Читать книгу П’ятеро тікають разом - Энид Блайтон - Страница 6

Пані Стик увечері сильно роздратувалася й не приготувала вечерю. Джуліан пішов дізнатися, що можна поїсти, але виявив, що двері на кухню замкнуті.

Він повернувся до друзів похмурий, бо усі були дуже голодні.

– Вона замкнула двері, – сказав він. – Мерзенна істота! Схоже, у нас вечері не буде.

– Доведеться почекати, поки вона піде спати, – мовила Джорджа. – Тоді ми спустимося вниз і понишпоримо в коморі – подивимося, що там є.

Діти повкладалися у ліжка голодні. Джуліан прислухався, коли пані Стик і Едґар теж ляжуть. Почувши, що вони піднімаються сходами, і впевнившись, що двері їхніх відпочивалень закриті, він тихцем прослизнув на кухню. Там було темно, і Джуліан уже хотів увімкнути світло, як раптом почув чиєсь важке дихання. Хто б це міг бути? Невже Смердюк? Ні, це не собака. Схоже, що це людина.

Розгублений і трохи зляканий, Джуліан стояв, тримаючи руку на вимикачі. Навряд чи це грабіжник, бо грабіжники не сплять у будинку, який мають намір пограбувати. І це не пані Стик, і не Едґар. Тоді хто?

Він вмикнув світло. Кухню осяяло яскравим світлом, і Джуліан вирячився на маленького чоловіка на канапі. Чоловік міцно спав, розтуливши рота.

Не вельми приємне видовище. Чоловік кілька днів не голився: щоки й підборіддя були синяво-чорні. А ще довше він не мився: руки, нігті чорні. Волосся скуйовджене, а ніс – як у Едґара.

«Напевно, татко Едґара, – подумав Джуліан. – Огидне видовисько! З такими батьками у бідолахи Едґара було мало шансів стати порядною людиною».

Чоловік хропів. Джуліан не знав, на яку стати: і в комору кортіло проникнути, і не хотілося розбуркати прибульця й здійняти галас. Казна-як його спекатись, та й тітка з дядьком цілком могли домовитися з пані Стик про те, що її чоловік міг би заходжати сюди, хоча це й малоймовірно.

Джуліан був дуже голодний. Думка про смакоту в коморі спонукала його вимкнути світло і в темряві пробратися туди. Нарешті він відчинив двері в комору. Помацав по полицях. Овва! Щось схоже на пиріг. Узяв і понюхав. Пахло м’ясом. Пиріг з м’ясом – чудова знахідка!

Ще помацав по полиці й наштовхнувся на тарілку з чимось схожим на тарт[1] із джемом – кругле, пласке, посередині щось липке. Ну, пирога з м’ясом і тартів з джемом цілком вистачить для чотирьох голодних друзів!

Джуліан узяв м’ясний пиріг і тарілку з тартами й почав обережно вибиратися з комори. Двері причинив ногою і попрямував до виходу з кухні.

Але в темряві пішов не в той бік і, на своє нещастя, наштовхнувся на канапу! Від поштовху один тарт упав. І – треба ж так! – просто до розкритого рота сплячого, через що той одразу прокинувся.

«Хай йому біс!» – подумки вилаявся Джуліан і почав тихенько задкувати, сподіваючись, що чоловік повернеться на інший бік і знову засне. Проте липкий тарт з джемом ковзнув по підборіддю чоловікові, і той з несподіванки схопився і сів.

– Хто тут? Це ти, Едґаре? Що ти тут робиш?

Джуліан мовчки посувався боком у напрямку, де нібито знаходилися двері. Чоловік підвівся й потягнувся рукою туди, де, на його думку, знаходився вимикач. Знайшов, увімкнув його і, вкрай уражений, вирячився на Джуліана.

– Ти що тут робиш? – запитав він.

– Саме це я хотів запитати у вас, – спокійно відповів Джуліан. – Що ви тут робите? Чому спите на кухні мого дядька?

– На це я маю повне право, – сказав чоловік грубим голосом. – Моя дружина працює тут куховаркою. Моє судно сьогодні пришвартувалося в порту, а я у відпусковій. Твій дядько і моя дружина домовилися, що я можу приходити сюди. Зрозумів, хлопчиську?

І тут Джуліан злякався не через «хлопчиська», а через те, що відтепер їм доведеться мати справу не тільки з пані Стик та Едґаром, але й з паном Стиком. По всьому виходило так.

– Я обов’язково перепитаю про це дядька, коли він уранці зателефонує, – рішучо мовив Джуліан. – А тепер пропустіть мене, будь ласка, я хочу піти нагору.

– Овва! – вигукнув пан Стик, запримітивши в руках Джуліана м’ясний пиріг і тарти з джемом. – Отакої! Поцупив з комори? Гарно втнув, як на мене!

Джуліан не збирався сперечатися з паном Стиком, який почувався господарем становища.

– Відійдіть, – сказав хлопець. – Я побалакаю з вами вранці, після дзвінка дядька.

Але пан Стик, здавалося, й не думав пропускати Джуліана. Цей огидний недоросток, не набагато вищий за Джуліана, й далі блокував вихід із саркастичною усмішкою на неголеному обличчі.

Джуліан склав губи і свиснув. Щось гупнуло на поверсі над головою. Це Тімоті зістрибнув з ліжка Джорджі. Потім почувся тупіт його лап по сходах і по коридору. Тіммі ось-ось мав з’явитися!

Вже на порозі пес унюхав запах пана Стика, шерсть на ньому здибилася, він вищирився й загарчав. Пан Стик квапливо відійшов з порога й захряснув двері перед самим носом Тіммі. А сам осміхнувся до Джуліана:

– Ну, й що далі?

– Хочете почути? – розпалився Джуліан. – Я шпурну цей смачний соковитий пиріг у ваше усміхнене обличчя!

Він уже розмахнувся, аж раптом пан Стик підняв руки:

– Не роби цього. Я ж шуткую. І смачного пирога з м’ясом шкода. Можеш іти собі нагору, якщо так хочеться!

Чоловік відійшов до канапи. Джуліан відчинив двері, й Тімоті вбіг із гарчанням до кухні. Пан Стик відчув небезпеку.

– Забери від мене цього бридкого псяюху! – бовкнув він. – Я не люблю собак.

– Чому ж тоді ви не спекаєтеся Смердюка? – запитав Джуліан. – Ходімо, Тіммі! Дай йому спокій. Він не вартий того, щоб на нього гарчали.

Джуліан піднявся сходами, і Тіммі крокував за ним по п’ятах. Не розуміючи, що сталося, діти оточили їх, бо чули голоси внизу. Вони реготали, коли Джуліан розповів, як він мало не жбурнув пиріг у пана Стика.

– Було б йому по заслузі, – сказала Енн, – хоча й було б шкода, бо нам би тоді пирога не дісталося. Хоч пані Стик і непереносна, але куховарити вона вміє. Пиріг – смакота!

Діти з’їли і пиріг, і тарти. Джуліан розповів їм про пана Стика і про його відпускову з корабля.

– Троє Стиків – це вже забагато, – замислено мовив Дік. – Шкода, що ми не можемо їх спекатися і самим дбати про себе. Джорджо, не могла б ти завтра поговорити з батьком і переконати його позбутися цих Стиків та дозволити нам самим порядкувати?

– Спробую, – сказала Джорджа. – Але ж ти його знаєш – з ним страшенно важко сперечатися. Проте я спробую. Господи, як я хочу спати! Ходімо, Тіммі, час іти у ліжко! Ляжеш у мене в ногах. Я тепер пастиму тебе очима, щоб жахливі Стики тебе не отруїли.

Незабаром четверо дітей, втамувавши голод, мирно спали. Вони не боялися, що хтось зі Стиків зайде до їхніх кімнат, бо знали, що Тіммі їх і розбудить, і попередить. Пес був для них найнадійнішою вартою.

Уранці сніданок, який подала пані Стик, вельми здивував дітей.

– Гадаю, вона знає, що твій батько, Джорджо, дзвонитиме, – зауважив Джуліан, – і хоче, щоб у нас не було нарікань. Коли він казав, що зателефонує? Здається, о дев’ятій? Зараз пів на дев’яту. Ще встигнемо збігати на пляж і повернутися.

Отже, всі п’ятеро вийшли з дому, не звертаючи уваги на Едґара, який уже стояв у садку поза домом, готовий викривлятися. Дивлячись на нього, діти не могли позбутися думки, що він несповна розуму. Та й поводився він зовсім не так, як належить ровесникові Джуліана.

Діти повернулися за десять дев’ята.

– Будемо сидіти у вітальні й чекати на дзвінок, – сказав Джуліан. – Не можна допустити, щоб пані Стик підійшла до телефону першою.

Але, як на те, підходячи до будинку, вони почули, що пані Стик уже розмовляє по телефону в передпокої!

– Авжеж, – почули вони її голос, – усе гаразд. З дітьми я впораюся, хоча іноді вони й комизяться. Атож, звичайно! На щастя, мій чоловік приїхав – він у відпусковій і допомагає мені по господарству. Ні про що не турбуйтеся, залишайтеся там скільки треба. Я тут впораюся.

Джорджа влетіла до передпокою і, шаленіючи, вихопила слухавку з рук пані Стик.

– Татку, це я, Джорджа! Як мама? Кажи швидко!

– Погіршення нема, Джорджо, – відповів той. – Але нічого певного до завтра відомо не буде. Мені було приємно почути від пані Стик, що у вас все гаразд. У мене й так тут багато хвилювань і турбот, і мені приємно буде передати мамі, що у вас усе добре та що в Кирін-котеджі все до пуття.

– Але це не так! – розпалилася Джорджа. – Не так! Усе тут жахливо! Чи не можна прибрати Стиків, аби ми самі поралися?

– Боже милостивий, звісно, ні! – сказав здивований і роздратований батько. – Нічого не вигадуй! Я ж сподівався, Джорджо, що ти будеш розсудливою і люб’язною. Я мушу сказати…

– Поговори з ним ти, Джуліане, – безпорадно мовила Джорджа й передала слухавку Джуліану. Хлопець притулив її до вуха і вимовив своїм чистим голосом:

– Доброго ранку! Це Джуліан. Я радий, що тітці не гірше.

– Але їй погіршає, якщо вона дізнається, що у Кирін-котеджі не все гаразд, – сказав дядько Квентін з відчаєм у голосі. – Чи не можеш ти приборкати Джорджу, щоб вона не робила дурниць? Боже, хіба їй важко тиждень-два пожити спокійно зі Стиками? Скажу тобі відверто, Джуліане, я не звільнятиму їх у свою відсутність – я хочу, щоб у домі був лад, коли я привезу твою тітку назад. Якщо ви не можете з ними порозумітися, то, може, вам слід поговорити зі своїми батьками, аби вони забрали вас додому на решту канікул. Але Джорджа з вами не поїде. Вона залишиться у Кирін-котеджі. Це моє останнє слово.

– Проте… – почав Джуліан, міркуючи, яким чином заспокоїти норовливого дядька. – Я повинен вам сказати, що…

Але на іншому кінці дроту почувся відбій. Дядько Квентін поклав слухавку. Розмова була закінчена. Лиха година! Джуліан зціпив зуби й похмуро подивився на друзів:

– Він не схотів слухати. Відключився саме тоді, коли я хотів щось йому пояснити!

– Так вам і треба! – долинув грубий голос пані Стик з іншого кінця передпокою. – Знайте своє місце. Я залишуся тут за розпорядженням вашого дядька. І поводьтеся, як личить, бо вам буде гірше.