Читать книгу П’ятеро шукачів пригод у фургонах - Энид Блайтон - Страница 6

Діти не могли намилуватися всім протягом наступних трьох-чотирьох днів. Блакитне небо, палюче сонце і безліч потічків при дорозі, в яких можна купатися й талапатися, нові враження від двох будиночків на колесах, що вигримляли багато миль по шляхах і путівцях, – хіба могло бути щось більше до душі чотирьом таким самостійним друзям?

Тіммі теж мав собі розваги: заприятелював з Троттером, маленькою чорною конячиною. Той полюбляв, коли пес біг поруч, і тихо іржав, коли Тіммі був йому потрібний. Коні між собою теж приятелювали, і коли їх розпрягали на ніч, вони разом йшли до потічка і довго пліч-о-пліч стояли у воді й тицяли, щасливі, носами один одного.

– Мені з усіх ці канікули подобають найбільше, – сказала Енн, готуючи щось на пательні. – Усе дуже захопливо і без пригод. І хоча Джуліан вважає, що він тут головний, без мене й ліжка лишалися б незастеленими, їжа неприготованою, фургони неприбраними!

– Годі вихвалятися! – сказала Джорджа, відчуваючи свою провину за те, що перекинула на Енн стільки роботи.

– А я не вихваляюсь! – обурилася Енн. – Я кажу правду. Ти ж, Джорджо, жодного разу не застелила власне ліжко. Мені не важко. І подобається порядкувати в обох фургонах.

– Ти в нас дуже добра маленька, – сказав Джуліан. – Ти у нас незамінна.

Енн зашарілася з гордощів. Вона зняла пательню з багаття і розклала їжу по тарілках. Намагаючись у всьому наслідувати свою матусю, вона сказала її тоном:

– Швиденько їжте, поки гаряче.

– Спасибі, я поїм, коли охолоне, – подякувала Джорджа. – Хоча вже вечір, а ще спекотно.

Йшов четвертий день подорожі, і Енн вже припинила виглядати гори, де вони сподівалися знайти табір циркачів. Насправді, вона потай сподівалася, що вони табір не знайдуть, бо дуже вже їй подобалося блукати сільською місциною.

Тіммі прийшов вилизувати тарілки. Діти дозволяли йому це робити, бо потім легше було мити посуд. Енн і Джорджа понесли посуд мити до струмка, а Джуліан дістав мапу.

Брати схилилися над нею.

– Зараз ми ось тут, – сказав Джуліан. – Якщо це так, то завтра ми дістанемося до гір, що понад озером. І звідтам побачимо цирк.

– Чудово! – вигукнув Дік. – Сподіваюсь, Ноббі там. Він залюбки все нам покаже. І, напевно, порадить гарне місце для таборування.

– Та ми й самі можемо знайти, – сказав Джуліан, який пишався ще й тим, що навчився обирати гарні місця для ночівлі. – Крім того, я не хотів би таборувати занадто близько до циркачів. Там трохи смердить. Краще виїхати десь вище. Там і краєвид кращий.

– Гаразд, – погодився з братом Дік, і Джуліан згорнув мапу.

Дівчата повернулися від струмка з чистим посудом, і Енн акуратно розставила його на полиці в червоному фургоні. Прийшов Троттер, який шукав Тіма, котрий відсапувався під фургоном Джорджі.

Тіммі не схотів поворухнутися, й тоді Троттер теж спробував залізти туди, але не зміг, бо був завеликий. Він ліг у затінку, ближче до Тіммі.

– Троттер – кумедний коник, – сказав Дік. – Він теж міг би виступати в цирку. Бачили, як він учора гасав за Тімом? Ніби вони в квача грали.

При слові «цирк» усі згадали про Ноббі, циркачів та взялися обговорювати циркових тварин.

– Мені сподобався слон, – мовила Джорджа. – Цікаво, як його звуть. І ще я хотіла б потримати на руках мавпу.

– Закладаюсь, що шимпанзе розумні, – зауважив Дік. – Тіммі, ти як вважаєш? Гадаю, він потоваришує з усіма тваринами, особливо з собаками.

– Не хотіла б я мати справу з дядьком Ноббі, – озвалася Енн. – Здається, він лящами нагодує кожного, хто до нього озветься.

– Нехай лишень спробує, – сказав Джуліан. – Ми триматимемося від нього подалі. Справді неприємний тип. Може, так станеться, що його в таборі не буде…

– Тіммі, вилазь з-під фургона! – гукнула Джорджа. – У нас тут прохолода в затінку. Нумо!

Той причвалав сопучи. Троттер підвівся і приплентався за ним. Коник ліг біля пса і потягнувся до нього мордою. Тім лизнув його в ніс і відвернувся, бо хотів спокою.

– Смішний Троттер, – сказала Енн. – Тіммі, а ти хочеш познайомитися з цирковими тваринами? Сподіваюсь, завтра ми побачимо цирк. Нам ще ж в гори пнутися, Джуліане? Хоча насправді я туди не пориваюсь – мені й тут добре.

Наступного ранку, коли Троттер й Доббі поволі тягнули фургони путівцем, діти почали вдивлялися вдалечінь. І вже після полудня на обрії з’явилися сині гори.

– Ото вони, – сказав Джуліан. – Це гори Мерран, а на передгір’ї має бути озеро Мерран. Сподіваюся, наші коні подужають завезти фургони нагору. Звідти відкриється чудовий краєвид з озером.

Гори наближалися, вищали і були достоту чарівні у променях призахідного сонця. Джуліан подивився на годинник.

– Ми не встигнемо заїхати нагору і там отаборитися, – зауважив він. – Доведеться ще трохи проїхати й зупинитися, а вранці вже їхати у гори.

– Гаразд, – погодився Дік. – Як накажете, капітане. За путівником за дві милі є ферма. Зупинимось там.

Вони під’їхали до ферми, яка розташувалася біля широкої прудководої річки. Джуліан як завжди пішов домовлятися про ночівлю, і Дік з ним, а дівчата залишилися готувати вечерю.

Джуліан одразу отримав дозвіл, а донька фермера, весела товстуля, продала хлопцям яйця, бекон, молоко, масло й горнятко жовтої сметани. Вона порадила хлопцям назбирати в садку малини, аби потім спожити її зі сметаною.

– Красно дякую, – увічливо мовив Джуліан. – Часом не знаєте, чи таборують там у горах циркачі? Десь біля озера.

– Так, вони проїжджали повз десь тиждень тому, – відповіла дівчина. – Вони щороку у відпустку тут таборують. Я завжди виходжу подивитися на їхню валку, бо для нашого загумінку це ціле видовище! Одного року вони везли левів, і вночі я чула їхнє ревіння. У мене від того мурашки бігли по тілу!

Хлопці попрощалися й пішли собі, посміюючись над мурашками у товстулі від левиного ревіння.

– Схоже, що завтра ми проїдемо повз циркачів, – сказав Джуліан. – Таборуватимемо десь вище у горах, еге ж, Діку? Там не така спека, бо в горах легіт віє.

– І, сподіваюсь, мурашки по нас не бігатимуть через галас циркових тварин, – усміхнувся Дік. – Мені наразі палюче сонце дошкуляє більше.

Уранці фургони рушили в дорогу, і діти сподівались, що це вже останній відтинок шляху, вони нарешті знайдуть гарне місце для табору й житимуть там аж до самого повернення додому.

Джуліан не забував щодня відправляти батькові листівку з розповідями про те, де вони зараз перебувають, і запевненнями, що у них все гаразд. У дочки фермера Джуліан дізнався докладну адресу найближчої пошти, у якій можна буде потім забирати листи. Бо в дорозі вони, звичайно ж, ще ніяких листів не отримували.

Доббі з Троттером повагом тягли фургони путівцем до гір. Раптом за деревами Джорджа помітила щось синє.

– Дивіться! Оно озеро! Озеро Мерран! – вигукнула вона. – Джу, підстьобни свого Доббі, їдьмо швидше! Я хочу виїхати на відкрите місце й охопити зором усе озеро.

Незабаром путівець вивів їх на верстовий шлях і далі – до громадського вересового пустища, а там з горба – у долину, до величезного синього озера, яке виблискувало під серпневим сонцем.

– Отакої! Дивовижа яка! – крикнув Дік, натягуючи віжки, щоб зупинити Доббі. – Джуліане, давай-но зліземо й підійдемо до води. Дівчата, ходімо!

– Яка краса! – сказала Енн, зістрибуючи з передка червоного фургона. – Негайно треба покупатись!

– Атож, – погодився із сестрою Джуліан.

Дітлахи майнули до своїх фургонів, поскидали свій одяг і вдягли купальники та плавки. А потім, навіть не прихопивши рушників, помчали до берега, аби пірнути в синю прохолоду.

Скраю вода була тепла, а далі, на глибині – приємно холодна. Усі чудово плавали, і наразі радо хлюпались і галасували. Дно було піщане, а вода – чиста як кришталь.

Коли врешті-решт натомилися, вийшли на берег і полягали на теплий пісок. Одразу висохли на сонці. А коли припекло – знов шубовснули у холодну воду й заверещали від задоволення.

– Як чудово буде щодня сюди приходити й купатись! – сказав Дік. – Тіммі, не заважай, коли я на спині плаватиму. Джорджо, йому так само подобається купатись, як і нам.

– Гей, Троттер теж зібрався купатися! – крикнув Джуліан. – Дивіться, він уже підвіз червоний фургон до води. Зараз завезе все у воду, якщо його не спинити!

Діти вирішили влаштувати на березі пікнік, а коней розпрягти – раптом вони схочуть покупатися. Але Троттер і Доббі хотіли передусім пити й стояли по коліна у воді, відганяючи хвостами мух, які дошкуляли їм цілісінький день.

– А де табір циркачів? – запитала Джорджа, коли всі жували сендвічі з шинкою і помідорами. – Щось я їх не бачу.

Діти подивилися уздовж берега, що тягнувся ген до обрію. Аж ось гострозора Джорджа помітила вдалині цівку диму.

– Табір, либонь, там у западині на передгір’ї, – сказала вона. – Мабуть, варто їхати туди, а потім – у гори поза табором.

– Згода, – кивнув Джуліан. – Ще встигнемо з Ноббі перемовитися, вибрати ще до вечора таборище та знайти ферму, щоб купити харчі. Ото Ноббі здивується, коли побачить нас.

Діти поприбирали за собою, запрягли коней і рушили до табору циркачів. Буде ще весело!