Читать книгу Дівчата - Емма Клайн - Страница 7

У моєї матері знову було побачення. Спершу був чоловік, який відрекомендувався як Вісмайя, продовжуючи масажувати голову моїй матері своїми пазуристими пальцями. Він сказав мені, що день мого народження, на межі між Водолієм і Рибами, означає дві фрази «Я вірю» і «Я знаю».

– То як? – запитав мене Вісмайя. – Ти віриш, що знаєш, чи знаєш, що віриш?

Наступним був чоловік, який запускав маленькі срібні літачки і який казав мені, що мої соски видно через мою сорочку. Він казав це відверто, неначе це була корисна інформація. Він зробив пастельні портрети корінних американців і хотів, щоб моя мати допомогла йому відкрити музей його робіт в Аризоні. Наступним був забудовник з Тібурону, який водив нас до китайського ресторану. Він постійно наполягав на моїй зустрічі з його донькою. Повторюючи знову і знову, як він переконаний, що ми б чудово ладили. Як я зрозуміла, його доньці було одинадцять. Конні посміялась би з того, як на його зубах залипав рис, але ми не розмовляли з нею відтоді, як я приходила до неї додому.

– Мені чотирнадцять, – сказала я. Чоловік глянув на мою матір, вона кивнула.

– Звичайно, – сказав він з різким запахом соєвого соусу з рота. – Я бачу, ти вже фактично доросла.

– Вибачте, – мати плямкнула на іншім кінці столу, а коли чоловік повернувся, щоб погодувати її огидним на вигляд стручком гороху зі своєї виделки, вона відкрила рота покірно, мов пташечка.

Жалість, яку я відчувала щодо своєї матері в таких ситуаціях, була нова і викликала зніяковілість, але також я усвідомлювала, що змушена тримати це в собі – похмурий і особистий обов’язок, як медичний діагноз.

За рік до розлучення мої батьки влаштували вечірку з коктейлями. Це була ідея мого батька – до того, як він пішов, моя мати не була компанійською, тож я розуміла її глибоке хвилювання під час вечірок чи подій, її напружена усмішка виражала сильний дискомфорт. Це була вечірка на честь інвестора, якого знайшов мій батько. Думаю, це було вперше, коли він брав гроші від когось, а не від мами, і від того його запал ставав ще більшим, тож він випив ще до того, як прийшли гості. Його волосся було просочене густим, властивим батькові, ароматом «Віталіс», а в подиху відчувався запах алкогольного напою.

Моя мати приготувала реберця по-китайськи з кетчупом, які мали залозистий блиск, неначе глазуровані. Оливки з банки, солоні горішки. Сирні палички. Кілька густих мандаринових десертів, рецепти яких вона взяла з «МакКолл». Вона запитала мене ще перед приходом гостей, чи добре виглядає, пригладжуючи свою спідницю з візерунчастої тканини. Пам’ятаю, як я була спантеличена цим питанням.

– Дуже гарно, – сказала я, відчуваючи дивний неспокій. Мені дозволили випити трохи хересу з рожевої гранованої склянки: мені подобалося безглуздо морщитись, і я підкралась ще за однією.

Гостями були здебільшого друзі мого батька, і я була вражена, наскільки широким було його інше життя, життя, яке я бачила лише зі свого кута зору. Тут були люди, які знали його, які говорили з ним про ланчі, відвідування «Ґолден Ґейт Філдс» і дискутували з ним з приводу Сенді Коуфакса. Моя мати нервово крутилася біля буфету: вона виклала палички, але ніхто ними не користувався, і я б навіть сказала, що це засмутило її. Вона спробувала встромити їх кремезному чоловіку і його дружині, але ті помахали головами, а чоловік сказав якийсь жарт, який я не розчула, але помітила розпач на обличчі матері. Вона теж була напідпитку. Це була одна з тих вечірок, на якій швидко всі п’яніють, загальний туман у голові затьмарював важливість розмов. Ще до того, як один з друзів мого батька запалив косяк, я побачила, що розпач на обличчі матері змінився на терплячу поблажливість. Деякі контури ставали розмитими. Жінки спостерігали за літаком, що пролітав мимо, роблячи дугу в напрямку аеропорту Сан-Франциско. Хтось впустив склянку в басейн. Я бачила, як вона повільно опускалася на дно. Можливо, то була попільничка.

Я пурхала під час вечірки, почуваючись ще молодшою дитиною, яка прагне залишатися непомітною і водночас бажає брати участь. Я була тільки рада показати, де ванна кімната, коли мене хтось просив, покласти на серветку горішки, які я їла біля басейну, один за одним, їхні солоні піщинки залишалися на пальцях. Бути зовсім юною означало, що від тебе ніхто нічого не очікує.

Я не бачила Тамари з того самого дня, як вона привезла мене після школи, і пам’ятаю, що відчула розчарування, коли вона приїхала, – тепер я мала поводитися, як доросла, аби вона це бачила. З нею був чоловік, трохи старший. Вона відрекомендувала його, декого цілувала в щічку, декому потискала руку. Здавалось, її знали всі. Я заздрила їй, коли хлопець Тамари поклав руку їй на спину, на оголену шкіру між її спідницею і топом у той час, як вона розмовляла. Я хотіла, щоб вона побачила, що я п’ю: я підійшла до барної стійки одразу ж за нею і налила собі ще одну склянку хересу.

– Гарний прикид, – сказала я, відчуваючи, як пече у грудях. Вона стояла спиною до мене і не чула. Я повторила, і вона здригнулася.

– Іві, – сказала вона досить мило. – Ти налякала мене.

– Вибач. – Я почувалася по-дурному, по-тупому у своїй простій сукні. Її одяг був яскравий і, схоже, новий, діаманти мерехтіли фіолетовим, зеленим і червоним.

– Весела вечірка, – сказала вона, і провела очима по натовпу.

Перш ніж я придумала, що відповісти, ляпнути щось, аби показати, що я вважаю розставлені факели безглуздям, до нас приєдналася мама. Я швидко поставила склянку назад на стіл. Я ненавиділа те, як почувалася: увесь мій спокій до приїзду Тамари змінився болісним сприйняттям кожного предмета в моєму домі, кожної деталі моїх батьків, неначе я несла відповідальність за все це. Мені було соромно за широку спідницю моєї матері, яка здавалася старомодною порівняно з одягом Тамари, за напруження, з яким мати зустріла її. Її шия вкрилася плямами від нервів. Я нишком відійшла, доки вони відволіклись на люб’язну балаканину.

Відчуваючи нудоту і сухість від дискомфорту, мені хотілося сісти в якомусь місці і не говорити ні з ким, щоб не стежити за поглядами Тамари, не бачити, як мати їсть паличками, яскраво демонструючи, що це не так важко, навіть коли мандарин падав назад на тарілку. Мені захотілося, щоб там була Конні – тоді ми ще були друзями. Моє місце біля басейну було зайняте юрбою жінок-пліткарок; через усе подвір’я я чула, як мій батько вибухає від сміху, так само сміється вся компанія, що його оточує. Я ніяково смикнула своє плаття, мені не вистачало склянки в руці. Хлопець Тамари стояв поруч, їв реберця.

– Ти донька Карла, – промовив він. – Еге ж?

Пам’ятаю, як мене здивувало, що вони з Тамарою розділилися, що він просто стояв сам, підкріплювався. Було дивним бодай те, що він захотів заговорити до мене. Я кивнула.

– Гарний дім, – сказав він з повним ротом. Його губи були блискучими і вологими від реберець. Я бачила, що він гарний, але було в ньому щось смішне – задертий ніс, зайва шкіра на підборідді.– Така велика територія, – додав він.

– Це був будинок моїх дідуся і бабусі.

Його очі змінились.

– Я чув про неї, – сказав він. – Про твою бабусю. Я дивився фільми з її участю, коли був маленький. Я не зрозуміла, наскільки п’яний він був до того моменту. Його язик затримався на кутику рота. – Той епізод, де вона натрапляє на алігатора в фонтані. Класика.

Я звикла, що люди говорять про мою бабусю з любов’ю. Як вони любили виражати своє захоплення, розповідати мені, що вони виросли з нею на екранах телевізорів, яскраво усміхаючись у їхній вітальні, як ще один, кращий, член сім’ї.

– Зрозуміло, – сказав хлопець, оглядаючись навколо. – Тож це був її маєток. Звичайно, твій старий аж ніяк не зміг би собі такого дозволити.

Я розуміла, що він ображав мого батька.

– Просто дивно, – сказав він, витираючи губи рукою. – Чому твоя мати терпить.

Моє обличчя, мабуть, нічого не виражало: він помахав Тамарі, яка досі стояла біля бару. Мій батько приєднався до неї. Матері ніде не було видно. Браслети Тамари забрязкали, коли вона махнула своїм келихом. Вони з моїм батьком просто розмовляли. Нічого не відбувалося. Я не розуміла, чому хлопець так несамовито посміхався, чекаючи, що я щось скажу.

– Твій батько трахає все, що може, – сказав він.

– Можна взяти твою тарілку? – запитала я, надто приголомшена, щоб сіпатися. Це було одним з того, чого я навчилась від своєї матері: виявляти вихованість. Відрізати біль жестом увічливості. Як Джекі Кеннеді. Це позитивна риса того покоління, спроможність відвернути увагу від своєї зніяковілості, подавивши її формальністю. Але тепер це було немодно, і я побачила щось схоже на зневагу в його очах, коли він подавав мені тарілку. Хоча, можливо, мені здалося.

Вечірка закінчилася після того, як стемніло. Кілька факелів були досі запалені, подаючи сигнали своїм неясним полум’ям, яке миготіло серед нічної темряви. Жваві, негабаритні авто гуркотіли по шосе, батько вигукував прощання, тоді як мати складала в купу серветки і об’їдені кісточки маслин, обмиті чужою слиною, у свою відкриту долоню. Батько увімкнув магнітофон; я виглянула з вікна своєї спальні і побачила, що він намагається запросити маму танцювати.

– Я дивитимусь на місяць, – заспівав він, далеке-далеке обличчя місяця було сповнене тоді неймовірної туги.

Я розуміла, що мала б ненавидіти батька. Але я лише почувалася по-дурному. Мені було соромно – не за нього, а за матір. Вона погладжувала свою широку спідницю, запитуючи мене, як вона виглядає. За те, як у неї на зубах іноді залишалася їжа і як вона бентежилася, коли я їй про це казала. За те, що вона годинами стояла біля вікна, коли мій батько пізно приходив додому, намагаючись розшифрувати нове значення порожньої дороги.

Вона, очевидно, знала, що відбувається, – вона мала знати – але хотіла, щоб він все одно був з нею. Так само, як Конні, підстрибувала за пивом, знаючи, що це виглядає по-дурному.

Навіть хлопець Тамари їв з несамовитою, безмежною жадібністю, жував швидше, ніж міг проковтнути. Хоч він знав, що з голоду можуть насміхатися.

Оп’яніння минуло. Я відчувала сонливість і порожнечу, знову поринувши в роздуми. У мене було презирство до всього: кімнати із залишками дитинства, мереживо навколо стола. Пластмасовий магнітофон з бакелітовою ручкою, з блиском, неначе мокрий стілець-подушка, який прилипав ззаду до моїх ніг. Вечірка з гострою закускою, чоловіки, одягнені в гавайські сорочки з нагоди свята. Це все, здавалося, зайвий раз пояснювало, чому батькові хотілося чогось більшого. Я уявила Тамару, зі стрічкою, обмотаною кругом шиї, як вона лежить на килимі в якійсь зовсім маленькій квартирі в Пало-Альто. Там мій батько – дивиться на неї? Сидить на стільці? Його збуджує рожева помада Тамари. Я намагалася ненавидіти її, але не могла. Я не могла навіть ненавидіти свого батька. Єдина, хто залишилася, – моя мати, яка допустила це, яка була такою слабохарактерною і м’якосердою. Давала гроші, готувала щовечора і навіть не задумувалася, що батькові було потрібно щось іще – нестандартне мислення Тамари, для якої життя – це неначе телевізійне шоу про літо.

Тоді я уявляла одруження як щось просте і бажане. Як чиюсь обіцянку піклуватися про тебе, обіцянку помічати, якщо ти сумна, чи стомлена, чи ненавидиш їжу, у якої жахливий смак. Як обіцянку, що ваші життя будуть іти паралельно. Моя мати, очевидно, все знала, але залишала все як є, то що можна сказати про кохання? У ньому ніколи не можеш бути впевнений – звідси і беруться ці сумні приспіви пісень, які доводять до відчаю, – «Ти не любив мене так, як я любила тебе».

Найбільше лякає те, що неможливо визначити причину, момент, коли все змінилося. Коли вперше погляд на глибокий виріз сукні на спині іншої жінки починає змішуватися з усвідомленням, що дружина в іншій кімнаті.

Коли музика стихла, я знала, що зараз зайде мама, щоб побажати на добраніч. Це був момент, якого я боялась, – помітити, як її локони ослабли, помада розтерлася навколо рота. Коли вона постукала, я подумала про те, щоб удати, ніби сплю. Але в мене було увімкнене світло: двері відчинилися.

Вона злегка скривилася:

– Ти ще не роздягалась.

Я могла проігнорувати її або випалити якийсь жарт, але не хотіла завдавати їй болю. Не тоді. Я сіла.

– Було гарно, чи не так? – сказала вона, прихилившись до одвірка. – Уважаю, реберця мені вдалися.

Можливо, я щиро думала, що мати хотіла б знати. Чи, може, я хотіла, щоб вона заспокоїла мене, пояснивши все по-дорослому.

Я прочистила горло:

– Дещо сталося.

Я відчула, як вона напружилася, стоячи на дверях.

– Ох?

Згодом я картала себе, згадуючи про це. Вона, очевидно, вже знала, чого чекати. Очевидно, хотіла, щоб я мовчала.

– Батько говорив, – я повернулася до черевика і зосереджено рухала пряжкою. – З Тамарою.

Вона видихнула:

– І? – вона злегка усміхнулася. Безтурботною усмішкою.

Я була збентежена: вона, очевидно, знала, що я мала на увазі.

– Це все, – сказала я.

Мати глянула на стіну.

– Єдине, що було не так, – це десерт, – мовила вона. – Наступного разу натомість я б зробила мигдальне печиво, кокосово-мигдальне печиво. Ці мандарини було незручно їсти.

Я мовчала, від шоку ставши настороженою. Я зсунула черевики і поклала їх під ліжко, один біля одного. Я пробурмотіла на добраніч, нахилила голову, щоб мати мене поцілувала.

– Вимкнути тобі світло? – запитала мама, затримавшись на дверях.

Я похитала головою. Вона тихо зачинила двері. Як сумлінно вона повертала ручку, аби двері клацнули, щоб зачинитися. Я пильно дивилася на свої почервонілі ступні, на яких залишилися відбитки черевиків. Думала про те, які стиснені і дивні вони на вигляд, зовсім не пропорційні, і хто може полюбити когось, у кого такі ступні?

Мама говорила про чоловіків, з якими вона зустрічалася після батька, з відчайдушним оновленим оптимізмом. Я бачила, як віддано вона трудилася: робила вправи на баннім рушнику у вітальні, її леопард був укритий смужками поту. Вона могла лизнути долоню і понюхати, щоб перевірити своє власне дихання. Вона зустрічалася з чоловіками, у яких на шиї були фурункули в тих місцях, де вони порізалися під час гоління, чоловіками, які не могли оплатити чек і зі вдячністю дивилися на маму, коли вона витягувала свою кредитну картку «Аер Тревел». Вона знаходила таких чоловіків і, здавалося, була рада тому.

Я уявляла Пітера під час наших обідів з цими чоловіками. Як він спить з Памелою в напівпідвальному приміщенні, в незнайомому місті Орегону. Ревнощі дивно змішувалися з хвилюванням за них двох, за дитину, яку носить Памела. Я розуміла, що багато дівчат просто створені для любові. Як, наприклад, Сюзен, що викликає це почуття просто своїм існуванням.

Найбільше моїй матері подобався золотошукач. Принаймні так Френк відрекомендувався і сміявся, розбризкуючи слину з куточків рота.

– Радий познайомитися, люба, – промовив він першого вечора, і його великі руки затисли мене в безтактних обіймах. У мами було легке запаморочення і сп’яніння. Їй здавалося, що життя було світом, де самородки золота заховані в руслах чи в підніжжях скель, і збирати їх можна так само легко, як персики.

Я чула, як мама розповідала Сел, що Френк був досі одружений, але це не надовго. Я була не зовсім впевнена, що це правда. Френк не був схожий на чоловіка, який міг би залишити сім’ю. Він носив сорочку з кремовими ґудзиками і вишитими червоними нитками півоніями на плечах. Моя мати поводилася схвильовано, торкаючись волосся, проводила нігтем між передніми зубами. Вона дивилася то на мене, то на Френка.

– Іві дуже розумна дівчинка, – сказала вона. Вона говорила надто голосно. Та все ж було приємно чути це. – Вона процвітатиме в Каталіні. – Це була школа-пансіонат, до якої я мала ходити, проте до вересня, здавалось, ще ціла вічність.

– Розумна голова, – грубим голосом мовив Френк. – Ти там не пропадеш, чи не так?

Я не розуміла, чи він жартує, чи ні, і моя мати, здавалось, також.

Ми мовчки їли запіканку в їдальні і я, відсовуючи тофу, наскладала його в себе на тарілці цілу гірку. Я бачила, що мати вирішила змовчати.

Френк був гарний, незважаючи на дивну сорочку. Він був неймовірно витончений і жіночний, до того ж змушував мою матір сміятися. Він був не таким привабливим, як батько, та все ж. Вона намагалася дотягтися кінчиками пальців до його руки.

– Чотирнадцять років, так? – перепитав Френк. – Готовий побитись об заклад: від хлопців відбою нема.

Дорослі завжди дражнили мене з приводу хлопців, але я вже досягла того віку, коли це більше не сприймалось як жарт, це було переконання, що хлопці фактично мають добиватися мене.

– Ох, оравою ходять, – відповіла я, і мама звернула увагу на непривітність у моєму голосі. Френк не показав, що помітив, широко усміхаючись до матері, поплескав її по руці. Вона теж усміхалася, але нещиро, переводила погляд то на мене, то на нього через увесь стіл.

У Френка були золоті копальні в Мексико.

– Там немає жодних правил, – казав він. – Дешева робоча сила. Цього більше, ніж достатньо.

– І скільки золота ви знайшли? – запитала я. – Я маю на увазі, вже.

– Ну, щойно все обладнання буде на місці, я знайду тонну. – Він надпив з келиха, залишаючи жирні відбитки пальців. Моя мама зм’якла від його погляду; її плечі розслабилися, губи розімкнулися. Того вечора вона мала молодий вигляд. У мене був дивний напад материнського почуття щодо неї, і дискомфорт від того змусив мене здригнутися.

– Можливо, я візьму вас туди, – казав Френк. – Вас обох. Маленька подорож до Мексики. Квіти у волоссі. – Він тихо відригнув і проковтнув, а моя мама почервоніла, наливаючи вино собі в келих.

Матері подобався цей чоловік. Виконувала свої дурнуваті вправи, щоб подобатися йому без одягу. Вона була доглянута і сп’яніла, її обличчя виражало палке прагнення любові.

Думка про те, що моїй матері чогось не вистачає, була нестерпна. Я дивилася на неї, хотіла усміхнутися, щоб показати, що в нас все гаразд, в обох нас. Але вона не дивилася на мене. Натомість її увага була прикута до Френка, чекаючи, аби отримати все, що він хотів їй дати. Я тісніше стиснула свої руки під столом.

– А як же ваша дружина? – запитала я.

– Іві, – шикнула мама.

– Усе гаразд, – сказав Френк, піднявши руки вгору. – Це справедливе питання. – Він сильно потер око, а тоді опустив виделку. – Це складні речі.

– Нічого складного, – відповіла я.

– Грубе дівчисько, – сказала мама. Френк поклав руку їй на плече, але вона вже встала, щоб прибрати посуд, її обличчя виражало сувору зайнятість, і Френк подав свою тарілку зі схвильованою усмішкою. Витираючи сухі руки об джинси, я не дивилася ані на неї, ані на нього. Я зривала шкірку навколо нігтя, смикала, аж доки не відірвала, що хотіла.