Читать книгу Дівчата - Емма Клайн - Страница 6

Власником «Флаїн Ей» був товстий чоловік, якому прилавок врізався в живіт, і він опирався на лікті, щоб стежити за мною, коли я проходила між полицями, моя сумочка постукувала мене по стегну. Перед ним лежала розгорнута газета, проте, схоже, він ніколи не перегортав сторінок. Навколо нього панувала аура нудьги й обов’язку, бюрократизму й міфічності водночас. Він був схожий на того, хто приречений охороняти печеру вічно.

Того дня я була сама. Конні, мабуть, кипіла від злості у своєму ліжку, слухаючи «Позитивну 4-ту Вулицю» з ображеною, обурливою поблажливістю. Думка про Пітера спустошувала – мені хотілось оминути ту ніч, перетворити мій сором на щось нечітке і кероване, як чутка про сторонню людину. Я намагалася перепросити в Конні, хлопці досі клопоталися біля мотоцикла, неначе польові лікарі. Я навіть запропонувала заплатити за ремонт, віддаючи Генрі все, що мала в себе в гаманці. Вісім доларів, які він узяв, роззявивши рота. Трохи пізніше Конні сказала, що було б краще, якби я просто пішла додому.

Я повернулася за кілька днів – батько Конні відчинив двері майже одразу, як я подзвонила, неначе він чекав на мене. Він зазвичай працював на молокозаводі від опівночі, тож було дивно бачити його вдома.

– Конні нагорі, – сказав він. На барній стійці за ним я побачила келих з віскі, розведений водою і наповнений сонячним промінням. Я була так зосереджена на своїх особистих планах, що не вловила атмосфери кризи в домі, незвичайний факт її присутності.

Конні лежала в ліжку, її спідниця зачепилася так, що було видно пристібну планку її білої нижньої білизни, і повністю стегна в цяточку. Вона сіла, коли я зайшла, поморгала.

– Гарний макіяж, – сказала вона. – Це особисто для мене? – вона відкинулася на подушку. – Тобі сподобаються наші новини. Пітер пішов. Як у пісні, «пішла, пішла…». З Памелою, quelle сюрприз. Вона закотила очі, але чітко вимовила ім’я Памели зі спотвореною радістю. Глянула на мене.

– Що ти маєш на увазі? Покинув вас? – від паніки мій голос уже змінився.

– Він такий егоїстичний, – мовила вона. – Батько сказав, що ми маємо переїхати до Сан-Дієго, наступного дня Пітер поїхав звідси. Він узяв із собою купу одягу й особистих речей. Мабуть, вони поїхали в будинок її сестри в Портленді. Тобто я майже впевнена, що вони поїхали саме туди. – Вона подула на свою чілку. – Він боягуз. А Памела – дівчина, яка потовстішає після народження дитини.

– Памела вагітна?

Вона глянула на мене:

– Несподівано – тобі все одно, що мені, можливо, доведеться переїхати до Сан-Дієго?

Вона очікувала, що я почну говорити, як сильно люблю її і що сумуватиму, якщо вона поїде, але я була загіпнотизована уявною картиною, як Памела поруч з Пітером в його авто засинає в нього на плечі. Карти «Авіс» у них біля ніг стали напівпрозорими від жиру гамбургера, заднє сидіння було завалено одягом і його посібниками з механіки. Як Пітер гляне вниз і побачить білу лінію на її голові, проділ волосся. Він, може, поцілує її, керуючись внутрішньою ніжністю, хоч вона спить і ніколи не дізнається про це.

– Можливо, він просто пожартував, – сказала я. – Тобто хіба він не може ще повернутися?

– Відвали, – сказала Конні. Вона, здається, теж здивувалася, що сказала це.

– Та що я тобі такого зробила? – мовила я.

Звичайно, ми обоє знали.

– Думаю, мені зараз краще побути на самоті, – манірно заявила Конні і втупила очі у вікно.

Пітер утік на північ зі своєю дівчиною, яка, можливо, навіть чекає від нього дитину, – я не задумувалася про біологічні процеси, факт розкладання білків у шлунку Памели. Але тут була Конні, її повненька фігура на ліжку була така знайома, що я знала кожну її веснянку, кожен слід від вітрянки на плечі. Це була Конні, яку я раптом полюбила.

– Ходімо в кіно чи ще кудись, – сказала я.

Вона шмигнула носом і розглядала блідий ободок своїх нігтів.

– Пітера більше немає поруч, – сказала вона. – Тож тобі вже не треба бути тут. Крім того, ти поїдеш до пансіонату.

Розпач у моєму голосі був очевидний.

– Може, сходимо у «Флаїн Ей»?

Вона покусувала губу:

– Майя каже, що ти не дуже добре ставишся до мене.

Майя – це донька стоматолога. Вона носила картаті штани, з відповідними жилетами, як молодший бухгалтер.

– Ти казала, що Майя надокучлива.

Конні мовчала. Зазвичай ми співчували Майї, яка була багата, але смішна, та я розуміла, що тепер Конні співчуває мені, дивлячись, як я зітхаю за Пітером, який, мабуть, вирішив поїхати до Портленда на тижні. Місяці.

– Майя мила, – сказала Конні. – Справді мила.

– Ми могли б подивитися фільм усі разом. – Я наполягала, щоб уникнути перспективи нудно провести літо. Майя була не така вже й погана, казала я собі, хоч їй і не можна їсти цукерок і попкорну, оскільки вона носить брекети, але так я могла уявити це, нас утрьох.

– Вона вважає, що ти паскуда, – сказала Конні. Вона знову повернулася до вікна. Я втупилася на мереживні фіранки, які допомагала Конні підрублювати за допомогою клею, коли нам було дванадцять. Я прочекала надто довго, було очевидним, що моя присутність у кімнаті була помилкою і було зрозуміло, що мені нічого не залишалося, окрім як піти, напруживши горло, попрощатися внизу з батьком Конні – він збентежено кивнув мені – і з брязкотом витягти велосипед на дорогу.

Чи почувалася я коли-небудь такою самотньою раніше, увесь день будучи нікому не потрібною? Я ледь не сприймала біль у животі за насолоду. Все ж бодай якесь заняття, переконувала себе, ідеальна можливість згаяти час. Я робила мартіні так, як батько мене вчив, розхлюпуючи вермут по руках, і ігнорувала, проливши його на барну стійку. Я завжди ненавиділа келихи для мартіні – ніжка і смішна форма дещо бентежили, неначе дорослі дуже сильно намагалися бути дорослими. Натомість я наливала його в чашку для соку, із золотавим ободком, і примушувала себе пити. Тоді робила ще одне і випивала теж. Було весело почуватися вільною і задоволеною власним домом, усвідомлювати, незважаючи на потік веселощів, що меблі завжди були огидні, а стільці важкі й манірні, як ґарґулії. Щоб помітити, що повітря прикрашає тиша, що штори завжди затягнені. Я відкрила їх і щосили намагалася підняти вікно. Надворі було жарко – я уявила батька, сердитого за те, що я впустила жарке повітря в дім, – але все одно залишила вікно відчиненим.

Матері не буде вдома цілий день, алкогольний напій допомагав згладити самотність. Було дивно, що я так легко могла почуватись інакше, що був безвідмовний спосіб пом’якшити гіркоту мого суму. Я могла пити, аж доки мої проблеми не здавалися компактними і милими, як я того й бажала. Я примушувала себе полюбити смак, дихати повільно, коли відчувала нудоту. Мене вивертало на покривало, яке я згодом відчищала від їдкого блювотиння, так, що залишався лише різкий, набридливий гострий запах у повітрі, який мені фактично подобався. Я перекинула лампу і зробила темний макіяж очей, недосвідчено, але з пристрасною увагою. Сіла перед маминим дзеркалом, на якому підсвічення мало різне налаштування: офіс. Денне світло. Сутінки. Кольорові вогні, мої риси обличчя були білі, немов у привида, коли я увімкнула функцію «Штучний день».

Я намагалася читати уривки із книжок, які мені подобалися в юності. Розпещену дівчину було відправлено в підземелля, до міста, у якому правлять гобліни. Оголені колінця дівчинки в дитячому платтячку, подряпини, отримані в темних лісах. Зв’язана дівчина на ілюстраціях збуджувала мене так, що я була змушена їх перегляд ділити на частини. Мені хотілося б, щоб я могла намалювати щось подібне, щось, що викликало б у когось жах. Чи намалювати обличчя темноволосої дівчини, яку я бачила в місті, – яку я розглядала достатньо довго, щоб побачити, як поєднуються риси її обличчя. Я годинами мастурбувала, уткнувшись обличчям у подушку, отримуючи насолоду. За якийсь час у мене з’являвся головний біль, нервове сіпання м’язів, у ногах тремтіння і чуттєвість. Моя білизна і верхня частина стегон були мокрі.

Інша книжка: ювелір срібних виробів випадково розливає розплавлене срібло собі на руку. Після опіку шкіра його руки, мабуть, покрилася кіркою і злізла. Шкіра стала натягненою, рожевою і свіжою, без волосків чи ластовиння. Я подумала про Віллі і його протез, шланг з теплою водою, яку він лив на свої авто. Як калюжі повільно випаровуються з асфальту. Я спробувала, як воно оббирати апельсин, якщо в тебе обпечені руки до ліктів і немає нігтів.

Смерть я уявляла, як щось схоже на вестибюль у готелі. Свого роду цивілізовану кімнату, добре освітлену кімнату, у яку легко можна зайти чи вийти. Хлопець з міста застрелився у своєму підвалі після того, як його упіймали на продажу фальшивих лотерейних квитків. Я не думала про закипілу кров, мокрі нутрощі, але лише про легкість моменту, яким чистим і відокремленим мав здаватися світ. Усі розчарування, усе повсякденне життя з його суворістю і приниженнями одним порухом руки ставали неважливими.

Проходи між рядами в магазині здавалися новими для мене, мої думки були розмиті від сп’яніння. Постійне мерехтіння світла, зігнилий лимон, викинений у кошику для сміття, косметика, впорядкована вдалими, фетишистськими групами. Я зняла ковпачок з помади, щоб випробувати її на своїм зап’ясті, оскільки читала, що так треба робити. На дверях пролунали дзвіночки. Я звела погляд. Це була темноволоса дівчина з парку, у джинсових кросівках, сукні з обрізаними біля самих плечей рукавами. Моє тіло охопило хвилювання. Я вже намагалась уявити, що я їй скажу. Від її появи день, здавалося, став тісно оповитий синхронністю, навіть сонячне проміння засвітило по-новому.

Дівчина не була красунею, помітила я, дивлячись на неї знову. Це було щось інше. Неначе картини доньки актора Джона Х’юстона. Її обличчя могло бути оманливим, але всі інші процеси були в дії. Це було краще, ніж краса.

Чоловік за стійкою нахмурився.

– Я казав тобі, – сказав він. – Я більше не дозволю зайти жодній з вас, досить.

Дівчина ліниво посміхнулась йому, піднявши руки вгору. Я побачила волосся в неї під пахвами.

– Агов, – сказала вона. – Я просто хочу купити туалетний папір.

– Ви крали в мене, – сказав чоловік, почервонівши. – Ти і твої подружки. Босоніж бігали повсюди брудними ногами, намагаючись спантеличити мене.

Якби такий гнів обрушився на мене, я була б страшенно налякана, але дівчина була спокійна. Навіть жартувала.

– Такого не могло бути, – вона задерла голову. – Може, це був хтось інший.

Він схрестив руки.

– Я запам’ятав тебе.

Дівчина змінилася на лиці, її очі озлобилися, але вона досі усміхалася.

– Гаразд, – сказала вона. – Говоріть, що хочете.

Вона глянула на мене, її погляд був холодний і далекий. Неначе вона мене ледь бачила. Мене пронизало бажання. Я сама здивувалася, як сильно я не хотіла, щоб вона зникала.

– Забирайся, – сказав чоловік. – Геть.

Перш ніж піти, вона показала язика чоловікові. Просто пискнула, неначе маленьке нестерпне кошеня.

Я повагалась якусь мить, перш ніж вийти надвір, услід за дівчиною. Але вона вже перетинала парк у швидкому темпі. Я поспішила за нею.

– Агов! – крикнула я. Вона і далі йшла.

Я повторила голосніше, і вона зупинилася, даючи можливість її наздогнати.

– Який нікчема, – сказала я. Я, мабуть, сяяла, як яблуко. Щоки почервоніли від легкого сп’яніння.

Вона вороже глянула в напрямку крамниці.

– Жирний козел, – пробурмотіла вона. – Я не можу навіть купити туалетного паперу.

Вона нарешті, здається, впізнала мене, довго розглядаючи моє обличчя. Я могла сказати, що вона роздивлялася мене, як нову копійку. Моя сорочка з нагрудником, подарунок моєї матері, вважалася модною.

– Я вкраду його, – сказала я, мій голос був надто чітким. – Туалетний папір. Легко. Я постійно краду звідти товар.

Мені було цікаво, чи повірить вона мені. Мабуть, було очевидним те, що я брешу. Але, можливо, їй подобалось це. Безумство мого бажання. Чи, може, вона хотіла подивитись, чим все закінчиться. Багата дівчина приміряє лайкові рукавички злочинності.

– Ти впевнена? – запитала вона.

Я знизала плечима, моє серце шалено билося. Якщо вона мені і співчувала, то я того не помічала.

Моє незрозуміле повернення здивувало чоловіка за стійкою.

– Знову повернулася?

Навіть якби я справді хотіла спробувати вкрасти щось, це було б неможливо. Я проходила між рядами, намагаючись стерти з обличчя будь-які ознаки злочинця, але чоловік не відводив погляду. Він пильно дивився, аж доки я не схопила туалетний папір і принесла його до каси, відчуваючи сором, я піддалася звичці. Звичайно, я нічого не збиралася красти. Такого ніколи не могло бути.

Пробиваючи туалетний папір, він не зміг стриматися.

– Така мила дівчина, як ти, не повинна вештатися з такими дівчатами, – сказав він. – Ця компанія така мерзенна. Якийсь хлопець з чорним собакою. – Він глянув засмучено: – Я не дозволяю їм заходити до магазину.

Крізь рябе скло я бачила, як дівчина гуляє по парку. Рукою затіняє очі. Така несподівана і неочікувана удача: вона чекала на мене.

Після того як я заплатила, чоловік довго дивився на мене.

– Ти просто ще дитина, – сказав він. – Чому б тобі не піти додому?

Я почувалася ніяково перед ним.

– Мені не треба кулька, – сказала я і встромила туалетний папір собі в сумочку. Я мовчала, чоловік давав мені здачу, облизуючи губи, неначе стираючи поганий присмак.

Дівчина оживилася, коли я підійшла.

– Ти взяла?

Я кивнула, і вона повела мене за ріг, дорогою підганяючи мене. Я ледь сама не повірила, що й справді щось вкрала, мої жили заповнив адреналін, коли я простягла свою сумку.

– Ха, – сказала вона, заглянувши всередину. – Так йому, йолопові, і треба. Це було не важко?

– Зовсім легко, – сказала я. – Все ж таки, він такий неуважний. – Я захоплювалася нашою змовою, тим, як ми стали командою. У тому місці, де сукня була не застібнута, було видно трикутник оголеного живота. Як легко вона викликала певне недбале сексуальне почуття, неначе її одяг, що спішно рухався по її тілу, був досі прохолодний від поту.

– Я Сюзен, – сказала вона. – До речі.

– Іві. – Я подала руку. Сюзен засміялася, що змусило мене зрозуміти, що тиснути одне одному руки не годиться, оскільки це показний знак чесного світу. Я зашарілася. Було важко знати, як поводитися без звичайних форм і жестів ввічливості. Я не була впевнена, що має бути замість них. Настало мовчання: я намагалася заповнити його.

– Здається, я бачила тебе кілька днів тому, – сказала я. – Поруч із «Хай-Хо»?

Вона не відповіла, не даючи мені можливості за щось ухопитися.

– З тобою було кілька дівчат? – сказала я. – І під’їхав автобус?

– Ох, – сказала вона. Її обличчя оживилося. – Так, той ідіот був справді навіжений. – Від спогадів вона пом’якшала. – Я маю допомагати дівчатам, тримати їх у тонусі, а інакше вони би просто пропали. Нас би впіймали. Я дивилася на Сюзен з цікавістю, яка, мабуть, була очевидна: вона дозволяла мені дивитися на себе без будь-якої сором’язливості.

– Я запам’ятала твоє волосся, – сказала я.

Сюзен, здається, було приємно. Вона мимовільно торкнулася кінчиків.

– Я його ніколи не підрізала.

Пізніше я довідаюся, що це Рассел казав їм цього не робити.

Сюзен з несподіваною гордістю притисла туалетний папір до грудей.

– Ти хочеш, щоб я тобі дала якісь гроші за це?

У неї не було ані кишень, ані сумочки.

– Ні, – сказала я. – Це мені нічого не коштувало.

– Ну, тоді дякую, – відповіла вона з очевидним полегшенням. – Ти живеш десь тут неподалік?

– Зовсім близько, – мовила я. – Зі своєю мамою.

Сюзен кивнула:

– На якій вулиці?

– Провулок Монін Стар.

Вона хмикнула від подиву:

– Модно.

Я бачила, що те, що я жила в гарній частині міста, щось означало для неї, але не могла уявити, що саме, щось більше, ніж просто ворожість до багатих, яка зазвичай буває в молоді. Тут було перемішано багатих, ЗМІ і представників управління в певнім казані зла, як винуватців великого ошуканства. Я лише починала вчитися, як поєднувати певну інформацію з вибаченнями. Як висміювати себе, перш ніж це зробить хтось інший.

– А ти?

Вона змахнула пальцями.

– Ох, – сказала вона. – Ти знаєш. Ми якось перебиваємося. Але багато людей в одному місці, – вона показала на сумку, – означає, що треба витерти багато задів. У нас обмаль грошей на цей момент, але все скоро зміниться, я впевнена.

Ми. Дівчина була часточкою якогось «ми», і я заздрила її легкості, її впевненості, куди вона має йти з цієї автостоянки. Ті двоє дівчат, що я бачила з нею в парку, хто б вони не були, але вони жили з нею. Люди, які помічали її відсутність і раділи, коли вона поверталася.

– Ти мовчиш, – Сюзен сказала через якусь мить.

– Вибач. – Я примушувала себе не розчісувати укуси комарів, хоч відчувала свербіж по всьому тілі. Я зав’язала з нею розмову, але нічого з того, що спадало мені на думку, не могла сказати. Я не могла розповісти їй про те, як часто думала про неї з того дня. Не могла розповісти їй, що в мене немає друзів, що мене переведено до школи-пансіонату, того цілорічного муніципалітету непотрібних дітей. Що для Пітера я була ніким.

– Це класно, – вона помахала рукою. – Люди такі, які вони є, розумієш? Коли я тебе побачила, то могла сказати, – продовжувала вона, – ти уважна особистість. Ти все тримаєш у пам’яті.

Я не звикла до такої безпосередньої уваги. Особливо від дівчини. Зазвичай це могли бути вибачення якогось хлопця за те, що він мене не помітив. Я дозволила собі уявити себе дівчиною, яку люди вважали б уважною. Сюзанна змінилася: можна було сказати, що це було вступом до відправної точки, але я не могла придумати, як розширити наші стосунки.

– Гаразд, – сказала вона. – Мені туди. – Вона кивнула в бік авто, припаркованого в затінку. Це був «Роллс-Ройс», укритий брудом. Коли вона побачила моє збентеження, то усміхнулася.

– Ми позичаємо його, – сказала вона так, неначе це все пояснювало.

Я дивилася, як вона йде, не намагаючись зупинити її. Я не хотіла бути нав’язливою: я мала радіти і тому, що, зрештою, було.