Читать книгу На Далекому Заході - Эмилио Сальгари - Страница 5

Цей рік назавжди закарбовано на сторінках історії Американського континенту.

Тому, хто їх гортатиме, здаватиметься, що вони залляті кров’ю.

Згадуючи про події далекого 1863 року, ніби бачиш перед собою зловісні примари; ніби чуєш крики і стогони людей, які безжально винищують одне одного, плач жінок і дітей; відчуваєш дим пожеж, що пожирають цілі міста, і запах крові, що ллється рікою…

Тисяча вісімсот шістдесят третій став вирішальним роком у багатовіковій війні між білими і червоношкірими.

Якби корінні мешканці Америки усвідомили всю небезпеку, що нависла над ними того дня, коли біля їхніх берегів з’явилося перше європейське судно, вони б напевно об’єдналися й зуміли б захистити свою незалежність.

Але за тих часів територія Американського континенту була поділена між індіанськими племенами, які постійно ворогували між собою. Племена, своєю чергою, ділилися на роди, і кожна дрібніша парость намагалася здобути владу над новими землями. Протягом кількох століть тут вирувала непримиренна міжусобна війна, що призводила до взаємного винищення індіанських родів і племен.

Ці міжусобні розбрати, що переходили в кровопролитні війни, дали змогу європейцям легко захопити великі землі Америки, заснувати поселення, укріпитися й відчути свою силу. Скориставшись міжусобицею на користь собі, білі нацьковували одних індіанців на інших, змушуючи їх убивати своїх братів; внаслідок цього до середини дев’ятнадцятого століття європейські переселенці вже почувалися повновладними господарями континенту.

Проте на територіях, де досі мешкали зубожілі й виснажені війнами нечисленні індіанські племена, залишалося ще багато природних багатств.

На початку другої половини дев’ятнадцятого століття до Америки нестримно, мов вода у лотоки, ринули емігранти з Європи. Воістину це було друге велике переселення народів.

З маніакальністю божевільних натовпи старателів подалися на Далекий Захід у пошуках лихоносної примари – Золотого Молоха. Намагаючись якомога швидше дістатися до омріяної землі – Каліфорнії, сотні тисяч їх рушили через степи, ліси, гори й річки і через поселення індіанців, що були їхніми останніми притулками.

Слідом за золотошукачами наспіли лісоруби, землероби, торговці й ремісники. Уздовж основних доріг, що сполучають Схід і Захід, немов із чародійства почали виростати численні селища білих переселенців, це задля них розорювалися степи і вирубувалися ліси, будувалися залізниці й мости.

Якби індіанці змогли тоді відмовитися від свого кочового мисливського життя й освоїти осілий землеробський побут, то місця з лишком вистачило б для всіх. Але ж чи може справжній індіанець пожертвувати можливістю бути вільним воїном прерій, полювати і блукати там, де йому заманеться, заради незвичного, сповненого виснажливої праці, осілого життя, щоб остаточно перестати бути індіанцем?

Це все, звісно, могло б статися з цілим народом еволюційним шляхом, але для того знадобилося б, очевидно, кілька століть. Проте наразі йшлося про необхідність корінної зміни способу життя багатьох сотень тисяч людей майже блискавично, мало не за кілька років. І цю вимогу змінитися ставили прийшлі поселенці тим, хто жив на цій землі з діда-прадіда.

На початку 1860-х років серед індіанських племен почала пробуджуватися національна самосвідомість.

У Північній Америці з’явилося гасло: «Прерії для індіанців!»

Самі індіанці розуміли, що вони вже позбавлені можливості висунути інше гасло, яке варто було б проголошувати на кілька століть раніше: «Америка для корінного населення!» Оскільки на той час вже мільйони білих народилися в Америці й вважали себе її корінними жителями, тож індіанці нині могли заявляти про права тільки на залишки своїх колишніх володінь – Великі рівнини.

Слід зауважити, що протягом усього дев’ятнадцятого століття утискувані переселенцями індіанці докучали Вашинґтонові проханнями врегулювати їхні взаємовідносини з білими емігрантами. Але безрезультатно: влада не в змозі була стримати потік скватерів, охочих оселитися на величезних безлюдних територіях.

Бувало, що представники обох сторін навіть укладали договори й підписували взаємні зобов’язання зберігати «вічний мир», війна ж тим часом не припинялася ні на хвилину: білі наступали на землі червоношкірих, а ті мстилися за це.

Багато трагічних епізодів траплялося в цій тривалій кривавій боротьбі.

Бувало, що озброєні загони індіанців нападали на багатолюдні колони переселенців і знищували всіх до ноги, стирали з лиця землі цілі міста і здобували перемогу в сутичках не лише з ополченцями, а й з регулярними військами.

Але скватерів дедалі більшало, і вони не здавалися.

Заради справедливості слід зауважити, що не лише індіанці вчиняли жахливі злочини, катуючи і вбиваючи геть усіх, навіть жінок і дітей, прикрашаючи їхніми скальпами свої вігвами; білі не залишалися в боргу і не відчували жалю до жодного представника червоношкірих.

Вони не щадили ні полонених воїнів, ні старих, ні жінок, ні немовлят. Корінне населення планомірно винищувалося американською армією, але найкривавіші злочини вчиняли так звані загони волонтерів11, що складалися з охочих помститися за родичів, загиблих від рук індіанців, та авантюристів, завжди спраглих до наживи і пригод.

Саме ці волонтери чинили найстрашніші звірства.

Червоношкірі були дикунами, і це могло частково виправдовувати їх. Але чим можна виправдати поведінку білих, які з Христовим йменням на вустах і пишномовними балачками про цивілізацію й культуру тим часом немилосердно винищували таких, як і вони самі?

Отже, можна стверджувати, що відносини між корінним народом і переселенцями нестримно загострювалися, і 1863 року спалахнула війна, на такий швидкий початок якої ніхто не сподівався. Племена арапахо, чеєни і сіу, які завжди ворогували поміж собою, уклали союз і єдиним фронтом виступили супроти блідолицих завойовників.

Індіанці напали першими: несподівано, без оголошення, вони розпочали воєнні дії проти білих на півночі Колорадо, на сході Канзасу і в приграничних областях Вайомінґу, Юти і Невади.

Жорстокі індіанці нападали в преріях на колони мирних переселенців і вирізали всіх до одного. Вони спалювали екіпажі з пасажирами, знищували, спустошували, грабували поселення, ферми і плантації – усе, що було пов’язано з ненависними білими.

Уряд Сполучених Штатів не очікував такого трагічного повороту. Спершу влада розраховувала заспокоїти бунт силами добровольчих загонів, але дуже скоро переконалася, що сподіватися на волонтерів марно: індіанці косили їх як траву і завжди виходили переможцями з будь-яких сутичок.

Лише досвідчений полковник Деванделль, який досі не раз перемагав у відкритих зіткненнях з індіанськими воїнами, міг їм протистояти. Тож саме йому уряд і доручив цю надскладну місію – закрити племені сіу прохід через пасмо Ларамі. Це дало би можливість укріпитися арканзаському ополченню, яке заступало індіанцям шлях до берегів Міссісіпі.

Подолавши останній каньйон, Джон Мексім вирішив влаштувати невелику військову нараду. Він розумів, що тепер усі індіанці заодно, тобто небезпека загрожує не тільки від кровожерних сіу, а й від їхніх союзників так само, тож слід було вирішити, який шлях обрати як найбільш безпечний.

На північ простяглася величезна долина з високою травою, струмками і гаями, де цілком могли затаїтися в засідці індіанські загони. На півдні розкинулася нескінченна прерія з густою, але невисокою травою, в якій не сховаєшся від ворожих стріл і куль.

Якщо йти на північ, то можна було наштовхнутися на ворожу засідку, сховану в перелісках; якщо на південь – то на відкритій місцевості прерій ворог здалеку, як на долоні, побачить вершників на конях.

– Щиро кажучи, мені більше до вподоби північний напрямок, – резюмував агент, уважно роззирнувшись довкола. – У кущах і гаях можна сховатися від дозорців і порівняно спокійно дістатися до Кампи, а потім наздогнати караван, що прямує до Солоного озера.

– Якщо ще є кому прямувати, – докинув Гаррі. – Чеєни там нишпорять уже давно, й, здається мені, недарма!

– То й що? – заперечив Мексім. – Якщо не наздоженемо караван чи бодай його залишки, то поїдемо далі самі.

– Гаразд, – погодився Гаррі. – Якщо вже судилося стати здобиччю червоношкірих, то неважливо, яким чином ми цього досягнемо.

– А мені здається, краще прерія, – нерішуче мовив Джордж. – Нею хоча б можна мчати стрілою і в разі гонитви втекти від переслідувачів. Хіба не так?

Джон Мексім усе ще вагався, і Джордж уже повернув свого мустанга в напрямку прерії, коли кінь під агентом несподівано зафоркав і голосно заіржав.

– Стій! – гукнув агент, натягнувши поводи і знаком велівши траперам узяти рушниці. – Чужинець поруч! Мій кінь за милю чує ворога.

– Мій мустанг теж непокоїться! – підтримав його Гаррі. – Невже тут засідка червоношкірих? Не вельми приємний був би сюрприз!

Ніби у відповідь на його слова з-за високих заростей горішини долинуло протяжне іржання. Джон Мексім і його супутники завмерли в напруженому очікуванні, звівши курки своїх карабінів, готові стріляти у разі найменшої небезпеки.

Не видимий подорожніми кінь знову заіржав.

– Не зрозумію, що таке! – здивувався агент. – Якби це був дикий мустанг, він давно б утік, зачувши нас. Треба обійти гайок і подивитися, що там діється.

Вони рушили один за одним у напрямку ліщинових кущів. Коні злякано харапудилися, вперто не бажали коритися верхівцям, намагаючись звернути з небезпечної дороги. Здавалося, вони чують якусь небезпеку.

З кожним кроком гай дедалі густішав, а коні слухалися вершників усе менше. Врешті-решт агентів кінь уперся і став дибки; у ту ж мить із-за дерев вилетів мустанг, осідланий мексиканським твердим сідлом із короткими стременами.

– Тпру! Тпру! – повторював Джон, намагаючись приборкати свого стривоженого коня. – Хлопці, тут хтось є.

Побачивши мустанга, що вискочив із гаю, Міннегага мовчки блиснула своїми чорними очима.

– Що це було, Джоне? – здивовано запитав Гаррі.

– Не знаю. Але, думаю, мій кінь неспроста так брикає!..

Аж раптом із заростей долинуло відчайдушне:

– Рятуйте! Пробі!

Й одразу лунко гримнули два пістольні постріли.

– Вперед! – крикнув агент. – Бісові індіанці на когось напали!

Пришпоривши коней, вершники кулею помчали на заклик і за кілька секунд опинилися на березі невеликої річечки. Подавши назад коней, вони побачили таку картину.

Якийсь високий драбинястий чолов’яга, стоячи у воді по пояс, відчайдушно боровся з чорним ведмедем. Схоже було, що звір напав зненацька і мав усі шанси на перемогу – чоловік, здавалося, втрачав останні сили.

Чорний ведмідь барибал (або, як їх називають індіанці, мусква) не такий страшний, як гризлі чи сірий ведмідь Скелястих гір. Його звичайна їжа – рослини й комахи, але барибал, коли голодний, так само дуже небезпечний і цілком може напасти на людину. Майже двометровий ведмідь вирізняється величезною силою: зі сталевими пазурами і великими сильними зубами, здатними перегризти залізну штангу, він стає навіть для озброєної людини смертельно небезпечним супротивником.

Якщо якийсь безталанний мисливець потрапить у сталеві обійми барибала, то буде вмить розчавлений сильними лапами, а якщо й зуміє вирватися, то увесь подертий і понівечений величезними гострими кігтями. Рани, що їх заподіяв барибал, завдають нестерпного болю, дуже повільно гояться і залишають жахливі рубці.

Вершники побачили, як чоловік у воді відбивається від величезного барибала довгим мисливським ножем, при цьому заледве утримуючи рівновагу через сильну течію й потроху відступаючи назад. Було видно, що людині загрожує смертельна небезпека, якщо тільки вона оступиться і впаде: тоді ведмідь неминуче проломить їй череп своїми величезними пазурами.

Трапери й агент, узявши карабіни напоготів, голосно загукали, відвертаючи увагу ведмедя на себе. Барибал помітив їх, миттю облишив свою жертву і жваво побрів до берега. На диво швидко вибравшись із води, він почав наступати на вершників.

Найближче до нього був Джон Мексім, який ледве встиг повернути свого коня, щоб уникнути смертельних пазурів барибала. Викрутившись, агент вистрілив звірові просто в роззявлену пащу. Цей постріл майже впритул розламав ведмедю щелепи і на якусь мить зупинив його розлючений біг, але цього було досить, щоб брати трапери скинули на приціл рушниці й випустили у барибала кулі, що прошили його наскрізь. Спливаючи кров’ю, чорний ведмідь важко повалився на землю.

– Здохни! – вигукнув Гаррі й ще раз вистрілив звірові в голову. – Оце так страховисько! Ніби сам біс у нього вселився. Я немало ведмедів уклав за своє життя, але такого скаженого ще не зустрічав! Зате м’ясо, напевно, у нього чудове…

– Покиньте ведмедя, ходімо подивимося, що там із чоловіком, – наказав агент.

Поки вони спішувалися і прив’язували коней до дерев, чоловік, який ледь не став барибаловою здобиччю, вже обсихав на березі.

– До нас іде ведмедячий сніданок, – пожартував один із траперів.

– Не багато наїдку: он який драбинястий! – докинув інший. – Ех, невдалий вибір зробив барибал.

Врятований чоловік і справді був страшенно худий, високий і кістлявий. Обличчя було пописане глибокими зморшками, хоча тіло зберегло спритність, витривалість і, судячи з важкої боротьби з ведмедем, незвичайну силу. Вбраний цей чоловік був так, як зазвичай вдягаються ґамбусіно – мексиканські золотошукачі, хоча на вигляд важко було визначити, представником якої раси він є.

На плечах його була блакитна вовняна куртка з поясом оленячої шкури, шкіряні штани, заправлені в індіанські мокасини, а голову щільно обтисла кругла боброва шапка.

З одного боку, усім своїм виглядом він нагадував індіанця: таке ж бронзове лице, помережане зморшками, довге чорне засалене волосся, орлиний ніс і близько посаджені, зизуваті очі. Та, на відміну від індіанців, які завжди видаляли з обличчя геть усю рослинність, цей чоловік мав брови і ріденьку борідку.

– Вітаю вас, сеньйори! – мовив він, підійшовши до подорожніх берегом у наскрізь промоклому одязі і з ножем, що його він досі тримав у руках. – Дякую за порятунок! Я завдячую вам життям!

– Нема за що дякувати, – знизав плечима Джон Мексім. – Це закон прерій – допомагати один одному в боротьбі з ворогами, незалежно від того, двоногі вони чи чотирилапі. Судячи з одягу, ви золотошукач?

– Авжеж, сеньйоре, – буркотливо відказав незнайомець. – Я займаюся тим, що шукаю поклади золота.

– Шукаєте, але не добуваєте? – з ледь відчутною іронією перебив його агент. – У преріях хтозна-скільки різних авантюристів…

Ґамбусіно лише знизав плечима. Якби мандрівники були спостережливішими, то обов’язково помітили б той красномовний погляд, що його незнайомець ніби побіжно кинув на Міннегагу, і ту її ледь помітну усмішку у відповідь.

– Звідки ви прийшли? – спитав агент.

– З підгір’я Ларамі.

– Хіба сіу вас не переслідували?

– Так, вони гналися за мною і доволі довго! Але ми, ґамбусіно, вміємо рятувати свою шкуру! Ми знаємо безліч таємних стежок… А ви, здається, люди полковника Деванделля, загін якого загороджує вихід сіу до прерії?

– Саме так! – відповів агент. – Але якщо вам відомо, що ми б’ємося з індіанцями й потребуємо кожної вільної пари рук, то чому не запропонували нам свою допомогу, а вештаєтеся тут, у долині?

– Ви подивіться на мене уважніше, – спокійно відповів золотошукач. – На вигляд я викапаний індіанець, тож, гадаю, ваші вартові не розпитували б мене довго, а одразу відправили б на той світ полювати на луки Великого Духа. А я зовсім не хочу бути вбитим ні вашими солдатами, ні панами червоношкірими, від яких я на превелику силу втік!

– І куди ви тепер? – спитав ґамбусіно Джон Мексім.

Той тільки невизначено знизав плечима.

– Коли я рятувався від індіанців, мені було не до планів на майбутнє: я думав тільки про порятунок свого скальпа. А куди прямуєте ви?

– До Кампи. Ми теж певною мірою втікачі, хочемо пристати до каравану, що рухається на Солоне озеро, – відповів Джон Мексім.

Ґамбусіно недовірливо посміхнувся.

– Солдати, що втікають від індіанців? – мовив він. – Ні за що не повірю! Напевно, ви виконуєте якесь особливо важливе доручення.

– А вам до того яке діло? – відрубав агент.

– Ніякогісінького! Чужі справи мене не обходять, мені й своїх вистачає. Я знаю одне: ви врятували мені життя, і цього цілком досить.

– Чи не бажаєте приєднатися до нас? – трохи повагавшись, спитав Джон Мексім.

– Авжеж, звісно що так! – поспішно вигукнув ґамбусіно. – Якщо тільки не стану тягарем і не заважатиму…

– Ви не бачили де-небудь поблизу індіанських розвідників?

– Ні, і я думаю, що ні арапахо, ні чеєни не пхатимуть сюди свого носа доти, поки сіу не вийдуть через гори Ларамі в долину. Хіба що забреде якась випадкова банда…

– Як почуваєтеся після сьогоднішніх подій?

– Я намагаюся не піддаватися страху! – відповів ґамбусіно і знову кинув ледь помітний погляд на Міннегагу.

– А де ваш кінь? – стурбовано поцікавився Мексім. – Напевно, давно втік галасвіта.

– Не думаю, – заперечив ґамбусіно. – Гадаю, він мирно пасеться там, де я його залишив.

– У такому разі йдіть по коня, а ми тим часом заходимося коло ведмедя. Думаю, з нього вийде кілька непоганих обідів.

Ґамбусіно кивнув, погоджуючись, і докинув на ходу:

– Виїжджаємо негайно?

– Ми дуже поспішаємо. На нічліг зупинимося в «Монастирі крові», сподіваюся, від нього бодай стіни вціліли.

– Чудово! – сказав ґамбусіно. – Я скоро повернуся до вас із мустангом і карабіном.

Ще раз обмінявшись поглядом із малою полонянкою, він поправив ніж на поясі, і, пронизливо насвистуючи, попростував до гаю.

Дивлячись йому вслід, Джон Мексім із сумнівом похитав головою і запитав у Гаррі, який саме білував ведмедячу тушу:

– Що скажеш, друже? Непевний якийсь суб’єкт цей ґамбусіно! Краще б ми взагалі його не зустрічали. Не викликає він у мене довіри…

Гаррі поклав до рота кавалок спресованого тютюну і гмикнув.

– Що ти гмикаєш? – спитав агент.

Неквапом прожувавши тютюн, Гаррі сплюнув і нарешті відповів:

– Тобі видніше, Джоне. Ти старший за мене на дюжину років і знайомий із преріями з самого дитинства. Мабуть, багато чого побачив.

У відповідь агент теж гмикнув.

– Знаєш, мене досі беруть сумніви. Нутром чую, що він не той, за кого себе видає. У нього типова індіанська пика! І типово мексиканські лахи…

– Якщо він індіанець, навіщо йому втікати від повсталих червоношкірих? – припустив Гаррі. – Швидше за все, він – один із тих мексиканських авантюристів-розбійників, яких ще недавно була сила-силенна в Колорадо.

Поміркувавши ще кілька хвилин, Джон Мексім нарешті мовив:

– Та й біс із ним! Хай він навіть хоч сам Вельзевул, чого нам його боятися? Нас троє, невже не зможемо показати цьому ґамбусіно належне йому місце, якщо він надумає ставити нам палиці в колеса. До Кампи недалеко, а там ми постараємося від нього відпекатися, якщо…

Урвавши себе на півслові, агент рвучко обернувся, почувши когось за спиною.

Це була Міннегага. Протягом усієї розмови вона проходжувалася неподалік, а потім нечутно підійшла й присіла на траву за кілька кроків від Джона Мексіма.

– Ти що, підслуховуєш, негіднице? – гнівно закричав агент.

– Хуг!.. – знизала плечима дівчинка. – Міннегага просто слухала пісню струмка.

– Це можна робити й деінде!

– Як скажеш.

З цими словами дівчинка щільніше запнула на собі плащ із тонкої вовни, відійшла подалі й умостилася під великим каменем.

Гаррі й Джон перезирнулися.

– Від цього подарунка долі більше клопоту, ніж користі, – невдоволено пробурчав агент.

– Так і є, – погодився Гаррі. – Як глянеш на її посмішку і зловісний погляд, так аж мурашки по шкірі. Справжній демон, присягаюся ведмедячим окостом!

З гаю вигулькнув споряджений по-мексиканськи кінь андалузької породи, на якому верхи сидів ґамбусіно.

– Не забарився наш попутник, – зауважив Джон. – Що ж, обійдемося без сніданку. Коні відпочили, час рушати!

Гаррі зітхнув, із жалем поглянув на апетитний ведмедячий окіст на рожні, зняв його з вогню і припасував до сідла.

За кілька хвилин четверо вершників мчали прерією, тримаючи шлях на Кампу.

З кущів і гаїв раз у раз зі швидкістю вітру вибігали стада переляканих кінським тупотом антилоп і зграї койотів, що ховалися у високій траві. Це означало, що індіанців поблизу не було: тварини боялися їх як вогню, чули за багато миль і втікали якнайдалі. Якби десь неподалік перебував передовий загін чеєнів або арапахо, в окрузі не залишилося б жодної живої душі, і навіть гаміркі сороки подалися б до інших гаїв.

Опівдні подорожні вирішили зупинитися на привал, щоб перекусити і дати відпочинок коням. Вони саме обідали ведмедячим окостом і маїсовими галетами із цибулею, аж раптом неподалік з’явилася ціла зграя чорних вовків, які, мабуть, теж зголодніли. Вовки влаштувалися на галявині поблизу й, очевидно, чекали настання темряви, щоб влаштувати собі знатний бенкет.

Поява вовків теж була ознакою того, що в долині індіанців немає, хоча їх безперервне протяжне виття легко могло навести червоношкірих на слід подорожніх.

– Тільки цього нам бракувало – стати вовчою вечерею! – невесело посміхнувся Джордж, коли вони знову посідали верхи.

– Так і сталося б, якби я не мав на прикметі надійного укриття. Пам’ятається, в минулі часи там було підсмажено не одну банду.

– Підсмажено банду? Вперше чую, – здивувався Гаррі.

– Розкажу тобі цю історію, коли поратимемо другий окіст у безпечному місці.

– Давненько я не бував у «Монастирі крові»! Сподіваюсь, я легко його відшукаю і мене не підведе уміння траперів орієнтуватися на місцевості.

З настанням вечора погода зіпсувалася: здійнявся вітер, хмари обважніли й потемніли, в їхній похмурій глибині раз у раз зблискували стріли блискавок.

Зустрічати бурю в степу вершники не збиралися, тому пришпорили коней і щодуху помчали вперед. Коні, гнані вовчим виттям, летіли мов стріли, втікаючи від бурі, що насувалася, і зграї, що наближалася.

Не встигло сонце скотитися за обрій, як на землю впали перші важкі краплі дощу, а дерева почав гнути до землі ураганний вітер.

– Покваптеся! – гукнув супутникам Джон Мексім. – Вовки відстають, отже, притулок близький! Підострожте коней!

Тепер дорога пролягала крізь густий темний ліс, і, коли б не часті спалахи блискавок, вершники напевно заблукали б у непроглядній темряві. Джон Мексім, який вів перед, уже почав бурмотати лайки, як нараз потужна блискавка яскравим світлом осяяла все навкруги, і подорожні побачили напівзруйновану дзвіницю в руїнах монастирських стін.

– Ось він, «Монастир крові»! – зраділо вигукнув агент.

– Дякувати Богу, – пробурчав Джордж. – А то наші коні скоро попадають від утоми.

– Звідки така жахлива назва! – скривився Гаррі. – Напевно червоношкірі постаралися.

– Зовсім ні, – заперечив агент. – Потім розповім. А зараз запалюйте смолоскипи, які, сподіваюся, у вас є, й шукаймо укриття.

Підсвічуючи собі смолоскипами, загін обійшов руїни монастиря і в одній з уцілілих стін знайшов великі обгорілі двері. Відчинивши їх, подорожні увійшли досередини.

Дах монастиря майже повністю обвалився, але вціліла частина все ще була достатньою, щоб прихистити подорожніх і їхніх коней від дощу та вітру. Стіни було зруйновано дужче, і крізь величезні проломи вривався лютий вітер зі струменями дощу, а крім того, сюди легко могли проникнути вовки, які, судячи з виття, що долинало, не мали наміру залишатися нині без вечері.

Яскраве світло підкреслювало глибокі тіні розвалин колишнього монастиря, який зараз являв собою жалюгідне видовище.

– Не найкращий притулок, що й казати, – зауважив Гаррі, окидаючи поглядом закопчені димом залишки стін. – Але тут хоча б можна перечекати дощ.

– За потреби ми зможемо спуститися в підземелля, де років десять тому ми винищили небезпечну банду мексиканців. Напевно, їхні кістяки досі валяються там!