Читать книгу Учень архітектора - Элиф Шафак - Страница 4

З усіх людей, що їх створив Господь і спокусив Шайтан, лише небагатьом відкрився Центр Усесвіту, де немає ні добра, ні зла, ні минулого, ні майбутнього, ні «я», ні «ти», ні війни, ні причини воювати – а тільки нескінченне море спокою. Те, що уздріли ці люди, було таке прекрасне, що вони втратили дар мови.

Ангели змилувалися над ними й запропонували їм вибрати одне з двох. Якщо люди бажають повернути собі голос, то вони повинні забути все, що побачили, хоча у глибинах їхнього серця залишиться відчуття втрати чогось важливого. Якщо ж вони прагнуть запам’ятати цю красу, то їхній розум залишиться у полоні такого дурману, що правду від марева їм неможливо буде відрізнити. Тож оті нечисленні, які випадково потрапили в це заповітне місце, не позначене на жодній мапі, повернулися звідти або з бажанням чогось незнаного, або з міріадами питань на вустах. Ті, які бажають віднайти забутий безмір, відтоді звуться закоханими, а ті, які прагнуть знання, – учнями.

Цю притчу розповідав учитель Сінан нам, своїм учням. Він уважно дивився на нас, схиливши голову набік, неначе намагався зазирнути у наші душі. Я знав, що то було лише моє марнославство, яке не личить такій простій людині, як я, та щоразу, коли чув від учителя цю притчу, не сумнівався: він звертається передусім до мене, а не до когось іншого. На мить його погляд затримувався на моєму обличчі – немовби він чогось очікував. Я відводив очі, боячись розчарувати його, не дати йому оте очікуване – хоча що саме, цього я не відаю й досі. Цікаво, що ж учитель бачив у моїх очах? Чи відчував він, що завдяки його навчанню я не матиму рівних, однак через незграбність свою зазнаю такого нещастя в коханні?

О, коли б я міг повернутися назад і сказати йому, що я настільки ж навчився кохати, наскільки кохався в навчанні! Але якщо я схитрую, то завтра для мене вже кипітиме казан у пеклі, а хтозна, чи те «завтра» уже не стоїть на моєму порозі, бо я вже старий, як дуб, а ще не зійшов у могилу.

Нас було шестеро: учитель, учні та білий слон. Ми все будували разом: мечеті, мости, медресе, караван-сараї, притулки для вбогих і літніх, акведуки… То було так давно, що мій розум згладив у цих спогадах найгостріші кути, перетворив спогади на рідкий біль. Ті о`брази, що спливають у моїй пам’яті, коли озираюся в минуле, можуть виявитися змальованими уже згодом, аби полегшити почуття провини через те, що я забув багато облич. Однак не забув я жодної із тих обіцянок, що їх ми давали, та не змогли дотримати. Дивно – обличчя, такі відчутні та видимі, розвіюються, мов дим, а ті, що зроблені з подиху слова, залишаються тривкими.

Вони покидали мене. Одне за одним. Чому сталося так, що вони померли, а я дожив до цих похилих літ, – то відомо лише Аллахові й нікому, окрім Аллаха. Я щодня згадую Стамбул. Мабуть, люди у цьому місті й зараз ходять дворами тих мечетей, не розуміючи, не помічаючи. Вони, напевно, радо вважатимуть, що будівлі навколо них стоять так іще від часів Нуха.[1] Але це неправда. Їх зводили ми – мусульмани і християни, ремісники та галерні раби, люди і звірі, день за днем. Та Стамбул – місто, що легко забуває. Усе там пишеться на воді, усе, крім витворів мого вчителя, які закарбовані в камені.

Під одним каменем заховав я свою таємницю. Багато часу минуло, але, напевне, вона й нині там, чекає, хто ж її відкриє. Хтозна, чи хтось колись її знайде. А коли і знайде, то чи зрозуміє? Того ніхто не відає, але глибше від підмурівка однієї з будівель, зведених моїм учителем, ховається центр усесвіту.

Аґра, Індія, 1632 рік