Читать книгу На Далекому Заході - Эмилио Сальгари - Страница 4

Поки солдати і добровольці загону полковника Деванделля займали свої позиції, сам він разом з агентом повернувся до намету.

З їх появою юна полонянка навіть не ворухнулася: здавалося, вона міцно спить.

– Швидше дай мені цей папірець! – нетерпляче зажадав полковник.

– Беріть, – відповів агент і простягнув Деванделлю зім’ятий клаптик. – Б’юся об заклад, що це важливий доказ, інакше червоношкірий диявол не ризикував би через нього своїм життям.

Тремтячою рукою полковник узяв папірець, і, ретельно розпрямивши, підніс до очей. Тієї ж миті він зі стогоном схопився за голову.

– Я ж казав, казав!.. – змучено скрикнув він.

– Що таке? – стривожено спитав агент.

– Діти, мої бідолашні діти!

– Та що сталося, скажіть, на Бога!

– Поглянь сам. Вони збираються викрасти моїх дітей! У цій записці – наказ Лівій Руці, вождеві арапахо, і Чорному Котлові, одному з вождів сіу, напасти на асьєнду і викрасти моїх дітей, а потім приєднатися до повсталих чеєнів.

– І чий це наказ?

– Яллин! О, мої нещасні діти! А я так далеко і не можу їх захистити…

І полковник, розпачливо стиснувши руками голову, знеможено зсунувся додолу біля похідного столу.

Агент Джон Мексім, хоча й теж стривожений, та все ж холоднокровніший, визирнув із намету й прислухався. Переконавшись, що жахливі звуки іккіскота змовкли, а навкруги запала тиша – можливо, то було затишшя перед бурею, – він повернувся до намету, налив у склянку по самі вінця джину й простягнув Деванделлю, сказавши:

– Випийте-но, командире! Опануйте себе. Поки ці кляті сіу причаїлися, спокійно обговорімо ситуацію. Чи варто одразу так нервувати? Ну, гаразд, індіанська відьма віддала наказ. То й що з того? Та не так хутко діється, як кажуть. До того ж ви самі бачили, що двох червоношкірих ми підстрілили і депеша не потрапила за призначенням. Отже, немає кому виконувати наказ підступної Ялли! Ваш маєток ген-ген звідси, тож у нас іще є час, щоб попередити ваших близьких.

– Але гінців могло бути кілька! – не йняв віри полковник.

– Навіть якщо й так – ми б помітили. Не забувайте: маємо чудових вартових! Навіть Нічний Птах он на якому коневі повз них не проскочив, виходить, інші й поготів не зможуть.

– Май на увазі: вони могли відрядити кур’єрів різними шляхами. Скажімо, один пішов сюди, другий – в обхід, через гори. Вийшовши на рівнину, він упіймав мустанга і стрілою помчав до асьєнди. Витривалі індіанські вершники можуть невтомно мчати денно і нощно, кидаючи загнаних коней і пересідаючи на нових – тут повсюдно можна натрапити на табуни мустангів…

– Про це я не подумав, полковнику, – змушений був визнати Джон Мексім. – Але ви самі сказали, що горами веде кружний шлях. Тобто час у нас все-таки є… Цим гінцям доведеться дати чималого гака, а доки вони собі їздитимуть галасвіта, ми…

– Ах, бідолашні мої діти! – перебив його невтішний полковник. – Не приведи Господи, їм потрапити до рук безжальної Ялли! Коли б тільки можна було…

– Стривайте, командире! У вас горе, я розумію, але ви занедбуєте свій обов’язок! Я правильно зрозумів, що якби можна було, то ви негайно кинулися б захищати свій маєток?

– Своїх дітей! – уточнив Деванделль.

– Нехай так. Але це означає, що ви негайно покинули б свій пост, якби могли, тоді як ваше місце зараз – тут! Ваш загін не дає полчищам сіу дістатися до Колорадо. Подумайте, якими будуть наслідки в разі, якщо ви зрушите з позиції!

– Не хвилюйся, – гірко посміхнувся полковник. – Я пам’ятаю про свій священний обов’язок і залишуся тут. Але й кинути дітей напризволяще я не можу!

– Ваша правда. Тому дозвольте дати вам пораду, за яку ви напевно будете мені вдячні.

– Кажи.

– Тут від мене мало пуття, отже, я міг би стати вашим посланцем. Дайте мені в поміч одного-двох досвідчених траперів, і ми прибудемо до маєтку Сан-Феліпе набагато раніше, ніж Ліва Рука, навіть отримавши наказ Ялли, встигне зробити бодай щось.

– Але в преріях аж кишить індіанцями! Як ти зумієш дістатися до асьєнди цілим і неушкодженим, Джоне?

– Ет, командире, тут уже чи пан, чи пропав! Та й не первина мені ризикувати своїм скальпом. До того ж уряд відрядив кур’єрів у всі поселення прерій, щоб попередити про повстання індіанських племен. Усюди вони збирають цілі каравани озброєних людей, що вирушають під захист фортів. Гадаю, що зумію пристати до одно з таких загонів, щоб дійти з ним до Солоного озера, а там подивимося. Але прошу вас дати мені двох попутників, краще буде, якщо я виберу їх сам. Наприклад, братів траперів – Гаррі і Джорджа. Ці хлопи справжні відчайдухи, і кожен із них знає прерію як свої п’ять пальців. Крім того, у них чудові мустанги, які не поступаються коням червоношкірих, і великий досвід щодо всіх диявольських хитрощів підступних індіанців. Звісно, вони також наражатимуться на небезпеку, але я певен: ці не дадуть собі в кашу наплювати!

Отже, вирішуйте, командире!.. Не можна гаяти жодної хвилини. Поки сіу відступили, я міг би скористатися нагодою і спокійно поїхати, прихопивши з собою малу полонянку. Зі мною вона буде в безпеці, і згодом ми зможемо використати її як заручницю у важливих перемовинах з індіанськими вождями. Адже вона напевно донька когось із них, можливо, навіть Лівої Руки. А ви чудово знаєте, як індіанці дорожать своїми спадкоємцями!.. То що, командире?

Полковник схвильовано простягнув до агента руки.

– Хай буде по-твоєму, Джоне! – тремтячим від хвилювання голосом сказав він. – Ти справжній друг! Рушай же скоріше, врятуй моїх дітей!

Джонові Мексіму не потрібно було повторювати двічі: він швидко взяв свій чудовий карабін, два пістолі, гострий як бритва ніж і поспішно вийшов із намету. Він пішов шукати траперів, а полковник Деванделль розбудив маленьку полонянку, розв’язав її і сказав:

– Ти вирушаєш у дорогу.

Дівчинка підвела на нього свої блискучі оченята й проникливо глянула на старого воїна.

– Куди ти мене відсилаєш? – спитала вона.

– До Лівої Руки! – відповів полковник.

– У-ах! – недовірливо вигукнула юна індіанка. – Хіба Нічний Птах не помер і відвезе мене до Лівої Руки?

– Це зроблять інші люди.

– Індіанці?

– Ні, звісно ж. Білі, які так само чудово знають дорогу.

– А може, ти сам відвезеш мене?

– Ні. Я мушу залишитися тут.

– Тому що ти – той самий вождь блідолицих, якому доручено не пропускати моїх братів через Ущелину Смерті?

– Хто тобі це сказав? – здивувався полковник.

– Нічний Птах.

– Отже, сіу знають, хто я?

– Так. І хочуть, щоб тебе тут не було.

– Ти міркуєш не по-дитячому… Хто ти така?

Дівчинка нічого не відповіла і лише метнула на Деванделля сповнений ненависті погляд, якого він, проте, не помітив.

– Чому мені не можна залишитися з тобою? – раптом спитала Міннегага. – Мені подобаються білі, і я хочу бути тут, а не їхати будь-куди…

– Але Ліва Рука чекає на тебе!

– Ну то й що? Почекає.

– Хіба ти не його донька?

– Не знаю! – відповіла дівчинка й опустила очі.

– Почекай! Як ти потрапила до сіу, якщо належиш до племені арапахо?

– Я не знаю.

– Нічний Птах – твій рідний брат?

І знову – лише коротке:

– Не знаю.

Було очевидно, що вона не бажає відповідати на прямі запитання, та Деванделль не втрачав надії вивудити з неї бодай якусь інформацію.

– Не знаєш навіть, з ким жила, не знаєш, хто твоя мати? Може, її звуть Ялла і вона донька вождя Мога-ті-Ассаха?.. Ну ж бо, відповідай!

– Нічого не знаю! Нічого! – крізь стиснуті зуби процідила полонянка.

– Відповідай негайно! – спалахнув полковник, стиснувши кулаки.

Й одразу сам засоромився своєї нестриманості: маленька дикунка безстрашно дивилася на нього блискучими очима із зовсім не дитячим виразом.

– Я всього лиш дівчинка! – промовила індіанка. – Мені нецікаві військові справи. Так, я жила у якоїсь жінки. Але я не запитувала її імені! Сіу справді озброєні і тільки й говорять, що про велику війну, в якій Великий Дух допоможе їм знищити всіх блідолицих. Але мені до того яке діло? Я не воїн, і я люблю білих: вони дуже добрі…

За стіною намету почувся тупіт копит. Джон Мексім зі своїми супутниками – траперами Гаррі і Джорджем – прийшов попрощатися з полковником і отримати останні настанови.

– Час вирушати! – увійшовши до намету, сказав агент. – Будуть якісь вказівки?

– Просто врятуй моїх дітей! – відповів Деванделль.

– Я спробую, полковнику, – відгукнувся агент. – А ви тут відбивайтеся як слід. Що ж, прощавайте! Дасть Бог, побачимося. Еге ж, хлопці?

– Авжеж, командире! Зробимо все можливе! – хором відповіли брати.

– Ну, щасливої дороги! Борони вас, Боже!

– Бувайте, полковнику, – вимовив агент. І вже на ходу спохопився: – Чорт забирай, ми забули дівчинку!

– Зараз я її покличу.

Щойно полковник обернувся й ступив до намету, як позаду нього промайнула маленька тінь, і зараз же гост-рий клинок ножа, направленого рукою Міннегаги, устромився йому поміж лопаток. Удар був такий сильний і точний, що враз обважніле полковникове тіло лантухом звалилося на землю. Скрикнути він не встиг.

А мала Міннегага, що невідомо як ухистилася вивільнитись від пут, ще й схопила зі стіни широкого мексиканського ножа, тепер, переконавшись, що її злочину ніхто не помітив, зневажливо штовхнула залите кров’ю тіло й із сатанинською посмішкою прошепотіла:

– Маєш, псяюко! Більше ніхто не перепинить шлях моєму племені!

Відтак дівчинка легко й спритно вискочила з намету, любісінько підійшла до Джона Мексіма і незворушно заявила:

– Я готова їхати! Куди сідати?

– Позаду мене, – відповів агент і підсадив дівчинку в сідло. – Тут ти будеш у безпеці.

З боку ущелини тієї ж миті почувся постріл.

– Їдьмо, друзі! – вигукнув Джон. – Нехай наші товариші розправляться з червоношкірими. Прощавайте, полковнику! Хай щастить!

Троє вершників пришпорили своїх мустангів і помчали геть від Ущелини Смерті, де саме розгоралася перестрілка.

Щоб виїхати на рівнину, вершники мусили перетнути вузький каньйон із бурхливим гірським потоком унизу.

Джон Мексім добре знав цю місцевість, оскільки, виконуючи службовий обов’язок, об’їздив її уздовж і впоперек, тому, не вагаючись, спрямував коня в самий вир потоку і гукнув супутникам:

– Обережніше! Перехід не з легких!

Та не встигли вершники проїхати й чотири сотні кроків, як крізь шум перестрілки почули стривожені вигуки солдатів:

– Полковнику, полковнику!..

Якби хтось зараз поглянув на малу Міннегагу, можливо, встиг би помітити зловтішну посмішку, що на якусь мить скривила її уста, утім, личко малої месниці швидко набрало незворушного вигляду.

– Чув, Гаррі? – здивовано спитав агент у трапера. – Що могло там статися? Невже щось із полковником?

– Навряд чи з ним щось трапилось, – відповів Гаррі. – Десять хвилин тому він був живий-здоровий.

Джон Мексім притримав свого коня і прислухався. Але з боку ущелини долинали тільки звуки пострілів і бойові крики індіанців.

– Що ж, рушаймо! – нарешті скомандував агент, остаточно відкинувши сумніви. – Гадаю, що в ці самі хвилини полковник хоробро б’ється на чолі своїх солдатів, перегороджуючи шлях цим бісовим сіу, які так шалено прагнуть дістатися земель чеєнів і арапахо!

Подолавши перший каньйон, вершники рушили другим, усипаним кам’яними завалами, що значно утруднювало шлях. А далі розлягався безкраїй простір прерій зі стадами диких бізонів, антилоп і мустангів, населений індіанцями-кочівниками.

Дорога виявилася значно важчою, ніж гадалося: вже за півгодини знеможені коні потребували відпочинку. Спішившись, трапери напружено прислухалися до далекої перестрілки і змогли розрізнити безладні постріли індіанських рушниць і злагоджені випали солдатських карабінів.

– Схоже, там розігралася неабияка битва! – зауважив агент, який чимдалі більше непокоївся. – Хай би чорти забрали усіх цих Нічних Птахів і Ялл з їхніми замахами на нащадків Деванделля!.. Через них у нашому загоні нині не стає трьох влучних стрільців.

– Так! – зітхнувши, погодився Джордж. – Невідомо ще, чи встигнемо ми врятувати командирових дітей.

– Маємо покласти надію на швидкість і витривалість наших коней!

Ледь перепочивши, загін знову рушив у дорогу. Здавалося, цей труднопрохідний каньйон із величезними кам’яними брилами, колючими кущами і шумливими водоспадами ніколи не закінчиться. Утім витривалі мустанги, якими правили досвідчені верхівці, наполегливо рухалися вперед, до прерії.

Минуло чотири години, коли загін із трьох вершників нарешті здолав каньйон. Мексім знову спинив коня й прислухався.

– Тиша! – сказав він нарешті. – Битва закінчилася.

– Цікаво, хто переміг, – сказав Гаррі. – Я зараз багато б віддав, щоб побачити все на власні очі!

– Сподіваюся, що удача всміхнулася полковникові Деванделлю.

Недобра посмішка знов промайнула по обличчю дівчинки.

– Що таке, Міннегаго? Чого ти шкіришся? – суворо спитав її агент.

– Здається, он там я побачила койота в нірці! – з безневинним виглядом відповіла маленька полонянка.

– Ти занадто легковажна як на індіанку, – невдоволено буркнув Джон Мексім і, обернувшись до траперів, спитав: – Ну що, їдьмо далі?

– Звичайно! – відповів Джордж. – Ми мусимо якнайскоріше виконати доручення командира.

– Їдьмо швидше! Допровадимо полковникові його дітей цілими і здоровими.

І знову Міннегага не змогла стримати саркастичної посмішки.

– Ви тільки гляньте на цю реготуху! – роздратовано гаркнув агент. – Ще раз побачу цю твою посмішечку – скину в прірву, як щеня! Треба було покинути тебе в таборі, може, спіймала б сліпу кулю від якогось зі своїх одноплемінників.

– А я й не казала, що сіу мої одноплемінники! – сприкрено мовила дівчинка.

– Яка різниця? Ти червоношкіра, і цього досить! Усі ви жаби з одного болота!

Міннегага стиснула зуби й люто зблиснула очима. Помітивши це, Гаррі розреготався.

– Отакої! Ви тільки подивіться на це тигреня: таке мале, а вже таке зле!

– Досить! – похмуро перебив його агент. – Не гаймо дорогоцінний час на базікання. Скоро ми дістанемося до прерії, потрібно бути напоготові. З ущелини щось чутно?

– Тихо! – відповів Джордж.

– Добрий знак. Отже, полковник усе-таки переміг цих червоношкірих дияволів.

За кілька хвилин, у ту саму мить, коли яскраві промені сонця осяяли верхів’я гірського пасма, вершники ступили на землю неозорих прерій.