Читать книгу Нові пригоди славетної п’ятірки - Энид Блайтон - Страница 4

Наступного ранку визирнуло сонце, морський туман, що застував усе довкола останні два дні, розтанув, і біля виходу з Кирінської бухти стало виразно видно острів Кирін. Діти поглядом поривалися до руїн замку на ньому.

– І як мені кортить насправді до замку, – сказав Дік. – Джорджо, море видається досить спокійним.

– Біля острова дуже сильні хвилі, – заперечила Джорджа. – У цю пору року так завжди буває. Я знаю, що мама нас не пустить.

– Це чудовий острів, і він увесь належить нам! – вигукнула Енн. – Адже ти казала, Джорджо, що завжди вважатимеш нас співвласниками.

– Авжеж, казала, – підтвердила Джорджа. – Так і буде: і замком, і підземеллям володітимемо спільно. Ходімо, ще треба бідарку вивезти, бо не встигнемо зустріти потяг, якщо цілий день будемо стояти й витріщатися на острів.

Вони вивели поні, викотили бідарку і рушили підмерзлою дорогою. Коли повернули геть від берега до станції, острів Кирін сховався за кручами.

– А що, колись усе довкілля належало вашій родині? – спитав Джуліан.

– Авжеж, геть усе, – відповіла Джорджа. – Тепер у нас лишилися тільки острів Кирін, наш будинок і оно та ферма удалині – ферма Кирін.

Джорджа показала батогом. Діти побачили гарний старий фермерський будинок удалині на пагорбі понад громадським вересовим пастівником.

– А хто там живе? – запитав Джуліан.

– Старий фермер з дружиною, – відповіла Джорджа. – Вони панькалися зі мною, коли я була малою. Якось підемо туди, якщо хочете. Мама каже, що вони вже не можуть мати прибуток від ферми, а тому влітку приймають відпочивальників.

– Чуєте? Це потяг гуде в тунелі! – вигукнув раптом Джуліан. – Джорджо, заради Бога, поквапся! Ми спізнюємося!

Четверо дітей і Тімоті дивилися на потяг, що виїхав з тунелю і наближався до станції. Поні біг легким галопом. Вони встигли до прибуття потяга.

– Хто піде на платформу зустрічати його? – запитала Джорджа, коли вони в’їхали на невеличке станційне подвір’я. – Я не піду: мені треба гледіти за Тімом і за поні.

– Я не хочу йти, – заявила Енн. – Я залишуся з Джорджею.

– Ну що ж, доведеться йти нам, – сказав Джуліан, і вони з Діком зістрибнули з бідарки. Хлопці вибігли на платформу в ту саму мить, коли потяг зупинився.

Людей з вагонів вийшло небагато. Через силу спустилася зі сходинок якась жінка з кошиком. Легко зіскочив, насвистуючи, молодик, син сільського пекаря. Ледве-ледве подолав сходинки якийсь дід. Жоден з них не був схожий на репетитора!

Але ось із головного вагона вийшов дивний чоловік. Він був маленького зросту, кремезний, з бородою, як у моряка. Очі у нього були пронизливо-блакитні, а в густому волоссі виднілася сивина. Він розглянувся на платформі й гукнув носильника.

– Це, напевно, і є пан Роланд, – сказав Джуліан Діку. – Ходімо спитаємо його. Більше нікого схожого немає.

Хлопці підійшли до бороданя. Джуліан на знак вітання підняв картуза:

– Це ви пан Роланд, сер? – запитав він.

– Атож, – відповів той. – А ви, напевно, Джуліан і Дік?

– Так, сер, – відповіли хлопці в один голос. – Ми приїхали бідаркою, щоб забрати ваш багаж.

– Чудово! – сказав пан Роланд. Він зміряв хлопців своїми блакитними очима і всміхнувся. Джуліану і Діку він сподобався: схоже, пан Роланд і розумний, і веселий.

– А обидві дівчинки теж тут? – поцікавився пан Роланд, ідучи платформою до виходу. Позаду йшов носильник з багажем.

– Так, Джорджа та Енн залишилися біля бідарки, – сказав Джуліан.

– Джорджа і Енн? – здивувався Роланд. – Гадав, що інші – дівчата, про третього хлопця я не знав.

– Джорджа – дівчинка, а не хлопець Джордж, – сказав сміючись Дік. – Її справжнє ім’я – Джорджина.

– Теж дуже гарне ім’я, – зауважив пан Роланд.

– Джорджа так не вважає, – заперечив Джуліан. – Вона не відгукується на ім’я Джорджина. Краще називати її Джорджа, сер!

– Справді? – сказав пан Роланд прохолодним тоном. Джуліан зиркнув на нього.

«Не такий вже він і милий, яким здається», – подумав хлопчина.

– І Тім з ними, – сказав Дік.

– О! А Тім – хлопець чи дівчина? – обережно поцікавився пан Роланд.

– Це собака, сер! – усміхнувся Дік.

Пан Роланд, здавалося, спантеличився.

– Собака? – перепитав він. – Я не знав, що в домі є собака. Ваш дядько мені нічого про собаку не казав.

– Ви не любите собак, сер? – здивувався Джуліан.

– Не люблю! – відрубав пан Роланд. – Втім, сподіваюсь, що він мені не докучатиме. Привіт, привіт – ось і маленькі дівчата. Добридень!

Джорджі не дуже сподобалося, що її назвали маленькою дівчинкою. По-перше, вона терпіти не могла, коли з нею розмовляли як з маленькою, а по-друге, їй завжди хотілося бути хлопцем. Вона мовчки подала панові Роланду руку. Енн йому всміхнулася, і пан Роланд відзначив собі, що вона набагато симпатичніша за іншу дівчинку.

– Тіме! Привітайся з паном Роландом, – наказав Джуліан собаці. Це був один з кращих номерів Тіма. Він умів дуже чемно подавати праву лапу. Пан Роланд поглянув на великого пса, а Тім і собі поглянув на нього.

Потім дуже повільно і демонстративно повернувся до пана Роланда спиною і скочив у бідарку. Зазвичай, коли йому наказували, він одразу ж подавав лапу, й тому діти дивилися на нього зі здивуванням.

– Тімоті! Що на тебе найшло? – вигукнув Дік. Тім опустив вуха і не рушив з місця.

– Ви йому не подобаєтеся, – сказала Джорджа, дивлячись в очі панові Роланду. – Це дуже дивно. Зазвичай він любить людей. Втім, можливо, ви не любите собак?

– Між іншим – так, не люблю, – визнав пан Роланд. – У дитинстві мене сильно покусав собака, і відтоді я ніколи не відчував до собак прихильності. Але гадаю, що з часом Тім звикне до мене.

Усі посідали до бідарки. Було тіснувато. Тімоті позирав на кісточки пана Роланда з таким виглядом, ніби залюбки кусьнув би їх. Енн розсміялася.

– Тім поводиться дивно, – сказала вона. – Вам пощастило, пане Роланд, що ви не його навчатимете! – Вона посміхнулася репетиторові, й той посміхнувся у відповідь, оголивши дуже білі зуби. Очі у нього були такі ж яскраво-блакитні, як у Джорджі.

Енн він сподобався. Дорогою він жартував з хлопцями, і вони почали думати, що насправді дядько Квентін зробив непоганий вибір.

Лишень Джорджа мовчала. Вона відчувала, що учитель неприязно ставиться до Тімоті, а Джорджі не міг подобатися той, хто не переймався симпатією до Тімоті з першого погляду. Їй також здалося дуже дивним, що Тім не дав лапу вихователю. «Він розумний пес, – міркувала вона. – І знає, що панові Роланду він не подобається, а тому й не дав йому лапу. Ти не винний, любий Тіме, я б теж не віталася з тим, кому не подобаюсь!»

По приїзді пана Роланда провели до його кімнати. Тітка Фенні спустилася вниз і звернулася до дітей:

– Ну, він здається приємним і веселим. Хоча борода молодій людині не пасує.

– Молодий?! – вигукнув Джуліан. – Та він страшенно старий. Йому, як мінімум, сорок!

Тітка Фенні розреготалася:

– Він вам здається таким старим? Ну що ж, старий він чи ні, але я упевнена, що він до вас ставитиметься добре.

– Тітко Фенні, невже нам не можна розпочати заняття вже після Різдва? – стривожено запитав Джуліан.

– Звичайно, не можна! – відповіла та. – До Різдва ще майже тиждень, а ви ж не думаєте, що ми запросили пана Роланда приїхати, щоб до кінця Різдва нічого не робити?

Діти застогнали.

– Ми збиралися зробити якісь покупки до Різдва, – сказала Енн.

– Ну, ви зможете це зробити в другій половині дня, – відповіла тітка. – Уроки будуть лише вранці, по три години. Нікому з вас це не зашкодить!

У цю мить униз зійшов вихователь, і тітка Фенні повела його до дядька Квентіна. За деякий час вона повернулася з дуже задоволеним виглядом.

– Панові Роланду буде цікаво спілкуватися з вашим дядьком, – повідомила вона Джуліану. – Вони поладнають. Пан Роланд ніби добре розуміється на тому, над чим працює ваш дядько.

– Сподіваймося, він переважно з дядьком і спілкуватиметься, – тихо мовила Джорджа.

– Ходімо погуляємо, – запропонував Дік. – Сьогодні чудовий день! Тітко Фенні, сьогодні вранці у нас не буде уроків?

– Звичайно ні, – відповіла та. – Почнете завтра. Зараз рушайте гуртом гуляти, бо таких сонячних днів буде небагато!

– Ходімо на ферму Кирін, – сказав Джуліан. – На вигляд це дуже гарна місцина. Веди нас, Джорджо.

– Рушаймо! – сказала Джорджа. Вона свиснула Тімоті, і той підстрибом підбіг до неї. Уп’ятьох вони вийшли з дому і пішли алеєю, а потім – через пастівник нерівною дорогою, яка вела до ферми на далекому пагорбі.

Було дуже приємно йти під променями грудневого сонця. Кроки на замерзлій стежині дзвінко відлунювали, а притуплені пазурі Тіма голосно шкрябали по мерзлій землі, коли пес метлявся туди й сюди, радіючи, що він знову разом зі своїми чотирма друзями.

Після довгого переходу через громадський пастівник діти підійшли до фермерського будиночка, міцного і гарного, змурованого з білого каменю на схилі пагорба. Джорджа відкрила браму й увійшла до двору. Вона тримала Тіма за нашийник, бо поблизу були дві вівчарки.

Незабаром з-за сарая почулося човгання. З-за рогу вийшов дід, якого Джорджа голосно привітала:

– Добридень, пане Сандерс! Як ся маєте?

– О! Та це панночка Джорджа! – усміхнувся дід. Джорджа всміхнулася у відповідь. Їй подобалося, коли її називали панночкою.

– Це мої кузени! – вигукнула Джорджа. Повернувшись до своїх супутників, вона пояснила:

– Він глухенький, і доводиться кричати, щоб він почув.

– Мене звуть Джуліан, – гучно сказав Джуліан. Інші також назвали свої імена. Фермер розпромінився у відповідь.

– Ходімо, познайомитеся з господинею, – сказав він. – Вона шалено зрадіє усім вам! Ми знаємо панночку Джорджу змалку, і маму її знали, коли та була малятком, знали і її бабусю.

– Отже, ви дуже, дуже старі, – зауважила Енн.

Фермер усміхнувся до неї.

– Мої роки – мій скарб, – захихотів він. – То вже заходьте!

Вони увійшли до великої теплої кухні, де маленька бабуся, непосидюча, як бентамка, поралася по господарству. Вона так само зраділа дітям, як і її чоловік.

– Отакої! – вигукнула вона. – Я вже багато місяців вас не бачила, панночко Джорджо. Я чула, що ви поїхали до школи.

– Так, це правда, – сказала Джорджа. – А зараз приїхала додому на канікули. Пані Сандерс, можна я спущу Тімоті з повідця? Гадаю, він доброзичливо поставиться до ваших собак, якщо й вони не огризатимуться.

– Ну, звичайно, пусти його, – відгукнулася бабуся. – Він чудово бавитиметься у дворі з Беном і Риккі. А що б ви хотіли випити? Гарячого молока? Какао? Кави? У мене є свіже крихке печиво – учора пекла. Призволяйтеся.

– У дружини цього тижня клопоту повна голова, увесь час щось куховарить, – сказав старий фермер, коли господиня задріботіла до комори. – У нас на це Різдво гості.

– Гості? – перепитала Джорджа здивовано, бо знала, що у старого подружжя своїх дітей не було. – А хто ж приїде? Я їх знаю?

– Двоє художників з Лондона! – відповів фермер. – Вони написали нам листа, в якому запитували, чи можуть вони у нас зупинитись на три тижні на різдвяні свята. До речі, вони запропонували гарну платню, тож дружина працює як бджілка.

– Вони збираються малювати? – запитав Джуліан, який вважав себе художником. – А можна мені буде якось зазирнути до них і поговорити? Я теж непогано малюю. Може, вони мені щось корисне порадять.

– Приходьте у будь-який зручний для вас час, – сказала стара пані Сандерс, готуючи у великому глеку какао. Вона поставила на стіл тацю з дуже апетитним на вигляд крихким печивом, і зголоднілі діти допалися до нього.

– Гадаю, двом художникам буде самотньо тут, у загумінку, на Різдво, – сказала Джорджа. – А в них тут є знайомі?

– Кажуть, що нема, – відповіла пані Сандерс. – Але художники – дивний народ. У нас і раніше художники зупинялися. Їм, либонь, подобалося блукати на самоті. Гадаю, і цим двом сподобається.

– Ще б пак! Ти стільки смаколиків готуєш! – докинув її чоловік. – Ну гаразд, мені час іти до овець. До побачення, юнацтво! Приходьте ще, не забувайте нас.

Він вийшов. Стара пані Сандерс, пораючись у кухні, продовжувала балакати з дітьми. Тімоті вбіг і вмостився на килимку біля пічки.

Раптом він угледів смугасту кішку, що кралася попід стіною, шерсть на ній наїжилася від страху перед незнайомим псом. Тім радісно гавкнув і кинувся на кішку. Вона вискочила з кухні до старого обшитого лиштвою передпокою. Пес – за нею, не звертаючи уваги на суворі оклики Джорджі.

Кішка спробувала заскочити на старовинний дзиґар у передпокої. Тім з веселим гавкотом стрибнув слідом за нею. При цьому він ударився боком об поліровану лиштву – і тут сталося щось дивовижне!

Лиштва зникла, а на її місці в старій стіні зяяла темна діра! Джорджа, яка подалася за Тімом до передпокою, закричала від подиву:

– Дивіться! Пані Сандерс, йдіть сюди, подивіться!