Читать книгу Дівчата - Емма Клайн - Страница 5

Клац-клац – з гаража Конні чулося клацання гральних автоматів, неначе в мультику, риси обличчя Пітера освітлювало її рожеве світло. Старшому брату Конні було вісімнадцять, і його передпліччя мали колір тоста. Його друг завжди був поруч. Конні вирішила, що вона була закохана в Генрі, тож наш вечір п’ятниці мав бути присвячений сидінню на лавці для качання преса, з припаркованим біля нас, наче призове поні, помаранчевим мотоциклом Генрі. Ми мали дивитись, як хлопці грали на автоматі, пили дешеве пиво, яке батько Конні тримав у холодильнику в гаражі. Згодом вони стрілятимуть по порожніх пляшках із пневматичної зброї, радісно вигукуючи за кожним разом, як розлітатиметься скло.

Я знала, що побачу Пітера того вечора, тож одягла вишиту сорочку, волосся забризкала лаком. Я вкрила прищик на підборідді бежевим тональним від Мерл Нормана, але він скотився по краю і лише додав блиску. Доки моє волосся залишалося незворушним, я мала гарний вигляд чи принаймні так думала. Я заправила сорочку, щоб виставити напоказ верхню частину своїх маленьких грудей, спеціально створивши тугим ліфчиком улоговину між ними. Відчуття оголення дарувало схвильовану насолоду, що змушувала мене стояти рівніше, тримати голову на шиї, як яйце в чашці. Намагалась якомога більше бути схожою на темноволосу дівчину з парку, копіюючи її простий вираз обличчя. Конні примружила очі, коли побачила мене, м’язи її рота смикнулися, але вона нічого не сказала.

Пітер уперше заговорив особисто зі мною лише два тижні до того. Я чекала Конні внизу. Її кімната була набагато менша, ніж моя, будинок убогіший, але ми проводили більшість часу там. Дизайн будинку було виконано в морському стилі, хибна спроба її батька наблизитися до жіночного декору. Мені було шкода батька Конні: після нічних чергувань на молокозаводі він нервово стискав і розтискав руки, хворі на артрит. Мати Конні жила десь в Нью-Мексико, поруч з гарячим джерелом, у неї була двійня хлопчиків та інше життя, про яке ніхто ніколи не говорив. Якось на Різдво вона прислала Конні пудреницю з потрісканими рум’янами і трикотажний узорчастий светр, такий маленький, що жодна з нас не могла просунути голову крізь горловину.

– Гарні кольори, – сказала я підбадьорливо.

Конні лише знизала плечима.

– Вона сука.

Пітер зайшов у вхідні двері і кинув книжку на кухонний стіл. Він спокійно кивнув до мене і почав робити бутерброд – витягнув шматок білого хліба і яскраво-кислотну баночку гірчиці.

– Де принцеса? – запитав він. На губах яскраво-рожеві тріщини, злегка вкриті, як я припустила, смолою гашишу.

– Бере куртку.

– А-а. – Він склав хліб навпіл і вкусив. Жував і дивився на мене.

– Добре виглядаєш останнім часом, Бойд, – сказав він, а тоді важко проковтнув. Його комплімент так мене збентежив, що я навіть подумала, що, можливо, мені почулося. Чи змогла я щось сказати у відповідь? Я вже вивчила це речення напам’ять.

Тоді він повернувся на шум, який надходив від входу, обрис дівчини у джинсовій куртці затіняв сітчасті двері. Це була Памела, його дівчина. Вони були безперечною парою, буквально були пронизані одне одним; однаково одягалися, мовчки проглядали газету, лежачи на дивані, або дивились «Людина з „U.N.C.L.E“». Здували пушинки одне з одного, немов з самих себе. Я бачила Памелу в старшій школі, коли їздила на велосипеді повз сірувато-коричневу будівлю. Прямокутні ділянки майже висохлої трави, низькі, широкі сходинки, де завжди сиділи старші дівчата в чоловічих сорочках, тримаючись за мізинці, ховаючи в руках пачки «Кент». Подих смерті серед них, хлопці у вологих джунглях. Вони були неначе дорослі, навіть струшували попіл із сигарет із клацанням у зап’ясті.

– Привіт, Іві, – сказала Памела.

Деяким дівчатам легко вдається бути милими. Пам’ятати твоє ім’я. Памела була гарна, це правда, вона поглинаюче приваблювала, як усіх нас приваблює краса. Рукава її джинсової куртки були підсунені до ліктів, а очі, підведені олівцем, справляли враження одурманеного погляду. Її ноги були засмаглі й голі. Мої ж власні ноги були вкриті слідами від укусів комарів, які я роздряпувала до ран, мої ікри вкривалися світлими волосинами.

– Крихітко, – сказав Пітер з повним ротом і підбіг до неї, щоб обійняти, зарившись обличчям їй у шию. Памела скрикнула і відштовхнула його. Вона засміялася, виставивши напоказ свій кривий зуб.

– Ні стида, ні сорому, – прошепотіла Конні, увійшовши до кімнати. Але я мовчала, намагаючись уявити, як то воно, коли хтось знає тебе настільки, що ти стаєш з ним фактично одним цілим.

Трохи згодом ми нагорі курили травку, яку Конні вкрала в Пітера. Щілину під дверима закрили товстим рушником. Вона постійно поправляла скручений папір пальцями, ми обоє курили з усією серйозністю і в абсолютній тиші. Я бачила авто Пітера за вікном, припарковане криво, неначе він був змушений так його залишити. Мене завжди цікавив Пітер, як і інші хлопці його віку, саме їх існування потребувало уваги. Але мої почуття раптом стали сильнішими і напруженішими, і я їх сприймала з таким же перебільшенням і неминучістю, якими здаються події у снах. Я забивала собі голову банальностями щодо нього, футболками, які він одягав почергово, ніжною шкірою на шиї, що ховалася під комірець сорочки. Якщо в його спальні звучали «Пол Ревір і Райдери» у той час, як він блукав з гордовитою, відвертою таємничістю, то я вже знала, що він прийняв кислоту. Знову і знову наповнював склянку водою на кухні з надмірною обережністю.

Доки Конні приймала душ, я зайшла до кімнати Пітера. У ній тхнуло тим, що я згодом порівняла з мастурбацією, викидом вологи в повітря. Усе його майно вкривала таємнича значущість: його низький диван, целофановий кульок, наповнений чимось, схожим на обгорілі шишки, поруч з подушкою. Посібник, як стати стажером механіка. Склянка на підлозі з відбитками пальців, наполовину заповнена, схоже, застояною водою, а також на комоді низка гладких річкових камінців. Дешевий мідний браслет, який я не раз бачила, що він одягав. Я розглядала все, наче могла надати особисте значення кожному предмету, скласти воєдино внутрішню будову його життя.

Стільки пристрасті в тому віці було свавільним проявом. Ми сильно згладжували різкі, невтішні грані хлопців, намагаючись отримати таку форму, яку можна було б любити. Ми говорили про відчайдушну потребу в них завченими напам’ять і добре відомими словами, неначе читали рядки п’єси. Згодом я зрозумію: якою безпристрасною і скупою була наша любов, що поширювала звукові імпульси по всьому всесвіту, сподіваючись знайти того, хто б уособив наші бажання.

* * *

Ще в юності я бачила журнали в шухляді у ванній кімнаті, батькові журнали, з роздутими від вологи сторінками. Усередині вони були переповнені зображеннями жінок. Їхні промежини прикривали натягнені, переплетені мотузки, їхня шкіра була переливчаста і бліда. У моєї улюбленої дівчини на шиї була зав’язана бавовняна стрічка, неначе краватка. Це було так дивно і збуджувало, що хтось міг бути голий, але одягнений у стрічку навколо шиї. Це робило її наготу формальною.

Я заглядала до журналів регулярно, щораз обережно ставлячи їх на місце. Зачинила двері ванної кімнати, затамувавши подих, легке задоволення швидко переходило в тертя промежини об шви килимів чи рубці мого матраца. Об спинку дивана. Як саме це працювало? Що, тримаючи образ дівчини в голові, я могла створювати відчуття задоволення, яке наростало, аж доки не переростало в непереборний потяг, бажання відчувати це знову й знову. Здавалося дивним, що я уявляла дівчину, а не хлопця. І що ці почуття могли розпалювати й інші дивні речі: кольорові ілюстрації в моїй книжці з казками, де дівчина потрапила в пастку з павутиння. Фасетні очі злих створінь, що дивилися на неї. Спогад, як мій батько мацав сусідку за зад через її мокрий купальник.

У мене вже було таке, не секс, але щось подібне. Незграбні затискання в коридорах школи танців. Здавалось, диван, який там стояв для батьків, нагрівся, у мене спітніли ноги під колінами. Алекс Поснер прослизнув рукою мені під шорти в дослідницькій, неупередженій манері, і різко висмикнув її, коли ми почули, що хтось піднімається сходами. Нічого – ані поцілунки, ані рука, що пробралася до мене в трусики, ані оголений пеніс у моїй руці – здавалось, і близько було не те, що я робила сама, наростання тиску, неначе піднімання по сходах. Я уявляла Пітера майже як коректив до моїх власних бажань, надмірний потяг яких іноді лякав мене.

Я лягла на гобелен, яким було накрите ліжко Конні. У неї була погана засмага, я розглядала здерту скручену шкірочку, що облазила в неї на спині і скручувала її в маленькі сірі м’ячики. Мою слабку відразу згладжували думки про Пітера, який жив у тому ж будинку, що й Конні, який дихав тим же повітрям. Який їв із того ж посуду. Вони були дивно об’єднані, неначе два різних види, вирощені в одній лабораторії.

Знизу я почула фальшивий сміх Памели.

– Коли в мене з’явиться хлопець, я змушуватиму його, щоб ми ходили кудись обідати, – заявила Конні з переконливістю. – Вона навіть не зважає, що Пітер приводить її сюди, щоб пожувати.

Пітер ніколи не носив нижньої білизни, скаржилася Конні, і коли цей факт спливав у мене в думках, то це викликало неприємне відчуття і сильну нудоту. Зморшки в нього навколо очей справляли враження постійної величності. Конні блідла порівняно з ним: насправді я не вірила, що дружба могла бути самоціллю, а не просто м’яким підґрунтям для істерики, бо хлопець любить чи не любить тебе.

Конні стояла перед дзеркалом і намагалася співати в такт з милою сумною «сорокап’яткою», яку ми фанатично слухали знову і знову. Пісні, які розпалювали в мені справжній сум, уявні порівняння з трагічною сутністю світу. Мені так подобалося накручувати себе, доповнювати почуття, аж доки вони не ставали нестерпними. Я хотіла все життя відчувати хвилювання і напруження, від якого навіть кольори, погода, смаки були б більш насичені. Саме про це розповідали ті пісні, саме такі почуття вони викликали в мені.

Одна пісня, здавалось, вібрувала відлунням у моїй душі, вона неначе виділялась. Прості рядки про жінку, опис її спини, коли вона востаннє оглядається на чоловіка. Попіл її сигарети на ліжку. Пісня програла один раз, і Конні підстрибнула, щоб перевернути платівку.

– Нехай програє ще раз, – сказала я, намагаючись уявити себе на місці жінки, якою її бачив співак: вільно звисаючий срібний браслет із зеленуватим відтінком, спадаюче волосся. Але натомість я почувалася безглуздо, вирячивши очі на Конні, яка дивилась у дзеркало, відділяючи вії шпилькою, її шорти в’їлися їй у зад. Це були речі, які неможливо помітити на собі. Небагато хто з дівчат міг привернути таку сильну увагу. Лише така, як та, що я бачила в парку. Або Памела і дівчата на сходах середньої школи, що чекали на лінивий сигнал працюючих на холостому ходу авто їхніх хлопців, як знак, що потрібно вставати. Вона швидко вибігали на палюче сонце, махаючи на прощання рукою тим, хто залишався.

* * *

Згодом, після того дня, я пішла до кімнати Пітера, коли Конні спала. Його комплімент на кухні сприймався як запрошення з часовими рамками, на яке я мала відповісти, перш ніж воно анулюється. Перед тим як лягти спати, ми з Конні випили пива, розвалившись поруч з плетеними ніжками її стола і тягаючи пальцями пресований сир з глибокої миски. Я випила набагато більше, ніж вона. Я хотіла набратися рішучості, підсилювального впливу. Я не хотіла бути, як Конні, яка ніколи нічого не міняє, чекає, коли щось зміниться, з’їдати цілу пачку крекеру в кунжуті, а тоді робити десять стрибків на місці у своїй кімнаті. Конні вже глибоко заснула, але я досі не спала. Слухала, як Пітер піднімався сходами.

Він увірвався до себе в кімнату, і я почекала, як мені здалося, досить довго, перш ніж піти за ним. Прокрадаючись коридором, неначе привид у короткій піжамі, поліефірна гладкість якої нагадувала чи то костюм принцеси, чи то нижню білизну. У будинку панувала справжня гнітюча тиша, але яка також урізноманітнювала все незнаною свободою, наповнюючи кімнати ніби густішим повітрям.

Пітер тихо лежав під ковдрою, виставивши свої криві чоловічі ноги. Я відчувала його дихання, яке пахло ожинами, як наслідок прийому якогось наркотику. Його кімната, здавалось, заколисувала. Цього могло бути досить – глянути, що він спить, як зробив би це кожен з батьків, порадівши за нього, що він бачить гарні сни. Його дихання рівне, як намистинки чоток, заспокоює кожен вдих і видих. Але я не хотіла, аби цього було досить.

Коли я підійшла ближче, його обличчя стало ясним, риси обличчя чіткими, позаяк звиклася з темрявою. Я дозволила собі дивитися на нього без жодного сорому. Пітер раптом розплющив очі і, здається, навіть не злякався, побачивши мене поруч зі своїм ліжком. М’яко глянув на мене.

– Бойд, – сказав він, у його голосі досі відчувалися нотки сну, але він поморгав, він промовив моє ім’я з такою покірністю в голосі, що в мене виникло відчуття, начебто він чекав на мене. Нібито знав, що я прийду.

Мені було ніяково отак стояти.

– Ти можеш присісти, – сказав він. Я сіла на матрац, безглуздо тупцюючи. Мої ноги вже почали горіти від зусиль. Пітер простягнув руку, щоб затягти мене повністю на матрац. Я усміхнулася, проте навіть не була впевнена, чи він бачив моє обличчя. Він мовчав, і я теж. Його кімната здавалася дивною, не такою, як коли я дивилася на неї, стоячи на підлозі; величезний комод, довга і вузька дверна пройма. Я не могла уявити Конні в кімнаті за стіною. Конні, яка бурмоче уві сні, як вона це часто робить, іноді називаючи число, як нетямущий гравець бінґо.

– Якщо тобі холодно, можеш лягти під ковдру, – сказав він, розкрившись так, що я побачила його голий торс, його наготу. Я церемонно мовчки лягла поруч з ним. Усе було зовсім просто – я скористалася можливістю, яка завжди була доступна.

Він досі мовчав, і я теж. Він притяг мене ближче, так, що моя спина притислася до його грудей і я змогла відчути його член, що притулився до задньої частини моїх стегон. Я не хотіла дихати, відчуваючи, що його це може збентежити, навіть піднімання й опускання моїх ребер надто сильно хвилювало його. Я потроху вдихала через ніс, відчуваючи запаморочення. Різка належність у темряві його, його ковдри, його простирадла – це те, що в Памели було увесь час, просто володіння його присутністю. Він обійняв мене, і я відчула вагу його парубоцької руки. Пітер діяв так, неначе збирався спати, час від часу зітхав і совгав ногами, так і мало бути. Треба було поводитися, неначе не відбувається нічого дивного. Коли він легко торкнувся пальцем мого соска, я залишалася досить спокійною. Я відчувала його рівномірне дихання в себе на шиї. Його рука неупереджено досліджувала моє тіло. Коли він покрутив мій сосок, я голосно вдихнула. Він на мить завагався, а тоді продовжив далі. Його член терся об мої голі стегна. Що б не сталося, мене буде відправлено на лаву запасних, і я це розуміла. Проте ця ніч була в його руках. У мене не було страху, лише відчуття, близьке до хвилювання, неначе спостерігала, тримаючись на крилах. Що буде з Іві?

Коли скрипнула підлога в коридорі, чари розвіялися. Пітер відсмикнув руку, різко перекотився на спину. Я бачила, що він втупив погляд у стелю.

– Я хочу трохи поспати, – сказав він сухо. Стихаючим голосом, який своєю несподіваною монотонністю змусив мене задуматися, чи не сталося чого. Я повільно піднялася, будучи трохи приголомшена, але водночас і до нестями щаслива, наче мені навіть цього було достатньо, щоб насититися.

* * *

Хлопці грали на ігровому автоматі, як нам здавалося, годинами. Ми з Конні сиділи на лавочці, похитуючись із вимушеною безтурботністю. Я досі чекала, що Пітер якось відреагує на те, що сталося. Пронизливий погляд, погляд з натяком на нашу історію. Але він не дивився на мене. У сирому гаражі тхнуло вогким бетоном і смородом від наметів, які склали, не давши висохнути. Календар бензоколонки на стіні: жінка в гарячій ванні з німими очима й оголеними зубами, як в опудала. Я була рада, що Памели в той вечір не було. У неї з Пітером була якась сварка, Конні розповідала. Я хотіла розпитати детальніше, але її обличчя виражало якесь попередження – я не могла демонструвати надмірну цікавість.

– Діти, чому б вам не піти в якесь краще місце? – запитав Генрі. – У кафе-морозиво, наприклад?

Конні відкинула волосся, а тоді підійшла, аби взяти ще пива. Генрі з цікавістю спостерігав за її наближенням.

– Дай їх мені, – заскімлила вона, коли Генрі тримав дві пляшки так, що вона не могла дістати. Пам’ятаю, як тоді я вперше помітила, яка вона голосна, її голос звучав різко, із шаленою агресивністю. Конні мала звичку нити і прикидатися, глузливо реготати. Між нами з’явилася прірва одразу ж, як я почала помічати це, неначе хлопець, бачити її вади. Я шкодую, що була така невеликодушна. Неначе встановивши між нами дистанцію, я могла вберегти себе від тієї ж хвороби.

– А ти що мені даси за них? – сказав Генрі. – У цьому світі нічого не буває задарма, Конні.

Вона знизала плечима, а тоді кинулася за пивом. Генрі затис її масою свого тіла, підсміюючись з того, як вона боролася. Пітер закотив очі. Йому не подобалися такого роду речі, водевіль під звуки ниття. У нього були старші друзі, які пропадали в непрохідних джунглях, у замулених річках. Які, повернувшись додому, базікають і захоплюються маленькими чорними сигаретами, дівчатами свого рідного міста, що зіщулюються в них за спиною, неначе виразні маленькі тіні. Я намагалася сісти рівніше, зробити дорослий вираз обличчя, начебто мені нудно, бажаючи, щоб це побачив Пітер. Мені подобалося в ньому те, що, я була переконана, Памела не могла помітити сліди смутку, які я іноді вловлювала в його погляді, чи прихована доброта, яку він якось виявив до Конні, взявши нас на озеро Ерроухед, того року, коли їх мати зовсім забула про її день народження. Памела не знала про ці речі, і я трималася за цей факт, як за важіль, що належить лише мені.

Генрі щипнув ніжну шкіру вище від пояса шортів Конні.

– Голодна останнім часом, га?

– Не торкайся до мене, збоченцю, – сказала вона, відбивши його руку. Вона злегка хихикнула. – Та пішов ти…

– Чудово, – сказав він, ухопивши Конні за зап’ястя. – Піду, з тобою. – Вона спробувала нерішуче висмикнути руки, і нила, аж доки Генрі нарешті не відпустив її. Конні потирала зап’ястя.

– Недоумок, – пробурмотіла вона, але насправді не була розсерджена. Це просто частина того, як бути дівчиною – так перевіряється твоя реакція. Якщо ти розсердилася, то ти божевільна, а якщо не відреагувала – то сучка. Єдине, що ти могла, – це посміхатися з кутка, у який тебе було загнано. Приєднуватися до жарту, навіть якщо жартують виключно з тебе.

Мені не подобався смак пива, гіркота гранульованого хмелю не мала нічого спільного з приємним, чистим, охолодженим батьковим мартіні, але я випила одну банку, а тоді ще одну. Хлопці годували гральний автомат з кулька, повного п’ятаків, до останньої монети.

– Нам треба ключі від автомата, – сказав Пітер, підпалюючи тоненьку сигарету з марихуаною, яку він витяг з кишені. – Щоб ми могли відкрити його.

– Я принесу, – сказала Конні. – Сильно не сумуй за мною, – монотонно проспівала вона Генрі, злегка помахавши ручкою, перш ніж піти. До мене вона лише підняла брову. Я зрозуміла, що це було частиною якогось плану, який вона вигадала, щоб привернути увагу Генрі. Піти, а тоді повернутися. Вона, мабуть, прочитала про це в журналі.

Думаю, це було нашою помилкою. Однією з багатьох помилок. Вірити, що хлопці живуть за логікою, яку ми могли б коли-небудь збагнути. Вірити, що за підсвідомими імпульсами їхні дії приховують якесь значення. Ми були як конспіратори, вбачаючи прикмети і знаки в кожній деталі, відчайдушно прагнучи бути достатньо значимими об’єктами для планування і роздумів, але вони були просто хлопцями. Нікчемними, юними і прямолінійними; вони нічого не приховували.

Пітер поставив важіль автомата у висхідне положення і поступився назад, щоб передати чергу Генрі й обмінятися сигаретою з марихуаною. Вони обоє одягнені в білі футболки, які вже стали тонкими від прання. Пітер усміхнувся у відповідь на карнавальний шум, коли гральний автомат з брязкотом висипав купу монет, але, здавалось, його увага була розсіяна, він допивав уже другу банку пива, допалив косяк, аж доки той став прим’ятим і засмаленим. Вони говорили тихо. Я чула лише уривки їхньої розмови.

Вони говорили про Віллі Потерейк: ми всі його знали, першого хлопця в Петалумі, який добровільно завербувався на військову службу. Його привіз батько, щоб внести до реєстру. Я бачила його пізніше в «Гамбургер Гамлет» з маленькою брюнеткою, з чиїх ніздрів текли соплі. Вона називала його виключно повним іменем, Віль-ям, неначе додатковий склад був таємним паролем, який мав би перетворити його на дорослого, відповідального чоловіка. Вона причепилася до нього, як реп’ях.

– Він постійно на під’їзній алеї, – сказав Пітер. – Вимиває авто, ніби нічого не змінилося. Мені навіть не віриться, що він не може більше водити.

Це були новини з іншого світу. Мені стало соромно, побачивши обличчя Пітера, за те, що я лише розігрувала справжні почуття, які йдуть у світ через пісні. Пітера фактично могли забрати, він фактично міг померти. Він не мав почуватися так, як ми з Конні під час емоційних вправ: що б ти зробила, якби твій батько помер? Що б ти зробила, якби завагітніла? Що б ти зробила, якби твій учитель захотів переспати з тобою, як містер Ґаррісон і Патріція Белл?

– Його протез був увесь зморщений, – сказав Пітер. – Рожевий.

– Жах, – сказав Генрі, не відриваючись від автомата. Він не відірвав очей від зображень вишеньок, що прокручувалися перед ним. – Перш ніж хотіти вбивати людей, краще будь готовий, що ці люди відірвуть тобі ноги.

– До того ж він пишається цим, – сказав Пітер, він починає говорити голосніше після того, як викидає недопалок косяка на підлогу гаража. Він стежить, щоб той згас. – Божевілля в тому, що він хоче, аби люди побачили цей протез.

Драматизм їхньої розмови змусив мене теж розхвилюватись. Я була збуджена від алкоголю, у грудях дедалі більше пекло, аж доки я перестала бути підвладна сама собі. Я встала. Хлопці цього не помітили. Вони говорили про фільм, який бачили в Сан-Франциско. Я впізнала назву – його не показували в місті, оскільки він міг викликати розбещеність, однак я не могла згадати чому.

Коли я, подрослішавши, нарешті подивилася фільм, очевидна невинність сексуальних сцен здивувала мене. Ганебна складка жиру над вкритим волоссям лобком акторки. Як вона сміялася, коли притягла обличчя яхтового капітана до своїх обвислих, милих грудей. У цьому фільмі було показано добродушну властивість вульгарності, неначе еротична ідея обов’язково мала супроводжуватися веселощами. На відміну від фільмів, що з’явилися пізніше, де дівчата корчать гримаси, а їхні ноги гойдаються, мов неживі.

Генрі тріпотів повіками, язиком у ротовому отворі, пародіюючи деякі сцени з фільму.

Пітер засміявся:

– Хворий.

Вони голосно виражали цікавість, чи справді актрису трахали. Здавалося, вони не зважали на те, що я там стояла.

– Можна сказати, їй подобалося, – сказав Генрі. – О-о! – він вигукнув високим жіночим голосом. – О-о, так, м-м-м. Він гупнув стегном по гральному автоматі.

– Я теж його бачила. – Я спершу говорила, а тоді думала. Я хотіла приєднатися до розмови, навіть якщо для цього мені довелося збрехати. Вони обоє глянули на мене.

– Та ну, – сказав Генрі. – Примара нарешті заговорила.

Я зашарілася.

– Ти бачила його? – виразив сумнів Пітер. Я переконувала себе, що він говорив заступницьким тоном.

– Так, – сказала я. – Доволі дикий.

Вони обмінялися поглядами. Невже я справді думала, що вони повірять, що я якимось чином їздила до міста? І що я ходила дивитися те, що було, по суті, порнографією?

– Так, – очі Генрі засяяли. – І яка частина твоя улюблена?

– Та, про яку ви щойно говорили, – сказала я. – З дівчиною.

– Але який епізод тобі сподобався найбільше? – запитав Генрі.

– Облиш її, – спокійно сказав Пітер. Уже знудившись.

– Тобі сподобалася сцена з Різдвом? – Генрі продовжував. Його усмішка вселяла мені думку, що ми по-справжньому спілкуємося, що я досягла прогресу. – Велике дерево? Багато снігу?

Я кивала. Сама ледь не вірячи у свою брехню.

Генрі засміявся.

– Події фільму відбуваються у Фіджі. На острові. – Генрі ледь стримувався, щоб не розсміятись, і глянув на Пітера, якому, здавалося, було за мене соромно, так само, як вам було б соромно за незнайомця, що спіткнувся на вулиці, немов між нами ніколи нічого не було.

Я штовхнула мотоцикл Генрі. Я не очікувала, що він перекинеться, ні, справді: можливо, просто похитнеться, настільки, щоб перебити Генрі, щоб налякати його на якусь мить, щоб після кількох смішних вигуків від переляку він забув про мою брехню. Але насправді я штовхнула його сильно. Мотоцикл перекинувся і з тріскотом гепнувся об бетонну підлогу.

Генрі витріщився на мене:

– Маленька сучка, – він поспішив до зваленого мотоцикла, неначе до підстреленого домашнього улюбленця, фактично колишучи його на руках.

– Він цілий, – сказала я безглуздо.

– Клята психопатка, – пробурмотів він. Він провів руками вздовж усього байка і показав Пітеру уламок помаранчевого металу. – Ти можеш повірити в це лайно?

Коли Пітер глянув на мене, на його обличчі застигло співчуття, що було навіть гірше, ніж гнів. Я була, неначе дитина, виражаючи лише короткі емоції.

На дверях з’явилася Конні.

– Тук-тук, – окликнула вона, ключі звисали з її зігнутих пальців. Вона побачила таку сцену: Генрі присів біля свого мотоцикла; Пітер схрестив руки.

Генрі дратівливо розсміявся:

– Твоя подружка – справжня сучка, – сказав він і кинув на мене погляд.

– Іві перекинула його, – сказав Пітер.

– Кляті діти, – сказав Генрі,– наступного разу беріть собі няньку і не ходіть за нами. Чорт.

– Мені шкода, – сказала я тихим голосом, але мене ніхто не чув.

Навіть після того, як Пітер допоміг Генрі підняти мотоцикл, пильно придивляючись до щілини.

– Вона лише поверхнева, – зауважив він, – ми зможемо легко все виправити. – Я зрозуміла, що зламалося ще щось. Конні розглядала мене, виражаючи холодний подив, неначе я підставила її, та, мабуть, так і було. Я зробила те, чого ми не планували. Продемонструвала часточку особистої слабкості, розкрила серце полохливого кролика.