зустрічах. Йому подобалося залишатися непоміченим і сидіти якомога далі від основного промовця.

Вступну частину, під час якої читались уривки з «літератури», котрі розкривали суть залежності та анонімних наркоманів як організації, Джонні пропустив повз вуха. Він роздивлявся дівчину в першому ряду, намагаючись відгадати, гарненька вона чи ні, але в профіль її як слід не бачив і точної відповіді отримати наразі не міг.

Секретар попросив до слова жінку на ім’я Енджі. Її короткі й товсті ноги були обтягнуті чорними лосинами, а дві третини виснаженого та поцяткованого зморшками обличчя завішувало волосся. Енджі запросили з Кілберна, щоб «додати перцю» зустрічам, які відбувались у Челсі, де учасники занадто часто розводяться про те, як соромно красти в батьків, або про те, як важко буває знайти місце для паркування.

Енджі розказала, що «вживати», тобто приймати наркотики, вона почала в шістдесяті, тому що це було «круто». Затримуватися на своєму «темному минулому» Енджі не хотіла, але вважала за потрібне трохи розповісти про історію свого «вживання», щоб окреслити «загальний контекст». Через пів години вона й досі розводилася про свою буремну молодість і явно не поспішала перейти до висновків, які зробила за два роки своїх зустрічей із анонімними наркоманами. Енджі завершила свій виступ самовикривальним зізнанням у тому, що й досі не позбулася своїх вад. Анонімні наркомани допомогли їй зрозуміти, що вона абсолютно безтямна та залежна від усього на світі особа. Іще вона «патологічно співзалежна» і терміново потребує індивідуальної психотерапії, аби розібратися зі своїм «дитячим тягарем». «Стосунки» (малися на увазі її відносини з бойфрендом) виявили, що життя з наркоманом повне заморочок, і тому вони з бойфрендом вирішили разом походити до «сімейного психотерапевта». Це рішення стало «зовсім новим етапом» для Енджі, котра пройшла й вогонь, і воду, і мідні труби психотерапії і тепер ще знаходила в собі сили щиро сподіватися на позитивний ефект.

Секретар був надзвичайно вдячний Енджі. Він сказав, що багато з того, чим вона поділилася, мало стосунок і до нього. Він «на сто відсотків ідентифікував себе» хай і не з її вадами, бо ніколи не коловся і не вживав героїну чи кокаїну, а з її «почуттями». Джонні не пам’ятав, щоб Енджі хоч словом обмовилася про свої почуття, але притлумив скептицизм, який дуже заважав бути повноцінним учасником зустрічей навіть після проривної пропозиції роздавати напої. Секретар поскаржився, що «дитячий тягар» пригнічує і його. Нещодавно він з’ясував, що в дитинстві з ним нічого неприємного не відбувалося, та його душила батьківська доброта, тому відірватися від їхнього піклування та розуміння стало для нього великою проблемою.

Такою гучною заявою секретар оголосив зустріч відкритою, і Джонні, як завжди, стало ніяково від необхідності «ділитися своїм досвідом». Йому заважала непереборна сором’язливість, неприйняття лексикону «тих, хто одужував», а ще те, що «ділитися своїм досвідом» означало ідентифікувати себе зі словами того, хто брав слово. Джонні рідко запам’ятовував виступи. Він зазвичай чекав, доки чия-небудь ідентифікація ідентифікує для нього ті чи ті подробиці сказаного. Та це було не найкращою методою, оскільки багато хто ідентифікував себе із тим, про що доповідач навіть не згадував.

Перший, хто говорив з місця, виголосив, що працює над собою, «виховуючи свою внутрішню дитину». Він сподівався, що з божою поміччю – від таких слів Джонні завжди здригався – і за підтримки співтовариства його внутрішня дитина ростиме в «безпечному середовищі». У нього також виникли проблеми в стосунках (малося на увазі – із подругою), але він мав надію на те, що коли зробить третій крок і «віддасть свою волю і своє життя Богові», то все скінчиться добре. За результати він відповідальності на себе не бере, відповідає він лише за те, щоб зробити цей крок.

Другий промовець сказав, що на сто відсотків ідентифікує себе з тим, що Енджі говорила про заздрість, яку весь Кілберн відчував до її вен, адже його власним венам заздрить увесь Вімблдон. Групою прокотився тихий гамір. Але чоловік поскаржився на те, що тепер, коли він звертається до лікарів у якійсь медичній потребі, вони не можуть знайти на його тілі жодної вени. Зараз він перебував у процесі намагання зробити четвертий крок – «глибоко та безстрашно оцінював своє життя з позицій моральності». У ході цього важкого процесу в нього виникло багато запитань до себе, а ще він чув, як хтось із тих, хто виступав, згадував страх перед успіхом, і він має підозру, що така проблема є й у нього. Зараз він дуже страждає, усвідомлюючи, що створив собі проблеми «в стосунках», тому що виріс у «неблагополучній родині». Насамкінець він поскаржився, що не почувається коханим, тому і сам не кохає. Його сусід відчув усю глибину тих тяжких переживань і співчутливо поплескав промовця по спині.

Джонні роздивлявся люмінесцентні лампи на білій пінополістироловій стелі брудного церковного підвалу. От якби хто розповів про свої поневіряння нормальною людською мовою, а не цим дурнуватим сленгом. Джонні дійшов до тієї фази, коли блукати в хмарах уже не міг і дедалі більше відчував у собі потребу виступити. Він вибудовував подумки вставні конструкції, знаходив елегантні способи переплести вже сказане з тим, що хотів сказати сам. Серце шалено калатало, і Джонні ніяк не встигав достатньо голосно вимовити своє ім’я, що надавало право висловитися. Перед Патріком він зазвичай удавав незворушність, але після сьогоднішньої телефонної розмови геть утратив спокій. Спілкування з Патріком загострило його власне неприйняття дурнуватого лексикону анонімних наркоманів і посилило потяг до умиротворення, яке явно знаходили інші члени групи, використовуючи цей лексикон. Джонні вже почав шкодувати про те, що згодився повечеряти наодинці з Патріком: ці його вічні мелроузівські покусування, ностальгія за наркотиками і перебільшений відчай тривожили Джонні та збивали з пантелику.