Читать книгу Учень архітектора - Элиф Шафак - Страница 5

Уже перевалило за північ, коли він почув із глибокої темряви люте гарчання. Упізнав його відразу: то подав голос найбільший кіт у султанському палаці – каспійський тигр із Персії, звір із бурштиновими очима й золотавим хутром. У чоловіка завмерло серце від думки, що` могло розбудити тигра. У таку пізню годину мали би спати всі – і люди, і тварини, і джини. У місті на семи пагорбах, де вулицями ходить лише нічна варта, нині не спиться лише двом різновидам людей – тим, хто молиться, і тим, хто грішить.

Не спав і Джахан – він працював.

– Праця – то молитва для таких, як ми, – часто казав його вчитель. – Так ми спілкуємося з Богом.

– А як же Він нам відповідає? – одного разу спитав Джахан, коли був іще значно молодшим.

– Дає нам нову роботу, звичайно, – відказав учитель.

«Якщо вірити цим словам, то з Творцем я підтримую дуже близькі стосунки», – подумав собі Джахан, адже він старанно намагався виконувати навіть не одну, а дві роботи. Він був доглядачем слона і креслив плани будівель. Маючи два ремесла, цей чоловік мав лише одного вчителя, якого шанував, яким захоплювався і якого в глибині душі мріяв перевершити. Учителем цим був Сінан, Головний двірський архітектор.

У Сінана вчилися сотні людей, працювали на нього тисячі, а ще більше у нього було послідовників і прибічників. А от власних учнів він мав лише четверо. Джахан пишався належністю до цього кола, та у глибині душі відчував і певне сум’яття. Учитель обрав його – простого служника, скромного погонича слона, – маючи на вибір безліч обдарованих новачків зі школи при палаці. І усвідомлення цього не тішило Джаханове самолюбство, а сповнювало чоловіка тривожних передчуттів. Його мучила думка, що він може розчарувати єдину людину, яка повірила в нього у цьому житті.

Останнім завданням Джахана було спланувати хамам.[2] Указівки вчителя були чіткі: мармуровий басейн на підвищенні, який буде підігріватися знизу; усередині стін – витяжки для диму; купол, який тримається на тромпах;[3] два входи із протилежних вулиць, щоби чоловіки і жінки не бачили одне одного. Тієї зловісної ночі він працював саме над цією лазнею, сидячи за столом із грубих дощок у своїй халупі в султанському звіринці.

Джахан відкинувся назад, уважно придивився до креслень і насупив брови. Хамам здався йому грубим, позбавленим легкості та гармонії. Як завжди, малювати план будівлі було значно легше, ніж проектувати купол. Хоча Джаханові вже минуло сорок років – у цьому віці Мухаммад став пророком – і він був управним у своєму ремеслі, все ж йому було легше рити яму для підмурівка голими руками, аніж мати справу з куполами і стелями. «Якби ж то взагалі можна було без них, – бувало, думав він. – Якби ж то люди могли жити просто неба, без страху і необхідності ховатися, дивилися б на зорі, а зорі – на них».

Він уже було зібрався почати нове креслення на папері, потайки взятому в султанських писарів, – і тут знову загарчав тигр. Чоловік напружився, підвів голову і завмер на місці, прислухаючись. Рик був попередженням – хоробрий, упевнений голос, від якого кров стигла у жилах. Тигр попереджав ворога: не підходь ближче.

Джахан тихо прочинив двері та подивився у морок. Тигр загарчав знову – уже не так гучно, але з такою самою погрозою. І тут здійняли ґвалт усі тварини: папуга залементував у темряві, заревів носоріг, сердито буркнув ведмідь. Поряд рикнув лев, сичанням відгукнувся леопард. Десь на тлі цих звуків відчайдушно затупотіли задніми ногами перелякані кролі. Мавпи, хоч їх і було всього п’ять, здійняли такий галас, як цілий батальйон, – закричали, залементували. Коні теж заіржали й заходилися тривожно переступати ногами. У загальному хорі Джахан вирізнив і розкотисте вурчання слона: той мляво і коротко подав голос, не бажаючи надто долучатися до загального ґвалту. Щось налякало цих створінь. Накинувши на плечі плащ, Джахан схопив лампу і крадькома пройшов у двір.

У нічній свіжості були розлиті п’янкі пахощі зимових квітів і диких трав. Не встиг чоловік і двох кроків ступити, як побачив кількох доглядачів, які згуртувалися під деревом, перешіптуючись. Помітивши Джахана, вони кинули на нього очікувальний погляд. Але Джахан прийшов не з новинами, а лише із питаннями.

– Що тут коїться?

– Тварини сполошилися, – сказав Дара, доглядач жирафи; голос у нього теж був наполоханий.

– Може, вовк? – припустив Джахан.

Таке вже було. Два роки тому. Одного холодного зимового вечора у місто з гір спустилися вовки, виглядаючи собі здобич і в юдейських, і в мусульманських, і в християнських кварталах. Кілька сіроманців прошмигнули і за браму звіринця – Аллах тільки знає, як – і напали на султанських качок, лебедів і павичів, зчинивши гармидер. Потім не один день знадобився, щоби прибрати все закривавлене пір’я з кущів і заростей у звіринцю. Проте нині в місті не лежав сніг, та й особливого холоду теж не було. Те, що стривожило тварин, вочевидь, походило із самого палацу.

– Перевірмо кожен закуток! – озвався Олев, приборкувач левів – здоровань із вогняним волоссям і такими самими закрученими вусами. Без його відома у звіринці не приймалося жодне рішення. Хороброго і міцного Олева шанували всі слуги. Смертний чоловік, якому кориться сам лев, міг навіть викликати дещицю захоплення у самого султана.

Розійшовшись хто куди, доглядачі перевіряли сараї, стайні, загороди, ставки, вербові та залізні клітки, аби переконатися, що жодна тварина не втекла. Здавалося, що всі мешканці султанського звіринця були на місцях. Леви, мавпи, гієни, олені, лисиці, горностаї, рисі, безоарові цапи, дикі коти, газелі, велетенські черепахи, козулі, страуси, гуси, дикобрази, ящірки, змії, крокодили, вівери, леопард, зебра, жирафа, тигр і слон.

Коли Джахан зайшов до Чоти – тридцятип’ятирічного білого індійського слона заввишки шість ліктів,[4] – то побачив свого улюбленця дуже збудженим і стривоженим; слон розгорнув вуха, немовби вітрила. Джахан усміхнувся тварині, зі звичками якої був дуже добре знайомий.

– Що таке? Чи небезпеку чуєш?

Поплескавши слона по боці, Джахан запропонував йому жменю солодкого мигдалю, який завжди тримав у своєму поясі.

Чота, який ніколи не відмовлявся від ласощів, закинув горіхи в рота одним рухом хобота, та все ж не зводив очей із брами. Великий звір нахилився уперед, переніс усю вагу на передні ноги – і так застиг, прислухаючись до якихось віддалених звуків.

– Заспокойся, усе гаразд, – мовив Джахан, хоча ні він сам, ні слон по-справжньому не вірили у це.

Повертаючись назад, Джахан зустрів Олева, який умовляв решту доглядачів розходитися спати:

– Ми все обшукали! Нічого немає!

– Але ж тварини… – заперечував хтось.

Олев, кинувши погляд на Джахана, зауважив:

– Індієць має рацію. Певно, то був вовк. Хоча я думаю, що шакал. Хай там як, але він уже втік. Лягайте спати.

Цього разу ніхто не заперечував. Киваючи і щось бурмочучи собі під ніс, доглядачі попленталися до своїх сінників – хай яке було їхнє ложе грубе, колюче та вошиве, але теплішого й безпечнішого місця ці люди не мали. Тільки Джахан затримався.

– А ти не йдеш, погоничу? – гукнув йому Като, приборкувач крокодилів.

– Я скоро, – відказав Джахан і кинув погляд у бік внутрішнього двору палацу, звідки почувся дивний притишений звук.

Замість того, щоб повернути ліворуч до своєї халупи з каміння та дерева, він завернув праворуч, до високої стіни поміж двома дворами. Ішов невпевнено, наче чекав приводу передумати і повернутися до своїх креслень. Коли Джахан дійшов до високого бузку в найвіддаленішій частині саду, то помітив якусь тінь. Темну, химерну, настільки схожу на примару, що чоловік ледь не кинувся тікати, аж раптом примара розвернулася і стало видно, що це – Тарас із Сибіру. Цей чоловік, переживши усі пошесті та напасті, найдовше за всіх перебував на службі у звіринці. Тарас бачив, як одні султани відходили, а інші приходили. Бачив, як могутні зазнавали принижень, а ті голови, що носили найпишніші тюрбани, безславно котилися у багнюку. «Тільки дві речі незмінні на світі, – із посмішкою примовляли слуги, – Тарас із Сибіру та любовні страждання. А все інше має кінець…»

– Це ти, індійцю? – запитав Тарас. – Що, тварини розбудили?

– Так, – відповів Джахан. – А ви зараз чули якийсь звук?

Старий щось буркнув – це могло означати і «так», і «ні».

– Он звідти, – кивнув, витягнувши шию, Джахан. Він подивився на мур перед собою – безформну масу оніксового кольору, що лежала у пітьмі. На мить його охопило відчуття, що опівнічна темрява сповнена духів, які стогнуть і плачуть. Від цієї думки чоловік здригнувся.

Глухий удар луною прокотився у дворі, потім застукотів цілий каскад кроків – немов палацом бігла юрба. Десь у надрах замку почувся жіночий зойк – дикий, аж нелюдський – і майже одразу перейшов у плач. Потім ніч розітнув зойк з іншого кутка. Може, то було просто відлуння першого. А за мить усе затихло – так само раптово, як і почалося. Джахан у несподіваному пориві рушив до стіни.

– Куди ти? – прошепотів Тарас, налякано зблискуючи очима. – Туди не можна!

– Хочу дізнатися, що там коїться, – мовив Джахан.

– Не лізь туди, – порадив старий.

Джахан повагався, та хіба що одну мить.

– Я тільки гляну – і одразу повернуся.

– Краще б ти цього не робив, але ти ж мене не слухаєш, – зітхнув Тарас. – Тільки ні в якому разі далі не ходи. Із саду не виходь, іди попід стіною. Чув мене?

– Не хвилюйтеся. Я швидко повернуся – і буду обережним.

– Я тебе почекаю. Поки не повернешся, не лягатиму.

Джахан лукаво посміхнувся:

– Краще б ви цього не робили, але ж ви мене не слухаєте.

Зовсім недавно Джахан із учителем ремонтували кухні в султанському палаці. Також вони разом розширювали гарем – це було украй необхідно, бо ж його населення останнім часом сильно зросло. Щоб не ходити головною брамою, робітники зробили собі коротший шлях, пробивши невеликий прохід у мурах. Поки підвозили кахлі, які десь затрималися в дорозі, діру абияк заліпили саманом і глиною.

Джахан, із лампою в одній руці та палицею у другій, простукував мур, обережно йдучи попід ним. Якийсь час він чув однаково глухий звук. А потім раптово звук став лункіший. Чоловік зупинився. Стоячи на колінах, він щосили штовхнув нижні цеглини. Спочатку вони трималися, потім піддалися. Залишивши лампу, Джахан проповз крізь отвір у сусідній двір.

Місяць розливав моторошне світло трояндовим садом, який нині став трояндовим цвинтарем. Кущі, які навесні вкривалися квітами найясніших відтінків червоного, рожевого, жовтого, тепер стояли прив’ялі, їхнє обтріпане листя блищало під місяцем, сад нагадував дивне сріблясте море. Серце Джахана калатало швидко і гучно, він навіть боявся, що хтось може його почути. Тілом прокотився дрож від згадок про історії з отруєними євнухами, задушеними дружинами, візирами, яким було відрубано голови, і мішками, які ще звивалися, коли їх скидали в Босфор. У цьому місті деякі цвинтарі були на пагорбах, а деякі – в морі, на глибині сотень сажнів.

Перед ним стояло вічнозелене від сотень хусток, стрічок, підвісок і шнурів на гіллі Дерево бажань. Якщо котрась молодша дружина чи одаліска в гаремі має таку таємницю, поділитися якою може тільки із самим Аллахом, то вона просить євнуха прийти сюди із якоюсь дрібничкою, яка їй належить. Цей предмет буде повішено на гілку поряд із ще чиїмось. Оскільки прагнення однієї жінки часто суперечать прагненням іншої, то дерево повнилося взаємовиключними благаннями і протилежними бажаннями. А проте саме в цю пору, коли його листям шурхотів легкий вітерець, дерево мало дуже сумирний вигляд. Власне, сумирний настільки, що Джахан не втримався і пішов у його бік попри обіцянку, дану старому Тарасові.

До кам’яної будівлі попереду було не більш як тридцять кроків. Наполовину схований за стовбуром Дерева бажань, Джахан дуже повільно визирнув – і одразу сховався назад. Щоб наважитися визирнути знову, йому знадобилося якусь мить збиратися з духом.

Із дюжину глухонімих метушилися туди й сюди, підбігали то до одного виходу, то до іншого. Кілька з них несли щось схоже на мішки. Смолоскипи в їхніх руках креслили у повітрі бурі смуги, а щоразу, коли шляхи двох смолоскипів перетиналися, тіні на мурах видовжувалися.

Не знаючи, як розуміти цю картину, Джахан метнувся до задньої частини будівлі, відчуваючи запах жирної землі, а кроки його були такими ж нечутними, як і повітря, що він вдихав. Джахан зробив півколо, дійшовши до якихось дверей із дальшого краю. Як не дивно, там не було охорони. Не замислюючись, Джахан увійшов. Коли б він задумався над тим, що робить, його скрутило б від жаху, і він це розумів.

Усередині було вогко і холодно. Навпомацки у напівтемряві він просувався уперед, хоча відчував поколювання в потилиці, де волосся стало сторчма. Шкодувати було запізно. Назад дороги вже не було: Джахан міг іти лише вперед. Тулячись до стіни, він протиснувся у тьмяно освітлену кімнату. Чоловік роззирнувся: столи, інкрустовані перламутром, на кожному – скляна чаша; дивани з подушками, дзеркала у різьблених позолочених рамах, килими від самої стелі – а на підлозі оці мішки, в яких щось лежить.

Джахан кинув швидкий погляд назад: там нікого не було; потім поволі посунув уперед, доки його увагу привернуло дещо таке, від чого в нього кров застигла, – рука. Бліда і гладенька, вона лежала на холодному мармурі під купою тканини, як убита пташка. Немов під владою якоїсь зовнішньої сили Джахан розв’язував джутові мішки один за одним і наполовину відкривав їх. Він моргав – його очі відмовлялися сприймати те, що серцем Джахан уже зрозумів. Ні, не мішки, то були зовсім не мішки. Це були мертві тіла. Дитячі тіла.

Їх було четверо, всі хлопчики, і вони лежали один біля одного від найбільшого до найменшого. Найстарший був підлітком, а наймолодший – іще немовлям. Пишне вбрання на них хтось акуратно поправив, шануючи нащадків високого роду. Погляд Джахана упав на найближчий труп – світлошкірого, ще рум’яного хлопчика. Він подивився на лінії дитячої руки. Вигнуті, похилі лінії переходили одна у другу, наче малюнки на піску. І яка ж ворожка в цьому місті, подумав Джахан, могла б передбачити таку наглу і печальну смерть дітям такого шляхетного роду?

Здавалося, діти сплять. Їхня шкіра немовби світилася ізсередини. Джахан усе не міг звільнитися від думки, що ні, насправді вони не загинули. Вони перестали говорити, рухатися, перетворилися на щось, недоступне його розумінню, але ж вони усе усвідомлюють, бо вираз їхніх облич міг бути й усмішкою.

Джахан так і стояв там, його руки і ноги тремтіли, він не міг зрушити з місця. Тільки звук кроків, які наближалися, вивів його із заціпеніння. Зібравши останні сили, він поклав тіла так, як вони лежали раніше, і метнувся у закуток, де сховався за килимом, що звисав від стелі до підлоги. За мить у кімнату зайшли глухонімі та принесли ще одне тіло. Швиденько поклали його поряд із рештою.

І раптом один із них помітив, що з крайнього трупа сповзла тканина. Підійшов ближче, роззирнувся. Не певний, чи вони самі так усе залишили, чи хтось прокрався до кімнати, коли вони вийшли, від дав знак іншим. Ті також зупинилися. Разом почали обнишпорювати кімнату.

Сам-один, у кутку, де тільки килим відділяв його від убивць, Джахан затамував подих від страху. Оце й усе, подумав він, оце й усе. Якою брехнею, яким обманом здійнявся він так високо. Не без печалі згадав він про лампу, яку залишив у саду, що вона миготить там зараз під вітром. Сльози забриніли в його очах від думки про слона і про вчителя: обидва, напевне, зараз мирно сплять. Потім він згадав про жінку, яку кохав. Вона та всі інші безпечно дивляться сни у своїх ліжках, а його зараз уб’ють лише за те, що він опинився там, де не мав опинитися, і побачив те, чого не мав побачити. А все через допитливість – цю безсоромну, безмежну цікавість, яка завжди приносила йому тільки лихо. Джахан мовчки проклинав себе.

Отаке красивими літерами слід написати на його могилі:

На жаль, поряд не було нікого, кому можна було б передати цю свою останню волю.

* * *

Того самого вечора на іншому кінці Стамбула не спала кахья,[5] вона перебирала чотки пальцями однієї руки. Щоки її були зморшкуваті, немов родзинки, худорлява постать горбилася, від старості ослаб зір. Однак у домі свого пана жодна дрібниця не уникала її ока. Кожен закуток, кожна тріщина, крива петля у дверях, рипуча сходинка… Ніхто під цим дахом не знав будинок так добре, як вона, і ніхто не був так, як вона, відданий своєму пану та володарю. У цьому стара кахья не сумнівалася.

Довкола було тихо, тільки з кімнат слуг долинало хропіння. Час від часу її вухо вловлювало тихий, ледь-ледь помітний подих із-за зачинених дверей бібліотеки. Там спав Сінан після того, як знову засидівся за роботою допізна. Зазвичай від проводив вечори із родиною, йшов вечеряти в гаремлик,[6] де жила його дружина з дочками й куди ніколи не заходив жоден учень. Але нині, як і багато ночей до того, підкріпившись після цілоденного посту,[7] він повернувся до своїх креслень і заснув посеред книжок і сувоїв у кімнаті, яка перша в цьому великому, просторому будинку зустрічала сонце. Кахья приготувала йому там ложе: постелила мату на килимі.

Дуже багато він працює, а йому вже вісімдесят п’ять років. У такому віці чоловікові годиться відпочивати, добре їсти і молитися в оточенні дітей та онуків. А ті сили, які ще лишаються в його тілі, йому належить використовувати на паломництво до Мекки; коли ж він загине дорогою – то й на краще для його душі. Чому господар не готується до майбутнього життя? А якщо готується, то що йому робити на будівництві, нащо бруднити пилом і землею свої гарні каптани? Подумки сварячи господаря за неналежну його рокам працьовитість і недбалість у справах душі, кахья також сердилася й на султана та кожного із візирів, які змінювали одне одного, – як вони можуть змушувати чоловіка так тяжко працювати? – а ще на Сінанових учнів за те, що вони не знімуть зайвий тягар із плечей її пана. От ледачі хлопці! Та й хлопцями їх уже й не назвати. Вона їх знала ще відтоді, як вони були зеленими новачками. Нікола – найбільш обдарований, але й найсором’язливіший; Давуд – серйозний, охочий до роботи, але нетерплячий; Юсуф – німий і потайний, наче густий непрохідний ліс; і оцей індієць Джахан, який тільки й питає: «А чому так? А як це влаштоване?» – а відповідей майже не слухає.

Замислившись і заглибившись у молитву, кахья якийсь час дивилася углиб себе, у те бездонне провалля, що лежало в її очах. Великий, вказівний і середній пальці дедалі повільніше перебирали бурштинові намистини. Повільніше й бурмотіла вона: «Альхамду ліл-ляхі,[8] Альхамду ліл-ляхі…» Голова її почала хилитися, рот тихо відкрився.

Чи за мить, чи за годину – кахья того не могла сказати – її розбудив якийсь далекий шум. Цокіт копит бруківкою. Вулицями мчала якась коляска, і, судячи зі звуку, прямувала вона до їхнього будинку. Дім Сінана був єдиним житлом у цьому провулку, який закінчувався глухим кутом. Якщо коляска заверне за ріг – то їхати вона може тільки сюди. Кахья здригнулася: її спиною пробіг раптовий холод.

Промовляючи молитву проти нечистих духів, жінка швидко, попри поважний вік, підвелася. Короткими кроками збігла вона сходами, потім вийшла коридорами у внутрішній двір. Духмяний сад зі ставком, поділений на підвищені тераси, сповнював радістю серце кожного гостя. Господар зробив його сам, провів воду до будинку з особливої згоди султана – чим викликав заздрість і обурення ворогів. Тепер водяне колесо мирно оберталося, і рівне дзюрчання води тішило стару своєю постійністю та передбачуваністю, яких так бракує в житті.

Над нею місяць, срібний серп, сховався за хмару – і на мить срібло перетворилося на сірий сланець, а небо і земля з’єдналися. Праворуч, понад стежкою на крутому схилі, був невеликий гайок, а далеко внизу лежав боштан, де вирощували всіляку зеленину й городину. Стара повернула на іншу стежку, прямуючи вище, до внутрішнього двору. З одного боку від неї стояв колодязь, вода у якому була крижана і взимку, і влітку. У протилежному кінці розташувалися вбиральні. Вона обминула їх, як завжди. Джини гуляють там весілля, і той, хто глупої ночі потурбує їх, стане калікою до самого Судного дня та буде проклятий аж до сьомого коліна. Оскільки користуватися нічним горщиком кахья не любила ще дужче, ніж ходити поночі до вбиральні, то після сутінків стара уже нічого не їла і не пила, щоб тіло її не підвело.

Збентежена, вона підійшла до вуличної брами. Від трьох речей у житті вона не очікувала добра: від чоловіка, який запродав свою душу Шайтану, від жінки, яка пишається своєю вродою, і від таких нічних новин, які не можуть дочекатися ранку.

Невдовзі коляска зупинилася по той бік високого муру. Кінь форкнув, почулися важкі кроки. Кахья відчула у повітрі запах поту – чи то кінського, чи людського, точно сказати не могла. Старій не терпілося дізнатись, хто ж це примчав серед ночі.

Спочатку їй було потрібно сім разів повторити суру Аль-Фаляк:[9] «Шукаю захисту в Господа світанкової зорі від зла Його творінь і від зла темряви, коли вона настає, і від зла чарівниць, що дмухають на вузли…»

Тим часом невідомий посланець стукав у двері. Ввічливо, проте наполегливо. Такий стукіт може перейти в різке грюкання, якщо якийсь короткий час лишити його без відповіді, – і справді, скоро так і сталося. Слуги, які щойно попрокидалися, побігли в сад одне за одним, із лампами в руках, накидаючи хустки поверх нічного вбрання. Не в силах довше зволікати, кахья промовила: «Бісміллях аль-Рахман аль-Рахім!»[10] – і відімкнула засув.

Незнайомець постав перед нею, коли місяць ковзнув за хмари. Кремезний, присадкуватий, судячи з розрізу очей, татарин. У нього на перев’язі висіла шкіряна фляга, чоловік тримався зухвало, але насупив брови, не приховуючи роздратування, що стільки людей на нього витріщається.

– Я прибув із палацу, – оголосив він без потреби гучно.

Запала тиша – аж ніяк не привітна.

– Мені треба поговорити з вашим господарем, – сказав посланець.

Чоловік розправив плечі й зібрався увійти в дім, аж тут кахья підняла руку, зупиняючи його:

– Чи з правої ноги ви заходите?

– Що?

– Переходячи цей поріг, вам годиться переступати його спочатку правою ногою.

Посланець подивився на свої ноги, немов злякавшись, що вони кудись втечуть, потім зробив обережний крок. А зайшовши, проголосив, що його прислав сам султан у надзвичайно терміновій справі, хоча йому й не було потреби казати це вголос – усі й так розуміли.

– Мені наказали привезти до палацу Головного архітектора султана, – додав він.

Кахья затремтіла і зблідла на лиці. Жінка прокашлялася – її рот був повний таких слів, які вона промовити не могла. Вона б охоче сказала цьому гінцю, що не може турбувати пана, який і так дуже мало спить. Але, звісно, такого жінка не сказала, а натомість пробурмотіла:

– Почекайте тут.

Вона поглянула вбік, кинувши погляд туди, де, як видавалося, не було нічого.

– Ходімо, Хасане, – звернулася вона до одного із хлопчиків-служників, який точно стояв там у темряві: кахья чула його виразний запах жирної шкіри й гвоздичної цукерки, яку хлопець нишком укинув до рота.

Вони пішли: кахья попереду, а за нею Хасан із лампою. Дошки підлоги рипіли в них під ногами. Кахья посміхалася сама до себе. Їхній пан наставив чудових будівель і тут, і там – а поладнати підлогу у власній домівці все забуває.

Зайшовши до бібліотеки, вони опинилися посеред бальзамічних пахощів: то був дух книжок, чорнила, шкіри, воску, кедрових чоток і горіхових полиць.

– Ефенді, вставайте, – прошепотіла кахья тихим, шовковим голосом.

Вона постояла, прислухаючись до подиху господаря. Знову погукала його, тепер уже голосніше. Він не поворухнувся.

Тим часом хлопчик, який іще ніколи не підходив до пана так близько, уважно його роздивлявся: довгий ніс із горбинкою, широке чоло, пооране глибокими зморшками, густу сиву бороду, яку чоловік посмикував, коли замислювався, шрам на лівій брові – нагадування про ті часи, коли він юнаком теслярував у батьковій майстерні, – Сінан тоді упав на клин. Погляд хлопчика перекинувся на руки старого. Ці міцні кощаві пальці та грубі, мозолясті долоні звикли до праці просто неба.

І втретє кахья погукала господаря. Тепер Сінан розплющив очі та сів у ліжку. Його обличчя спохмурніло, коли він побачив ці дві постаті над собою. Він розумів, що слуги ніколи б не наважилися розбудити його в таку пізню пору – хіба що станеться велике лихо та місто згорить дотла.

– Прибув гонець, – пояснила кахья. – На вас чекають у палаці.

Поволі Сінан вибрався з ліжка:

– Хай би то була добра новина, інш’Аллах.

Тримаючи таз, ллючи з глека воду, щоб господар умився, допомагаючи йому вдягтися, хлопець почувався дуже поважною особою. Сінан одягнув світлу сорочку, каптан – не один з нових, а старий, брунатний, теплий і оторочений хутром. Утрьох вони спустилися сходами.

Гонець схилив голову, коли побачив їх:

– Прошу пробачення, що потурбував вас, ефенді, але мені наказано привезти вас до палацу.

– Свої обов’язки слід виконувати, – відказав Сінан.

Кахья втрутилася у розмову:

– Чи може хлопчик супроводити господаря?

Гонець звів догори брову і подивився просто на Сінана:

– Мені наказано привести вас і нікого більше.

Гнів, наче жовч, підступив до рота кахьї. Вона була готова його виплеснути, коли б Сінан не поклав їй заспокійливо руку на плече і не запевнив:

– Зі мною все буде гаразд.

Архітектор і гонець вийшли в ніч. Навколо не видно було жодної живої істоти, навіть безпритульного пса, що їх Стамбулом бігало чимало. Щойно Сінан сів у коляску, гонець замкнув двері та скочив на місце поряд із візником, який не проронив ані слова. Коні рушили з місця – і невдовзі коляска, підскакуючи та похитуючись, уже мчала сірими вулицями.

Щоби приховати своє хвилювання, Сінан відсунув завіси, якими були запнуті вікна, і став дивитися назовні. Вони мчали кривими вуличками, під печально схиленим гіллям дерев, і він думав про людей, які сплять у своїх оселях: багаті – у своїх конаках,[11] убогі – в тісних хатинках. Вони проїхали юдейський квартал, потім вірменський, відтак – грецький і левантинський.[12] Дивився на церкви, яким було заборонено мати дзвони, синагоги із квадратними двориками, мечеті під бляшаними дахами, на саманні й дерев’яні будиночки, які посхилялися один до одного, наче шукаючи розради. Навіть пани часто мешкали у будинках із погано випаленої цегли. Сінан уже втисячне замислився, як місто, настільки прекрасне, може бути захаращене такими невдалими будівлями.

Урешті під’їхали до палацу. У кінці першого внутрішнього двору коляска зупинилася. На допомогу прибігли палацові скороходи, вправні та вишколені. Сінан і посланець пройшли в Середню браму, куди дозволяли в’їжджати верхи лише самому султану. Вони проминули мармуровий фонтан, який м’яко світився у темряві, немов істота з якогось іншого світу. Удалині похмурими велетнями бовваніли павільйони на березі моря. Після нещодавнього розширення гарему і ремонту султанських кухонь Сінан добре знав ці місця. Раптом він зупинився, побачивши, що з глибокої темряви на нього дивляться якісь очі. То була газель. Великі, ясні, вологі очі. Були тут й інші тварини: павичі, черепахи, страуси, антилопи. Усі вони, з причини, недоступної його розумінню, у таку пізню пору не спали й були чимось стривожені.

Повітря було свіже, прохолодне, дихало миртом, чемерником і розмарином. Увечері пройшов дощ, і трава пружно вгиналася під ногами. Варта розступилася, пропустивши їх. Сінан і посланець наблизилися до важкої кам’яної будівлі кольору неба перед бурею і пройшли до коридору, освітленого тремкими вогниками лойових свічок. Пройшовши дві кімнати, зупинилися перед третьою. Не встигли вони до неї підійти, як гонець перепросив і кудись зник. Сінан примружився, щоб очі звикли до розмірів тієї кімнати. Кожен глечик, кожна подушка, кожна прикраса відкидали моторошні тіні, що вигиналися, звивалися на стінах, немовби у непереборному бажанні щось йому сказати.

У протилежному кутку світло було м’якше. Сінан здригнувся, побачивши мішки на підлозі. У відкритій горловині одного з них від побачив мертве обличчя. Його плечі опустилися, до очей підступили сльози, коли старий зауважив, наскільки юна людина то була. Сінан усе зрозумів. Ходили чутки, що це станеться, хоча він і відмовлявся їм вірити. Вражений, ошелешений, чоловік схопився за стіну, щоб утриматися на ногах. Його молитва, коли він зміг зібратися на слові, була повільна – він раз у раз зупинявся й важко переводив подих.

Не встиг він ще вимовити «амін» і витерти лице обома руками, коли позаду нього щось рипнуло. Завершивши молитву, старий вражено подивився на килим, що висів на стіні. Сінан не сумнівався, що звук походив саме звідти. Рот його пересох, ніби крейда, але він пошкандибав до того килима, відслонив його – і побачив знайому постать: блідого чоловіка, який тремтів від страху.

– Джахан?

– Учителю!

– Що ти тут робиш?!

Джахан вискочив йому назустріч, дякуючи своїй щасливій зірці, яка послала не глухонімого, щоб задушив його, а єдину в цілому світі людину, здатну його порятувати. Він опустився на коліна, поцілував руку старого і приклав її до чола.

– Ви свята людина, вчителю. Я завжди так думав. А тепер уже точно знаю. Якщо я вийду звідси живим, то розповім усім!

– Цить, не мели дурниць і не галасуй. Як ти сюди потрапив?

Пояснювати не було коли. У коридорі почулися кроки, відлунюючи від високих стель і оздоблених стін. Джахан підвівся і поволі присунувся до вчителя, сподіваючись лишитися непомітним. А наступної миті до кімнати увійшов Мурад ІІІ із почтом. Невисокий, доволі огрядний султан мав орлиний ніс, велику, майже світлу бороду, його карі очі гостро та впевнено дивилися з-під вигнутих брів. Він заговорив не одразу: мав дібрати тон, яким звернутися до будівничого: лагідно, суворо чи, може, найсуворіше?

Сінан швидко отямився: поцілував край султанової одежі. Учень низько вклонився й так і застиг, не в силах підвести очі до Тіні Бога на Землі. Джахана не так знітив сам султан, як те, що він опинився перед його монаршими очима. Адже нині Мурад став султаном. Батько його, Селім П’яниця, послизнувся на мокрому мармурі в хамамі й забився на смерть; за чутками, тоді він був п’яний як чіп, хоча перед тим уже розкаявся у своєму неправедному способі життя й зарікся торкатися вина. Щойно впали сутінки, під гучну хвалу і славослів’я до небес злетіли феєрверки, звуки барабанів і труб: Мурада було підперезано мечем його предка Османа і проголошено новим падишахом.

Надворі шелестів і зітхав морський вітер. Не наважуючись зрушити з місця, Джахан чекав, безмовний, як могила. На лобі в нього проступив піт. Він вслухався у тишу, яка тиснула на його плечі; від цього губи його настільки наблизилися до підлоги, що він уже міг би її поцілувати, немов холодну коханку.

– Чому тут мерці? – спитав султан, щойно помітив мішки на підлозі. – Чи ви не маєте сорому?

Один служник одразу відповів на це:

– Ми просимо вибачення, високий пане. Ми подумали, що ви, можливо, забажаєте ще раз на них подивитися. Ми віднесемо їх до трупарні й подбаємо, щоб до них там поставилися із належною шаною.

Султан нічого не сказав. Він подивився на людей, що стояли на колінах перед ним.

– Архітекторе, чи це один із твоїх учнів?

Сінан відповів:

– Так, ваша величносте. Один з чотирьох.

– Я просив вас прийти самого. Чи мій посланець порушив мою волю?

– Це моя провина, – сказав Сінан. – Благаю, пробачте мені. У моєму віці мені потрібна допомога.

Султан на мить замислився над цими словами.

– Як його звати?

– Джахан, мій щасливий повелителю. Може, ви пам’ятаєте його як вашого погонича. Він доглядає білого слона.

– Приборкувач тварин і архітектор, – пирхнув султан. – Як так вийшло?

– Він служив вашому славетному дідові, султану Сулейману, нехай спочиває він з миром. Побачивши його хист у будівництві мостів, ми взяли його під опіку і вивчили з юних літ.

Не дуже звертаючи увагу на пояснення, султан пробурмотів немовби до себе самого:

– Мій дід був великим правителем…

– О, він гідний хвали, як і пророк, на честь якого отримав ім’я, мій повелителю.

Сулейман Пишний, Законодавець, Повелитель всіх правовірних і Управитель Святих місць – чоловік, який керував імперією сорок шість зим і провів більше часу на коні, ніж на троні; і нині, хоч його давно було поховано й навіть саван його зотлів, про цього султана згадували тільки пошепки.

– Нехай буде з ним милосердя Аллаха. Я сьогодні ввечері думав про нього. Я питав себе, що б він зробив на моєму місці… – голос у султана Мурада вперше затремтів. – Мій дід зробив би так само. Іншого вибору не було.

Джахана охопила паніка: він зрозумів, що султан говорить про мертвих, які лежать у кімнаті.

– Мої брати з Повелителем Світів, – промовив султан.

– Нехай небо стане їхньою оселею, – тихо відгукнувся Сінан.

Запала тиша, доки султан знову заговорив:

– Архітекторе, мій шанований батько султан Селім наказав тобі збудувати для нього могилу. Чи так це?

– Воістину, ваша величносте. Він бажав бути похований при Ая-Софії.

– То будуй. Ставай до праці, не гаючись. Маєш мій дозвіл робити все необхідне.

– Зрозуміло, мій повелителю.

– Моя воля така: хай мої брати будуть поховані біля батька. Нехай тюрбе буде настільки прекрасним, щоби століттями й століттями люди приходили молитися за їхні невинні душі.

Він помовчав і, подумавши, додав:

– Але… хай воно не надто привертає око. Тюрбе повинно бути відповідного розміру.

Краєм ока Джахан помітив, як побіліло обличчя вчителя. Він відчув у повітрі запах, чи радше суміш запахів – можливо, ялівцевого і березового хмизу, до якого додавався легкий гострий аромат – може, горіла в’язова деревина. Чи походив він від султана, чи від Сінана, чоловік не міг зрозуміти. У паніці Джахан знову вклонився, торкаючись чолом підлоги. Почув, як султан зітхнув, наче шукав, що іще сказати. Але не промовив нічого. Натомість султан наближався і наближався до нього, затуляючи світло свічок. Під його поглядом Джахан здригнувся. Серце у нього на мить завмерло у грудях. Чи запідозрив султан, що він таємно проник цієї ночі у двір палацу? Джахан відчув, як очі падишаха міряють його ще якусь мить, не більше, – і відтак султан пішов геть, а за ним – візири і варта.

Ось так у місяці грудні на початку Рамадану 1574 року Сінан як Головний двірський архітектор і його учень Джахан, який не мав би бути присутній на цій зустрічі, а все ж там опинився, отримали завдання збудувати в садах Ая-Софії гробницю – досить велику і гарну, щоб у ній помістилися п’ятеро юних шах-заде – братів султана Мурада, але не настільки велику й помітну, щоб нагадати кому-небудь, як їх за його наказом задушили шовковим шнуром у ту ніч, коли Мурад зійшов на трон.

Але жоден із присутніх не міг передбачити, що минуть роки – і по смерті султана Мурада в іншу подібну ніч, коли стогнатиме вітер і сполошаться тварини в звіринці, його власних синів – усіх дев’ятнадцятьох – задушать шовковою тятивою, щоб не пролити їхньої шляхетної крові, і, за примхою долі, поховають у тому самому місці, збудованому архітектором і його учнем.