Читать книгу Співдружність - Енн Патчетт - Страница 2

Свято з нагоди хрестин пішло шкереберть, щойно з’явився Альберт Казенс із пляшкою джину. Фікс привітно осміхався, відчиняючи йому двері, та усмішка так і застигла на його обличчі, а тим часом мозок гарячково намагався провести необхідні паралелі та зрозуміти, хто перед ним: так, на порозі стояв Альберт Казенс, який працює в окружній прокуратурі. За останні півгодини Фіксові довелося разів двадцять відчиняти двері, щоб привітати та впустити гостей – сусідів, друзів, служителів із церкви, сестру Беверлі, всіх своїх братів та їхніх родичів, своїх колег – буквально увесь штат їхнього поліційного відділка, а от кого менш за все він сподівався побачити тут – то це Казенса. Кілька тижнів тому Фікс поцікавився у дружини, чому вона вважає, що їм треба запросити на хрестини усіх, з ким вони хоча б мимохідь знайомі, на що вона і запропонувала йому самому проглянути список запрошених та вказати, кого слід викреслити. На список він тоді так і не глянув, але якби дружина зараз стояла поряд із ним коло дверей, то він би напевне вказав пальцем на чоловіка на порозі і сказав: «Його». Не те, щоб Альберт Казенс йому не подобався – він ледве його знав, а це вже була доволі вагома причина, щоб його не запрошувати. Фіксові навіть спало на думку, що Казенс, можливо, прийшов до нього, щоб поговорити про якусь справу по роботі. Раніше такого ніколи не траплялося, але як іще можна було це пояснити? Кілька гостей прогулювалися по садочку перед будинком. Фікс не знав, приїхали вони із запізненням чи то вирішили піти раніше додому, а чи просто вийшли подихати свіжим повітрям, бо в будинку було вже стільки народу, що будь-який пожежник одразу наклав би штраф за порушення правил протипожежної безпеки. А от у чому Фікс був упевнений, то це в тому, що Казенс прийшов сюди без запрошення, сам, із пляшкою у пакунку.

– Вітаю, Фіксе, – простягаючи руку для вітання, промовив заступник окружного прокурора Альберт Казенс, одягнений у костюм із краваткою.

– Привіт, Але, – відповів Фікс, сумніваючись, чи того й справді називають Алом у повсякденному спілкуванні. – Я радий, що ти зміг прийти.

Він трохи заміцно потиснув простягнуту йому руку і впустив гостя до будинку.

– Я зовсім ненадовго, – заявив Казенс, прискіпливо оглядаючи юрбу гостей, немовби підозрюючи, що для нього може не знайтися місця.

Вечірка вже йшла на спад, більшість маленьких трикутних канапок зникла з таць, як і половина печива. Скатертина на столі під чашею з пуншем була мокрою та рожевіла плямами.

Фікс відступив у бік, щоб дати гостеві дорогу.

– Проходь, будь ласка, – запросив він.

– Я не міг не прийти.

Ще й як міг, адже на хрестинах у церкві його не було.

З окружної прокуратури Фікс запросив лише Діка Спенсера. Дік сам колись був копом, навчався в юридичній школі на вечірньому відділенні, зробив кар’єру в прокуратурі, нічим не підкреслюючи своєї зверхності у ставленні до колег. Не мало ніякого значення те, що Дік їздив на відомчому автомобілі прокуратури, чи те, що йому доводилося виступати перед суддею, – ніхто не сумнівався, звідки він вийшов. Що ж до Казенса, то тут була зовсім інша справа: той був юристом, як і всі інші – окружні прокурори, юристи з центрального поліційного департаменту, експерти – свої хлопці, якщо їм щось від тебе треба, але ніколи не запросять звичайного поліціянта випити разом; а якщо таке трапляється, то лише тому, що вони вважають, що той від них залежить. Окружні прокурори – це ті, хто смалить твої цигарки, не маючи власних, бо вони, мовляв, намагаються кинути палити. Справжні копи – ті, що товклись у вітальні та в їдальні або висипали на двір за будинком під мотузкою для сушіння білизни, напнутою між двома апельсиновими деревами, – не намагалися кинути палити. Вони пили холодний чай, змішаний з лимонадом, та смалили як паровози.

Альберт Казенс простяг пакунок Фіксові, той заглянув усередину. Там була пляшка джину, дуже велика. Інші принесли на подарунок молитовники, перламутрову вервицю для розарію чи кишенькову Біблію у білій дитячій обкладинці з позолоченим обрізом сторінок. П’ятеро колег, точніше їхні дружини, скинулися й купили синій емалевий хрестик на ланцюжку з малесенькою перлиною в центрі, дуже гарний, на майбутнє.

– Ну, то в тебе хлопчик та дівчинка?

– Дві дівчинки.

Казенс стенув плечима:

– Що тут вдієш?

– Та нічого, – відповів Фікс і зачинив двері. Беверлі наказала йому залишити двері відчиненими, щоб провітрити приміщення. Це ще раз доводило: вона зовсім не розуміється на браку гуманності в чоловіків. Немає значення, скільки людей у тебе вдома, – ніхто не залишає дверей житла навстіж.

З кухні визирнула Беверлі. Між ними було щонайменш тридцять чоловік – увесь клан Мелоїв, усі Де Матеос, кілька хлопчиків-прислужників із церкви, що порпалися в залишках печива, – та Беверлі не можна було не помітити. Ще б пак, у тій жовтій сукні!

– Фіксе! – покликала вона, намагаючись перекричати гамір, що панував навколо.

На її поклик першим повернув голову Казенс, і саме Казенс кивнув їй у відповідь.

Мимоволі Фікс випростався, але момент уже було згаяно.

– Почувайся як удома, – сказав він заступникові окружного прокурора і вказав на групу детективів, що юрмилися за розсувними скляними дверима, все ще у піджаках. – Ти тут багатьох знаєш.

Можливо, то була правда, а може і ні. Казенс напевне не знав господаря дому. Фікс повернувся, намагаючись пройти крізь юрбу гостей, і ті розступилися, пропускаючи його, поплескуючи по плечу, ручкаючись і вітаючи. Він намагався не наступити на дітлахів, що гралися на підлозі їдальні, вдаючи із себе тигрів: кралися та повзали під ногами у дорослих; серед них була і його чотирирічна донька Керолайн.

У кухні було повно жінок, які сміялися та голосно перемовлялися між собою, але ніхто не намагався допомагати, за винятком сусідки Луїс, що якраз витягувала з холодильника їжу. Найкраща подруга Беверлі, Воліс, дивлячись у боковину блискучого хромованого тостера, як у люстерко, підфарбовувала собі губи. Воліс була надмір худорлява та надто засмагла, а коли чепурилася, то завжди заяскраво фарбувала губи. Мати Беверлі сиділа за обіднім столом, тримаючи на руках немовля. Дівчинку вже переодягли: зняли з неї довгу мереживну сукенку для хрестин і вбрали в накрохмалену білу сукню з жовтими квітами, вишитими навколо шиї, як ту наречену, що вдягає вбрання для подорожі наприкінці весільної церемонії. Жінки в кухні по черзі товклися навколо дитини, немовби їх основною роботою було забавляти її до прибуття волхвів. Але дівчинку це не тішило. Її блакитні оченята посоловіли від утоми. Вона збайдужіло дивилась у простір. Уся ця метушня з приготуванням канапок та прийманням подарунків – занадто для дівчинки, якій ще не виповнилося й року.

– Ви тільки погляньте, яка вона гарненька, – примовляла теща Фікса, не звертаючись ні до кого конкретно та погладжуючи немовля по пухкій щічці.

– Фіксе, – звернулася Беверлі до чоловіка, – у нас немає льоду.

– Але ж то було завдання твоєї сестри, – відповів Фікс.

– Отже, вона його не виконала. Можеш попросити когось із хлопців, щоб сходили й купили? Надто спекотно, щоб святкувати без льоду.

Вона зав’язала фартух на шиї, але не на талії. Намагалася не зім’яти сукні. Кілька пасом світлого волосся вибилися із зачіски і падали їй на очі.

– Якщо вона вже не принесла льоду, то могла хоча б прийти сюди й допомогти тобі з канапками!

Промовляючи це, Фікс дивився прямо на Воліс, але Воліс лише закрила губну помаду і не звернула на його слова жодної уваги. Фікс вважав, що таким чином допомагає Беверлі, адже в неї так багато роботи. Глянувши на неї, будь-хто подумав би, що вона з тих, хто замовляє їжу для вечірок у службах доставки, а сама зручненько сидить на дивані, тимчасом як хтось інший розносить таці зі стравами.

– Боні така рада, що бачить одразу стількох копів у одній кімнаті! Як можна сподіватися, що вона зараз думає про канапки?! – відповіла Беверлі, на якусь мить припинивши викладати на блюдо м’який сир та огірки й зиркнувши на пакунок у руці Фікса.

– Що там у тебе в пакунку?

Фікс вийняв джин, і дружина, на його подив, уперше всміхнулася до нього за цілий день, а може – за цілий тиждень.

– Скажи тим, кого ти пошлеш у магазин, – промовила Воліс, раптом виявляючи цікавість до їхньої розмови, – щоб купили тоніку.

Фікс відповів, що він сам сходить по лід. Далі вниз вулицею була невеличка крамниця, і його тішила можливість ненадовго вислизнути з домівки. Відносна тиша, що панувала довкола, упоряджені бунгало з чепурними зеленими галявинами, легкі тіні пальм та аромат апельсинових квіток укупі зі запахом запаленої цигарки, яку він із задоволенням курив, – усе це заспокоювало Фікса. Його брат Том запропонував допомогти, і тепер вони йшли разом у товариському мовчанні. Том та його дружина Беті мали вже трьох дітей, усі дівчата; вони жили в Ескондідо, де Том працював у протипожежному відділку. Фікс міркував над тим, як швидко плине життя, коли стаєш дорослим та з’являються діти: тоді в тебе вже не так багато часу, як тобі думалося. Останнього разу брати зустрічались у батьків, коли всі гуртом ходили на Різдвяну службу до церкви, а ще раніше – мабуть, в Ескондідо, на хрестинах Ерін. Повз них проїхав кабріолет «Санбім», і Том промовив:

– Оце так машина!

Фікс кивнув у відповідь і пожалкував, що не побачив автівку першим. Тепер треба думати, як підтримати розмову. У крамниці вони купили чотири пакунки льоду та чотири пляшки з тоніком. Хлопець на касі запитав, чи не треба їм лайма, але Фікс заперечно похитав головою. Вони в Лос-Анджелесі, а зараз червень. Хто тут о цій порі купує лайм? Фікс не звірявся з годинником, коли вони вийшли з дому, але в нього було добре відчуття часу. Як і в усіх копів. Їх не було хвилин двадцять, максимум – двадцять п’ять. Зовсім мало для того, щоб щось змінилось, а втім, коли вони повернулися, двері парадного входу були розчахнуті навстіж, а на подвір’ї вже нікого не було. Том не помітив ніякої розбіжності, адже він був пожежником. Якщо в повітрі не чути смороду диму – значить, на їхню думку, все гаразд. У будинку все ще було сила-силенна народу, але стало значно тихіше. Перед початком вечірки Фікс увімкнув радіо, і вперше за увесь цей час зміг розчути уривки музики. Діти вже не повзали по підлозі у їдальні, і здавалося, що ніхто не переймався тим, куди вони поділися. Вся увага присутніх була зосереджена на відчинених дверях кухні, куди саме й прямували брати Кітінґи з льодом. Напарник Фікса Ломер чекав на них, він хитнув головою у напрямку юрби.

– Ви повернулися саме вчасно, – сказав він.

Уже до того, як вони пішли, в кухні була тиснява, але тепер туди набилося втричі більше народу, переважно чоловіки. Ні матері Беверлі, ні немовляти не було й сліду. Беверлі стояла біля раковини і тримала у руці великий ніж для нарізання м’яса. Вона розтинала навпіл апельсини з величезної купи на столі, тимчасом як двоє юристів з окружної прокуратури Лос-Анджелеса, Дік Спенсер та Альберт Казенс, без тісних піджаків і краваток, закотивши рукава сорочок вище ліктів, чавили половинки апельсинів двома металічними сокодавилками. Їхні обличчя розпашіли та спітніли, а відкриті комірці якраз почали темніти; вони так старалися, немовби безпека всього міста залежала від того, як вони роблять апельсиновий сік.

Сестра Беверлі Боні цього разу виявила неабияку готовність допомогти: вона зірвала з Діка Спенсера окуляри й заходилася терти їх рушником для посуду, не зважаючи на те, що десь у юрбі гостей була його тямуща та дієздатна дружина. Це сталося саме тієї миті, коли Дік, якому очі заливав піт, побачив Фікса й Тома і попросив льоду.

– Лід! – гукнула Боні, і дуже слушно, бо було жарко немов у пеклі, а лід – то було якраз те, що треба. Вона кинула рушник, вихопила з рук Тома два пакунки з льодом і поставила їх у раковину, зверху на акуратно нарізані порожні половинки апельсинів. Потім забрала пакунки у Фікса. Адже лід – то було її завдання.

Беверлі припинила нарізати апельсини.

– Якраз вчасно, – мовила вона, занурила паперянку у відкритий пластиковий пакунок, виловила три чималі кубики льоду, немовби задаючи собі ритм. Далі долила напій із повного дзбана – половину джину, половину апельсинового соку. Відтак налила ще одну і ще – паперянки з напоями швидко передавалися крізь кухонні двері у нетерплячі руки гостей.

– Я приніс ще й тонік, – сказав Фікс, поглянувши на пакунок, який він досі тримав у руці. Він ні на що не нарікав, та все ж йому було прикро відчувати, що за той короткий час, поки вони з братом ходили до крамниці, їх ніби відсунули на другий план.

– Краще апельсиновий сік, – відповів Альберт Казенс, що припинив роботу лише на хвилинку, щоб випити напій, який запропонувала йому Боні. Боні, яка до цього очей не зводила з копів, тепер зосередила усю свою увагу на двох прокурорах.

– До горілки, – заперечив йому Фікс, – для приготування «викрутки». Це всім відомо.

Проте Казенс лише похитав головою у відповідь цьому невірі, що ставив під сумнів його слова, і саме тієї миті Беверлі простягнула своєму чоловікові напій. Цілому світові було очевидно: між нею та Казенсом виникло якесь особливе порозуміння, щось на кшталт відомого лише їм двом коду. Фікс тримав у руці паперянку з напоєм та пильно дивився на непроханого гостя. В його оселі зараз були три його брати, безліч міцних здорованів із поліційного відділка Лос-Анджелеса, священик, який організовував суботній збір коштів для дітей з малозабезпечених родин, – усі вони виступили б на його боці, якби довелося випхати за двері одного заступника окружного прокурора.

– Будьмо, – неголосно промовила Беверлі, не як тост, а як вказівку, і Фікс, усе ще ображений, перехилив паперянку.

Отець Джо Майк сидів на землі, обпершись спиною об стіну Кітінґового будинку та знайшовши собі невеличку ділянку в затінку. Паперянку з коктейлем із апельсинового соку та джину він поставив собі на коліно, обтягнуте форменими чорними штаньми. Штаньми священика. Паперянка була вже третьою чи четвертою, він не пам’ятав точно, та й не дуже цим переймався, адже напою у них було всього по кілька крапель. Він намагався подумки підготувати свою проповідь для недільної служби. Йому хотілося розповісти пастві – тим небагатьом парафіянам, кого не було на святкуванні у Кітінґів, – про те, як саме тут, сьогодні, повторилося Христове диво з хлібами та рибою, але йому не вдавалося вилучити з розповіді випивку. Священик не вірив, що він сам був очевидцем дива, ніхто б про це навіть не подумав, але перед ним було бездоганне пояснення того, як таке диво могло статися в часи Христа. Це правда, що пляшка джину, яку приніс із собою Альберт Казенс, була велика, але нею аж ніяк не можна наповнити всі ті паперянки з коктейлем, та ще й не раз, щоб пригостити понад сотню гостей, що тепер танцювали у кількох метрах від Джо Майка. І навіть якщо недавно обірвані гілки апельсинових дерев на задньому подвір’ї доти ламалися від фруктів, їх би все одно не вистачило, щоб наситити усю юрбу запрошених. Традиційно вважають, що не можна змішувати апельсиновий сік із джином, а тут – хто ж бо думав, що на вечірці з нагоди хрестин будуть подавати міцні напої? Якби Кітінґи просто поставили пляшку у бар, то ніхто би про неї більше й не згадав. Але Фікс Кітінґ дав пляшку дружині, яка надто нервувалася, щоб організувати гарну вечірку, а тому потребувала невеличкого ковтка коктейлю для розрядки; а оскільки вона потребувала ковтка коктейлю, то з волі Господа усі присутні приєдналися до неї. З багатьох поглядів – то було диво Беверлі Кітінґ. Альберт Казенс – той, що приніс джин, – також був до нього причетний, бо він запропонував приготувати коктейль. Альберт Казенс сидів поруч із отцем Джо Майком кілька хвилин тому та розповідав йому про те, що він родом із Вірджинії, мешкає в Лос-Анджелесі вже протягом трьох років, але ніяк не може звикнути до безлічі цитрусових на деревах. Берт (він попросив священика, щоб той так називав його) виріс на заморожених концентратах, які змішувалися з водою у глеках і, як він тепер уже зрозумів, не мали нічого спільного зі справжнім апельсиновим соком. Тепер його діти, не замислюючись, п’ють щойно вичавлений апельсиновий сік, як він колись у дитинстві пив молоко. Вони чавлять його з апельсинів, які зривають прямісінько з дерева у власному садку. Берт помічав, як у його дружини Терези на правому передпліччі наростають м’язи від постійного чавлення апельсинів на сік, тимчасом як діти тримають наготові склянки та просять ще та ще. «Їм тільки апельсинового соку й подавай», – сказав Берт. Вони пили сік на сніданок із вівсянкою, Тереза заморожувала його у формочках для льоду і потім давала їм ті кубики соку на полуденок, а ввечері вони з Терезою додавали їх разом із льодом до горілки, бурбону чи джину. Здається, ніхто цього не розумів: немає значення, що до нього додавати, важливий лише сам сік.

– Жителі Каліфорнії забувають про це, бо вони розбалувані, – заявив Берт.

– Це правда, – мусив визнати отець Джо Майк, тому що він виріс в Оушенсайді. Він поки ще не уявляв собі, як далеко може зайти цей чоловік у своїх міркуваннях про апельсиновий сік.

Священик, думки якого блукали, немов євреї у пустелі, намагався знову зосередитися на проповіді: Беверлі Кітінґ підійшла до бару з напоями, який вона не поповнювала для вечірки з нагоди хрестин, і знайшла в ньому півпляшки джину, майже повну пляшку горілки, пляшку текіли, яку брат Фікса Джон привіз їм у вересні з Мексики і яку вони так і не відкоркували, бо не знали, як саме слід пити текілу. Вона принесла ті пляшки до кухні; тоді сусіди, які жили поряд із ними, й сусіди, що жили через дорогу, та ще троє з тих, котрі мешкали біля Втілення Христа, запропонували піти додому й поглянути, що є в їхніх барах, а коли повернулися, то принесли не лише пляшки, а й апельсини. Біл та Сюзі повернулися з наволочкою, наповненою фруктами, і заявили, що можуть принести ще три напірники. Та на цьому внесок сусідів у вечірку не закінчився. Інші гості наслідували їхній приклад, побігли додому, обтрусили власні дерева та полиці з алкогольними напоями. Вони несли свої щедрі дарунки в кухню Кітінґів, аж поки кухонний стіл не почав скидатися на шинквас, а обідній – на кузов вантажівки з фруктами.

Хіба ж то не було справжнє диво? Не так, як Христос вийняв фуршетний стіл зі свого святого рукава та запросив усіх розділити з ним хліб і рибу? Проте люди, які принесли у своїх сап’янових сумках, може, трохи більше, ніж їм було треба для власної сім’ї, але, вочевидь, не достатньо, щоб нагодувати юрму, діяли у своїй безмежній щедрості, натхненні прикладом їхнього учителя та його апостолів. А може, на цій вечірці з нагоди хрестин вони діяли під впливом щедрості Беверлі Кітінґ? Або під впливом її вигляду в тій чудовій жовтій сукні, коли її світле волосся, складене у високу зачіску зі шпильками, відкривало ніжну шию – шию, що плавно переходила у спину й ховалася під жовтою сукнею. Отець Джо Майк відсьорбнув з паперянки. А наприкінці люди назбирали дванадцять кошиків сміття. Він окинув поглядом паперянки, що валялися на столах, стільцях, на землі; у деяких із них на дні все ще залишалося на один чи два ковтки напою. Якби зібрати всі залишки, скільки б вийшло? Отцеві Джо Майку було соромно за те, що він не зголосився піти назад до пасторського будинку і простежити за підготовкою. Він думав: як би то було, якби священик показав парафіянам, скільки джину він відклав про запас замість того, щоб узяти участь у євхаристії.

Тут хтось тихенько доторкнувся до носка його черевика. Отець Джо Майк поглянув угору, відірвавшись від споглядання власного коліна та медитації над вмістом паперянки, і побачив Боні Кітінґ. Ні, не зовсім так. То її сестра була одружена з Фіксом Кітінґом, отже, вона була Боні-Як-Там-Її. Боні-Дівоче-Прізвище-Беверлі.

– Вітаю, пане отче, – мовила вона, легенько тримаючи великим та вказівним пальцями таку саму, як і в нього, паперянку.

– Боні, – відповів він, намагаючись надати власному голосові відповідного його санові тону, мовби він не сидів на землі й не пив джину. Проте він не був упевнений у тому, що то саме джин. То могла бути й текіла.

– Хотіла запитати, чи не потанцюєте ви зі мною?

Боні Х була одягнена у сукню з блакитними стокротками, досить коротку, так що священик збентежено гадав, на чому йому слід зупинити свій погляд. Звичайно, вбираючись зранку, вона, напевне, не подумала про те, що їй, можливо, доведеться стояти поряд із чоловіками, що сидять перед нею долі. Джо Майк хотів був сказати щось таке по-батьківськи поблажливе, мовляв, він давно вже не танцює, але він був надто молодим, щоб здаватися її дядьком чи батьком, саме тому вона його запросила. Замість цього він просто відповів:

– Це не вельми слушна думка.

Боні, міркуючи про слушні та неслушні думки, присіла навпроти нього, напевне, вважаючи, що їй та священикові буде зручніше розмовляти, якщо їхні очі перебуватимуть на одному рівні, ба зовсім не дбаючи про те, де тоді буде край її сукні. Її білизна також була блакитною. Якраз у тон сукні.

– Бачите, річ у тім, що тут усі одружені, – пояснила вона, навіть не намагаючись розмовляти тихіше, щоб висловити своє незадоволення. – І хоча я й не проти потанцювати з одруженим чоловіком, бо, думаю, що танцювати разом – це ще нічого не означає, але всі вони прийшли сюди з дружинами.

– А от їхні дружини гадають, що це щось таки означає, – він старався не відводити погляду від її очей.

– Авжеж, – сумно мовила Боні, заправляючи за вухо пасмо прямого золотисто-каштанового волосся.

Саме тієї миті на отця Джо Майка зійшло щось на кшталт одкровення: Боні Х мусить виїхати з Лос-Анджелеса або хоча б переїхати в Долину – кудись, де ніхто не знає її старшої сестри, тому що Боні була дуже привабливою дівчиною, якщо поруч не було її сестри. Постав їх поряд – і Боні виглядатиме як шотландський поні біля чистокровного скакуна. Але тепер він зрозумів, що якби він не був знайомий із Беверлі, слово «поні» йому навіть не спало б на думку. Позад Боні він бачив, як Беверлі Кітінґ танцює з якимось поліціянтом, що не був її чоловіком, а сам поліціянт при цьому здавався дуже щасливим.

– Ходімо, – попросила Боні, і в її голосі почулося щось середнє між благанням та скигленням. – Думаю, нас тут усього двоє неодружених.

– Як об’єкт наявного шансу, я геть не відповідаю вимогам.

– Я лише хочу потанцювати, – відповіла вона й поклала руку йому на коліно – ту, в якій не тримала паперянки.

Оскільки панотець Джо Майк часто картав себе за те, що ставив пристойність та належну поведінку вище за справжню доброту, він почав вагатися. Невже в нього виникли б сумніви щодо доречності своєї поведінки, якби до танцю його запросила квартирна хазяйка? Або якби перед ним присіла Беверлі Кітінґ замість її сестри, дивлячись на нього своїми широко поставленими блакитними очима, у сукні, що задерлася так, що йому було б видно колір її спіднього? Він злегка хитнув головою, воліючи прогнати ці думки. Негарні думки. Він спробував повернутися подумки до хлібів та риби, а коли переконався в тому, що йому це не вдається, підняв угору вказівний палець:

– Один раз, – сказав він.

Боні всміхнулася йому такою вдячною усмішкою, що отець Джо Майк запитав себе, чи вдалося йому коли-небудь у житті ще так ощасливити якусь живу душу, як цієї миті. Вони покинули паперянки і спробували допомогти одне одному підвестися, хоча то було нелегко. Ще до того, як повністю підвестися, вони вже тримали одне одного в обіймах. При цьому Боні майже зімкнула руки на шиї Джо Майка та повисла на ньому, мов орар, який священик одягав під час вислуховування сповідей. Він ніяково тримав її руками за талію в тому місці, де ребра вигиналися донизу, щоб зустрітися з його пальцями. Джо Майк не знав, чи хтось із присутніх на вечірці спостерігав за ними. Насправді його охопило відчуття невидимості, прихованості від усього світу в загадковій лавандовій хмаринці, що розросталася навколо них від волосся сестри Беверлі Кітінґ.

Сказати по правді, Боні змогла-таки потанцювати раз перед тим, як закадрити отця Джо Майка, хоча врешті їй не поталанило дотанцювати навіть до половини танцю. Вона на хвилинку відтягла роботящого Діка Спенсера від апельсинів, сказавши, що йому треба відпочити, бо профспілкові правила захисту прав трудящих поширюються й на тих, хто чавить апельсини. Дік Спенсер носив товсті окуляри у роговій оправі, що надавало йому розумного інтелігентного вигляду, значно інтелігентнішого, ніж у Ломера, напарника Фікса, який навіть не дивиться в її бік, попри те, що вона, сміючись, двічі прихилялася до нього. (Дік Спенсер насправді був розумним. До того ж він був настільки короткозорим, що кілька разів під час занять з боротьби у нього поцупили окуляри, бо підозрювали, що він геть сліпий. Сама лише думка про те, що він здатен безстрашно боротися з кимось, хто тримає в руці зброю чи ніж, і зовсім не помічати цього, була достатньою, щоб прийняти його спочатку на вечірні курси поліції, потім – до юридичної школи, а ще згодом – дозволити відмінно скласти екзамен на адвоката). Боні взяла Спенсера за його липку від соку руку і повела надвір, на галявину за будинком. Вони враз утворили велике коло, постійно натикаючись на інші пари. Обіймаючи Спенсера, Боні відчувала його худорлявість під сорочкою, худорлявість у хорошому значенні слова, ту худорлявість, яка дає змогу двічі обгорнутися навколо дівочого тіла. Інший заступник окружного прокурора, Казенс, був гарніший, сказати правду – кльовий, але надто вже самозакоханий, у цьому Боні була впевнена. А Дік Спенсер – такий любчик у її обіймах!

Її думки розвинулися саме до цього висновку, коли вона відчула, як чиясь дужа рука вхопила її за плече. Боні увесь час намагалася зосередити погляд на очах Діка Спенсера за окулярами, і від цього зусилля їй поморочилося в голові, а може, і не від цього, а від чогось іншого. Вона щільно пригорнулася всім тілом до Спенсера. Боні не побачила, коли підійшла та жінка. Якби вона її бачила, то, можливо, встигла б викрутитись або придумати якесь вдале пояснення. Жінка щось швидко й голосно промовляла, і Боні розважливо вирішила втекти від неї. Саме так Дік Спенсер із дружиною пішли з вечірки.

– Уже йдете? – запитав Фікс, коли вони промчали повз нього через вітальню.

– Приглядай краще за своїм сімейством! – відповіла Мері Спенсер.

Фікс сидів на дивані, тримаючи на колінах старшу доньку Керолайн, яка мирно спала. Він подумав, що таким чином Мері хотіла похвалити його за те, як він дбає про дочку. Можливо, він і сам трохи задрімав. Він легенько погладив дочку по спині, а та навіть не ворухнулася.

– Піди допоможи Казенсу, – кинув йому через плече Дік, і вони рушили геть, залишивши піджак та краватку і навіть не попрощавшись із Беверлі.

Альберта Казенса на вечірку ніхто не запрошував. Він якраз проходив повз Діка Спенсера у вестибюлі суду в п’ятницю, коли той розмовляв із поліціянтом, якого Казенс не знав, але чиє обличчя здалося йому знайомим – як і в усіх копів.

– Отже, побачимося в неділю, – сказав на прощання Спенсерові поліціянт і пішов.

– А що буде в неділю? – запитав Казенс у Спенсера, і той пояснив, що у Фікса Кітінґа народилася дитина, а в неділю будуть хрестини та вечірка з цієї нагоди.

– Перша дитина? – поцікавився Казенс, провівши поглядом фігуру Кітінґа у синій формі.

– Друга.

– І вони влаштовують святкування для другої дитини?

– Це ж католики, – відповів Спенсер і знизав плечима, – у них так заведено.

Хоча в наміри Казенса і не входило споганити чиюсь вечірку, та все ж назвати це питання геть невинним також не можна було. Він терпіти не міг неділю, а оскільки неділю вважали сімейним днем, то на якісь запрошення сподіватися не випадало. У будні він виходив з дому, коли його діти тільки-но прокидалися. Він мимохідь гладив їх по головах, давав кілька вказівок дружині і йшов собі. Коли він повертався пізно ввечері, вони вже спали або вкладалися спати. Лежачи у своїх ліжечках, діти здавалися йому такими милими, дорогими. І так він думав про них від ранку понеділка й до вранішньої зорі суботи. Але в суботу зранку вони відмовлялися спати. Кел та Голлі стрибали у ліжко батьків, прямо йому на груди, ще до того, як сонячні промені пробивалися крізь вінілові жалюзі, вже сперечаючись між собою через щось, що сталося за ті три хвилини, відколи вони прокинулися. Найменша донька-немовля починала вилазити з ліжечка, щойно чула голоси братів і сестер, – вона якраз недавно навчилася це робити, – а свою повільність надолужувала неабиякою завзятістю. Якби Тереза вчасно не підбігала, щоб упіймати її, малеча падала б на підлогу. Але Тереза вже встала та блювала. Вона зачинилась у ванній кімнаті й навмисне відкрутила кран з водою, але у спальню все одно долинали характерні звуки блювання. Казенс зіпхнув із себе старших дітей, і їхні легенькі тіла приземлилися на зібгане покривало у ногах ліжка. Вони радісно заверещали і знову кинулися до нього, та він не міг гратися з ними й не хотів цього робити, також він не хотів вставати і брати немовля, але він мусив.

Ось так розпочинався день. Тереза казала, що їй треба самій піти до крамниці або що сусіди, які живуть на розі вулиці, влаштовують барбекю, а вони не ходили на останнє барбекю. Щомиті хтось із дітей ревів: спочатку по одному, потім дуетом, а третій відпочивав, потім долучалося третє, відтак перші двоє затихали – і так по колу. Після сніданку менша донька впала, загатилась об скляні двері комірчини і розбила лоба. Тереза сиділа прямо на підлозі, заклеювала рану лейкопластиром і питала у Берта, чи слід накласти шви. Берта завжди нудило від вигляду крові, а тому він відвернувся, сказавши, що шви не потрібні. Голлі плакала, тому що плакала менша сестра. Голлі сказала, що її болить голова. Кела взагалі не було видно, хоча крики сестер чи батьків, як правило, змушували його прибігати. Келу подобався гармидер. Тереза із заюшеними кров’ю дитини пальцями поглянула на чоловіка знизу доверху й запитала, куди подівся Кел.

Протягом усього тижня Казенс длубався у справах, пов’язаних із сутенерами, домашніми насильниками та дрібними злодіями. Він приносив себе у жертву упередженим суддям та сонним присяжним. Він говорив сам собі, що на вихідні він забуде про всі злочини Лос-Анджелеса, повернеться до своїх одягнених у піжами дітлахів та знову вагітної дружини, але його вистачало лише до обіду суботи, коли він заявляв Терезі, що йому треба попрацювати в офісі, щоб завершити якусь невідкладну справу до початку першого слухання в понеділок. Смішно те, що він і справді їхав на роботу. Кілька разів він спробував був податися на пляж Мангеттену, щоб з’їсти хот-дог і позалицятися до дівчат у бікіні та коротких шортах, але він засмаг, а Тереза відразу ж це помітила. А тому він їхав до офісу і сидів там із тими, з ким проводив увесь робочий тиждень. Вони зі серйозним виглядом кивали один одному, працювали три-чотири години в суботу після обіду, як і в інші дні.

Одначе в неділю він не міг так чинити, лише діти та дружина, а тому йому пригадалася та вечірка з нагоди хрестин, на яку його не запрошували. Тереза поглянула на нього – і на якусь мить її обличчя засвітилося радістю. Їй вже виповнився тридцять один рік, але на переніссі в неї, як у дівчинки, все ще було ластовиння, що нижче розсипалося по щоках. Вона часто казала, як шкодує про те, що вони не привчили дітей до церкви, хоча й не вірила в Бога і таке інше. Тереза вважала, що так вони могли б відчути себе єдиною родиною, і можна було б розпочати з цієї вечірки. Вони могли б піти всі разом.

– Ні, – заперечив він, – це по роботі.

– Хрестини? – здивувалася дружина.

– Так, у сім’ї поліціянта.

Він сподівався, що Тереза не запитає, як звати поліціянта, бо тієї миті ніяк не міг пригадати.

– Це у справі, розумієш? Там будуть усі з мого відділка. Просто питання поваги.

Тоді вона запитала, хто народився – хлопчик чи дівчинка, і чи є у нього подарунок. Саме тієї миті на кухні щось розбилося, і почулось, як падає металевий посуд. Берт зовсім не подумав про подарунок. Він підійшов до бару, вийняв з нього повну пляшку з джином. То була велика пляшка, йому шкода було її віддавати, але коли він побачив, що та все ще була невідкоркована – питання було вирішене.

Ось так він опинився в кухні Фікса Кітінґа та чавив апельсиновий сік. Дік Спенсер залишив свій пост, бо спокусився на втішливий приз у подобі невиразної сестри білявки. Щодо Казенса, він вичікував, демонструючи власну надійність та сподіваючись на увагу самої білявки. Заради цього, якщо треба, він був готовий перечавити всі апельсини в окрузі Лос-Анджелеса. У цьому місті, де винайшли красу, вона, можливо, була найгарнішою жінкою, з якою йому коли-небудь випадало розмовляти, і, напевне, найвродливішою жінкою, поряд з якою йому довелося стояти в кухні. Так, Беверлі була гарною, але в ній було ще щось: щоразу, коли вона подавала йому апельсин, між їхніми пальцями немовби пробігала іскра. Він відчував її щоразу – електричний розряд, реальний, як і сам апельсин. Казенс знав, що залицятися до одруженої жінки погано, а надто – у її домівці, у присутності її чоловіка, до того ж копа, та ще й на вечірці з нагоди хрестин їхньої другої дитини. Казенс це добре знав, але після кількох склянок коктейлю сказав собі, що тут уже діяли вищі сили. Священик, з яким він розмовляв раніше на галявині поза будинком, був не таким п’яним, як він, а втім заявив, що тут відбувалося щось надзвичайне. Сказати, що відбувається щось надзвичайне, – це все одно, що сказати «невідомо, чим усе закінчиться». Казенс потягнувся лівою рукою за паперянкою та припинив крутити правицею над сокодавилкою, як то раніше вдома робила Тереза. Руку вже судомило.

Фікс Кітінґ стояв на порозі й дивився на Берта таким поглядом, немовби точно знав, що там вариться в нього в голові.

– Дік сказав, що тепер моя черга, – промовив Фікс.

Поліціянт не був здорованем, але було ясно, що всередині у нього немовби напнулася туга пружина, і він готовий будь-якої миті пуститись у якусь бійку. Всі копи ірландського походження є такими.

– Ти – господар, – відповів Казенс, – тобі не слід стирчати тут і робити сік.

– А ти – гість, – заперечив йому Фікс, беручи ніж, – тобі варто бути з іншими й розважатися.

Та юрба Казенсові ніколи не подобалася. Кожного разу, коли Терезі вдавалося затягти його на якусь вечірку, він міг залишитися там щонайбільше хвилин двадцять.

– Тут від мене більше користі, – сказав він, зняв кришку сокодавилки, прополоскав її, щоб змити залишки м’якоті з глибоких металевих жолобків кришки перед тим, як вилити вміст сокодавилки у зелений пластмасовий дзбан. Якийсь час вони мовчки працювали поряд. Казенс поринув у мрії про чужу дружину. То вона час від часу схилялася над ним, то він немовби випадково торкався рукою до її стегна. Нарешті Фікс промовив:

– Так, мені все зрозуміло.

Казенс припинив роботу:

– Що?

Фікс розрізав апельсини, і Казенс спостерігав, як він направляв лезо ножа до себе, замість скеровувати його від себе.

– Це було викрадення автомобіля.

– Яке ще викрадення автомобіля?

– Ну, коли ми з тобою познайомилися. Щойно ти з’явився, я все думав, звідки тебе знаю. То було два роки тому. Я вже не пам’ятаю, як звали того злодія, але він крав лише червоні «Шевроле Ель Каміно».

Докладну інформацію щодо крадіжки машини Казенс пам’ятав, якщо це була справа щонайбільше минулого місяця, а якщо справ було надто багато, то пам’яті Казенса вистачало хіба що на справи минулого тижня. Крадіжки машин – то були хліб і сіль їхнього заробітку. Якби у Лос-Анджелесі не крали машин, то поліціянти та прокурори окружного відділка змушені були б цілий день грати в карти, очікуючи на повідомлення про якесь убивство. Крадіжки машин були звичною справою: якісь автівки знаходили відразу ж, а деякі – у майстернях, де їх розбирали на частини. Такі справи всі були схожими між собою як дві краплини води, але справа злодія, що крав лише червоні «Ель Каміно», випадала із загального ряду.

– Д’Аґостіно, – сказав Казенс і повторив ім’я ще раз, сам дивуючись цьому неочікуваному дарунку пам’яті. Мабуть, той день справді був якимсь незвичайним.

Фікс захоплено закивав головою.

– Ну, ти даєш! Я міг просидіти цілий день і не згадати! Хоча його зовнішність я пам’ятаю. Він вважав, що крадіжки лише цієї моделі надають йому певного статусу.

На якусь мить Казенс відчув себе майже ясновидцем – так чітко постали перед ним матеріали тієї справи.

– Державний захисник заявив про ґанджі у проведенні пошукової діяльності. Усі машини знайшли в тому самому місці, щось на кшталт товарного складу.

Він припинив крутити туди-сюди половинку апельсина в сокодавилці й заплющив очі, щоб краще зосередитися. Але мить було згаяно.

– Ні, не пам’ятаю, як його звали.

– Анагайм.

– Я б нізащо не згадав!

– Ну, тепер твоя черга, – відповів Фікс, – ти ж вів справу.

Та сплесків пам’яті більше не було, і Казенс так і не зміг пригадати, чим там усе скінчилося. Він міг швидко забути обвинуваченого, тип злочину і вже напевне – поліціянтів, що вели справу, але завжди настільки ясно пам’ятав присуди, як боксери, що завжди знають, хто нокаутував їх і кого на рингу поклали вони.

– Його посадили, – сказав Казенс навмання, вважаючи, що такого дурня, який крав лише «Ель Каміно», без сумніву, мусили посадити.

Фікс кивнув, намагаючись стримати посмішку, але вона все одно з’явилася на його обличчі. Звичайно ж, того злочинця посадили. І певною мірою, при достатній силі уявлення, вони досягли цього разом.

– Отже, це ти був детективом, який вів ту справу, – промовив Казенс.

Тепер він добре пам’ятав Фікса: він тоді був у тому самому брунатному костюмі, в якому всі детективи з’являються на суд, від чого складається враження, немовби він у них один на всіх.

– Я тоді його заарештував, – пояснив Фікс, – та мене якраз незабаром мали підвищити до детектива.

– Витягнув смертельну карту? – запитав Казенс, намагаючись уразити його, сам не знаючи, навіщо це йому. Сам він хоча й був на один крок від того, щоб стати окружним прокурором, але добре знав, як ретельно копи ведуть облік свого кар’єрного зростання. Фікс поставився до його запитання серйозно. Він витер руки, видобув із задньої кишені гаманець, порився між купюрами і дістав згорнутий аркуш.

– Ось, поглянь, переді мною всього чотирнадцять чоловік.

Він простяг список Казенсові, а той ретельно витер руки і лише потім узяв аркуш.

У списку було понад чотирнадцять прізвищ, десь зо тридцять. Серед них – Френсіс Ксав’єр Кітінґ, було надруковане аж унизу, але половина прізвищ була перекреслена, а це означало, що Фікс Кітінґ просувається уверх.

– О Господи, – вигукнув Казенс, – це стільки їх загинуло?

– Ні, не загинуло, – Фікс забрав у нього список, щоб проглянути ще раз самому. Він підніс аркуш на світло – ну, кілька з них таки загинули. А решта або вже здобула підвищення, або перевелася в інше місце, а тому їх викреслили з переліку. Це не має ніякого значення, вони вибули, і край.

У прочинені двері кухні зазирнули дві жінки середнього віку у святкових вбраннях, але без капелюшків. Коли Фікс поглянув у їхній бік, вони дружно замахали йому руками.

– Бар іще відчинено? – запитала та, що була меншою на зріст. Вона намагалася зберігати серйозний вираз обличчя, але врешті не стрималась і розсміялася разом зі своєю подругою.

– Моя мати, – вказав Фікс на ту, що звернулася до них.

Потім вказав на іншу, дещо змарнілу білявку з веселим щирим обличчям:

– Оце – моя теща. А це – Ал Казенс.

Казенс вдруге витер руку і простяг її для вітання спочатку одній, а потім іншій.

– Я – Берт, – відрекомендувався він. – Що п’ють наші дами?

– Те, що у вас залишилося, – відповіла теща.

В її зовнішності багато що нагадувало дочку: те, як вона поводила плечем, довга тендітна шия. Час коїть із жінками справжній злочин.

Казенс узяв пляшку бурбону, яка стояла найближче до нього, і приготував їм два коктейлі.

– Чудова вечірка, – сказав він. – Як там гості, розважаються?

– Звичайно, вони й так занадто довго чекали, – відповіла мати Фікса, беручи коктейль.

– Ти – ненормальна, – сказала їй сваха з любов’ю у голосі.

– Я не ненормальна, – виправила її мати. – Я – обережна. Треба бути обережними.

– Чекали на що? – перепитав Казенс, передаючи другий коктейль.

– На хрестини, – відповів Фікс. – Вона хвилювалася, що дитина може померти нехрещеною.

– Твоя дитина хвора? – запитав він Фікса.

Батьки ростили Казенса у традиціях єпископальної церкви, але він не вірив. Наскільки йому було відомо, нехрещені немовлята в єпископальній церкві все одно потрапляли до раю.

– Зовсім ні, – відповів Фікс, – при доброму здоров’ї.

Мати Фікса стенула плечима.

– Як ти можеш знати це напевне? Ніхто не знає, що там в організмі у немовляти. Я похрестила тебе і твоїх братів іще до того, як вам виповнився місяць. Я добре знаю, що кажу. Цій дитині, – тут вона знову звернулася до Казенса, – вже майже рік. Навіть традиційне сімейне вбрання для хрестин було їй замале.

– Так ось у чому проблема, – промовив Фікс.

Його мати знову знизала плечима. Вона вже встигла випити увесь напій і тепер задумливо крутила в руці паперянку, немовби дивуючись, куди він міг подітися. У них знову закінчився лід, а без льоду уповільнити процес випивки не вдавалося. Казенс забрав у неї з рук паперянку і знову наповнив її.

– Хтось же наглядає за малою, – сказав Фікс матері, не питаючи в неї, а стверджуючи як факт.

– За ким? – перепитала вона.

– За малою.

Вона замислилася на мить, наполовину заплющивши очі й киваючи головою, але відповіла йому теща.

– Хтось, – мовила вона без належної впевненості у голосі.

– От чому так відбувається, – сказала мати Фікса, зовсім не переймаючись через дитину, – чоловіки можуть цілий день стирчати в кухні, щоб змішувати коктейлі та чавити до них апельсини, а от для приготування їжі їх сюди не заженеш?

Вона багатозначно втупилася поглядом у свого сина.

– Гадки не маю, – відповів Фікс.

Тоді вона знову поглянула на Казенса, але той лише покрутив головою. З невдоволеним виглядом жінки разом повернулись і швидко подрібцювали геть із паперянками в руках.

– У чомусь вона таки має рацію, – сказав Казенс. Він би ніколи не погодився стояти тут, щоб робити канапки, хоча з’їв би одну зараз, якби вона була, а тому налив собі ще коктейлю.

Фікс знову взявся за ніж та апельсини. Він був обережним за натурою, а тому не поспішав. Навіть дуже напідпитку він пильнував, щоб не врізатися.

– А в тебе є діти? – запитав він Казенса.

Той кивнув:

– Так, троє з половиною.

Фікс присвиснув:

– Ти не сидиш без діла!

Казенс не знав, що саме той мав на увазі: ти не сидиш без діла, бо постійно бігаєш за дітьми, чи ти не сидиш без діла, бо постійно трахаєш дружину? А може, все разом? Він поклав ще одну вже вичавлену половинку апельсина у раковину, яка вже була вщерть заповнена ними. Потім покрутив зап’ястком.

– Відпочинь трохи, – сказав йому Фікс.

– Я вже відпочивав.

– То ще відпочинь. Ми вже наробили достатньо соку, а якщо всі інші гості такі, як ті двоє, що тут тільки-но побували, то скоро ніхто з них не зможе знайти дорогу до кухні.

– А Дік куди подівся?

– Уже пішов, вискочив звідси разом із дружиною.

– Можу собі уявити, – промовив Казенс, і в його уяві виникла постать його власної дружини разом із нестерпним гармидером їхнього дому.

– Та все ж, котра зараз година?

Фікс поглянув на свій ручний годинник марки «Жерар Перего» – надто гарний, як на копа. Вже була за чверть четверта, на дві години більше, ніж можна було уявити собі навіть при найкращому відчутті часу.

– Не може бути! То мені вже треба йти, – сказав Казенс. Він був упевнений, що пообіцяв Терезі повернутися не пізніше, ніж опівдні.

Фікс кивнув:

– Усім у цьому домі, крім моєї жінки та доньок, вже треба йти. А втім, спершу зроби для мене дещо: піди знайди новонароджену. Дізнайся, в кого вона. Якщо я зараз вийду з кухні, то всі кинуться базікати зі мною, і мені її до ночі не відшукати. Сходи ти, поглянь навколо, добре? Треба впевнитися, що хто-небудь сп’яну не залишив її десь на стільці саму.

– Як же я дізнаюся, що то саме твоя дитина? – запитав Казенс. Йому спало на думку, що він так і не бачив дитини за всю вечірку, а дітей у цій юрбі ірландців, напевне, було чимало.

– Бо вона зовсім нова, – відповів Фікс, і в його голосі почулися сталеві нотки роздратування, немовби Казенс був якимось ідіотом і мовби саме тому комусь доводилося ставати юристами, а не поліціянтами. – Вона вдягнена у святкове вбрання. Це її свято.

Казенс просувався крізь юрбу гостей, що розступалася, щоб пропустити його, і відразу ж знову змикалася, проштовхуючи його уперед. У вітальні всі таці з їжею були порожні, не залишилося навіть крихти крекеру чи шматочка морквини. Балачки, музика та п’яні смішки зливалися в єдиний нерозбірливий гамір, з якого час від часу випадало кілька зрозумілих слів чи фраз: «Як потім з’ясувалося, він трахав її протягом усього часу, поки розмовляв». Десь далі по коридору якась жінка так голосно сміялася, що їй перехоплювало дух, і вигукувала: «Досить! Досить!» Казенс побачив дітей, безліч дітей, що виривали паперянки з ослаблених рук дорослих та допивали їхній вміст. Немовлят він не помітив. У кімнаті було дуже спекотно, а тому детективи вже познімали піджаки, відкривши оку службові револьвери, причеплені до пояса або сховані у наплічній кобурі під пахвою. Казенс подивувався, як він міг раніше не помітити, що половина учасників вечірки була озброєною. Крізь скляні відсувні двері він вийшов на галявину поза будинком та роззирнувся у світлі підвечірнього сонця, що заливало примістя Дауні, над яким у небі не було жодної хмаринки (над яким узагалі ніколи не було і не буде хмаринок). Він побачив свого приятеля священика, що стояв, мов стовп, тримаючи в обіймах молодшу сестру, неначе вони танцювали з нею так довго, що навіть заснули під час танцю. Чоловіки сиділи на садових стільцях та розмовляли; багато з них тримали на колінах жінок. Жінки – всі як одна – поскидали взуття та порвали панчохи. Ні в кого з них не було немовляти, не було його і на під’їзній доріжці до будинку. Казенс зайшов у гараж, увімкнув світло. Там на двох гаках висіла драбина, на полиці рядком, за розміром, стояли чистенькі банки з фарбою. Ще там були лопата, граблі, моток дроту, ящик з інструментами – все на своєму місці. По центру на чистій цементній підлозі красувався чистенький темно-синій «Пежо». У Фікса Кітінґа було менше дітей, кращий годинник, іноземна марка авто і набагато вродливіша дружина. До того ж він ще навіть не став детективом. Якби комусь спало на думку тієї миті запитати Казенса, що він про це думає, той відповів би, що це здається йому підозрілим.

Тільки тоді, коли він почав розглядати машину, яка здавалася йому привабливою вже бодай тому, що була французькою, він згадав про зниклу дитину. Казенс подумав про свою доньку Джанет, яка тільки-но почала ходити. Після вчорашнього падіння на лобі в неї виліз синець, рана все ще була заклеєна лейкопластиром, і в нього починалася паніка від самої думки про те, що йому треба було наглядати за нею. Бідненька Джанет, він геть забув, де він її покинув! Тереза добре знала, що він зовсім не вміє пильнувати малих дітей. Їй не слід було доручати йому цю справу! Його серце так калатало з переляку, що ледве не вискочило з грудей. Він кинувся шукати її, вискочив із гаража, побачив гостей і зрозумів, що він усе ще на вечірці в Кітінґів. Притомність неквапно поверталася до нього, він ще якусь мить постояв, тримаючись рукою за двері, відчуваючи одночасно сором та полегшення. Він нічого не загубив.

Підвівши голову, Казенс побачив, що сонце вже почало хилитися до обрію. Треба сказати Фіксу, що йому вже час іти додому, в нього самого є діти, про яких треба дбати. Він повернувся до будинку у пошуках ванної кімнати та туалету. Перед тим як вийти з ванної, він сполоснув обличчя холодною водою. З іншого кінця коридору були ще одні двері. Він відчинив їх, усередині було напівтемно. Фіранки на вікнах були запнуті. То була дитяча кімната для дівчаток: рожевий килим, рожеві з пухкими зайчиками шпалери на стінах. Ця кімната була зовсім несхожа на ту, в якій спали його доньки – Голлі та Джанет. Він побачив у кутку трьох маленьких дівчаток, що спали на подвійному ліжку. Ніжки однієї лежали поверх ніжок іншої, а рученятами вони трималися за волосся одна одної. Єдине, чого він чомусь не помітив відразу – Беверлі Кітінґ, яка стояла з немовлям перед столиком для зміни підгузків. Беверлі глянула на нього, її обличчя сяйнуло привітною усмішкою:

– Я тебе знаю, – мовила вона.

Чи то Беверлі застукала його зненацька, чи то її краса знову збентежила його.

– Вибач, – пробубонів Казенс і взявся був рукою за двері.

– Не хвилюйся, ти їх не розбудиш, – вона хитнула головою у бік малечі. – Гадаю, вони напилися. Я перенесла їх сюди по одній, і вони навіть не прокинулися.

Він повернувся й поглянув на дівчаток, старшій з них було років п’ять, не більше. Він нічого не міг із цим вдіяти: вигляд дітей, які міцно спали, його дуже тішив.

– Серед них є і твоя? – запитав він. Усі троє були дещо схожими між собою. Та жодна не була подібна до Беверлі Кітінґ.

– Та, що в рожевій сукні, – відповіла вона, не відводячи погляду від підгузка, якого тримала у руці. – А двоє інших – то її двоюрідні сестри.

Потім вона осміхнулася:

– А ти хіба не змішував коктейлів?

– Спенсер уже пішов, – промовив він, хоча то й не було відповіддю на її питання.

Казенс не пригадував, коли останнього разу так хвилювався: ні перед злочинцями, ні перед судом, і вже напевне – ні перед жінками з памперсами в руках. Він спробував знову:

– Твій чоловік попросив мене, щоб я розшукав дитину.

Беверлі впоралася з роботою, поправила доньці сукенку і взяла її на руки.

– Ось і все, – промовила вона. Вона торкнулася носом до носика малої, і та всміхнулася й позіхнула.

– Комусь уже давно треба спатки, – Беверлі повернулася до колиски.

– Можна мені віднести її на кілька хвилин до Фікса? – попросив він. – А вже потім ти покладеш її спати.

Здивована Беверлі дещо схилила голову набік і поцікавилася:

– А навіщо вона Фіксові?

Усе навколо подіяло на нього – її світло-рожеві губи у напівтемній рожевій кімнаті, зачинені двері, хоча він і не пам’ятав, щоб сам їх зачиняв, аромат її парфумів, що якимось дивом зміг побороти звичний йому сморід відра для підгузків. Фікс просив його принести йому немовля чи лише знайти? Це не мало значення. Він сказав їй, що не знає, а відтак підійшов до неї, до її жовтої сукні, що здавалася тут окремим джерелом світла. Він відкрив обійми, і вона ступила у них разом із дитиною.

– То візьми її, – промовила вона. – У тебе є діти?

Але тієї миті вона вже була зовсім близько і поглянула йому в очі. Він однією рукою взяв немовля знизу, що практично означало, що він підвів руку їй під груди. Не минуло ще й року, як вона народила це немовля; хоча він і гадки не мав, який вигляд вона мала раніше, але йому було важко навіть уявити, що вона могла бути тоді гарнішою, ніж тепер. Тереза не дуже стежила за собою. Вона казала, що це неможливо, коли діти народжуються один за одним. Йому закортіло познайомити цих двох жінок, щоб продемонструвати дружині, що виходить, коли докласти хоч трішки зусиль. Та ні, навіщо? Навіщо йому знайомити Терезу з Беверлі Кітінґ? Другою рукою він обійняв її, його пальці торкнулися застібки-блискавки на спині. То діяла магічна сила джину з апельсиновим соком. Дитя вовтузилося між ними двома, і раптом він її поцілував. Отак закінчився цей день. Він заплющив очі й цілував її, аж поки та іскра, що пробігала у нього в пальцях щоразу, коли він у кухні торкався її руки, охопила все його тіло. Другою рукою вона обіймала його за поперек, тимчасом як її язик протиснувся між зубами його напіврозтуленого рота. Щось сталося між ними, якась майже непомітна зміна. Він відчув це, але вона вже відступила назад. Він тримав на руках немовля. Маля поплакало якусь хвилину, перекривилося, потім легенько гикнуло і притиснулося до грудей Казенса.

– Ми ледве її не задушили, – сказала Беверлі і розсміялася. Вона поглянула на гарненьке обличчя донечки:

– Вибач, маленька.

Звичний до власної дитини, Казенс легко тримав на руках доньку Кітінґів. Беверлі взяла зі столика м’яку серветку й витерла йому рота.

– Губна помада, – пояснила вона, потім стала навшпиньки і знову поцілувала його.

– Знаєш, ти… – почав був він, але в його голові роїлося стільки думок, що було важко визначити якусь одну.

– П’яна, – казала вона. – Я просто п’яна, оце і все. Неси малу Фіксові. Скажи йому, що за хвилину я підійду та заберу її.

Потім вона загрозливо направила на нього вказівний палець:

– І навіть не думайте сказати йому ще щось, містере! – і знову засміялася.

І тут він збагнув те, що знав з першої миті, як побачив Беверлі, коли вона виглянула з дверей кухні та покликала свого чоловіка. То був початок його нового життя.

– Іди, – наказала вона.

Вона дозволила йому взяти немовля. Потім перейшла в інший кінець кімнати, щоб краще вкласти дівчаток, що спали. Казенс іще якусь мить постояв коло зачинених дверей спальні, спостерігаючи за нею.

– Що ще? – запитала вона. В її голосі не було кокетства.

– Оце так вечірка, – промовив він.

– Авжеж.

У чомусь Фікс мав-таки рацію, коли посилав саме його на пошуки немовляти: його тут ніхто не знав, а тому йому було легко пересуватися в юрбі. Казенс зрозумів це лише тепер, коли голови всіх присутніх поверталися в його напрямку. Якась жінка, довга та засмагла, немов палиця, стала у нього на шляху.

– Ось де вона! – вигукнула жінка і нахилилася, щоб поцілувати світлі кучері, які хмаркою оточували голівку дитини і на яких після поцілунку з’явилася пляма винного кольору від помади.

– Ой! – збентежено вигукнула жінка і спробувала витерти пляму рукою, від чого мала перекривилася так, що стало ясно: вона зараз от-от заплаче. – Що ж це я накоїла?! Ви ж не скажете Фіксу, що то я, правда?

Казенсові неважко було це зробити. Він ніколи не бачив тієї смаглявки раніше.

– А ось і наша дівчинка, – промовив якийсь чоловік, усміхаючись малій та поплескуючи Казенса по плечі. За кого вони його мали? Ніхто не питав у нього, хто він. Єдиним, хто його знав, був Дік Спенсер, але він уже пішов. Поки Казенс повільно пробирався до кухні, його не раз зупиняли та оточували гості. «Ой, дитятко, – лагідно казали вони, – погляньте, яка гарненька дівчинка!» Зусібіч на нього сипалися вітання та слова захоплення. Дівчинка справді була гарненька, він і сам тепер це бачив тут, при світлі. Ця дитина більше скидалася на матір – світла шкіра, широко посаджені очі – це було всім очевидно. Копія Беверлі! Він підняв її трохи вище на зігнутій бубликом руці. Вона розплющила і знову заплющила свої блакитні оченята, немовби перевіряючи, чи він усе ще тримає її на руках. Очевидно, маленька почувалася з ним так само зручно, як і його власні діти. Він умів тримати немовлят на руках.

– Зразу видно, що ти їй подобаєшся, – сказав якийсь чоловік із револьвером у наплічній кобурі під пахвою.

У кухні сиділи кілька жінок і курили. Вони загасили недопалки у паперянки з-під напоїв, тим самим показуючи, що вже йдуть. Їм уже нічого було робити, лише чекати, коли їхні чоловіки зберуться йти додому.

– О, манюня! – промовила одна з жінок, і всі інші втупилися в Казенса.

– Де Фікс? – запитав він.

Одна з них стенула плечима:

– Не знаю. Ти мусиш уже йти? Давай, я її візьму, – вона протягнула руки до дитини.

Утім, Казенс не мав наміру залишати її незнайомим.

– Я пошукаю Фікса, – відповів він і рушив назад.

Казенсові здавалося, що він уже понад годину нарізає кола домівкою Кітінґів – спочатку шукаючи немовля, а тепер – Фікса. Він знайшов його на галявині за будинком у компанії священика. Дівчини священика вже не було. Там узагалі вже було менше народу, як і всередині. Сонячне світло, що з небосхилу пробивалося через крони апельсинових дерев, значно потьмяніло. Він побачив на дереві один-єдиний апельсин, який чомусь на диво вцілів після істерії з приготуванням соку, став навшпиньки, ледве не впустивши немовля, і зірвав його.

– Господи, – підвів голову Фікс. – Де ти був?

– Тебе шукав, – відповів Казенс.

– Я був тут увесь час.

Казенс хотів зауважити йому, що він міг би й сам пошукати його, але вирішив змовчати.

– Але коли я пішов, ти був у іншому місці.

Фікс підвівся, потім безцеремонно, без будь-яких ознак вдячності, забрав у нього дитину. Та невдоволено пропищала, коли її передавали з рук у руки, потім зручніше вмостилася на руках у батька й знову заснула. Рука Казенса без немовляти здавалася йому неприємно легкою, і це йому не сподобалося. Анітрішечки. Фікс помітив пляму на голові у дівчинки:

– Її що, впустили?

– Та ні, то губна помада.

– Ну, добре, – промовив священик, підводячись зі стільця, – мені вже пора йти. Через півгодини у нас при церкві влаштовують вечерю зі спагеті. Запрошують усіх охочих.

Вони попрощалися, й отець Джо Майк почимчикував до церкви, а за ним по вулиці вервечкою потяглися парафіяни – такий собі святий Патрик з Дауні. Вони махали Фіксові руками на прощання і бажали на добраніч. То ще не була ніч, але вже й не день. Свято значно затягнулося.

Казенс зачекав іще кілька хвилин, сподіваючись, що вийде Беверлі за дитиною, як вона казала, але вона все не виходила, а йому вже давним-давно треба було йти.

– Я навіть не знаю, як її звати, – сказав він.

– Френсіс.

– Справді? – він знову поглянув на цю гарненьку дівчинку. – Ти назвав її на свою честь?

Фікс кивнув.

– Коли я був малим, то через це ім’я зазнав безлічі бійок та синців. Не було нікого по сусідству, хто не дражнив би мене, що маю дівчаче ім’я. То я й подумав: а чому б не назвати дівчинку Френсіс?

– А якби народився хлопчик?

– Я б назвав його Френсіз, – відповів Фікс таким тоном, що Казенс знову відчув себе так, немовби запитав якусь дурницю.

– Коли народилася перша дівчинка, ми дали їй ім’я дочки Кеннеді. Я подумав: добре, почекаю, але тепер… – Фікс замовк і поглянув на доньку. Між першою та другою дочками ще був викидень, досить пізно. Лікар сказав, що їм пощастило, що друга дитина народилася без проблем, але розповідати про це заступникові окружного прокурора не варто.

– Ось так воно сталося.

– Гарне ім’я, – сказав Казенс, а сам подумав: тобі пощастило, що не довелося чекати.

– Ну, а в тебе, – запитав Фікс, – є маленький Альберт удома?

– Мого сина звати Келвін. Ми називаємо його Келом. А щодо дівчат – ні. Ніяких Альберт.

– Але ж у тебе скоро народиться ще дитина.

– Так, у грудні, – відповів він. Казенс пригадав, як було перед народженням Кела, як вони з Терезою ночами, в темноті, вибирали ім’я, лежачи в ліжку. Одне ім’я їй не подобалося, бо нагадувало про хлопця, який дражнив її у школі, носив брудні штани та гриз нігті. Інше було не до душі йому, бо так звали одного задерикуватого хулігана, що йому дошкуляв. А коли дійшли до імені Кел, воно сподобалося їм обом. Таким самим чином подружжя вибирало ім’я для Голлі. Може, це забрало менше часу, може, вони не говорили про це у ліжку, коли вона клала голову йому на плече, а він пестив її рукою по животі, та все ж вони вибирали його разом. Її назвали не на чиюсь честь, а просто тому, що її батьки вважали, що то було чудове ім’я для дівчинки. А Джанет? Він навіть не пригадував, щоб вони якось обговорювали ім’я для Джанет. Казенс тоді приїхав до лікарні із запізненням, і якщо пам’ять його не зраджує, він прийшов до палати, а Тереза сказала: «Це Джанет». Якби спитали його думку, вона б зараз звалася Дафні. Треба їм поговорити, як вони назвуть цього новонародженого. Так їм хоч буде про що говорити.

– Назви Альбертом, – сказав Фікс.

– Якщо буде хлопчик.

– Буде хлопчик. Ось побачиш.

Казенс поглянув на Френсіс, яка солодко спала на руках у батька. Було б непогано, якби в них народилася ще одна дівчинка, та якщо буде хлопчик, вони, можливо, назвуть його Альбертом.

– Думаєш?

– Упевнений, – відповів Фікс.

Він ніколи не розмовляв про це з Терезою, але таки був у кімнаті чекання, коли хлопчик народився, і вписав у свідоцтво про народження – Альберт Джон Казенс – на свою честь. Терезі ніколи не подобалось ім’я чоловіка, але коли вона мала нагоду поговорити з ним про це? Тільки-но вони повернулися з лікарні додому, вона почала називати малого Албі, Ал-біі. Казенс просив її не називати його так, але ж його самого ніколи не було вдома. Як він міг заборонити їй? Іншим дітям це подобалося. Вони теж називали малого Албі.