Читать книгу П’ятеро тікають разом - Энид Блайтон - Страница 4

Човен Джорджі був майже готовий. Залишалося нанести останній шар фарби. Виглядав він дуже гарно: для човна Джорджа вибрала яскраво-червону фарбу, навіть весла були червоні.

– А після обіду ще не буде готово? – з надією запитала Джорджа човняра Джима.

Джим заперечно похитав головою.

– Ні, панно Джорджо, – сказав він, – ви ж не хочете вимаститися червоною фарбою. Фарба висохне до завтра, не раніше.

Коли човнярі й рибалки називали Джорджину «панна Джорджа», це в усіх викликало усмішку. Місцеві знали, як їй хочеться бути хлопцем, знали також, яка вона відважна й щира. Тому вони, підсміюючись, казали між собою:

«Ну, поводиться вона як хлопець, і, якщо їй подобається, щоб її називали панною Джорджею, а не Джорджиною, то най буде!»

Отож, Джорджина була «панною Джорджею» і з задоволенням розгулювала в джинсах і светрі берегом, веслувала не згірше за хлопця-рибалку й плавала швидше за всіх.

– Тоді попливемо на острів завтра, – сказав Джуліан. – А сьогодні влаштуємо пікнік на пляжі. А потім погуляємо.

Умостившись на піщаному пляжі, діти влаштували пікнік, причому Тімоті дісталася чи не половина їжі. Канапки були не дуже смачні. Хліб черствий, масла замало, а кусні хліба надто грубі. Але Тімоті було байдуже. Він ізжер стільки канапок, скільки в нього влізло, а хвостом вихляв так сильно, що усіх пообсипав піском.

– Тімоті, нумо кинь бешкетувати! У мене вже скрипить на зубах і голова вся у піску! – бурчав Джуліан, укотре струшуючи з себе пісок. Пес натомість іще дужче завихляв хвостом і знову обсипав хлопця піском. Діти розреготалися.

– Тепер ходімо на прохідку, – сказав Дік, схоплюючись на рівні. – Мені треба ноги розім’яти. Куди підемо?

– Ходімо понад кручами – звідти добре видно острів, еге ж? – запропонувала Енн. – Джорджо, а корабель ще там?

Джорджа ствердно кивнула. У дітей з кораблем, що зазнав трощі й лежав на дні, була пов’язана дивовижна пригода. Потужний шторм підняв його на поверхню моря, і він застряг на рифах. Тоді дітям вдалося обнишпорити усі закути на ньому, й вони знайшли старовинну мапу з позначками, де сховано скарб.

– Пригадуєте, як ми знайшли на кораблі стару мапу, як шукали й знайшли золоті зливки? – спитав Джуліан, і очі йому блищали при спогаді про пригоду. – Невже потрощене судно досі не розвалилося?

– Ні, – сказала Джорджа. – Гадаю, що ні. Корабель – на рифах на протилежному боці острова, тож звідси не видно. Але завтра вирушимо на острів і все побачимо на власні очі.

– Авжеж побачимо! – впевнено мовила Енн. – Бідний потрощений кораблик! Боюся, він іще кілька зим не витримає!

Вони пішли по кручах, а Тімоті біг вистрибом попереду. Звідси добре було видно острів і руїни замку, що височіли посередині.

– Онде галяча вежа, – вказала рукою Енн. – А інша вежа обвалилася? Джорджо, поглянь, як галич кружляє навколо вежі!

– Вони щороку там гніздуються, – пояснила Джорджа. – Хіба не пригадуєш, скільки галузок понакидала галич навколо вежі? Ми ще хмиз збирали й розпалили багаття.

– О, я хочу знову посидіти біля багаття! – мрійливо мовила Енн. – Їй-їй! Якщо залишимося там на тиждень, щовечора будемо розпалювати багаття. Джорджо, а ти в мами питала про це?

– Звичайно! – відповіла Джорджа. – Вона загалом не заперечує, але сказала, що ще подумає.

– Не люблю, коли дорослі кажуть, що вони «ще подумають», – наморщила чоло Енн. – Найчастіше це означає, що вони не дозволять, але просто не хочуть це висловити одразу.

– Облиш. Гадаю, мені вона напевне дозволить, – сказала Джорджа. – Кінець кінцем ми тепер старші на цілий рік. Джуліан уже підліток, мені й Діку теж невдовзі виповниться тринадцять. Тільки Енн у нас ще маленька.

– Я не маленька! – обурилася Енн. – Я нічим незгірша за вас. А те, що я молодша за вас, на те нема ради!

– Заспокойся, крихітко, – сказав Джуліан, поплескавши сестричку по спині й зі сміхом дивлячись на її обурене обличчя. – Гей… дивіться! Що там на острові коїться?

Він піддражнював Енн і раптом щось помітив на острові. Усі враз обернулися і втупили очі в острів Кирін. Джорджа скрикнула:

– Лишенько! Там в’ється дим! Звичайно, це дим! Хтось завітав на мій острів!

– На наш острів, – виправив її Дік. – Неймовірно! Може, це дим якогось пароплава з того боку острова. Просто пароплава нам не видно. Але я закладаюсь, що це димить пароплав. Бо, чесно кажучи, кому потрібен цей острів, окрім нас? Про нього вже ніхто й не пам’ятає.

– Якщо тільки хтось є на моєму острові, – почала Джорджа дуже сердито й грізно, – якщо хтось там є, я… я…

– Зараз ти вибухнеш і відлетиш з димом! – засміявся Дік. – Заспокойся… його вже нема. Я впевнений, це просто пароплав випускав дим або пару – щось такого.

Діти ще якийсь час спостерігали за островом Кирін, але диму більше не було.

– Якби мій човен був готовий! – нетерпляче зауважила Джорджа. – Я попливла б туди сьогодні ж після обіду! Я ладна піти забрати човен, навіть якщо фарба ще не висохла.

– Не кажи дурниць, – сказав Джуліан. – Ти ж знаєш, яку нам влаштують прочуханку, якщо ми повернемося додому, забруднені яскраво-червоною фарбою. Ну, Джорджо, будь хоч трішки розважливою.

Джорджа полишила свій задум. Вона стежила, чи не з’явиться пароплав з того або іншого боку острова, чи зайде в бухту, та ба.

– Мабуть, кинув кітву там, – сказав Джуліан, дивлячись на свій наручний годинник. – Час на підвечірок. Сподіваюся, Джорджо, твоя мама вже встала. Набагато приємніше, коли вона сидить за столом.

– Я теж на це сподіваюся, – мовила Джорджа. – Ходімо, час повертатися!

Діти рушили додому. Дорогою вони поглядали на острів Кирін, але бачили там тільки галич та чайок, що мріяли в небі. Ні сліду диму! Тож, напевно, то був пароплав!

– Однаково завтра я туди попливу й подивлюся, – заявила Джорджа. – Якщо на моєму острові мандрівники, я їх звідти відпроваджу.

– На нашому острові, – виправив кузину Дік. – Сподіваюся, Джорджо, ти пам’ятаєш, що обіцяла розділити його між усіма нами?

– Атож… я його розділила на всіх, – підтвердила Джорджа, – а проте я не можу позбутися відчуття, що це досі мій острів. Ходімо! Я зголодніла.

Діти повернулися до Кирін-котеджу. Вони пройшли через передпокій до вітальні й, на превеликий подив, побачили там Едґара, який читав одну з книжок Джуліана.

– Ти що тут робиш? – запитав Джуліан. – І хто дозволив тобі брати мої книжки?

– Я ж не роблю нічого поганого, – лінькувато відповів Едґар. – Якщо мені схотілося трохи почитати в тиші, що ж тут такого?

– Ось прийде батько і побачить, як ти тут розвалився, – сказала Джорджа. – Ще б надумав увійти до його кабінету, то начувався б!

– А я там був, – несподівано мовив Едґар. – Бачив дивоглядні інструменти, з якими він працює.

– Як ти насмілився! – побілівши від гніву, вигукнула Джорджа. – Навіть нам не дозволяють заходити до татового кабінету! А вже чіпати його речі – й поготів!

Джуліан із цікавістю роздивлявся Едґара. Він не міг зрозуміти, з чого б цей куховарчин син раптом став таким зухвалим.

– Джорджо, де твій батько? – запитав він. – Гадаю, краще нехай він дає раду із цим хлопчиною.

– Кличте його, якщо хочете, – сказав Едґар, розвалившись у фотелі і в дошкульний спосіб гортаючи книжку Джуліана. – Він не прийде.

– Що ти хочеш цим сказати? – несподівано стривожилась Джорджа. – Де моя мама?

– Клич її теж, якщо хочеш, – з підступною посмішкою відповів Едґар. – Ну ж бо! Клич!

Дітям раптом стало лячно. Що Едґар мав на думці? Джорджа майнула нагору до кімнати матері, гукаючи на повен голос:

– Мамо! Мамо! Де ти?

Але ліжко матері було порожнє. Не застелене, але порожнє. Джорджа оббігала всі інші відпочивальні, відчайдушно гукаючи:

– Мамо! Мамо! Тату! Де ви?

Ніхто не відгукнувся. Побіліла Джорджа спустилася вниз. Едґар усміхнувся до неї.

– Ну, що я тобі казав? Я ж говорив, можете звати кого завгодно, ніхто не прийде.

– Де мої батьки? – тремтячим голосом запитала Джорджа. – Кажи зараз же!

– Сама пошукай, – нахабно мовив Едґар.

Тут пролунав гучний ляпас, і Едґар схопився на рівні, тримаючись за ліву щоку. Це Джорджа кинулася на нього й щосили дала йому мордаса. Едґар замахнувся, щоб дати їй ляпаса, але Джуліан затулив собою Джорджу.

– Ти не посмієш ударити Джорджу, – сказав він. – Вона дівчина. Якщо хочеш битися, бийся зі мною!

– Ніяка я не дівчина і сама можу захистити себе! – закричала Джорджа, намагаючись відсунути Джуліана. – Я битимуся з Едґаром і поб’ю його, ось побачите!

Проте Джуліан не пускав її. Едґар почав бочком пробиратися до дверей, але тут на його шляху став Дік:

– Хвилиночку, доки ти не пішов – де наші дядько й тітка?

– Гр-р-р-р-р-р, – раптом загарчав Тіммі так загрозливо, що Едґар із жахом дивився на нього. Пес ощерив ікла, шерсть на шиї дибилась. Вигляд у нього був страшний.

– Тримай пса! – мовив Едґар тремтячим голосом. – Він зараз кинеться на мене.

Джуліан узяв Тіма за нашийник.

– Заспокойся, Тіме! – сказав він. – А тепер, Едґаре, відповідай на наше запитання мерщій, бо пошкодуєш.

– Ну, власне, тут розповідати нічого, – мовив Едґар, поглядаючи скоса на Тімоті. Потім зиркнув на Джорджу й продовжив: – Твоїй матері раптом стало дуже зле… почалися сильні болі отут… викликали лікаря й відвезли її до лікарні, а твій батько поїхав з нею. От і все.

Джорджа опустилася на канапу, обличчя її ще більше зблідло, й почувалася вона зовсім кепсько.

– О, – сказала вона, – бідна моя ненечка! Не треба було мені сьогодні йти з дому! Лишенько, як же нам дізнатися, що сталося!

Едґар тим часом вислизнув з кімнати, прикривши за собою двері, щоб Тіммі за ним не погнався. Двері до кухні він теж зачинив із грюканням. Засмучені й розгублені діти перезиралися. Бідолашна Джорджа! Бідолашна тітка Фенні!

– Десь має бути записка, – здогадався Джуліан і розгледівся по кімнаті. Справді, за раму великого дзеркала було закладено листа, адресованого Джорджі. Джуліан передав листа дівчині. Лист був від батька Джорджі.

– Читай швидше, – сказала Енн. – Моя люба, який жахливий початок канікул!