Читать книгу На Далекому Заході - Эмилио Сальгари - Страница 3

– Здається, неспокійна нині буде в нас нічка! – зауважив високорослий м’язистий чолов’яга років сорока з гаком у мундирі офіцера Федеральної армії.

Це відомий в армії полковник Деванделль звертався до членів свого невеликого, нашвидку зібраного загону. Більшість із них була ковбоями, і лише чверть – солдатами прикордонних військ регулярної армії.

Коли з’ясувалося, що індіанці готують напад на селища білих поселенців, полковникові було наказано терміново вирушити зі своїм загоном до знаменитої розпадини гірського пасма Ларамі, відомої як Ущелина Смерті.

– Поспати нам точно не доведеться. Нападу індіанців, скоріш за все, слід чекати з ущелини, тож наказую всім триматися разом! – сторожко роззирнувшись навсібіч, мовив полковник.

Досвідчений солдат, який за свою військову кар’єру побував у бувальцях, провівши півжиття у битвах і походах, – спершу на території Мексики, а потім на землях Далекого Заходу – не помилився: ніч і справді видалася неспокійною.

Над гірським пасмом, що тяглося від Вайомінґа до кордонів Колорадо, нависли важкі грозові хмари, раз по раз було чутно виляски грому. І скоро з неба хлинули потоки дощу, та з такою силою, що навіть вартові покинули свої пости й поховалися у фургонах.

Вартувати залишилися двоє молодих солдатів – брати Гаррі та Джордж. Обидва були траперами, і до того, як пристати до загону Деванделля, часто супроводжували каравани переселенців або ж доставляли термінові донесення, бувало, й за гіршої погоди, тож їх важко було налякати громом і зливою. Утім від крижаної зливи вони все ж сховалися під виступом скелі.

– Ну що, Гаррі, видно бодай щось? – спитав Джордж – вродливий, смуглявий, як метис, із блискучими очима.

– Нічогісінько, брате! – відповів Гаррі.

У спалахові блискавки на мить окреслилося його обличчя – таке ж смугляве, як у брата, з такими ж блискучими очима. Вони були достоту схожі між собою, проте Гаррі здавався на вигляд старшим за Джорджа: був вищий на зріст, мускулистіший і ширший у плечах.

– Мені здається, той індіанець, який уже тричі поривався вискочити з ущелини, скориставшись грозою, все ж спробує прослизнути повз наш табір. Напевно, йому наказано доставити важливе донесення бунтівним племенам, – зауважив Джордж.

– А мені здається, брате, що він дістане від мене добрячу порцію свинцю, якщо тільки спробує це зробити! – відповів Гаррі й додав загрозливо: – Хай тільки спробує, я йому покажу!

– Але ж чеєни свинцю не бояться, і ми обидва це чудово знаємо!

– Слушно кажеш! Моя рушниця, як видно із зарубок на приклáді, забрала життя вже в десятка червоношкірих, але, їй-богу, ці індіанці б’ються, як скажені, хоча й лізуть просто на кулі!

– Атож! У мене на приклáді всього сім зарубок, а на додачу – дві на тілі, і вони дуже повільно гояться! – відповів Джордж. – Пильнуй, брате! Полковник правду каже: бою нам не уникнути. Найменше, чого б хотілося, це з мисливця перетворитися на дичину!

– Нутром чую: цей бісів індіанець неодмінно спробує вилізти з ущелини ще раз. У спалахові блискавки я міг би його вкласти. Твій порох не відсирів? Якщо схиблю, вся надія на тебе!

– Я обгорнув карабін курткою, тож мій порох залишився сухим, – відповів Джордж. – Чорт забирай! Поглянь-но, що воно там? Невже вершник?

Яскравий спалах блискавки осяяв землю. Крізь пелену дощу й туману стало видно контури скель, зловісні кошлаті хмари, що швидко мчали по небу. Коли знову загуркотів грім, обидва солдати кинулися до виходу з Ущелини Смерті.

Раптом неподалік від братів на вузькій звивистій стежці над самою прірвою, немов привид, виник стрункий індіанський вершник у головному уборі з пір’я, під ним був чудовий баский кінь – білий, з густою довгою гривою. На якусь мить траперам здалося, що вершник не сам.

– Гаррі, стріляй! Стріляй же! – прицілюючись, гукнув братові Джордж.

Майже одночасно гримнули два постріли, й одразу ж від фургонів почулося тривожне:

– До зброї! Індіанці!

Влучні кулі траперів наздогнали прекрасного коня. Злетівши на диби і пронизливо заіржавши, він упав на землю, а вершника разом із ношею підкинуло вгору й виштовхнуло із сідла.

Вихопивши ножі, Гаррі й Джордж поспішили до індіанця, але той лежав нерухомо.

– Оточіть нас, хлопці, – велів Гаррі солдатам, які прибігли на звуки пострілів. – Решту я зроблю сам.

Він узяв ліхтарню і схилився над індіанцем.

Це був вродливий юнак років п’ятнадцяти-шістнадцяти, зовсім хлопчик. Мав світлу шкіру, яка буває в метисів, і блакитні очі, яких не зустрінеш у чистокровних індіанців. Одягнений він був у візерунчасту хутряну куртку й вузькі шкіряні штани з розрізами нижче колін, оздоблені скальпами. Це по-своєму ефектне вбрання доповнювали мережані мокасини, а густе чорне волосся юнака стримував золотий обідок із пучком орлиного пір’я, що свідчило про шляхетне походження хлопця.

– Схоже, не проста птиця! – сказав Гаррі. – Голову даю на одруб, якщо цей червоношкірий – не синок котрогось із чеєнських вождів!

Тим часом молодий індіанець, уже зв’язаний ласо, ворухнувся і, люто кресонувши очима на Гаррі, сказав з гіркотою:

– Хуг! Орлиний зір у блідолицих!

Він спробував ослабити пута й тужливо подивився навкруги.

– Гаррі, глянь-но, схоже, цей індіанець був не сам, – сказав хтось із солдатів. – Ти ж у коня влучив, а він он яким лантухом із нього гепнув.

– Обшукайте все навколо, – наказав Джордж. – А ми тим часом відведемо цю «птицю» до полковника. Сподіваюсь, він ще не спить?

– Здається ні, – відказав один із солдатів. – Принаймні чверть години тому він у своєму наметі базікав з індіанським агентом4 Джоном Мексімом.

– Ходімо ж! – велів Гаррі. – А ви шукайте як слід! Мені теж здалося, ніби він щось тримав у руках – чи то ляльку, чи то дитину. Шукайте добре, хлопці!

Індіанець, очевидно, розуміючи марність опору, поводився спокійно, коли трапери роззброювали його, обшукували й вели в табір.

Посеред табору стояв високий конічний намет, усередині якого, сидячи під ліхтарнею, жваво розмовляли двоє. Ймовірно, через грім і вітер вони не почули пострілів.

Це були полковник Деванделль та урядовий уповноважений на індіанських територіях Джон Мексім – обидва сильні, міцні янкі з виразистими рисами обличчя, засмаглі, майже як індіанці, типові шукачі пригод.

Підштовхнувши молодого полоненого вперед, Гаррі доповів:

– Нарешті ми його спіймали, командире! Клятий індіанець три ночі поспіль поривається вибратися з ущелини.

Полковник жваво підхопився на ноги й пильно глянув на молодого індіанця, який незворушно стояв перед ним із підкреслено байдужим виглядом.

– Ти хто такий? – спитав Деванделль.

– Нічний Птах, – просто відповів юнак, немов у цьому ефектному імені були відповіді на всі запитання.

– Ти чеєн?

– Навіщо питати? Хіба з одягу не видно?

– З якою метою ти намагався вийти з ущелини? – змінив тему полковник. – Хіба ти не знаєш, що ми воюємо з твоїм плем’ям, як і з племенами сіу й арапахо?

– Я мав доправити вождеві арапахо Лівій Руці його дочку Міннегагу.

– Брешеш! Ліва Рука ніколи не вчинив би так необачно!

– Хуг! Я воїн і мушу підкорятися наказам.

– А де дівчинка?

– Напевно, на дні Ущелини Смерті. Я випустив її, коли падав з коня.

– Ти віриш цьому, Джоне? – спитав полковник агента.

– Мені здається, він бреше, – відповів той. – По-перше, очевидно, що перед нами не чистокровний індіанець і навіть не чеєн, а метис, батько якого, найімовірніше, належить до племені сіу, а мати – біла полонянка. У нього блакитні очі, високе чоло й вилиці майже не випинаються. По-друге, на його шиї висить амулет від «воріт першої людини», що їх носять тільки воїни сіу. Тепер вам зрозуміло, що цей молодик просто водить нас за носа?

Полковник промовчав, із якимось прихованим хвилюванням дивлячись на полоненого, що своєю чергою залишався підкреслено незворушним.

Бувалий полковник Деванделль, який багато чого побачив за своє життя, раптом зблід і обтер із чола краплі рясного поту.

– Боже мій! – пробурмотів він.

– Що з вами? – спитав Джон Мексім здивовано. Він уперше бачив полковника таким схвильованим.

– Гадаєш, він метис? – насилу вичавив із себе полковник, здавалося, він відганяв якусь гнітючу думку. – І належить до племені сіу?

– Ставлю свій карабін проти вашого ножа, що так воно й є! – відповів агент. – Справа в амулеті. Таких не носять ні чеєни, ні арапахо.

– Отже, нам необхідно якось змусити його говорити!

– Легше сказати, ніж зробити. Червоношкірі відомі своєю ослячою впертістю: не захочуть говорити – нізащо не будуть.

Увесь час, поки вони перемовлялися, полонений індіанець незворушно мовчав і стояв спокійно. Ні, все ж один рух він зробив – зірвав із шиї зрадницький камінець і шпурнув його вбік.

Заглиблений у свої роздуми Деванделль кілька разів пройшовся наметом, потім ступив крок до полоненого і схопив його за руку.

– Скажи мені правду: ти чеєн чи сіу? – схвильовано спитав він.

– Я воїн, який вийшов на стежку війни з блідолицими. Цього досить! – відповів юнак.

– Мені треба знати, – наполягав полковник.

Нічний Птах знизав плечима і, здавалося, тепер уважніше дослухався до шуму дощу, ніж до полковникових запитань.

– Ти збираєшся відповідати, нещасний?! – вигукнув сприкрений Деванделль. – Хто твій батько?

Юнак трохи помовчав і відказав:

– Не знаю.

– А мати? Вона біла рабиня чи індіанка? З якого племені – сіу чи арапахо?

– Свою матір я ніколи не бачив.

– Це неможливо! – вигукнув полковник.

– Нічний Птах ніколи не бреше! – крижаним тоном промовив індіанець.

– Скажи бодай, якого ти племені?

– Тобі не все одно, блідолиций? Я схоплений ворогами і буду вбитий. Це війна. Присягаюся, що зможу гідно прийняти смерть.

– І ти більше нічого не скажеш мені?

– Ні!

– Що ж, тоді ти отримаєш по заслузі. Я не повірив жодному твоєму слову і за законами воєнного часу змушений тебе розстріляти.

На бронзовому обличчі індіанця не здригнувся жоден мускул.

– Справжній воїн не боїться смерті! – гордо відповів він. – Я відкрито вступив у війну з блідолицими, і Великий Дух віддав мене в твої руки. Я без страху зустріну кулі солдатів, бо виконував свій обов’язок. А ти виконуй свій.

Не встиг полковник відповісти на цю полум’яну промову, як при вході до намету почулися голоси, і в нього зазирнув один із солдатів.

– Командире, а пташечку ми спіймали, – сказав він і підштовхнув уперед індіанську дівчинку на вигляд років одинадцяти-дванадцяти, тоненьку й граційну, з бронзовим личком, правильними рисами обличчя і блискучими очима.

– Ще б кілька хвилин, і вона б сховалася в ущелину, – додав солдат, задоволений вдалою гонитвою.

Побачивши полонянку, Нічний Птах зблід і з досадою смикнув рукою.

Від пильного погляду агента не сховалася ні його блідість, ні цей мимовільний жест.

Виразно подивившись на застиглого індіанця, дівчинка раптом вислизнула з рук солдата, що тримав її, і підійшла до Деванделля, з викликом дивлячись йому в обличчя.

– Ти тут за командира? – різко спитала вона. – Що блідолиці хочуть зробити з моїм другом, Нічним Птахом?

– Його розстріляють, – відповів полковник.

Гнів спалахнув в очах дівчинки, вона обернулася і з тугою й жалем подивилася на нерухому постать юного бранця.

Полковник торкнувся її плеча:

– Ти дочка Лівої Руки?

– Так! – відрубала дівчинка.

– Де твій батько?

– Сам у нього спитай!

– Твій друг – з племені сіу чи арапахо?

– Я знаю тільки, що він воїн!

Агент, який слухав цей допит, тихо вилаявся.

– Це справжні дияволята, – сказав він. – Поглянь на них – ще ж зовсім діти, а хоч розпеченим залізом їх катуй, правди не почуєш.

– Можливо. Але нам необхідно знати, чому цей червоношкірий так наполегливо намагався вибратися з Ущелини Смерті. Упевнений, що причини на те були дуже вагомі.

– Навіть якщо так, ви все одно не витягнете з них ні слова! Час уже з цим кінчати: хлопця розстріляти, а дівчинку посадити під арешт, – пробурчав агент, спокійно закурюючи люльку, немов ішлося про якісь дрібниці.

За роки служби полковникові Деванделлю не раз доводилося віддавати наказ на страту когось із полонених індіанських розвідників – це був звичний метод розправи з ворогами. Але зараз внутрішній голос збунтувався проти вбивства беззбройного юнака, майже хлопчиська. Намагаючись впоратися зі своїми почуттями, старий солдат розгублено мовив:

– Розстріляти можна, звичайно… Але я не думаю, що це правильно, Джоне. Я сумніваюся.

– Дурниці! – холодно відгукнувся агент. – Чи й не трудність – пристрелити отруйну червоношкіру змію! Вам що, є діло до цього індіанця?

Полковник помітно вагався.

– Не знаю… Зі мною таке вперше. Незвичайне почуття… Але я справді не хочу його розстрілювати!

– Таж вам і не треба цього робити, – сухо відповів агент. – Ви накажете, а інші виконають. Крім того, за законами війни ви не маєте права виявляти надмірну поблажливість до ворогів. Цей індіанець – ворожий розвідник, посланець бунтівників, тобто з ним розмова коротка. Проте якщо ви не готові прийняти рішення, я можу зробити це за вас: моїх повноважень достатньо для того, щоб замістити вас у разі потреби. Передайте командування мені, і вже за п’ять хвилин цей індіанець вирушить до прабатьків, а я з цікавістю на це подивлюся.

Замість відповіді полковник тільки досадливо махнув рукою.

Нічного Птаха вивели з намету, слідом за ним вийшов агент, докурюючи свою смердючу люльку.

Нічна гроза вщухла. Над землею клубочився туман, з-за хмари виринув яскравий місяць.

Солдати із загону полковника Деванделля були вже на ногах, жваво обговорювали захоплених полонених і сперечалися, коли саме розстріляють Нічного Птаха. Побачивши, як в’язня ведуть до ущелини, вони натовпом потяглися слідом, щоб не пропустити жодної деталі майбутнього видовища.

Нічного Птаха прив’язали до виступу скелі. Агент підійшов до нього і, не виймаючи з рота люльки, спитав:

– Ну що, надумав говорити?

Індіанський юнак зневажливо посміхнувся і кинув погляд на дівчинку, яку теж привели до місця страти.

На її напівдитячому обличчі застиг вираз зловісного спокою.

Шеренга з шести солдатів вишикувалася перед полоненим. Вони звели рушниці.

– Ходи звідси, дівчинко! – вийнявши з рота люльку, роздратовано гукнув агент Міннегазі. – Тобі тут не місце!

Щойно трапер Гаррі в пориві раптового жалю до дівчинки узяв її за руку й відвів чимдалі, як гримнули постріли. Нічний Птах помер, не сказавши ні слова.

– Усі по місцях! – наказав агент.

Перемовляючись між собою, солдати попрямували до фургонів – і в ту ж мить з ущелини долинуло гучне іржання, після чого у світлі місяця, немов примара, з’явився прекрасний білий кінь.

– Що за чортівня! – скрикнув Гаррі. – Виходить, ми його не прикінчили?

На мить кінь застиг, з німим докором дивлячись на людей, ще раз тужливо заіржав і важко впав на землю мертвий.

Подія справила на всіх гнітюче враження. Солдати замовкли й поспішили до фургонів, а Міннегагу агент повів до полковничого намету.

Деванделль, глибоко замислившись, сидів на кинутому на землю сідлі.

– Порядок! – спокійно доповів агент. – Тепер нехай біси розбираються, ким був Нічний Птах – сіу, арапахо чи чеєном.

Полковник підвів на Джона Мексіма сповнений відчаю погляд.

– Усе-таки помер? – ледве чутно прошепотів він.

– Невже вам шкода його, містере Деванделль? Боже мій! Згадайте, скількох індіанців ми з вами відправили на той світ – не злічити! Що ж тепер ви так розхвилювалися? Яке вам діло до цього червоношкірого цуценяти? Я ще розумію, якби ви були місіонером – вони завжди де треба й не треба сльозу пускають і чіпляються до всіх зі своїми душоспасними балачками. Але ж ви солдат! Ми ведемо боротьбу з індіанцями не на життя, а на смерть, і хіба вони жаліють наших білих бідолах, коли ті потрапляють до їхніх лап? Ми, до речі, діємо набагато гуманніше – пристрелимо, і квит. Індіанці ж, перш ніж страчувати, прив’язують полонених до стовпа тортур і цілими днями знущаються з них і нещадно катують!

– Знаю, – глухо пробурмотів Деванделль. – Війна є війна. Але це хлопченя я хотів пощадити.

– Чому? – не зрозумів агент.

– Цього я не можу пояснити. Він так дивився на мене, немов зазирав прямісінько в душу. Він роз’ятрив її. І зараз мені здається, що я вчинив мерзенне вбивство, а не виконав обов’язок офіцера!

– Що за дурниці! – вигукнув агент. – Ви діяли за законами воєнного часу! Якщо мене не зраджує пам’ять, вам було наказано не брати в полон індіанських чоловіків. Отямтеся вже, їй-богу! Що ви розкисли, як панянка? Справу зроблено! А якщо вас замучила совість, то повідомте їй, мовляв, у всьому винний Джон Мексім, та й годі.

– Замовкни, Мексіме! – підхопившись на ноги, скрикнув полковник. – Знаю – і наказ, і обов’язок, і все інше. Але яка жахлива ця війна, Боже мій!

Трохи помовчавши, агент мовив:

– А от коня його справді шкода. Розкішний кінь! Я б за такого багато віддав. Та ці браві трапери підстрілили його як кролика! Не збагну, яким дивом він зміг так довго прожити зі смертельними ранами, та ще й підійшов до місця розстрілу… А яка дивна біла грива, а вся постава – велична й горда, шия, голова – чудові! Справді, шкода!

– Джоне, кінь був білої масті?

– Так, і значно більший за мустангів, на яких зазвичай їздять червоношкірі. Хвіст аж по землі стелився!

– Це ж Ред! Мій Ред! – раптом збуджено вигукнув Деванделль. – Передчуття мене не обдурило. Лихо не забариться! Час розплати близький! Обіцяна помста запізнилася майже на двадцять років, та все одно наздогнала мене…

Джон Мексім здивовано глянув на Деванделля:

– Що з вами, полковнику? Про що ви?

Але Деванделль усе бурмотів:

– Так! Якщо це Ред – а іншого такого в преріях Далекого Заходу не знайти – отже, моє прийшло до мене. Вона дотримає свого слова і помститься мені!

– Та про кого ви? «Вона» – це хто? – не розумів Мексім.

– Ялла! – глухо насилу вимовив Деванделль.

– Це ще хто така?

– Потім, не зараз! Відведи мене до коня. Я мушу переконатися, що це справді Ред.

Агент, стривожений непідробленим хвилюванням полковника, поспішно підвівся.

– Якщо бажаєте! – сказав він. – Ось тільки якби ця індіанська ящірка нікуди не вислизнула.

Сказавши це, він прив’язав юну індіанку до одного зі стовпів, що підпирали намет, і, прихопивши із собою ліхтарню, виглянув на вулицю.

– Знову дощ починається! – виходячи, пробурчав агент. – Вартовим слід бути насторожі. Зараз ще світить місяць, але вітер зганяє хмари, і вже за чверть години тут буде хоч в око стрель!

І справді: місяць, мов наляканий жахливою стратою індіанського воїна, то з’являвся, то зникав за кошлатими уривками хмар, пошарпаних ураганом, а невеликий клаптик чистого неба дедалі меншав.

Проминувши сторожові пости, обмінявшись гаслом і відкликом і попередивши вартових, щоб не стріляли, полковник з агентом попрошкували до ущелини.

Обминаючи уламки каменів і калюжі, вони раз у раз стишували крок, вдивляючись у темряву, де їм ніби ввижалися чиїсь рухливі тіні, і нарешті підійшли до місця, де було страчено молодого індіанця.

Звук їхніх кроків сполохав нічне птаство, і полковник мимоволі здригнувся. Він згадав шулік, як ті накидаються на залишені на полях битв бездиханні тіла, як викльовують очі мерцям і розривають на шматки мертву плоть, як збігаються до місць кривавих сутичок зграї диких собак і шакалів…

Деванделль мимовільно відвертав погляд від місця, де в темряві ледь проглядали обриси тіла Нічного Птаха, повислого на мотузках, якими він був припнутий до скелі.

– Ох, ця клята війна! – простогнав полковник.

– Ця неминуча війна! – холодно докинув агент.

– Я майже певний, що ми розстріляли не індіанця!

– А кого ж?

– У його жилах достоту текла кров не червоношкірого. Хто його батько? Кого він називав матір’ю? Може, саме зараз вони чекають на свого сина… А ми його вбили!

– Не ми, полковнику, – сказав Мексім. – Його вбила війна.

За мить агент вказав рукою на якусь безформну масу, що біліла неподалік. То був труп коня, убитого траперами.

Вихопивши з рук агента ліхтарню, полковник кинувся до тварини і скрикнув з болем і жалем:

– Реде! Мій шляхетний Реде, мій улюблений коню! Стільки років минуло, та я впізнав тебе!

– Отже, полковнику, цей кінь дуже поважного віку? – не приховуючи іронії, спитав Джон Мексім.

– Ти бачив коли-небудь такого чудового коня? – не слухаючи агента, схвильовано вигукнув Деванделль.

– Мушу визнати, що ні.

– Звісно, що ні! Бо це той самий знаменитий «білий кінь прерій»! Той, про якого складають легенди. Колись він був моїм – не лише конем, а й другом. Як же він сюди потрапив, як став власністю цього молодого індіанця, якого ми вбили? Боже мій, здається, я божеволію! Не знаю, який зв’язок між мною і тим, що сьогодні сталося, але я дуже хвилююся за долю своїх дітей.

– Не перебільшуйте, командире, – сухо мовив агент. – Ваші діти, наскільки мені відомо, в цілковитій безпеці: живуть на далекій асьєнді5 в оточенні цілої армії слуг. Що їм може загрожувати?

– Це правда, асьєнда далеко! – бурмотів старий солдат, не зводячи сумного погляду з трупа красеня-коня. – І там сила-силенна відданих слуг, які, безперечно, захищатимуть моїх дітей і майно. Але проти нас виступили одночасно три індіанські племені! Хто знає, чи не перекинеться вогонь повстання й на ті території, які ми нині вважаємо безпечними? Не слід забувати й про диявольське вміння індіанців долати величезні відстані й нападати на поселення білих у найнесподіваніший момент! А ще ця жінка, Ялла!.. Ти не знаєш, що це за істота!

– Жінка! – незворушно відказав агент. – Будь-яка жінка дасть сорок очок уперед самому дияволові. У цьому я ніскілечки не сумніваюся.

Гнітючу тишу, що запала довкола, зрідка переривав лише далекий крик койота в прерії.

Нарешті агент спитав:

– А ви впевнені, що це саме ваш Ред? Адже ви сказали, що бачили його востаннє дуже давно. Хіба можна ручатися, що упізнаєш тварину через двадцять років?

– У цьому немає сумнівів, – тужливо мовив Деванделль. – Варто лише подивитися на цей міцний корпус, сильні ноги і шляхетну форму голови. Це точно він, мій вірний кінь!

– Гаразд, командире, – перебив його Джон Мексім. – Але ви розпалили мою цікавість! Так нечесно. Розкажіть мені цю історію – якщо це, звісно, не таємниця.

– Ніякої таємниці тут немає, це давня і сумна історія, що сталася за часів моєї молодості… Та тільки ходімо звідси скоріше. А завтра накажіть поховати індіанця і його коня в одній могилі.

– Не турбуйтеся, полковнику, буде зроблено!

– Я розповім вам мою історію… Можливо, тоді мені полегшає. Бо так важко на серці, ніби от-от гримне страшний грім, якого я чекаю і боюся з молодих літ. І станеться це зовсім скоро, Джоне, можливо, вже завтра!

– Напад індіанців?

– Хіба цього мало?

– Головне, щоб нас не заскочили зненацька. Я накажу подвоїти охорону, до того ж наша позиція вигідна. Гадаю, індіанці не наважаться напасти відкрито на наш загін.

Коли полковник з агентом поверталися до табору, повз вартових і ланцюг охорони, вони могли переконатися, що раптового нападу індіанців справді не варто боятися: загін було сформовано з досвідчених людей, які добре усвідомлювали всю міру небезпеки.

У наметі Джон Мексім просто на долівці розклав невелике багаття, поглянув на міцно сплячу Міннегагу й дістав зі скрині пляшку джину. Наливши дві повні склянки, він сказав Деванделлю:

– Випийте, полковнику! Цей еліксир миттєво зігріє ваше тіло й заспокоїть душу.

Полковник одним махом вихилив склянку й сів на сідло, що лежало долі. Агент умостився поруч.

– Ця історія сталася двадцять років тому. Подібно до інших шукачів пригод, я подався в мандри преріями. У ті часи індіанці ще не відчували до білих такої пекучої ненависті, як тепер. Ми постачали їх вогнепальною зброєю і віскі, до якого вони вельми ласі. Звісно, часом траплялося, що занадто зухвалі трапери не поверталися з віддалених куточків прерій, та хіба ж ті кілька скальпів були варті того, щоб через них починати війну?.. Уже в ті роки я зажив слави влучного стрільця, завдяки чому став відомим серед різних індіанських племен, а з деякими вождями навіть приятелював. Якось, мандруючи отак собі преріями у пошуках здобичі, я непомітно забрів у таку глушину, де ніколи раніше не бував, і ніс у ніс зіткнувся з чималим загоном сіу.

– Отакої! – аж свиснув агент, набиваючи люльку. – Здається, ці дияволи і двадцять років тому були не надто прихильними до нас!

– Авжеж, Джоне. Тож, коли мене схопили, я вже прощався з життям і малював в уяві всі ті жахливі тортури, до яких вдаються індіанці, катуючи своїх полонених.

– І яке ж диво врятувало бранця, що я маю змогу нині слухати цю розповідь, так би мовити, з перших вуст, містере Деванделль? – засміявся агент.

Не звернувши уваги на цей жарт, полковник вів далі:

– Чи знаєш ти легенду про «великого білого коня»?

– Звичайно, я не раз чув її від мисливців Далекого Заходу та й від індіанців також. Нібито в далеких преріях, серед табунів диких мустангів, вони бачили неймовірного красеня – білого коня – такого швидкого і спритного, що його неможливо спіймати.

– Ти вірив у це?

– Правду сказати, не дуже. Мені здавалося, що ця історія – одна з тих, що їх добре розповідати вночі біля багаття.

– Тепер ти бачиш, що помилявся, друже мій! Білий кінь прерій дійсно існує.

Джон Мексім із сумнівом похитав головою:

– Кажіть далі, полковнику. Все одно я вже сьогодні не засну. Що було потім?

– Отже, – повів далі свою розповідь Деванделль, – сидячи у вігвамі6, що правив мені за в’язницю, я вже був готовий попрощатися із життям, аж раптом одного чудового дня до мене прийшов вождь племені, Мога-ті-Ассах. Він сказав: «У тутешніх преріях з’явився великий білий кінь. Ніхто з моїх людей не може його спіймати. Я багато чув про твою спритність. Якщо приведеш мені цього коня, я подарую тобі життя ще й на додачу віддам за дружину мою дочку Яллу, першу красуню Далекого Заходу. Якщо ж не впораєшся, я накажу прив’язати тебе до стовпа тортур, а відтак твій скальп красуватиметься на моєму щиті».

– От же ж, – докинув агент, – пощастило вам, що й казати!

– Певна річ, – сказав полковник, – я пристав на пропозицію вождя, хоча не надто прагнув шлюбу з індіанкою. Я сподівався, що мені все ж таки удасться втекти й попросити притулку в іншого племені, привітнішого, ніж ці сіу.

Назавтра вирушив я шукати того дивного коня, від якого тепер залежало моє життя. Я одразу зрозумів, що тікати буде нелегко: за мною пильно стежили кілька індіанців, посланих вождем.

Тижнями я кружляв безкраїми преріями в пошуках диких мустангів, але легендарного білого коня серед них не стрічав. Я вже майже втратив надію на удачу, коли одного ранку натрапив на невеликий табун, у якому з-поміж усіх вирізнявся чудовий сильний красень, що вбирав очі своєю білосніжною шкірою, яка лисніла під сонцем.

Отже, величний кінь виявився не витвором уяви, я бачив його перед себе і тепер мусив упіймати вільнолюбну тварину. Але як це зробити? Та частина прерії, де я набрів на білого коня, на сотні миль навкруг була безлюдна, і навіть мої невсипущі наглядачі десь відстали й залишили мене самого. Але спіймати дикого коня самотужки неможливо, а поки я їздив по підмогу, дивовижний красень зник.

Та я не зневірився, а продовжував його шукати. Я поставив собі за мету або спіймати білого коня, або втекти.

Кілька днів минуло в безплідних пошуках преріями, коли я поступово втрачав надію знайти коня й зосередився на пошукові найбезпечнішого варіанта втечі, аж раптом у променях призахідного сонця зблиснула знайома білосніжна шкіра коня, що пасся поблизу невеликого переліска разом з іншими мустангами.

Побачивши мене, увесь табун зірвався з місця й кинувся навтьоки ще до того, як я схопився за ласо. Лише білий кінь, заповітна мета моїх пошуків, чомусь лишився під деревом, немов якась таємнича сила тримала його, якісь пута, що заважали йому помчати геть з іншими. Я під’їхав ближче й побачив картину, яка назавжди закарбувалася мені в пам’яті: чудового білого мустанга було немов припнуто до дерева тугою чорною петлею, що перехопила його могутнє тіло. Це був велетенський дужий удав!

Спершу я хотів убити це чудовисько пострілом із рушниці, але подумав, що це небезпечно: може постраждати кінь. Тоді я вихопив ножа і, захоплений палким бажанням врятувати коня від загибелі, кинувся на удава. Навіть після удару ножем велетенський плазун не бажав випускати здобич і тільки люто шипів, звиваючись і ховаючи голову. Я ухистився й завдав ще одного удару просто в черево удаву, розпанахавши його майже навпіл і при цьому не зачепивши коня. Чудовисько впало додолу, і я одним різким рухом зітнув йому голову.

Увесь цей час білий кінь благально дивився на мене, тужливо іржав і навіть намагався лизнути мене язиком. Коли я вбив удава, то просто не зміг полонити вільного мустанга: після того, що він витерпів, було б підло накидати на нього петлю.

Але білий кінь, звільнившись, не втікав. Він сумирно стояв на місці, поклавши мені на плече свою шляхетну голову й ніби дякував за допомогу. Схоже було, що він добровільно вирішив залишитися зі мною – не полоненим, не рабом, а другом.

Того ж дня ми вперше разом скакали з ним безкраїми просторами прерій. Боже, яка це була скачка! Скочивши на широку спину білосніжного мустанга, я взявся за його прекрасну гриву, і він полинув, мов стріла, аж вітер засвистів мені у вухах. Повз нас із неймовірною швидкістю проносилися дерева, струмки, пагорби і долини – здавалося, у чудового коня виросли крила – так він летів у повітрі, не торкаючись землі, ніби показував мені свої володіння.

Та ось ми наблизилися до табору сіу.

Спокійно, з гордо піднесеною головою, кінь підійшов до людського житла. Це було неймовірно й здавалося справжнім дивом. Індіанці аж підстрибували з радощів.

Великий сахем7 племені Мога-ті-Ассах підійшов до мене й урочисто мовив:

«Відтепер твоє життя священне для кожного воїна мого племені. Тобою опікується сам Маніту8, і тепер ти мій син. Я присягнувся перед лицем “воріт першої людини”, що тому, хто приведе мені білого коня прерій, я віддам за дружину свою доньку. Ялла твоя, бери».

– І віддав тобі за жінку якусь бридку, брудну й закустрану червоношкіру почвару? – посміхаючись, спитав агент.

– О ні! – жваво заперечив полковник. – Ялла була справжньою красунею навіть за європейськими мірками, і коли б не бронзовий колір шкіри, то її б не можна було відрізнити від жінок нашої раси. Та все ж вона була індіанкою. Справжня донька свого племені, вона мала дику, неприборкану, жорстоку, нещадну вдачу, властиву представникам сіу, – найкровожернішого індіанського племені. Іноді мені здавалося, що я одружився не з жінкою, а зі справжнім породженням пекла – такою мстивою, жорстокою і дикою була Ялла. Вона палала до мене якоюсь неприборканою пристрастю, це було справжнє шаленство, яке спалювало нас обох. На зміну шаленій пристрасті дуже скоро прийшло взаємне роздратування і непорозуміння. Не розповідатиму, що нам із нею довелося пережити; скажу лише, що однієї глупої ночі я скочив верхи на свого білосніжного коня і помчав геть із табору сіу.

Я навіть не знаю, чи хтось гнався за мною: мій вірний кінь ніс мене, мов на крилах.

Діставшись до своїх, я поступово почав забувати пережите: і гонитва в преріях, і місяці подружжя з Яллою тепер здавалися мені просто страшним сном. Коли почалася війна з Мексикою, я вирушив туди добровольцем – воювати за батьківщину. У Сонорі9 я зустрів молоду, вродливу мексиканку, яка стала моєю дружиною, і нарешті знайшов своє щастя. На землях, що їх моя дружина отримала як посаг, я збудував велику асьєнду, про яку ти знаєш.

– А що ж Ялла? Чи доводилось відтоді щось чути про неї?

– Почекай. Ішли роки. Я виховував двох дітей, Джорджа і Мері, які рано залишилися без матері. Життя, яке я цілком присвятив дітям, минало, можна сказати, без особливих тривог. Аж раптом одного разу на огорожі садиби мої робітники знайшли індіанські стріли зі скривавленими кінцями, перев’язані зміїною шкурою.

– Це знак, що ворог поклявся помститися й готовий виконати обіцяне!

– Так. Мовляв, стережися, я не пробачив і не забув!

– Виходить, ця індіанська відьма все-таки знайшла вас?

– Схоже на те. На території Сонорі мешкали арапахо, які жили мирно з білими і воювали з сіу. Я приятелював із їхніми вождями, тож сподівався, що тим убезпечу себе і родину. Та підкуплені Яллою арапахо знайшли мене і в такий спосіб передали звістку від неї.

Мети було досягнуто: моє життя обернулось на пекло.

Я солдат і ніколи не боявся смерті. Як то кажуть, раз мати родила, раз і вмирати. Але мої діти! Я знав, на що здатні жінки племені сіу, як страшно й безжально вони вміють мстити. Яллі напевно було відомо, що над усе на світі я люблю своїх дітей, і вона могла зробити їх знаряддям своєї помсти.

Я не помилився: відтоді біди посипалися на мене, мов з мішка.

Двічі індіанці намагалися мене вбити, тричі підпалювали мою асьєнду. Я втомився боятися. Роки брали своє, я був відповідальним за дітей і з жахом думав про те, яка доля чекає на них, якщо мене вб’ють, а вони опиняться в руках кровожерних сіу.

Зрештою я вирішив: закрити свою справу, продати садибу й переселитися з дітьми до східних штатів, чимдалі від червоношкірих. Та в цей час спалахнула війна, що вже давно назрівала, проти білих єдиним фронтом виступило багато індіанських племен. Це стало несподіванкою для влади, тому вона змушена була мобілізувати навіть солдатів, які вже вийшли у відставку й мешкали в цій місцевості. Тож у мене не було іншого вибору, як іти воювати. Нашому маленькому загонові доручено надзвичайно важливу справу: ми перепиняємо шлях сіу. Решту ти знаєш.

– Але як сюди потрапив цей білий мустанг? – здивовано спитав агент.

– Я забув сказати, – відповів полковник, – що багато років тому, під час чергового нападу індіанців на мою асьєнду, Ред раптово зник. Швидше за все, його викрали сіу. Я довго шукав мого вірного коня, а нині він повернувся до мене мертвим.

– Чому він пішов за індіанцями?

– Це мене не дивує: коли я привів Реда до сіу, Ялла вирішила будь-якою ціною підкорити його серце. Вона доглядала за Редом, була доброю і лагідною з ним, і через якийсь час він слухався її краще, ніж мене. Напевно, Ялла була серед тих, хто напав на мою асьєнду, і покликала Реда за собою.

Після короткої мовчанки урядовий агент спитав:

– У вас із нею були діти?

Від цих слів полковник здригнувся.

– Звідки мені знати? – пробурмотів він. – Я втік від Ялли через три місяці після того, як ми побралися.

Багаття майже догоріло, і Джон Мексім докинув до вогню поліно. Потім натоптав свою люльку, розлив по склянках вино і сказав:

– Це ж треба! Як усе міцно пов’язано! Тепер і я бачу, що справа не така проста, і, правду кажучи, жалкую, що поспішив розстріляти того молодого індіанця. Він міг би пролити світло на цю таємницю. Але час назад не повернеш, до того ж у нас ще є індіанська дівчинка.

– І що ти збираєшся робити? – роздратовано кинув Деванделль. – Не забувай, вона всього лише дитина! І хоча червоношкірі з нашими дітьми не надто церемонитимуться, все ж ми не повинні чинити, як дикуни!

– Побачимо, побачимо. Видно, що вона хитра пташка, тож напевно знає немало цікавого для нас. Спершу спробуємо по-доброму.

Агент підвівся й підійшов до Міннегаги.

Прив’язана до стовпа дівчинка тільки вдавала, що спить, але її тремтячі повіки свідчили про те, що вона не спала, і, коли співрозмовники не дивилися в її бік, розплющувала оченята і пропікала їх ненависним поглядом.

Щойно Джон Мексім схилився над полонянкою, як тишу розітнули два постріли, і зараз же пролунав сигнал тривоги:

– До зброї! Індіанці!

– Ох і ніч, хай би їй чорт! – пробурчав агент і схопив карабін. – Ви йдете, полковнику? – звернувся він до Деванделля, який задумливо дивився на Міннегагу.

Знадвору долинали тривожні вигуки солдатів, але пострілів більше не було.

– Що сталося? – спитав полковник у солдата, що пробігав повз намет. – На нас напали індіанці?

– Цього разу Бог милував! Фальшива тривога. Бойового кличу сіу не було.

– Хто охороняв вхід в ущелину? – питав далі Деванделль.

– Трапери Гаррі і Джордж, сер.

– Напевно щось сталося! – стривожено мовив полковник. – Ці брати – чудові розвідники і не здіймали б галасу даремно… А, ось і Гаррі! – вигукнув він, побачивши трапера, що вийшов із-за скелі. – Що скоїлося?

– Дідько його знає, командире! Сіу напевно десь поруч. Одного з них я випадково пристрелив там, поряд із білим конем.

– Тут лежить тільки один індіанець! – вигукнув агент. – А де другий?

– Хто? – пожвавішав полковник.

– Нічний Птах, якого ми розстріляли, прив’язавши до цієї скелі. Тепер тут його немає!

Деванделль роззирнувся навсібіч: тіла Нічного Птаха дійсно ніде не було. Невже його забрали індіанські лазутчики?

Здивовані брати трапери на всі заставки лаяли клятих індіанців: мало того, що вони не помітили шпигунів, так ті ще й труп поцупили!.. Ганьба їм як розвідникам!

Залишивши братів лихословити, полковник узяв у агента ліхтарню і попрямував до трупа білого коня. Поряд із ним лежав убитий індіанець – середнього віку, мускулистий, з татуйованим лицем, спотвореним передсмертною гримасою. Міцне тіло було змащено олією, що робило його слизьким, як лина, тож індіанець міг легко вислизнути з лабет ворога, а руки були простягнуті до блакитної Редової попони.

– От що цей змій хотів знищити! – вигукнув агент, насилу розтискаючи пальці випростаної руки мертвого індіанця. Діставши звідти зім’ятий клаптик паперу, він додав: – Сподіваюся, це допоможе нам розплутати клубок.

Тієї самої миті з Ущелини Смерті донісся зловісний свист – ймовірно сигнал.

– Іккіскот! – почулися схвильовані голоси солдатів-караульних.

Збліднувши, ці загартовані в боях люди немов заціпеніли з жаху, затремтіли від якогось непереборного страху, почувши цей звук, названий дивним словом – іккіскот.

Що ж воно значить? І чому так налякало бравих солдатів загону Деванделля?

Іккіскотом індіанці називають особливий свисток, який вони використовують у бою. За його допомогою, комбінуючи різні звуки, вони перегукуються й обмінюються інформацією, повідомляючи один одного про атаку чи відступ. Але частіше індіанські воїни використовують іккіскот, аби залякати ворогів. Коли в розпалі бою над полем лунає зловісний, ні на що не схожий свист, здається, ніби одночасно шиплять безліч змій і летить сила-силенна стріл, ніби пекло розверзлось і ось-ось поглине нещасних жертв.

Жахливе не лише призначення, а й саме походження іккіскота: його майструють із гомілкової кістки убитого ворога. Загиблого в бою або замученого до смерті коло стовпа тортур ворога передусім скальпують, а відтак відтинають йому ноги. Коли червоні мурахи обгризуть усе м’ясо, з гомілкової кістки майструють величезного свистка у формі рурки.

Кожен індіанець, який має свого іккіскота, намагається ніколи з ним не розлучатися, особливо в хвилини небезпеки чи на полі бою.

Деякі особливо завзяті індіанські воїни мають цілу колекцію таких свистків. Їх розвішують по стінах вігваму як нагадування воїнові про його битви і повержених ворогів.

«Цей убив мого батька, але я наздогнав його і прохромив списом, а доки він ще корчився в судомах, відрубав йому праву ногу і забрав із собою!»

Після смерті власника його «колекцію» зазвичай кладуть разом із ним у могилу, але іноді вона передається у спадок, якщо на момент смерті батька його сини ще замалі, аби бути воїнами. Коли ж вони самі виходять на стежку війни, то здобувають власні іккіскоти, а батьківські заривають у його могилу.

Але іноді іккіскоти стають реліквіями усього роду, і кожен воїн додає свій жахливий екземпляр у родинну «колекцію». У такому разі стіни і стелі їхніх тіпі10 часто прикрашає сила-силенна таких свистків із людських кісток.

Тепер, звісно, коли індіанців загнано у резервації і про нещадні війни між червоношкірими та блідолицими можна дізнатися лише з переказів, добути новий іккіскот – справа непроста. Але якщо гарненько перетрусити їхні речі, то навіть у резерваціях, попри відкриті там американські школи, лікарів та місіонерів, напевно можна знайти ретельно захований іккіскот.

І марно дошукуватися правди, питаючи, звідки він узявся, бо жоден індіанець ніколи вам її не скаже.

Навіть у наш час поблизу резервацій час від часу знаходять чийсь труп із відтятими ногами: їх явно використали для виготовлення нового іккіскота.

Тепер нашому читачеві, сподіваюсь, зрозуміло, що відчували солдати полковника Деванделля тієї неспокійної ночі, коли до них долинули зловісні звуки іккіскота індіанців племені сіу.

– Усі на місця! – наказав полковник. – Розбийтеся на невеликі групи, сховайтеся і пильнуйте вхід в ущелину. Стріляйте тільки прицільно, бережіть кожну кулю. У рукопашній сутичці допомагайте один одному! Завдяки цим каменям наша позиція зручна й вигідна, тож зможемо протистояти навіть сотні ворогів. Впораємося й цього разу, хлопці!

Виконуючи наказ, солдати миттєво зайняли свої місця, а Деванделль тим часом поцікавився у Джона Мексіма:

– У тебе той папірець, через який загинув індіанець? Пішли-но в намет: ще маємо досить часу, щоб розібратися, про що йдеться в тому загадковому посланні й кому його адресовано.

А в цей час у мороці ущелини мелькали примарні тіні й подекуди лунав зловісний звук свистка. Це перекликалися між собою жахливі іккіскоти індіанців племені сіу, допоки червоношкірі лаштувалися до смертельної битви з блідолицими…