Читать книгу Учень архітектора - Элиф Шафак - Страница 7

Коло Прута вони чекали. Швидка, глибока вода мчала між Османською армією і супротивником. Яничарам не терпілося опинитися на протилежному березі, вони жадали перемоги.

Одного ранку Джахан побачив, як земберекчибаші[32] щодуху мчить у його бік. Бажаючи дізнатися, в чому річ, хлопчик пізно поступився йому дорогою.

– Як твій звір, погоничу? – спитав земберекчибаші, швидко випроставшись після їхнього невеличкого зіткнення.

– Дуже добре, ефенді, готовий битися.

– Скоро вже, інш’Аллах. Тільки спочатку треба перейти цю кляту річку.

Із цими словами командувач зник у чималому шатрі, який вартували двоє солдатів. Джахан тут би мав і зупинитися, але не зупинився. Не замислюючись, що то за намет, хлопець так швидко пройшов туди, що вартові подумали, ніби він – якийсь помічник земберекчибаші, і впустили його.

Усередині було стільки люду, що на хлопчика ніхто не звернув уваги. Тихо, як мишка, Джахан навшпиньках пробрався у куток, протилежний до дверей, і втиснувся поміж двох юних слуг. Стіни з гарної тканини, вишивані подушки, яскраві килими; у цьому шатрі таці ломилися від ласощів, сяяв мідний посуд і лампи, кадили гарні пахощі. Хлопчик замислився, чи не вдасться поцупити щось для капітана Ґарета, але від самої цієї думки його пройняв жах.

Був там Великий візир, на його тюрбані красувалося перо чаплі. У глибині шатра сидів султан у каптані бурштинового кольору, сповнений гідності, немов вирізьблений із каменю. Він розкошував на оздобленому дорогоцінним камінням троні на підвищенні, тож міг роздивлятися геть усіх. Шейх-уль-Іслам,[33] ага яничарів та решта візирів вишикувалися обабіч нього з різними пропозиціями. Вони обговорювали, чи варто змінювати маршрут, щоби знайти на річці таке місце, де земля буде досить міцна для побудови моста. Це означало не тільки згаяні тижні чи й цілий місяць, а й, можливо, втрату сприятливої погоди.

– Мій милостивий повелителю, – мовив Лутфі-паша. – Тут є людина, здатна збудувати для нас міцний міст.

Коли султан запитав, хто це, Лутфі-паша мовив:

– Один із ваших вартових. Його звати Сінан, він раб з вашої особистої охорони.

Чоловіка швидко привели. Він опустився на коліна лише за кілька кроків від того місця, де перебував Джахан.

Мав він широке чоло, тонкий ніс і темні, печальні очі, що випромінювали спокій. Його попросили підійти ближче, і він підійшов поволі, немов проти поривчастого вітру. Почувши, для чого його покликали, Сінан промовив:

– Мій щасливий султане, у нас буде міст, якщо Аллах дозволить.

– Як ти гадаєш, скільки днів потрібно для завершення роботи? – спитав султан Сулейман.

Сінан замислився, та ненадовго.

– Десять, мій володарю.

– Чому ти вважаєш, що тобі вдасться те, що не вдалося іншим?

– Мій повелителю, інші – безумовно, з найкращими намірами – почали будувати сам міст одразу. А я спочатку побудую його в моєму розумі. І лише після того ми зведемо його в камені.

Хоч і дивна то була відповідь, але султанові вона, здається, сподобалася. Сінанові доручили виконати це завдання. Він повернувся туди, звідки прийшов, не кваплячись. Проходячи повз Джахана, він глянув у обличчя хлопчикові та раптом зробив таке, чого той ніколи не очікував би від людини такого чину. Він усміхнувся.

І раптом у хлопчика сяйнула думка. Коли б він працював із цим чоловіком, то опинився би ближче до скарбів султана Сулеймана. Усі ж кажуть, що володар привіз цілі скрині золота і коштовностей, щоб винагороджувати тих, хто відзначився мужністю на полі бою.

– Ефенді, зачекайте! – вигукнув Джахан, обережно вискочивши з шатра услід за архітектором. – Я – погонич слона!

– Я знаю, хто ти, – мовив Сінан. – Я бачив, як ти доглядаєш тварину.

– Чота сильніший за сорок солдатів. Він міг би стати вам у великій пригоді.

– Ну, а ти знаєш що-небудь про будівництво?

– Ми… ми працювали з муляром в Індостані.

Дивлячись хлопчикові просто в очі, Сінан трохи подумав.

– А що ти робив у наметі Великого візира?

– Я туди нишком проскочив, – цього разу чесно зізнався Джахан.

Зморшки навколо очей Сінана розгладилися:

– Слон може стати в пригоді. Такий розумний, допитливий хлопець, як ти, теж може знадобитися.

Джахан відчув, як у нього палають щоки. Він не міг пригадати, щоби хтось хоч раз називав його розумним. Отак слон із погоничем долучилися до загону мулярів і стали працювати із цим загадковим Сінаном.

* * *

Хоч як будівельники рвалися до роботи, у перший день ніхто й пальцем не поворушив. Так само було й наступного дня. Сінан зволікав: ходив понад річкою туди-сюди, дивився удалину, втикав у дно річки палички, щось міряв, носився із сувоями паперу, записував цифри, малював щось таке саме загадкове, як знаки оракула. Солдати почали непокоїтися, питати, на що ж вони чекають. Ночами в шатрах і навколо ходили чутки, що Сінан не годиться для дорученої йому справи.

На третій день Сінан оголосив про початок будівництва. На диво всім, він обрав місце у двох донумах[34] вище від табору, де річка була ширша. Коли його спитали, чому він повів їх так далеко, Сінан відказав, що не важливо, довгий буде міст чи короткий, але його підпори повинні бути міцні, як граніт.

Чота носив дерев’яні конструкції та дошки, переносив великі камені, щоб захищати будову від сили течії. Дуже доречним виявилося те, що тварина може глибоко заходити у воду. В бистрій ріці, де вода доходила робітникам до підборіддя, це була велетенська перевага. Вони використовували масивні водонепроникні бочки, повні глиняної суміші, ставили їх у вириту яму. Весь у багнюці, поті та глині, Джахан працював разом із усіма. Дивні то були люди. Грубі, мовчазні, але дуже чуйні до своїх. Вони щоразу прикладали до серця руку, коли хтось вимовляв імена пророків Шейта й Ібрагіма[35] – покровителів мулярів і будівничих. Серед них Джахан почувався вільнішим, аніж будь-де. Як і вони, він відчував глибоку радість від того, що ставить камінь на камінь. Десять днів минуло відтоді, як Сінанові доручили справу, – і ось міст уже був побудований.

Султан верхи на коні, міцно стискаючи вуздечку однією рукою, першим в’їхав на міст. За ним рушив Великий візир, потім усі решта, зокрема й Лутфі-паша, який сам себе вітав із тим, як вдало знайшов архітектора. Коли султанський почет дійшов до другого берега, всі зраділи. Через міст пішло все військо по шестеро людей у лаві. Було чутно молитви: воїни не боялися бойових ран, але води боялися. Коли надійшла їхня черга, Джахан і Чота рушили вперед, але тут їх зупинив субаші.[36]

– Тварина хай почекає. Вона занадто важка.

На допомогу їм прийшов Сінан:

– Ефенді, цей міст, якщо треба, витримає і п’ятдесят слонів.

Субаші задоволено пирхнув:

– Ну якщо ти так кажеш…

Тоді Сінан мовив Джаханові:

– Ходімо, я піду з вами.

І вони перейшли міст разом, ведучи за собою слона.

Щойно Сінан опинився на іншому березі, його одразу викликали. Він пішов швидше. Оскільки Джахану не було наказано залишитися, він пішов за ним, і Чота теж.

Попереду достойники сперечалися, що буде з мостом, коли військо піде назад. З виразів їхніх облич Джахан зрозумів, що суперечка вельми напружена. Лутфі-паша хотів поставити вежу для варти й приставити полк для нагляду за мостом, Великий візир і генерал-губернатор Румелії Софу Мехмет-паша були проти. Не в змозі дійти згоди, вони вирішили спитати будівничого.

– Панове, якщо ми збудуємо вежу, то вороги захоплять і міст, і вежу, – мовив Сінан. – І вони можуть влаштувати нам засідку з тилу.

– То що ти пропонуєш? – спитав Великий візир.

– Ми його власноруч зробили – власноруч і зруйнуємо, – відповів Сінан. – А повертаючись, можемо збудувати новий міст.

Лутфі-паша, який сподівався, що Сінан, котрого він сам відрекомендував дивану, буде йому коритися, розлютився:

– Боязгузе! Ти боїшся, що тебе залишать вартувати вежу!

Сінан зблід, але коли заговорив, мова його була спокійна:

– Панове, я яничар. Якщо султан накаже мені збудувати вежу і стерегти її, я виконаю наказ. Але ви хотіли знати мою думку, і я вам її щиро виклав.

Запала тиша, яку порушив генерал-губернатор:

– Ну от араби, наприклад, спалювали свої кораблі…

– Це не корабель, а ми – не якісь там бедуїни! – люто вигукнув Лутфі-паша, холодно зиркнувши на Сінана.

На тому нарада закінчилася, але рішення так і не було прийняте. Пізніше, увечері, султан, якому розповіли про суперечку, оголосив своє рішення. Вочевидь, думка Сінана здалася йому мудрішою, ніж думка Лутфі-паші. Міст належало зруйнувати.

Розвалити міст було простіше, ніж збудувати, як скоро виявив Джахан. Однак йому боляче було дивитися, що те каміння, яке вони так старанно вкладали одне за одним, тепер котиться на всі боки. Хлопчик пристрасно не погоджувався із Сінаном. Ну як він може радити зруйнувати цей міст? Чи їхній піт для нього нічого не значить?

Коли у Джахана випала нагода поговорити з Сінаном, він, затинаючись, почав:

– Ефенді, пробачте мені. Я не розумію, чому ми це робимо. Ми ж так старанно працювали.

– Наступного разу зробимо ще краще.

– Так, але… ну як ви так легко можете сказати: «Давайте його зруйнуємо»? Невже вам не шкода?

Сінан подивився на хлопчика так, ніби вони дуже давно були знайомі. Він пояснив:

– Моїм першим учителем був мій батько. Він був найкращим теслею в окрузі та з дитинства передавав мені свою майстерність. Перед кожним Затіком[37] він сорок днів постив. А тим часом просив мене вирізати з дерева баранця. Потім казав, що він недостатньо гарний, – і забирав. Пізніше казав: «Я його спалив, зроби нового». Я обурювався, але баранці виходили дедалі кращі.

У Джахана напружилася спина: він пригадав про свого вітчима. Як колись він сміявся з тієї печі, яку хлопчик змурував для матері. Минули роки, але гнів у серці Джахана нікуди не зник.

Не звертаючи уваги на хлопчикову задуму, Сінан продовжив:

– Коли мій батько помер, ми знайшли в його повітці скриню. А там лежали всі ті баранці, яких я в дитинстві вирізав. Батько їх зберіг – усіх до одного.

– Я розумію, він зробив вас кращим майстром, але глибоко образив.

– Іноді для того, щоби душа розквітла, синку, її треба десь надломити.

– Не розумію, ефенді. Я б не хотів, щоб моя робота марнувалася.

– Щоби стати майстром, мусиш ламати не менше, ніж будувати.

– Тоді б на землі й будівель не лишилося, – зухвало відказав Джахан. – Усе б із землею зрівняли.

– А ми, синку, руйнуємо не будівлі. Ми руйнуємо наше бажання ними володіти. Тільки Бог – господар усього: і каміння, і уміння.

– Я не розумію, – сказав Джахан, але цього разу вже не так голосно.

Ось так на березі річки Прут вони залишили позаду свій піт, свою віру і працю – це все лежало в руїнах, і не було жодної ознаки того чудового мосту, який там колись стояв.

* * *

То була ніч перед битвою, і саме вона, а не наступна, глибоко закарбувалася в пам’яті Джахана – тоді він був цілий, ще не зламаний, і коли б світ був інакший, то не змінився б ніколи. Джахан лежав на своїй підстилці й думав про Міхрімах. Він нічого з тим не міг вдіяти. Його очі самі собою бачили, як вона розчісує коси, як гуляє трояндовим садом і всюди сяє її усмішка. Вуха самі чули її голос. Усе це було сильнішим за нього: чуття викликали її образ просто з повітря.

Коли сонце сіло, настрій у таборі змінився, у серця закрадався неспокій. А коли вже геть споночіло, у повітрі вже висіло передчуття, потужне, майже відчутне на дотик. Усі солдати в таборі, незалежно від чину, у глибині серця розуміли: зараз вони бачать це зоряне небо, можливо, востаннє. Завтра, коли сонце встане й супротивник буде на такій відстані, що навіть його запах стане відчутним, жоден із них не вагатиметься й робитиме те, що мусить робити. Але нині вони неначе висіли на півдорозі між вірою і сумнівом, сміливістю і страхом, вірністю і зрадою.

Передчуття краяло їхні серця. Не в такій холодній, приреченій долині хотіли б вони полягти, де тіла їхні роздеруть грифи, кістки білітимуть на землі без жодного надгробка, а душі довіку неприкаяно блукатимуть світами. Краще бути похованим на тихому цвинтарі, де тут і там ростуть стрункі кипариси, буяють троянди, де земля знайома, а люди пам’ятають їхні імена і вряди-годи помоляться за їхні душі. Очікувана перемога й здобич солодкі, а проте життя солодше. Багато хто тихо міркував, чи не осідлати коня й не помчати світ за очі, наче коли немає вороття додому, то можна рушити куди завгодно.

Барабан пробив відбій, але солдатам не спалося. У наметах тихо перемовлялися, люди ділилися історіями, відкривали одне одному таємниці, давали обіцянки, молилися. Проходячи повз шатро артилеристів, Джахан зустрів метальника гранат, який співав невідомою мовою. Яничари походили з безлічі країв: були там і сини Балканів, і анатолійці. Пам’ять про минуле життя в них була замкнена в міцну скриню, ключ від якої викинуто. А проте дехто, як цей чоловік, опинившись перед лицем смерті, свою скриню відчиняв і випускав на волю щось зі свого дитинства – так раптом згадується давно забутий сон.

Під приводом того, що йде по харчі для слона, Джахан блукав табором із відром у руці. Бачив він дервішів, що описували, обертаючись, складні фігури, здійнявши десницю до неба, а шуйцю опустивши до землі, приймаючи і даючи, мертві для всіх і при тому, ймовірно, живіші за багатьох. Бачив побожних мусульман, які молилися на маленьких килимках, і на їхніх лобах можна було помітити надавлене місце від поклонів. Бачив зброяра, який тримав скорпіона у коробочці в кишені пояса – щоб той, як казав чоловік, його вкусив, якщо його полонять невірні. Чув, як яничари пошепки лаються, – про цю товариську сварку вони до ранку забудуть. Бачив повій, які, хоча їм перед боєм було заборонено надавати послуги, усе ж скрадалися поміж шатер. Адже ця ніч обіцяла бути найприбутковішою за всі ночі – багато чоловіків потребували, щоб їх втішила жінка.

Попереду три блудниці ховали лиця під капюшонами. Цікавий, як завжди, Джахан тихцем пішов за ними. Одна із жінок – молода, струнка і вдягнена по-юдейськи – зупинилися й озирнулася.

– Що, хоробрий солдате, – шовковим голоском мовила вона, – не спиться?

– Я не солдат, – відказав Джахан.

– Але ж точно хоробрий!

Джахан знизав плечима, не знаючи, що на це сказати.

Жінка всміхнулася ширше:

– А дай-но я на тебе погляну.

Від її дотику Джахан здригнувся. Вона схопила його під руку, так міцно, що важко було вирватися. Пальці в неї виявилися ніжні, а тіло пахло димом і сирою травою. Намагаючись приховати дрож, який почав його бити, хлопець насилу звільнився.

– Не йди! – благала вона, як покинута закохана.

Це прохання виявилося настільки несподіваним і щирим, що Джахан просто не знав, що робити. Він пішов, але вона подалася за ним, і її спідниці шелестіли, нагадуючи йому шурхіт голубиних крил, коли птахи мостяться на ночівлю. Дивлячись перед собою, немов у цій ночі була якась загадка, котру він мав розгадати, Джахан крокував уперед. У таку пізню годину ходити табором у товаристві повії було небезпечно. Неохоче Джахан попрямував до свого шатра.

Там відпочивали три конюхи.

– Ну що, індійцю, що ти нам приніс? – спитав один із них. – Чи не газель часом?

– Вона сама прийшла, – різко відказав Джахан.

Якусь мить вони помовчали, гадаючи, що робити. Найстарший конюх, який мав у запасі гарні чоботи, щоб заплатити ними, взяв повію у своє ліжко.

Джахан, удаючи байдужість, пішов у свій куток і розгорнув свою підстилку. Сон до нього не йшов. Несамохіть кривлячись, він слухав кректання й важке дихання, що долинало з іншої частини шатра. Коли йому здалося, що все вже скінчилося, він оперся на лікоть і озирнувся. При слабкому світлі свічки він побачив конюха, що гойдався на жінці, а вона лежала тиха, байдужа до всього, й широко розплющеними очима дивилася на щось невидиме. Вона поглянула вбік. Їхні погляди зустрілися. Джахан побачив у цих очах цілий світ, а в її самотності – відображення своєї власної самотності. Йому стало зле, голова запаморочилася, земля захиталася під ним. У цю мить Джахан раптом відчув – попри власні думки й переконання, – як дикий жар розгоряється в його серці. У його натурі був темний бік, був глибокий підвал під домом його душі, куди він ніколи не заходив, хоча відчував його присутність.

Хлопець скочив на ноги й люто пішов на конюха, який нічого не помічав, доки не стало запізно. Він щосили вдарив – чоловік скотився на підлогу, хоча, правду кажучи, Джахановій руці було більш боляче, ніж підборіддю конюха. Той, не так розлючений, як здивований, лупаючи очима, дивився на Джахана. Його губи, коли він зрозумів, що сталося, скривилися в презирливу усмішку, і він розреготався. Інші конюхи – теж. Джахан поглянув на повію й побачив, що й вона сміється з нього.

Тремтячи, він вислизнув із шатра, йому вкрай потрібно було побачити Чоту, який мав лагідну вдачу й ніжне серце та, на відміну від людей, не знав гордині й лихих думок.

Як завжди, слон дрімав стоячи. Щодня він спав лише кілька коротких годин. Поки Джахан міняв йому воду й перевіряв, чи має слон їжу, з його голови не йшла ця повія: як вона його торкалася, як ішла за ним, як напівгола лежала на брудній маті… Однак коли він поклав жмут соломи й заплющив очі – перед його очима постала вже Міхрімах, знову вона: і вона нахилялася до нього, збираючись поцілувати. Хлопець притьмом розплющив очі, йому стало лячно й соромно, що він наважився так уявляти її – жінку високого роду, а не якусь нещасну блудницю невідомо звідки. Однак, хоч як він старався, усе ж не міг прогнати від себе ані о`браз тієї повії, ані мрії про султанову дочку.

Наступного ранку на світанні він прокинувся, зачувши молитву. Конюхи вже встали й зібралися. Джахан подивився на них уважно – та не помітив образи чи втоми. Нічого. Немовби подій ночі взагалі не було.

Приготування до бою було довге й утомливе, а сама битва – блискавична. Чи так це видалося Джаханові. Він почув гулку луну – спочатку далеко, потім зовсім близько. Супротивник уже був не загадковою тінню, він мав обличчя – власне, тисячі облич, що дивилися з-під шоломів. Зі спини слона Джахан окинув поглядом поле бою. Удалині, де зійшлося два війська, кольори перемішалися в сірому вирі. Зблискували й гаснули іскри – залізо билося об залізо. Куди б він не глянув – бачив метал і плоть: списи, мечі, кинджали; тіла металися полем, хиталися, падали.

Галас стояв оглушливий. Цокіт копит, підкутих залізом, брязкіт сталі, ухкання катапульт; крики, стогони, постійні вигуки «Аллах, Аллах!» Вони билися за султана. Вони билися за Господа. А ще – мстилися за всі кривди, яких зазнали з дитинства, за стусани, за удари різок і палиць. Кров стікала на землю – і вона чорніла. Воїни роздували щоки, на їхніх губах пінилася слина, коні ставали дибки, а вершники привставали в сідлах. Дим хмарами здіймався в небо. Хоч іще далеко було до сутінків, але ставало темно – завіса димовища застувала сонце.

Схвильований, очманілий Чота кидався навсібіч, незручно почуваючись у ще незвичній броні. Бивні йому нагострили, мов леза. Джахан намагався заговорити з ним, але його слова тонули серед галасу. Краєм ока він помітив якийсь рух. Здоровань-франк із арбалетом на плечі кинувся на яничара, який упав, упустивши свій спис, і на мить розгубився. Від першого удару меча яничар ухилився, а наступний протнув йому плече. Джахан миттєво розвернув Чоту туди. Слон кинувся на франка й підняв його в повітря, пробивши іклом живіт.

– Годі, Чото! – крикнув Джахан. – Відпусти його!

Слон послухався й на мить впустив солдата, який волав від болю. Аж тут знову підняв його, пробивши йому бивнем груди. З рота в чоловіка хлинула кров, а в очах його ще лишалося здивування – невже звір його переміг? Джахан нажахано дивився на це, тільки тепер розуміючи, що з них двох нині головний – Чота.

Надалі Джахан був лише глядачем. Чота увірвався до лав супротивника, колючи, хапаючи й розкидаючи солдатів; двох франків він просто розтоптав. Одним солдатом він займався довше, як кіт – мишею, неначе хотів його помучити ще і ще. Напав він, щоправда, і на яничара, не розрізняючи своїх і чужих. Той дивом врятувався з-під його ніг.

Так, битва була швидка, хоча згодом вона тисячі разів поставала перед очима Джахана. У його пам’яті раз у раз зринали смерті, які вирували навколо, та яких він не бачив, крики, які вухо вловлювало, та мозок відмовлявся усвідомлювати. Навіть через десятки років літній Джахан згадуватиме той день: закривавлений щит у багнюці, палаючу стрілу з якимись шматками плоті, коня з розпоротим животом, і десь за запоною часу – лице повії, яка сміється з нього.

Далі, серед вогняного моря, він бачив, як солдат заточується, і лице його подібне до кам’яної маски – він був поранений списом у живіт. Джахан упізнав того піхотинця, з яким потоваришував дорогою.

– Стій, Чото! – крикнув він. – Спусти мене.

Слон не послухав жодного з тих наказів. Не замислюючись, Джахан зіскочив з його спини, з’їхавши одним із боків. Він підбіг до солдата, який у той час уже впав на коліна. Пальці в нього були стиснуті, наче він учепився в невидиму мотузку. Носом у нього текла кров, і кілька крапель потрапили на талісман на шиї. Джахан скинув куртку й затиснув нею рану, звідки стирчав наконечник списа. Сів біля піхотинця, узяв його за руку – і відчував, що його тріпотіння серця стихає, наче віддалений барабан.

Піхотинець усміхнувся: важко сказати, впізнав він Джахана і зрадів знайомому обличчю чи прийняв хлопця за когось іще. Він цокотів зубами й намагався щось вимовити. Джахан нахилився й прислухався: його дихання гріло щоку солдата.

– Світло… ти… його бачив?

Джахан стримано кивнув.

– Так, бачив. Воно прекрасне.

Тінь полегшення пробігла лицем піхотинця. Його тіло обважніло, рот відкрився, а очі залишилися розплющеними, ніби вдивлялися у хмару, що вже пролетіла.

Пізніше, коли все було скінчено й османська армія святкувала перемогу, Джахан не міг долучитися до загальних веселощів. Він, ледве переставляючи ноги, пішов із табору на бойовище. Це було легковажно: зі зброї в нього був лише кинджал, і хлопець не був певний, що зможе в разі чого ним скористатися. Одначе він брів долиною, огорнутою туманом, полем, усіяним тілами, які ще кілька годин тому були чиїмись синами, чоловіками і братами. У хлопця було відчуття, що оце місце з його тінями й димами – то край світу, і якщо він піде далі, то впаде в безодню. Він розумів, що Чота страшенно голодний, що слон чекає їжі й води. Та слона йому в той час зовсім не хотілося бачити.

Кілька разів він наступав на щось м’яке – і з жахом виявляв, що то чиєсь стегно чи відрубана рука. Сморід стояв жахливий. І звуки, які ще витали над цим місцем, теж були моторошні: хрускіт палаючого дерева, тупіт коней, що блукали, утративши вершників, а звідкись віддалік – стогін іще живих солдатів.

Той біль, який урешті наздогнав його, був ні на що не схожий. Джахан обмацав усього себе, але з тілом усе було гаразд. Боліло в голові, у руках, у ногах. Де саме, він точно сказати не міг, біль рухався його тілом, то вгризаючись у кістки, то стискаючись у нутрощах. Джахан зігнувся, його знудило.

Шалений інстинкт погнав хлопця полем – ноги боліли й були важкі, мов колоди, на чолі виступив піт – і він знайшов старе покручене дерево, під яким сів. Загін османських копачів удалині готував велику яму. Коли скінчать, то підберуть усі тіла своїх і поховають там. Що буде з тілами франків, Джахан не знав. Він був у такій задумі, що не чув, як хтось іде до нього.

– Індійський хлопче, – сказав хтось позаду. – Що ти тут робиш?

Джахан ахнув і озирнувся:

– Майстре Сінане!

– Не слід тобі тут ходити, синку.

Джахан не подумав, що Сінану також не слід цього робити. Він, ніби вибачаючись, мовив:

– Не хочу назад іти.

Чоловік придивився до спухлих очей хлопчика, до його перекривленого обличчя. Повільно присів поряд. Сонце сідало, фарбуючи обрій у червоне. Пролетів лелечий клин, прямуючи до тепліших країв. Джахан заплакав.

Сінан витяг із пояса ніж і відрізав шматочок від колоди, що лежала поблизу. Вирізаючи щось із тої деревини, почав розповідати про Агріанос – своє рідне село, про поля, обгороджені живоплотами, про грецькі й вірменські церкви без дзвонів, про крижані вітри, які немовби наспівували печальних пісень; про спас – суп із кисляку, який його мати робила влітку холодним, а взимку гарячим; про те, як батько вчив його теслярувати, і навіть найменша деревинка дихала та була жива. Про те, як його у двадцять один рік забрали в яничари та навернули в іслам, як він долучився до товариства Хаджі Бекташа,[38] як брав участь у війнах – одній за одною: на Родосі, коло Белграда, в Ірані, на Корфу, коло Багдада, і в найкривавішій – при Могачі. Бачив він і як найсміливіші ганебно тікають, і як у лякливих прокидається левина відвага.

– Мій слон… – прошепотів Джахан. – Ми з Олевом навчили його вбивати. І тепер він убивав. Багатьох…

Сінан припинив різьбити:

– Не засмучуйся через нього. І не винувать себе.

Хлопчик здригнувся, йому раптом стало холодно.

– Коли ми будували той міст, я почувався потрібним, ефенді… Я був би радий, коли б ми там і лишилися.

– «Коли щось робиш від душі, то, мов ріка, в тобі потоком радість протіка».[39]

– Хто це сказав?

– Поет, мудрець, – Сінан поклав руку хлопчикові на чоло. Схоже, малого лихоманило. – Скажи, ти хочеш іще будувати?

– Так, дуже хочу, – відповів Джахан.

Коли запали сутінки, вони повернулися в табір. На півдорозі їм зустрівся осідланий кінь, який бігав самотою, утративши вершника. Сінан звелів Джахану сісти на того коня й повів тварину за вуздечку до табору. Він супроводив Джахана до його намету й сказав кучерам подбати про слона, поки хлопчик відпочине.

Палаючи в лихоманці, Джахан одразу ж провалився у важкий сон, щойно приліг. Сінан лишився біля нього, прикладав просякнуті оцтом шматки тканини до його лиця і рук і при тому продовжував різьбити. На світанку, коли лихоманка у хлопця минулася, Сінан розтиснув йому кулак, уклав щось йому в руку – і пішов. Уранці, коли хлопчик прокинувся – весь у холодному поту, але цілком здоровий, то виявив, що тримає в руці дерев’яного слоника. На його морді замість гострих, небезпечних бивнів було дві квітки.

* * *

Усе місто виглядало військо з походу. Від самого світанку люди вже почали виходити на вулиці та майдани – наче розливався густий, липкий шуруб.[40] Тисячі міщан, які бажали привітати переможців, вилазили на дерева, на дахи, мостилися на кожному лікті простору понад шляхом від Адріанопольської брами до палацу. Стамбул зі своїми зміїстими вуличками, підземними переходами і критими базарами увібрався в найкращі шати та весь заквітчався усмішками.

– Військо йде! – крикнув хлопчисько, який видерся на верхівку фонтана. Його слова, наче хвильки на поверхні ставка, покотилися навсібіч, досягли берегів натовпу, а звідти знову обернулися до центру, змінюючись дорогою. Коли вони повернулися до того самого бешкетника на фонтані, звучали ті слова дещо інакше: «Султан монети роздає!»

Міщани, сповнені радості та гордості, купці, в яких під одягом були пришиті гамани з грошима, торгівці печінкою з жердинами, на яких висіли шматки м’яса, що за ними бігали бездомні коти, суфії з дев’яносто дев’ятьма іменами Бога на вустах, писарі з ляпками чорнила на пальцях, жебраки з посудинами для милостині на шиях, кишенькові злодії з руками, прудкими, мов білки, здивовані мандрівники із Франґістану,[41] венеційські шпигуни з медовою мовою й хитрими посмішками – усі присунулися ближче, охочі подивитися на переможців.

Невдовзі у браму в’їхала верхи добірна султанська гвардія у всій парадній формі, кавалькада вишуканою риссю рухалася вулицею, обсадженою акаціями. За нею на чистокровному арабському скакуні в лазуровому каптані й такому високому тюрбані, що лелека, пролітаючи вгорі, міг би забажати намостити там гніздо, їхав сам Сулейман Пишний. Натовп ахнув і вибухнув молитвами та похвалою. У повітрі закружляли трояндові пелюстки, які розкидали з верхніх вікон і балконів.

Далі з’явилися лави солдатів у броні – хтось їхав верхи, хтось вів коня за вуздечку, а за ними простували слон і його погонич. Спочатку Джахану було сказано сидіти на шиї слона, а в ховду посадити агу яничарів. Однак варто було слонові зробити кілька кроків, як ага посірів на лиці й попросив, щоб його випустили. Хоч як цей чоловік звик до всіляких випробувань, але хитавиця на слоні для османського воєводи виявилася занадто сильною. Тож Джахан сам зручно всівся у ховді – як царевич, що з довгого вигнання повертається додому. Його сповнювало на диво солодке відчуття. Уперше за багато днів він забув про поле битви, а сморід смерті вивітрився з його шкіри.

Невдовзі стало помітно, що в центрі загальної уваги опинився білий слон. Ніхто, крім султана, не отримував стільки оплесків і захвату. Люди звідусюди показували на Чоту, махали, сміялися, плескали в долоні. Крамар махав йому стрічками й тасьмами, циганочка, весело сміючись, посилала йому повітряні поцілунки, вуличний хлопчисько аж упав із гілляки, на яку виліз, намагаючись торкнутися бивнів тварини. Чота ішов, помахуючи хвостом, і його просто-таки підносила хвиля радості та поваги: міщани щиро його вітали. Ну а Джахана переповнювали власні радість і гордість. Ще ніколи він не почувався таким поважним, досі не охоплювала його солодка думка, що він незамінний у цьому місті, та що там – у світі. Шаріючись від радості, хлопець махав глядачам.

У звіринці Чоту зустріли як героя. Було вирішено ні в якому разі не відправляти його в якісь інші звіринці міста. Він завжди житиме тут, у сералі. Їжі йому щодня даватимуть удвічі більше, а щотижня слон матиме право купатися у ставку з лататтям у далекому кінці двору – такого привілею не мав жоден дикий звір. І жоден із них, окрім Чоти, не мав права залишати звіринець.

Із часом Джахан пробачив слонові його поведінку на полі бою. Він начепив на його гострі, мов ножі, бивні дві шовкові кульки, сам пошив йому нову попону. Хлопець оздобив її по краях срібними дзвониками й нашив на неї синіх намистин від лихого ока. Минали спокійні, звичайні вечори. То були щасливі дні – хоча, як це часто буває зі щасливими днями, оцінені так вони були лише тоді, коли скінчилися.

Минув деякий час, і, коли Джахан прибирав у хліві, до нього підійшов Олев, приборкувач левів.

Він сказав:

– Хтось передав тобі листа.

– Хто? – спитав Джахан, його голос затремтів.

– Я його сам не бачив, той вартовому передав коло брами, щоб той передав тобі, то мені й переказали.

Із цими словами Олев дав Джаханові згорнутий шматочок пергаменту.

– Я неписьменний, – швидко сказав Джахан, немов сподіваючись, що це захистить його від того, що сказано в листі. Та й це не було щирою правдою. Тарас із Сибіру вчив його абетки. Розкривши таємницю літер, хлопець почав гортати книжки, проте скоропис розбирати йому поки що було важко.

– А тут і читати нічого, – сказав Олев.

Джахан узяв пергамент і розгорнув. На гладенькій поверхні був малюнок: слон, намальований поганенько, але таки впізнавано, а на ньому – хлопчик із великими вухами. Тварина своєю кривою мордою всміхалася й мала взагалі щасливий вигляд, а у хлопчика серце було пробите списом. З кінця списа падали три краплі – і тільки вони мали колір: темно-червоний, бо малювалися кров’ю.

– Не знаю, що це означає, – процідив крізь зуби Джахан і відштовхнув послання.

– Добре, – після короткого мовчання мовив Олев. – Тоді ми його знищимо й нікому не будемо про нього казати. Хоч би хто це був, але тобі слід подумати, що робити, якщо він прийде. Мури палацу високі, але від зла вони не захищають.

* * *

Коли султанша вдруге завітала до звіринця, зі слоном вона поводилася вже не так, як минулого разу: з’явилося трохи прихильності, майже поваги. І знову її спідниці прошурхотіли повз Джахана; знову хлопець упав ниць; знову почет чекав на віддалі – усі були такі тихі, неначе зникли. І знову Міхрімах, стримуючи усмішку, спостерігала за цим усім.

– Кажуть, твій слон був хоробрий, – зауважила Хуррем, навіть не глянувши в бік погонича.

– Так, ваша величносте. Чота бився добре, – сказав Джахан. Він не став їй розповідати, як слон проколював бивнями солдатів, і про те, що досі почувається винним, що навчив його такого.