Читать книгу Нові пригоди славетної п’ятірки - Энид Блайтон - Страница 3

Наступного дня приїхали хлопці. Енн і Джорджа пішли разом з Тімоті їх зустрічати. Джорджа кермувала бідаркою, запряженою поні, а Тімоті сидів поряд з нею. Енн не могла дочекатися, коли потяг зупиниться на станції. Вона бігла платформою, намагаючись розгледіти Джуліана і Діка у вагонах, що проїздили повз.

Нарешті побачила їх. Вони визирали у вікно вагона у хвості потяга, махали руками і кричали:

– Енн! Енн! Ми тут! Привіт, Джорджо! О, і Тімоті тут!

– Джуліане! Діку! – волала Енн. Тімоті почав гавкати і підстрибувати на місці. Усі були збуджені.

– Джуліане! Любо знову бачити вас обох! – вигукнула Енн, обіймаючи братів. Тімоті підстрибнув і обох лизнув. Він був у нестямі від радості. Тепер навколо нього знову були усі діти, яких він так любив.

Троє дітей і собака стояли щасливі поряд і гомоніли усі одночасно, поки носильник виносив з вагона їхні речі. Раптом Енн згадала про Джорджу. Вона озирнулася навкруги. Дівчинки ніде не було, хоча на станційну платформу вона виходила разом з Енн.

– А де наша Джорджа? – спитав Джуліан. – Я її бачив, коли махав з вікна.

– Вона, мабуть, повернулася до бідарки, – сказала Енн. – Джуліане, скажи носильникові, щоб ніс валізи до візка. Ходімо! Треба знайти Джорджу.

Джорджа стояла біля поні, поклавши руки йому на голову. «Чомусь їй сумно», – подумала Енн. Хлопці підійшли до неї.

– Привіт, подруго! – вигукнув Джуліан і обійняв Джорджу. А за ним і Дік.

– Щось сталося? – запитала Енн, здивована раптовою мовчазністю Джорджі.

– Гадаю, – всміхнувся Джуліан, – що Джорджі здалося, ніби на неї на звертають уваги. Смішна люба Джорджина!

– Не називай мене Джорджиною! – відрубала дівчина. Хлопці розреготалися.

– Оце тепер бачу, що це наша давня зубата подруга Джорджа, – сказав Дік і приязно поплескав дівчину по плечі. – Джорджо, дуже приємно знову з тобою побачитися! Ти пам’ятаєш наші дивовижні пригоди минулого літа?

Джорджа відчула, як в неї минає ніяковість. Коли вона побачила, з якою радістю хлопці вітають молодшу сестру, вона справді відчула себе зайвою, але на Джуліана й Діка ніхто довго ображатися не міг. Вони просто не дозволяли нікому почуватися покинутим, ніяковіти або супитися.

Усі четверо посідали до бідарки. Носильник закинув туди дві валізи. Для них ледве знайшлося місце. Тімоті сидів на валізах, енергійно вихляв хвостом і висолопив язика, бо просто задихався від захвату.

– Вам, дівчата, пощастило, що ви змогли взяти Тіма з собою до школи, – сказав Дік, ласкаво поплескуючи великого собаку. – У нашій школі це не дозволяється. Для хлопців, які мають удома улюбленців, це дуже важко.

– Томпсон Майнор тримав у себе білих мишей, – сказав Джуліан, – але одного дня вони втекли і трапилися на очі сестрі-хазяйці, вискочивши на неї з-за повороту в коридорі. Вона вищала на всі заставки.

Дівчата розреготалися. Коли хлопці приїздили додому, у них завжди була ціла купа смішних історій.

– А Кеннеді розводить равликів, – сказав Дік. – Ви ж знаєте, що равлики взимку сплять, але Кеннеді тримав їх у надто теплому місці. Вони повиповзали з коробки і розповзлися по стінах. Ви б чули, як ми реготали, коли географ попросив Томпсона показати на мапі Кейптаун, і виявилось, що один з равликів сидить якраз на цьому самому місці.

Усі знову розреготалися. Як добре знову бути усім разом! Вони були приблизно одного віку: Джуліану – 12, Джорджі й Діку – 11, а Енн – 10 років. Попереду в них канікули та Різдвяні свята. Не дивно, що їх звеселяв будь-який, навіть найбезглуздіший жарт.

Поні біг труськом по дорозі.

– Добре, що мама видужує? – сказав Дік. – Щиро, я був розчарований, дізнавшись, що ми не зможемо поїхати додому. Мені так хотілося побачити Аладдина, Лампу і цирк… а однак приємно повернутися до Кирін-котеджу. Так кортить нових захопливих пригод! Втім, цього разу годі на щось сподіватися.

– З нашими канікулами є одна притичина, – сказав Джуліан. – Йдеться про репетитора. Кажуть, він нам потрібний, бо ми з Діком у цьому семестрі багато пропустили, а наступного літа в нас перехідні кваліфікаційні іспити.

– Атож, – зауважила Енн. – Цікаво, яким він буде. Сподіваюся, це буде кмітливий чолов’яга. Дядько Квентін має знайти такого сьогодні для нас.

Джуліан і Дік повикривляли один одного. Вони були впевнені, що кмітливого чолов’ягу дядько Квентін не шукатиме. Як на нього, репетитор має бути вимогливим, похмурим і неприступним.

Пусте! Пару днів ще є. А раптом він і справді виявиться кмітливим! Хлопці збадьорилися і взялися смикати густу шерсть Тімоті. Той удавав, що гарчить і кусається. Репетитор його не обходив. Везунчик Тімоті!

Нарешті прибули до Кирін-котеджу. Хлопці щиро раділи своїй тітці, і їм відлягло, коли вона сказала, що дядько ще не повернувся.

– У нього зустріч з двома-трьома людьми, які відгукнулися на оголошення про вихователя, – сказала вона. – Незабаром він повернеться.

– Мамо, мені й справді треба робити уроки під час канікул? – запитала Джорджа. Їй про це ще нічого не казали, а так кортіло про все довідатися.

– Авжеж, Джорджо, – відповіла мама. – Батько бачив табель, і хоча оцінки не такі вже й погані, а ми на великі успіхи й не сподівались, усе-таки дещо тобі слід надолужити. Додаткові зайняття підуть тобі на користь.

Джорджа насупилася. Вона на це чекала, але все-таки це нудно.

– Тільки Енн ці уроки не потрібні, – сказала вона.

– Ні, я теж трохи повчуся, – пообіцяла Енн. – Можливо, я не на всіх уроках буду присутня, Джорджо, особливо якщо погода буде гарна, але іноді – буду, просто щоб скласти вам компанію.

– Дякую, – відповіла Джорджа. – Але не завдавай собі клопоту: зі мною буде Тіммі.

Мама Джорджі поставилася до цієї заяви із сумнівом.

– Побачимо, що скаже на це вихователь, – сказала вона.

А Джорджа на те:

– Мамо! Якщо він скаже, що Тім не може знаходитися зі мною в кімнаті, я рішуче відмовляюся від уроків під час канікул!

Мама весело розсміялася:

– Гаразд, гаразд! Знову перед нами наша затята, запальна Джорджа! Нуте, хлопці, мийте руки й зачешіться. Ви, схоже, зібрали всю кіптяву на залізниці.

Діти й Тімоті пішли нагору. Як весело знову бути вп’ятьох! Вони завжди вважали Тімоті рівноправним членом свого гурту. Собака скрізь ходив разом з ними і, здавалося, розумів усе, що вони кажуть.

– Цікаво, якого вихователя вибере дядько Квентін, – сказав Дік, вичищаючи бруд з-під нігтів. – Хоч би він винайняв відповідного чоловіка – веселого, жартівливого, який би розумів, що уроки під час канікул – нудота, і старався б поза уроками давати нам волю. Мабуть, доведеться працювати щоранку.

– Покваптеся! Я хочу чаю, – сказав Джуліан. – Діку, ходімо вниз. Незабаром дізнаємося все про вихователя.

Усі спустилися вниз і посідали за стіл. Куховарка Джоана напекла купу чудових булочок і величезний торт. Коли діти попоїли, від смаколиків мало що лишилося.

Дядько Квентін повернувся в той самий момент, коли вони закінчували їсти. Він, схоже, був задоволений собою. Привітавшись з дітьми, він розпитав, як закінчився семестр.

– Дядьку Квентіне, ви винайняли репетитора? – спитала Енн, побачивши, що всім кортить дізнатися саме це.

– О, авжеж, – відповів їй дядько. Він сів до столу, і тітка Фенні налила йому чай. – Я поговорив з трьома кандидатами і вже майже домовився з останнім із них, коли до кімнати увійшов ще один молодий чоловік, який дуже поспішав. Він сказав, що доперва побачив оголошення, і сподівається, що ще не запізнився.

– І ви вибрали його? – запитав Дік.

– Так, – відповів дядько. – Він здався мені розсудливою людиною. Він знає навіть про мене і про мою роботу! І в нього відмінні рекомендації.

– Гадаю, дітям усі ці подробиці не потрібні, – пробурчала тітка Фенні. – Тож ти запросив його до нас?

– Авжеж, – сказав дядько Квентін. – Він трохи старший за інших – ті були зовсім молоді, а цей справляє враження людини відповідальної і тямущої. Я упевнений, Фенні, він тобі сподобається. Він чудово нам підійде. Гадаю, я теж із задоволенням буду іноді вечорами з ним розмовляти.

У дітей майнула думка, що особа вихователя вселяє тривогу. Дядько Квентін усміхнувся, побачивши спохмурнілі дитячі обличчя.

– Вам сподобається пан Роланд, – сказав він. – Він уміє поводитися з молоддю і знає, що йому потрібно бути дуже твердим і простежити за тим, щоб до кінця канікул ви знали трохи більше, ніж на початку.

Ці слова стривожили дітей іще більше. Усі четверо щиро бажали, щоб вибір учителя взяла на себе тітка Фенні, а не дядько Квентін.

– І коли він приїде? – запитала Джорджа.

– Завтра, – відповів батько. – Можете усі разом зустріти його на станції. Йому це буде приємно.

– Ми збиралися поїхати автобусом на закупи до Різдва, – наполягав Джуліан, помітивши розчарування на обличчі Енн.

– О ні, вам конче слід поїхати й зустріти пана Роланда, – сказав дядько Квентін. – Я йому пообіцяв. І ще ось що, запам’ятайте всі четверо: поводьтеся з ним без витребеньок! Маєте робити все, що вам звелять, і вчитися треба старанно, бо ваш батько платить грубі гроші за його уроки. Я плачу третину суми, тому що хочу, щоб він і Джорджу підучив. Тож, Джорджо, ти маєш докласти всіх зусиль.

– Я спробую, – сказала Джорджа. – Якщо він симпатичний, я старатимуся щосили.

– Ти старатимешся незалежно від того, чи тобі симпатичний він, чи ні, – сказав батько, спохмурнівши. – Його потяг прибуває о 10.30. Не спізнюйтесь.

Увечері, коли усі п’ятеро лишилися на хвильку самі, Дік сказав:

– Я дуже сподіваюся, що він буде не надто суворим. А якщо напосідатиме на нас, то канікули наші пропали. Сподіваюся також, що він полюбить Тімоті.

Джорджа тут же підвела голову.

– Полюбить Тімоті? – перепитала вона. – Ну звичайно ж, полюбить Тімоті. Хіба може бути інакше?

– Ну, – заперечив Дік, – минулого літа твоєму батькові Тімоті не припав до душі. Мені не зрозуміло, як любенький Тімоті може комусь не подобатися, але знаєш, Джорджо, бувають люди, які не люблять собак.

– Якщо пан Роланд не полюбить Тімоті, я нічого для нього не робитиму, – відповіла Джорджа. – Анічогісінько!

– Вона знов ошаліла! – розсміявся Дік. – Присягаюсь, що коли пан Роланд зневажить Тімоті, йому буде непереливки!