Читать книгу Трохи надії - Эдвард Сент-Обин - Страница 5

Бріджит називала Тоні Фаулза «абсолютним генієм» у всьому, що стосувалося кольорів і тканин. Тоні зізнався, що «зараз шаленіє від попелястого», і Бріджит погодилася зробити інтер’єр шатра сірим. Настільки смілива ідея спочатку викликала в Бріджит побоювання, але Тоні розвіяв їх, коли обмовився, що Жаклін Далантур, дружина французького посла, «завжди й у всьому має таку слушність, що майже ніколи не має рації».

Бріджит почала думати, у чому ж і якою мірою можна не виявляти слушності без ризику не мати рації. Тоні став провідником Бріджит у цій «сірій зоні» і прив’язав її до себе настільки, що вона й закурити не могла без його допомоги. Уже дійшло до сварки з Сонні, адже Бріджит хотіла, щоб під час святкової вечері Тоні сидів поруч із нею.

– Цьому бридкому коротунові взагалі не слід бути присутнім, – виголосив Сонні,– тим паче він не може сидіти поруч із тобою. Навряд чи варто нагадувати тобі, що на вечерю запрошена принцеса Маргарет і що будь-хто із гостей чоловічої статі має більше право сидіти поруч із тобою, аніж цей… павіан! – Останнє слово Сонні майже виплюнув.

Що таке цей «павіан»? І до чого він тут узагалі? У будь-якому разі це дуже несправедливо, адже Тоні – її гуру і її блазень. Ті, хто цінував його за гумор, – варто тільки послухати його оповідь про те, як під час хлібного бунту в Лімі Тоні біг вулицями з рулонами тканини, можна померти від реготу, – навряд чи усвідомлювали, що в його словах є ще й величезна мудрість.

Але де ж Тоні? Вони мали зустрітися ще об одинадцятій. Ним можна захоплюватися за безліч хороших рис, але пунктуальність до їх числа не належить. Бріджит обвела поглядом безкрає море сірого оксамиту, і без Тоні її впевненість похитнулась. Збоку вивищувалась жахлива біла естрада, на якій ансамбль із сорока американських музикантів зіграє «традиційний нью-орлеанський джаз», без якого Сонні жити не може. У кожному кутку просторого намету гуділи промислові обігрівачі, але повітря все одно залишалося дуже холодним.

«Зрозуміло, я залюбки народився б у червні, а не в похмурому лютому, та хіба можна обирати дату свого народження?» – полюбляв казати Сонні.

Від шоку через неможливість обрати дату власного народження Сонні з маніакальною впертістю намагався планувати все інше. Бріджит спробувала не пускати його до шатра, мовляв, хоче приготувати йому сюрприз. Але для Сонні будь-який сюрприз дорівнює майже терактові, тож у неї нічого не вийшло. Але, з іншого боку, Бріджит принаймні вдалося приховати від нього приголомшливу вартість оксамиту, що її озвучила гугнява слоунка[21], чий сміх скидався на передсмертне хрипіння: «Виходить сорок тисяч плюс страховка». Бріджит подумала, що «страховка» є якимось декораторським причандаллям, але Тоні пояснив, що малося на увазі ПДВ.

Він також пообіцяв, що жовтогарячі лілеї «створюватимуть буяння кольору» на м’якому сірому тлі, але зараз, коли жінки в синіх картатих комбінезонах розставляли вази з квітами, Бріджит почало здаватися, що лілеї радше схожі на останні іскорки в суцільній масі попелу.

Заледве ця нечестива думка отруїла її свідомість, до шатра влетів Тоні в мішкуватому сіро-буро-малиновому светрі, ретельно напрасованих джинсах, білих шкарпетках і коричневих мокасинах на дивовижно товстій підошві. У горлі в Тоні деренчало, чи, може, йому так здалося, тому він обмотав шию білим шовковим шаликом.

– Тоні, ну нарешті! – Бріджит наважилася на легкий докір.

– Мені дуже шкода, – прокаркав Тоні, приклав долоню до грудей та зробив жалісне обличчя. – Здається, я починаю хворіти.

– Ой боже! – вигукнула Бріджит. – Сподіваюся, ти не настільки хворий, аби не приєднатися до нас сьогодні ввечері.

– Буду, навіть якщо мене доведеться привозити на реанімаційному столі,– запевнив її Тоні.– Я дуже добре знаю, що художникові треба стояти біля власного творіння і спокійно чистити нігті,– Тоні з удаваною байдужістю зиркнув на свої нігті,– але я не вважаю свій витвір завершеним, доки він не наповниться живим матеріалом.

Тоні замовк і втупився в Бріджит гіпнотичним поглядом, немовби Распутін, який вирішив поділитися з царицею своєю найсвіжішою ідеєю.

– Знаю, знаю, про що ти думаєш! – заявив він. – Замало кольору!

Бріджит відчула, як промінь прожектора обмацує найдальші куточки її душі.

– Мені здається, квіти оживили інтер’єр не настільки, як я сподівалася, – зізналася вона.

– Саме тому я дещо тобі приніс. – Тоні кивнув на групу помічників, які смиренно стояли осторонь, чекаючи, коли їх покличуть. Біля помічників височіли великі картонні коробки.

– Що там? – із побоюванням у голосі запитала Бріджит.

Помічники взялися знімати з коробок кришки.

– Я подумав, шатра. Я подумав, стовпи. Я подумав, стрічки, – промовив Тоні, завжди готовий продемонструвати політ своєї творчої думки. – От і зробив ексклюзивне замовлення. Вийде військова стилізація травневого дерева, – пояснив він, не в змозі приховати радісного хвилювання. – На перлинно-попелястому тлі це матиме приголомшливий вигляд.

Бріджит уже знала, що ексклюзивне замовлення означає непомірно високу ціну.

– Дуже схоже на краватки, – проказала вона, заглядаючи до однієї коробки.

– Абсолютно правильно! – з тріумфом вигукнув Тоні.– Колись я бачив на Сонні цікаву помаранчево-зелену краватку. Сонні сказав, що вона полкова, і я подумав: «Еврика! Помаранчевий акцентує яскраві лілеї й освіжить інтер’єр». – Руки Тоні злетіли вгору, потім розпростерлися в боки. – Стрічки ми натягнемо від верхівки стовпа до країв шатра. – Його Руки розлетілися в сторони, а потім опустились.

Ці граційно-балетні жести переконали Бріджит у тому, що вибору вона не має.

– Звучить пречудово, – сказала вона. – Тільки натягуйте їх швидше, часу вже майже не залишилося.

– Довірся мені,– спокійно проказав Тоні.

До Бріджит підійшла покоївка і сказала, що її просять підійти до телефону. Бріджит помахала Тоні на прощання і швидко рушила встеленим червоними килимами тунелем, який вів від шатра до будинку. Усміхнені флористи прикрашали вінками з плюща зелені обручі, на яких тримався брезент.

У лютому влаштовувати вечірку поза стінами будинку досить-таки дивно, але Сонні свято вірив у те, що його «речі» наражаються на небезпеку в присутності тих, кого він називав лондонськими друзями Бріджит. У його свідомості міцно засіла дідова скарга на те, що бабуся наводнила дім нахлібниками, педиками та жидами. Сонні розумів, що без представників кожної з цих категорій веселої вечірки не вийде, але довіряти їм свої «речі» не збирався.

Бріджит перейшла спорожнілу вітальню і взяла слухавку.

– Алло?

– Люба, як ти?

– Авроро, слава богу, це ти! Я так боялася, що це знову якийсь незнайомець із палким проханням запросити на вечірку всю його родину.

– Хіба вони всі не жахливі? – запитала Аврора Дон зі своєю фірмовою поблажливістю в голосі.

Вологі карі очі та молочно-біла шкіра робили Аврору схожою на корову породи шароле, а от гавкаючим сміхом, що супроводжував лише її власні фрази, вона більше нагадувала гієну. Вона стала найкращою подругою Бріджит, наповнюючи її похмурою, крихкою впевненістю в обмін на щедру гостинність.

– Гірші від нічних жахіть! – поскаржилася Бріджит, сідаючи на хиткий стілець, яким кейтерингова фірма замінила одну з «речей» Сонні.– Я вражена нахабством окремих осіб.

– Можеш не пояснювати, – промовила Аврора. – Сподіваюся, тебе надійно охороняють.

– Так, – відгукнулася Бріджит. – Сонні домовився з поліцейськими, які сьогодні після обіду мали патрулювати футбольний матч. Замість цього вони прийдуть сюди і все перевірять. Хоч якась різноманітність для них. Поліцейські мають намір оточити будинок. Плюс біля дверей стоятиме наша звичайна охорона, а співробітник контори під назвою «Грешем сек’юріті» забув біля нашого телефону свою рацію.

– Стільки метушні через королівську особу, – докинула Аврора.

– І не кажи, – простогнала Бріджит. – Аж дві кімнати довелося виділити для приватного детектива і фрейліни. Така марна витрата простору…

Бріджит перервав крик із коридору.

– Ти маленька замазура! Який тягар для батьків! – репетувала жінка з сильним шотландським акцентом. – Що сказала б принцеса, якби дізналася про те, що ти забруднила сукенку? Мале неохайне дівчисько, от ти хто!

– Ой боже! Знову ця нянька горлає на Белінду. Це просто жахливо, але я їй і слова наперекір сказати боюся.

– Я тебе чудово розумію, – співчутливо відгукнулась Аврора. – Я панічно боюся няні Люсі. Напевно, річ у тім, що няні дочок нагадують нам власних нянь.

Бріджит, яка ніколи не мала «справжньої» няні, не збиралася зізнаватись у цьому Аврорі, висловлюючи свою незгоду. Як компенсацію вона дуже постаралася знайти «справжню», старих правил няню для семирічної Белінди. В агентстві неабияк зраділи, адже їм нарешті вдалося підібрати чудове місце для старої буркотухи, котра вже кілька років висіла в їхній базі.

– А ще я боюся сьогоднішнього приїзду своєї матері,– зізналася Бріджит.

– Матері іноді бувають занадто критичними, чи не так? – сказала Аврора.

– Це точно, – погодилася Бріджит, хоча свою матір вважала догідливою аж до знемоги. – Мабуть, мені треба піти й утішити Белінду, – сказала вона, зітхаючи від перспективи виконання свого материнського обов’язку.

– Як зворушливо! – проворкувала Аврора.

– Побачимося на вечірці, люба.

Бріджит була рада відкараскатися від Аврори. По-перше, їй іще треба було зробити силу-силенну різних справ, а по-друге, замість того щоб заряджати Бріджит самовпевненістю, за що Аврору, котра не мала за душею й пенні, практично найняли на роботу, останнім часом вона насмілилася натякати, що могла б організувати цю вечірку набагато краще, ніж Бріджит.

Іти нагору та втішати Белінду вона не збиралася, тому й прикриватися донькою, тільки щоб закінчити небажану розмову, було негарно. Бріджит дуже рідко знаходила час для своєї дочки. Не в змозі пробачити їй того факту, що Белінда народилася дівчинкою, від чого страх Сонні залишитися без спадкоємця тільки збільшувався. Після того як упродовж третього десятиліття свого життя Бріджит робила аборти, впродовж наступного десятиліття вона страждала від викиднів. Пологи вийшли складними, та ще й на світ з’явилася дитина неправильної статі. Лікар відразу попередив її: пробувати знову небезпечно, а в сорок два роки Бріджит майже змирилася з тим, що більше не народить, особливо якщо врахувати небажання Сонні лягати з нею до ліжка.

За шістнадцять років подружнього життя Бріджит однозначно втратила частку колишньої привабливості. Ясна голубінь її очей затуманилась, сяйливість шкіри поблякла і її вдавалося лише частково відновити завдяки тональному крему. Фігуру, яка раніше доводила чоловіків до шаленства, у багатьох місцях зіпсував безжальний жир. Не бажаючи зраджувати Сонні і не в змозі його привабити, Бріджит занехаяла себе до огидності і дедалі частіше думала, як інакше догодити своєму чоловікові, точніше, як його не розгнівити, адже Сонні сприймав усі її намагання як належне і загострював увагу на найдрібнішому промахові.

Бріджит треба було готуватися до вечірки, а в її випадку це означало хвилюватися, адже всі справи вона передоручила іншим людям. У першу чергу вона вирішила похвилюватися про рацію, що лежала поруч на столику біля телефону. Однозначно, її забув там якийсь безголовий охоронець. Бріджит узяла рацію і просто від цікавості ввімкнула її. Спочатку неналаштований пристрій голосно зашипів, а потім завив.

Бажаючи перевірити, чи не зможе вона раптом видобути з «цієї штуки» щось більш-менш зрозуміле, Бріджит підвелася і почала ходити вітальнею. Звуки то голоснішали, то тихішали, часом зривалися на вищання, та ось Бріджит підійшла до вікна, яке затемнював торець вогкого білого навісу, що тягнувся до похмурого зимового неба, і почула – або подумала, що почула, – людський голос. Вона притиснула рацію до вуха і серед тріску почула тиху розмову.

«Річ у тім, що ми з Бріджит уже досить давно не підтримуємо подружніх стосунків», – сказав невиразний чоловічий голос на тому кінці, а потім усе знову стихло. Бріджит з усієї сили трусонула рацією і підійшла ближче до вікна. Вона нічого не розуміла. Невже це Сонні? Але хто інший може стверджувати, що вже досить давно не підтримує з нею «подружніх стосунків»?

Голос почувся знову, і Бріджит притиснула рацію до вуха, паленіючи від цікавості та страху.

«Кинути Бріджит на цьому етапі… біс у ребро… але я мушу виконати свій обов’язок…» Голос потонув у перешкодах. Гаряча колюча хвиля накрила Бріджит із головою. Треба почути, про що йдеться, треба зрозуміти, який жахливий план вони виношують. Із ким розмовляє Сонні? Мабуть, із Пітером. А якщо він говорить зовсім не з Пітером? Раптом він розмовляє про це геть з усіма, крім неї?

«Усі маєтності перебувають у довірчій власності…» – почулося з рації, а потім пролунав другий голос: «…ланчем наступного тижня…» Так, це Пітер. Знову почувся тріск, а потім несподіване: «З днем народження!»

Бріджит буквально впала на банкетку біля вікна. Вона підняла руку, збираючись пожбурити рацією об стіну, але останньої миті опанувала себе. Рука поволі опускалась, аж доки впала без сил.