Читать книгу Співдружність - Енн Патчетт - Страница 4

Того дня, коли Берт разом зі своєю майбутньою другою дружиною Беверлі від’їжджали з Каліфорнії до Вірджинії, Берт заїхав додому, до першої дружини Терези у Торенс, і запропонував їй подумати над тим, щоб теж переїхати разом із ними.

– Звичайно, не разом із нами, – сказав Берт. – Тобі слід підготуватися, запакувати речі, продати будинок. Розумію, що на це потрібен певний час. Але якщо добре подумати, то чому б тобі не повернутися знову до Вірджинії?

Колись Тереза вважала свого чоловіка найгарнішим у світі, тимчасом як насправді він був схожий на одну з тих ґарґулій чи химер, що встановлені на соборі Нотр-Дам-де-Парі для відлякування нечистої сили. Вона не сказала цього, але по тому, як змінився тон його голосу, було зрозуміло, що ця думка чітко відбилася на її обличчі.

– Послухай, – сказав Берт, – тобі все одно ніколи не хотілося переїжджати до Лос-Анджелеса. Ти зробила це лише заради мене і, якщо дозволиш мені нагадати тобі, – не без тривалого буркотіння. То чому ти тепер хочеш тут залишитися? Забирай дітей, їдь до своїх батьків, хай діти почнуть ходити до школи, а згодом я допоможу тобі знайти окреме житло.

Тереза стояла посеред кухні, яка зовсім недавно була їхньою спільною, і зав’язувала пасок банного халата. Кел був у другому класі, Голлі почала ходити до дитсадка, а Джанет та Албі ще були вдома під її доглядом. Діти повисли у нього на ногах й верещали, немов він був одним з атракціонів у Діснейленді: «Тат-у-у-у! Тат-у-у-у!» А він поплескував їх по головах, як по барабанах. Ще й відбивав при цьому якусь мелодію.

– Навіщо я тобі у Вірджинії? – запитала Тереза. Вона й сама знала навіщо, але хотіла почути це від нього.

– Так буде краще, – відповів Берт, указуючи самими лише очима на дитячі голівки, які ніжно пестив, по одній під кожною рукою.

– Для дітей краще, якщо їхні батьки живуть поблизу одне від одного? Для дітей ліпше, якщо вони живуть без батька?

– Господи, Терезо, але ж ти сама з Вірджинії. Я не пропоную тобі перебратися до Гаваїв. У Вірджинії вся твоя сім’я. Там ти будеш щасливішою.

– Я зворушена тим, що ти так піклуєшся про моє щастя.

Берт зітхнув. Через неї він гайнував час. Вона ніколи не цінувала його часу.

– Інша на твоєму місці постаралася б піти на поступки. Але ти з тих, що нерухомі, мов скеля.

Тереза налила собі кави з кавоварки. Вона запропонувала й Бертові, але той заперечно відмахнувся.

– А чоловікові Беверлі ти теж запропонував переїхати з вами? Щоб він мав змогу частіше бачитися зі своїми доньками? Для них так було б краще.

Один з їхніх спільних друзів сказав їй, що основною причиною переїзду Берта та його майбутньої другої дружини до Вірджинії був Бертів страх, що перший чоловік його нової дружини спробує його вбити, обставивши все так, немовби то нещасний випадок. Перший чоловік був копом. А копи, як відомо, – принаймні деякі з них – добре розуміються на таких справах.

Розмова видалася недовгою і завершилась очевидним роздратуванням Берта через поведінку дружини – зрештою, її поведінка завжди його дратувала – але її наслідком стало те, що Тереза Казенс провела решту свого життя у Лос-Анджелесі.

Тереза знайшла роботу в секретарському відділі окружної прокуратури Лос-Анджелеса. Для двох молодших дітей вона найняла няню, а старших записала в групи продовженого дня.

Юристи з окружної прокуратури відчували щось на кшталт загального відчуття провини за те, що покривали Берта протягом його тривалого таємного роману. Вони вважали, що тепер, коли він покинув Терезу, вони були в боргу перед нею, а тому запропонували їй роботу. Але минуло не так багато часу, і їй запропонували вивчитись у вечірній школі на помічника адвоката. Тереза була виснажена морально, ображена на всіх, її довірою скористались, але виявилося, що вона була зовсім не дурна.

Як заступник окружного прокурора Берт Казенс заробляв не так багато, а тому його зобов’язали платити досить скромну суму аліментів на колишню дружину та дітей. Статки його батьків не були його багатством, а тому не вказувалися в майновій декларації. Він подав клопотання про опіку над дітьми протягом усіх літніх канікул, від кінця навчального року й до початку наступного, і його клопотання задовольнили. Тереза Казенс боролася до останнього, щоб скоротити цей термін до двох тижнів, але Берт був юристом, і його друзі теж були юристами, а ті були друзями судді, крім того, його батьки надіслали йому достатньо грошей на те, щоб справу у суді могли розглядати довіку, якщо так було треба.

Коли Терезі повідомили, що вона втратила опіку над дітьми на увесь літній період, вона покричала та поплакала для годиться, а сама собі подумала, чи не обернулося для неї це розлучення відпусткою на Карибському морі. Вона дуже любила своїх дітей, у цьому не було ніякого сумніву, але одночасно усвідомлювала, що провести одну пору року з чотирьох без хвилювання про чиюсь ангіну та бійки, виканючування курсів танцю, що були їй не по кишені та возити на які вона не мала часу, без постійних вибачень на роботі за те, що запізнилась або мусить вийти з роботи раніше, коли вона і так трималася там на волосинці, – одна пора щороку без дітей, хоча вона ніколи цього не визнала б – було не так уже й погано. Сама думка про те, що можна буде прокинутися в суботу вранці без Албі, який стрибає по її ліжку туди-сюди, уявляючи себе учасником змагань зі слалому, не викликала в неї невдоволення. А думка про те, що він стрибає по другій дружині Берта, яка, без сумніву, спала у шовковому, кремового кольору негліже, оздобленому чорним мереживом, у бездоганно випрасуваній нічній сорочці, думка про Албі, який стрибає по ній, – здавалася просто чудовою.

У перші роки, поки діти були ще дуже малі для того, щоб подорожувати самостійно, слід було забезпечувати їм супровід. Одного літа з ними летіла мати Беверлі, наступного року – сестра Беверлі. Спілкування з Терезою давалося Боні понад силу, вона ніби почувалася в чомусь винною та постійно відводила погляд. Боні одружилася зі священиком, а тому їй було притаманне постійне відчуття провини, навіть за те, над чим вона не мала жодної влади. Ще через рік настала черга подруги Беверлі Воліс грати роль дуеньї. Воліс завжди розмовляла голосно та мала напоготові широку усмішку для всіх. Вона одягалась у яскраву зелену бавовняну сукню. Воліс любила дітей.

– Отже, дітки, – звернулася вона до чотирьох маленьких Казенсів, – ми зараз з’їмо увесь арахіс, що знайдеться в цьому літаку.

Воліс обставила все так, немовби вона того дня мала летіти до Вірджинії у своїх справах, то чому б їм не сісти усім поряд? Воліс повелася так природно, що Терезі навіть на думку не спало плакати, аж поки вона не повернулася додому сама.

Під час польоту додому з дітьми мусив подорожувати вже хтось із близьких Терези: першого літа то була її мати, наступного – її улюблена двоюрідна сестра. Берт був зобов’язаний купувати квиток тому, хто відважувався на шість годин польоту з дітьми.

Проте у 1971 році було вирішено, що діти вже досить дорослі для того, щоб подорожувати самі. Кел, якому виповнилося дванадцять, та десятирічна Голлі вже спроможні втихомирити восьмирічну Джанет, яка абсолютно нічого не потребувала, та шестирічного Албі, котрому було треба все і зразу. В аеропорту Тереза вручила їм квитки, які прислав Берт, і посадила їх на літак до Вірджинії без багажу – нахабна витівка, яку вона ніколи не могла собі дозволити, поки дітей супроводжували Боні чи Воліс. «Хай там Берт побігає», – думала вона. Їм потрібно було геть усе: від зубних щіток та піжам і до всього решти. Тереза дала Голлі листа, щоб та вручила його батькові. Всім дітям слід було почистити зуби у стоматолога. До того ж у Джанет – вона знала це напевне – був карієс. Разом із листом Тереза надіслала копію даних про щеплення, відмітивши всі ті, які слід було зробити повторно. Вона не мала змоги постійно відпрошуватися з роботи, щоб бігати по лікарнях. Лікарі завжди запізнювались, інколи доводилося сидіти протягом годин, щоб їх дочекатися, а їй треба було якнайшвидше повертатися до офісу. Друга місіс Берт Казенс роботи не мала. У неї була купа вільного часу, щоб водити дітей по крамницях та лікарях. Голлі непритомніла щоразу, як їй робили укол. Албі кусав медсестру. Кел відмовлявся вилазити з машини. Якось вона спробувала витягти його силоміць, але він зачепився ногою за двері машини з протилежного боку, тому останнє повторне щеплення вони пропустили. Вона не була впевнена, чи Джанет мала всі необхідні щеплення, бо не знайшла її картки зі щепленнями. Все це вона вказала у листі. Беверлі Казенс хотіла забрати у неї родину? Буде їй родина!

Діти сиділи в одному ряду крісел: хлопчики – з лівого боку від проходу, а дівчатка – з правого. Кожному з них подарували сувенірні значки та пілотки молодших льотчиків, які один лише Кел відмовився одягати. Вони раділи тому, що були в літаку, раділи, що позбулися постійного контролю на шість годин польоту. Попри те, що вони дуже неохоче залишали матір саму – вони були, безумовно, на боці матері – четверо малих Казенсів вважали себе вірджинцями, навіть двоє молодших, які народилися вже після того, як їхня сім’я переїхала на захід. Усі діти Казенсів терпіти не могли Каліфорнію. Їм набридло те, що їх постійно штовхали у коридорах загальноокружної школи Торенса. Їм набрид шкільний автобус, який щоранку забирав їх на розі вулиці, остогид водій автобуса, що ніколи не хотів їх зачекати, навіть півхвилини, коли вони затримувалися через копирсання Албі. Їм набридла їхня мати, незважаючи на те, що вони її дуже любили, але ж вона кричала на них, коли вони, спізнившись на автобус, поверталися додому. Тепер через них вона спізниться на роботу. Вона вичитувала їх усю дорогу в машині, поки везла до школи на шаленій швидкості: їй треба працювати, їм не прожити на ті гроші, які дає їхній батько, вона не може дозволити собі втратити роботу лише тому, що вони настільки безвідповідальні, що не в змозі прийти вчасно на той триклятий ріг вулиці. Їм вдавалося припинити її докори тим, що вони щипали Албі, чиї крики заповнювали машину, немов гірчичний газ. Та понад усе їм остогид Албі, який розливав кругом кока-колу, і саме зараз, в літаку, гупав ногами по спинці переднього сидіння. Всі прикрощі завжди траплялися через нього. Але Кел їм теж уже набрид. Кел носив на брудному шнурку на шиї ключ від оселі, позаяк мати йому наказувала, що його обов’язок – привести усіх зі школи додому та приготувати щось поїсти. Келові осточортіло це робити, а тому зазвичай він залишав сестер та брата на вулиці на годину чи більше, а сам замикався в хаті, щоб дивитися свої улюблені програми й відпочити у спокої. По зовнішній стіні будинку проходить труба системи опалення, а під навісом для машини є затінок. Не повмирають. Коли мати поверталася додому з роботи, вони з криками зустрічали її на порозі та жалілися на братову тиранію. Дітлахи брехали, що вже зробили домашнє завдання, – всі за винятком Голлі, яка завжди робила уроки, інколи сидячи по-турецьки під навісом із книжками на колінах, тому що вона жила заради дифірамбів та похвал, якими вчителі її постійно обсипали. Їм настобісіла Голлі разом з її відмінними оцінками. Єдиною, хто їм не набридав, була Джанет, але лише тому, що вони ніколи про неї не думали. Вона була настільки занурена у свій мовчазний світ, що будь-які інші батьки вже давно звернулися б до вчителів чи психіатрів з питанням, чи вони це помітили. Утім, ніхто того не помічав. Джанет це набридло.

Вони повідхиляли спинки своїх крісел якомога далі назад. Потім попросили принести гральні карти та імбирну газованку. Діти насолоджувалися перебуванням у прихистку літака, який на той час уже перебував десь між Каліфорнією та Вірджинією – єдиними місцями на світі, куди вони навідалися за все своє життя.

Фікс брав тижневу відпустку на той період, коли Керолайн та Френні приїжджали влітку до Каліфорнії, а щойно діти Берта прибували до Вірджинії, Берт кожного разу повідомляв Беверлі, що його навантаження на роботі якимось дивом подвоювалося. Берт працював у сфері майнового права та довірчої власності в Арлінґтоні, вирішивши, що життя помічника окружного прокурора є для нього занадто напруженим. Важко навіть уявити собі, скільки людей хотіли скласти новий заповіт саме того дня, коли прилітали діти. Він посилав Беверлі до аеропорту саму на автомобілі-універсалі. Він збирався забрати їх сам, але в найостаннішу мить траплялося щось таке непередбачуване, що він не лише не міг поїхати в аеропорт, а навіть навряд чи встигав повернутися додому на вечерю. Беверлі вже й раніше забирала Бертових дітей з аеропорту, але насправді вона їздила забирати свою матір або Боні, або Воліс, які люб’язно погоджувалися провідати її за безкоштовний квиток. Це була така велика втіха – бачити одну з них, що сходить по трапі літака, тож дітей вона майже не помічала. Вони бралися за руки з матір’ю, сестрою чи з найкращою подругою і разом підганяли цю дитячу отару через багажне відділення на вихід з аеропорту, а потім – на автопарковку. На ті візити вона чекала нетерпляче.

Та цього разу Беверлі відчувала якесь заціпеніння, поки чекала сама на краю трапа. Коли всі інші пасажири вийшли з літака, стюардеса вивела дітей Казенсів і попросила Беверлі розписатися за них. Четверо один по одному, хлопчик-дівчинка-хлопчик-дівчинка, обличчя сховані за сонцезахисними окулярами. Дівчатка відразу ж після прибуття з видимим розчаруванням її обняли, а хлопчики відступили назад і відтак поплелися слідом до багажної зали. Албі співав собі під ніс якусь пісню, яку важко було розпізнати, Кел, можливо, теж, хоча Беверлі й не була у цьому впевнена, вони постійно трималися від неї на відстані. В аеропорту було дуже людно та гамірно від безлічі щасливих сімей, які раділи зустрічі. Навіть розчути власні думки було нелегко.

Вони стояли коло багажної стрічки та дивилися на валізи, що крутилися по ній.

– Як школа? У всіх гарні оцінки?

Беверлі спробувала зав’язати розмову з дітьми, але відгукнулася лише Голлі. Їй поставили відмінно з усіх предметів за винятком читання, з якого в неї відмінно з плюсом. Беверлі поцікавилась, яка була погода у Лос-Анджелесі, коли вони вилітали, чи поїли вони чогось у літаку і як минув політ. На всі питання відповідала Голлі.

– Виліт затримали на півгодини, тому що була черга на злітній смузі. Ми були двадцять шості у черзі на виліт, – промовила вона, піднявши догори підборіддя, – але в нас був хороший попутний вітер, а тому пілотові вдалося надолужити час.

Проділ між її тонесенькими хвостиками, що нагадували поросячі, був такий нерівний, немовби його зробив п’яний пальцем, а не мати гребінцем.

Хлопчики розбрелися кожен у своєму напрямку. За якусь мить Беверлі побачила Кела, що виліз на конвеєрний пас багажної стрічки, яка була через три стрічки від них і по якій крутилися валізи з Г’юстона. Щойно вона його помітила, він зіскочив, щоб уникнути прочухана від аеропортового носія, який наближався до нього.

– Келе! – крикнула Беверлі через юрбу. Вона не могла кричати на нього, принаймні прилюдно та здалеку, а тому сказала:

– Піди знайди свого брата!

Але Кел глипнув на неї так, немовби то був якийсь чудернацький збіг, що його теж звати Келом, а ця геть незнайома йому жінка звертається до когось, кого також називають Кел. Він відвернувся. Джанет стояла поряд із нею та уважно розглядала лямку свого маленького рюкзачка. Хто-небудь перевіряв цю дитину?

Нарешті остання валіза з прямого рейсу Лос-Анджелес – Даллас перекочувала на конвеєрну стрічку, а звідти – до рук власників. На стрічці не залишилося нічого. Юрба розвіялася, Беверлі побачила Албі, який намагався віддерти стару жувальну гумку від підлоги чимось таким, що здаля нагадувало ножа. Беверлі повернулася до дівчаток.

– Так, – промовила вона, подумки розраховуючи, скільки часу їй знадобиться, щоб доїхати до Арлінґтона о цій годині, – здається, ваші валізи не прилетіли. Нічого страшного. Нам лише доведеться піти до служби втраченого багажу та заповнити необхідні документи. У вас є багажні талони? – запитала вона у Голлі.

Краще з усім звертатися безпосередньо до Голлі, яка, здавалося, справді хотіла допомогти. Голлі була її єдиною надією.

– А в нас немає ніяких багажних талонів, – відповіла Голлі. Вона мала світлу шкіру, чорне пряме волосся та веснянкувате обличчя. Вона була схожа на Пеппі Довгапанчоху, яка зазвичай так подобається дорослим і з якої насміхаються діти.

– Але вони мусили у вас бути. Що, ваша мати вам їх не дала?

Голлі спробувала знову:

– У нас немає багажних талонів, тому що ми не маємо багажу.

– Що означає «не маємо багажу»?

– У нас його немає, – Голлі не знала, як ще їй пояснювати.

– Ви що, забули його у Лос-Анджелесі? Ви його загубили?

Беверлі відволіклася. Вона шукала поглядом Кела і ніде його не бачила. По всій залі, через кожні три метри були розвішані таблички, в яких заборонялося сідати або ставати на багажні стрічки.

Губи Голлі затремтіли, але мачуха того не помітила. Голлі знала, що у поїздці без валіз щось було не так, але мати переконала її, що так захотів батько. Він хотів, щоб у них усе було нове – новий одяг, нові іграшки, нові сумки, в яких нести додому здобуті трофеї. Можливо, він просто забув сказати про це Беверлі.

– Ми його не брали, – тихо відповіла дівчинка.

Беверлі поглянула на неї згори донизу. Дідько б забрав Берта, який сказав, що проблем у неї не буде.

– Що?

Змушувати Голлі сказати це раз було негарно, а змушувати її повторювати ще раз – непростимо. В очах малої забриніли сльози і потекли по веснянках.

– У нас… немає… ніякого… багажу.

Тепер їй перепаде від батька, а вона його ще навіть не бачила. А ще гірше те, що батько знову сваритиметься з матір’ю. Батько завжди каже, що їхня мати – безвідповідальна в усьому, але це неправда.

Погляд Беверлі кружляв від одного кінця багажної зали до іншого. Юрба пасажирів та тих, хто зустрічав, уже порідшала, двоє з її дітей зникли, третя ревіла, а четверта настільки захопилася розгляданням пластмасової липучки на своїй сумочці, що її важко було не прийняти за душевнохвору.

– То чому ж ми тоді стоїмо біля багажної стрічки вже півгодини? – підвищила голос Беверлі. Вона ще не з’їхала з глузду. З нею це станеться пізніше, коли в неї буде час про це подумати, а тепер вона просто не розуміла.

– Я не знаю! – вигукнула Голлі, у якої по щоках струменіли сльози. Вона задерла пелену футболки й витерлася нею.

– Я не винна. Це ти нас сюди привела. Я не казала тобі, що в нас є багаж.

Джанет розстебнула блискавку свого маленького гаманця, порилася в ньому і простягнула сестрі серветку.

З кожним роком поїздка Беверлі до аеропорту ставала все гіршою, тому що вона завжди сподівалася, що цього разу все пройде краще. Вона залишала своїх двох пасинків та двох пасербиць удома (спочатку зі своєю матір’ю, потім з Боні, відтак із Воліс, а тепер – під наглядом Кела. Якось же вони були самі вдома у Торенсі, а Арлінґтон був значно безпечніший за Торенс) та їхала назад до Далласа, щоб забрати дочок. Тимчасом як діти Берта приїздили на схід на все літо, Керолайн і Френні вирушали на захід лише на два короткі тижні: перший вони проводили з Фіксом, а другий – з її батьками. Цього було достатньо, щоб нагадати дівчаткам, наскільки життя у Каліфорнії подобалося їм більше, ніж у Вірджинії. Вони неохоче плелися з літака у такому стані, який можна було визначити як найвищу стадію зневоднення, оскільки вони рюмсали протягом усього польоту. Беверлі падала навколішки, щоб їх обійняти, але вони своєю поведінкою радше нагадували привидів. Керолайн хотіла жити разом із батьком. Вона просила про це, благала, і рік у рік їй відмовляли. Ненависть Керолайн випромінювалася через її рожеву блузку, тимчасом як мати притискала її до себе. Френні натомість просто стояла та байдуже терпіла обійми. Вона поки що не навчилася ненавидіти матір, але кожного разу, залишаючи в аеропорту батька, який плакав, вона все більше опановувала це почуття.

Беверлі розцілувала їхні рідні голівки. Потім знову поцілувала Керолайн, а та відштовхнула її від себе.

– Я така рада, що ви повернулися додому, – промовила Беверлі.

А от Керолайн і Френні не тішилися з повернення додому. Зовсім не тішилися. Саме в такому пригніченому стані дівчатка Кітінґів поверталися до Арлінґтона, щоб знову зустрітися зі своїми зведеними братами та сестрами.

Звичайно, Голлі була привітною. Вона раділа й плескала у долоні, коли дівчатка заходили в дім. Вона розповідала їм, що хоче підготувати новий концерт у вітальні цього літа. Проте Голлі одягалась у червону футболку з маленькою білою стрічкою на комірці, яка раніше належала Керолайн і яку вона перед від’їздом вклала у лантух на доброчинність для малозабезпечених, тому що одежина вже полиняла й змаліла. Голлі не була малозабезпеченою.

У Керолайн була більша кімната з двома двоярусними ліжками, а у Френні кімната була меншою, бо вона й сама була меншою, з двома односпальними ліжками. Двох сестер об’єднувала аж ніяк не любов одна до одної чи духовна спорідненість, а малесенька ванна кімната, що розташовувалася між двома спальнями. Дві дівчинки та одна ванна – з цим можна було якось змиритися від початку вересня і до кінця травня, але в червні, коли Керолайн і Френні поверталися з Каліфорнії, вони знаходили Голлі та Джанет, які розташувалися на одному з двоярусних ліжок, немов у себе вдома, тимчасом як Френні взагалі позбавляли її кімнати, бо там жили хлопці. Таким чином в одній кімнаті було четверо дівчаток, а в іншій – двоє хлопчиків, і лиш одна ванна кімната на шістьох – за розміром не більша за телефонну будку.

Керолайн та Френні волочили свій багаж уверх по сходах. Вони проходили повз відчинені двері до спальні дорослих, де поперек ліжка їхньої матері лежав Кел, поклавши брудні ноги у брудних шкарпетках на подушки, і на повну гучність дивився тенісний матч. Їм ніколи не дозволяли заходити до спальні дорослих і сідати на ліжко, навіть якщо вони не піднімали ніг з підлоги, до того ж їм не дозволяли дивитися телевізор без запрошення. Коли вони проходили, Кел навіть не відводив погляду від екрана чи ще якимось чином давав зрозуміти, що помітив їхню появу.

Голлі тупцювала слідом так близько, що натикалася на них кожного разу, як вони зупинялися перепочити.

– Гадаю, ми вчотирьох могли б танцювати у білих нічних сорочках. Як вам таке? Можемо почати підготовку вже сьогодні ввечері. Якщо хочете, можу показати ті рухи, які я вже придумала.

Коли справа дійшла до танцювальної репетиції, до якої залучалися четверо дівчаток, з’явилися лише троє. Джанет пропала безвісти. Ніхто не помітив, куди вона поділась, але не було й кота Френні, якого звали Жовтець. Жовтець навіть не прибіг до дверей, щоб привітати Френні, як він зробив би на два тижні раніше. Жовтець – єдиний рятувальний зв’язок із нормальним життям – зник. Беверлі, яка до того часу геть загрузла у морі турбот про дітей, навіть не могла пригадати, коли вона востаннє бачила кота, але раптові судомні схлипування Френні змусили її взятися до ретельних пошуків по всьому будинку. Беверлі знайшла Джанет у комірчині для білизни, де вона сиділа на підлозі під шерстяним кашне (скільки ж часу Джанет не було видно?). Вона гладила кота, що спав.

– Вона не може забрати собі мого кота! – вигукнула Френні, тож Беверлі нахилилася й забрала кота у Джанет, яка лише на мить спробувала утримати його, а потім відпустила. Увесь цей час Албі ходив слідом за Беверлі по хаті, супроводжуючи її тим, що діти прозвали «саундтрек стриптизерки»: «Бум чика-бум, бум-бум чика-бум».

Щоразу, як Беверлі зупинялася, саундтрек теж припинявся. Якщо вона робила лиш один крок, то й Албі промовляв лише «бум» таким голосом, що видавався надприродно сексуальним як на шестирічну дитину. Жінка спробувала не звертати на нього уваги, але згодом їй стало ясно, що не вийде. Коли їй нарешті увірвався терпець і вона крикнула «Припини!», він лише мовчки зиркнув на неї у відповідь. В Албі були великі карі очі та довгі хвилясті кучері, що робили його схожим на якогось героя з мультфільмів.

– Я не жартую, – сказала Беверлі, намагаючись угамувати дихання, – припини негайно!

Вона спробувала надати своєму голосові належного батьківського тону, але тільки-но повернулась і рушила далі, то почула в себе за спиною тихеньке, ледве чутне мугикання «Бум чика-бум».

Беверлі кортіло його прибити. Вона насправді хотіла вбити дитину. Руки в неї тремтіли. Вона пішла до своєї кімнати, воліючи зачинити двері, замкнути їх на замок і відпочити, але вже у коридорі до неї долинули звуки від ударів тенісного м’яча та крики глядачів. Вона заглянула до кімнати:

– Келе! – покликала вона, ледве стримуючи сльози. – Мені потрібна моя кімната.

Кел не рушив з місця, навіть бровою не повів. Він не відривав очей від екрана.

– Матч іще не закінчився, – промовив він, немовби мачуха ніколи у житті не бачила тенісного матчу і не розуміла, що якщо м’яч іще рухається, це означає, що гра триває.

Берт вважав, що телевізор нічого путнього дітям не дає. У найкращому випадку то лише гайнування часу, безглуздий гамір. У гіршому випадку він підозрював, що це заважає їхньому розумовому розвитку. На його думку, Тереза припускалася величезної помилки, дозволяючи дітям так часто дивитися телевізор. Він казав їй, як і що слід робити, але вона ніколи не слухала його, коли йшлося про виховання дітей, та й узагалі – хоч про що йшла мова. Саме тому в їхньому з Беверлі домі був лиш один телевізор, і саме тому він був у їхній спальні, куди дітям заходити не дозволяли, тобто куди її дітям заходити не дозволялося протягом звичайного року. Зараз Беверлі хотілося вимкнути телевізор та викотити його у кімнату, яку ріелтори називають «сімейна вітальня», хоча члени родини майже ніколи не потикають туди носа. Вона повернулась і пішла геть по коридору, а на безпечній відстані від неї поплівся Албі, мугикаючи свою мелодію. Це його мати так навчила? Хтось же його навчив. Не може бути, щоб шестирічний хлопчик ходив по стриптиз-клубах, навіть оцей ось. Голлі читала «Ребеку».

– Беверлі, ти коли-небудь читала «Ребеку»? – запитала Голлі, тільки-но Беверлі увійшла до кімнати, її обличчя просто світилося від захоплення. – Місіс Денверс лякає мене до смерті, але я все ж хочу дочитати. Я не зважала б на неї, якби мені випало жити у Мандерлі. Я б там не залишилась, якби хтось поводився зі мною так жахливо.

Беверлі легенько кивнула і вийшла з кімнати. Вона подумала, що могла би прилягти відпочити у кімнаті хлопчиків – у тій, що зазвичай була кімнатою Френні, – але там стояв просто-таки нестерпний сморід від брудних шкарпеток, білизни та немитого волосся.

Вона знову спустилася на перший поверх і наткнулася на Керолайн, що у злому настрої господарювала на кухні. Донька сказала, що хоче спекти тістечка брауні для батька та відправити їх йому поштою, щоб він мав, що попоїсти.

– Тільки не клади горіхів, бо твій батько їх не любить, – порадила Беверлі. Вона й сама не знала, чому вона це сказала. Їй просто хотілося догодити.

– Ще й як любить! – заперечила Керолайн матері, повертаючись так швидко, що розсипала півпачки борошна на кухонний стіл. – Можливо, він їх не любив, коли ти його знала, але тепер ти його зовсім не знаєш. Тепер горіхи йому подобаються в усьому.

Албі був у їдальні. Вона чула його спів через двері кухні. Його вірність одній темі вражала. Френні сиділа у вітальні, намагаючись устромити передні лапки кота в отвори для рук лялькової сукні, та плакала так тихесенько, що її мати переконалася в тому, що все, до найменшої дрібниці, що вона досі зробила в житті, було помилкою.

Беверлі не було куди піти, не було де подітися від дітей, навіть у комірчину для білизни, тому що Джанет так і не вийшла звідти, коли від неї забрали кота. Беверлі взяла ключі від машини і вийшла на вулицю. Тільки-но вона зачинила за собою двері, їй здалося, що вона шубовснула у воду: розпечене важке літнє повітря заполонило її легені. Вона пригадала, як було чудово сидіти після полудня на внутрішньому подвір’ї за будинком у Дауні. Керолайн зі своїм триколісним дитячим велосипедом, щаслива Френні у неї на колінах, майже всеохопний аромат апельсинових квітів. Фікс був змушений продати той будинок, щоб виплатити її частину того невеличкого капіталу, що вони мали, та оформити допомогу на дітей. Чому вона дозволила йому продати будинок? У Вірджинії сидіти надворі неможливо. Лише за ті кілька хвилин, що вона йшла по доріжці до машини, її вкусили п’ять комарів, шкіра на місці укусу відразу ж розпухла до розміру десятикопійчаної монети. Беверлі потерпала від алергії на комарині укуси.

У машині було не менше, як сорок градусів. Вона завела двигун, увімкнула повітряний кондиціонер та радіо. Вона лягла впоперек на розпечене від сонця заднє сидіння із зеленого шкірзамінника так, щоб із будинку її не було видно. Їй подумалося, що якби вона зараз була в гаражі, а не під навісом для автівки, то наклала б на себе руки.

Зважаючи на те, що навчальний рік у державних школах Каліфорнії тривав дещо довше, ніж у приватних католицьких школах Вірджинії, у Беверлі та Берта було аж п’ять днів, коли вони зоставалися вдома самі після відправлення її дітей та перед прибуттям його дітей. Якось одного разу після вечері вони кохались у їдальні на килимі. Це було не дуже зручно. Беверлі значно схудла після того, як вони перебралися до Вірджинії, а тому її спинні хребці та ключиці проступали настільки, що її можна було використовувати як наочний засіб на уроках анатомії. Під час кожного поштовху її тіло вдавлювалось у грубий килим сантиметрів на п’ять, при цьому її гола шкіра терлась об вовняну поверхню. Але навіть попри розтерту килимом шкіру, вони почувалися відважними та пристрасними. «Це не було помилкою», – повторював їй Берт, коли вони потім лежали поряд горілиць, дивлячись на стелю. Беверлі нарахувала п’ять місць, де на люстрі бракувало скляних кришталиків. Раніше вона цього не помічала.

– Усе, що сталося в нашому житті до цього часу, все, що ми зробили, мусило статися саме так, як сталося, щоб ми були разом, – Берт узяв її руку у свою і легенько стиснув.

– Ти справді так вважаєш? – запитала Беверлі.

– Ми з тобою – це якесь диво, – відповів Берт.

Пізніше ввечері він мастив їй спину маззю для швидкого загоєння ран. Вона могла спати лише на животі. То була їхня літня відпустка.

У стосунках між дітьми Кітінґів та дітьми Казенсів була одна особлива деталь: вони не ненавиділи одне одного, їм не була властива навіть мізерна дрібка родової відданості. Казенси не давали переваги спілкуванню з Казенсами, а двійко Кітінґів могли взагалі обходитись одна без одної. Чотирьох дівчаток злило те, що їх упхали всіх гуртом до однієї кімнати, але вони не звинувачували в цьому одна одну. Хлопчики, яких узагалі все і завжди лютило, здавалося, не зважали на те, що їм доводиться бути у компанії такої великої кількості дівчат. Шестеро дітей дотримувалися разом одного-єдиного для всіх принципу, який зводив нанівець їхню потенціальну неприязнь одне до одного: вони не любили своїх батьків. Вони їх ненавиділи.

Єдиною, хто переймався цим, була Френні, тому що Френні завжди любила матір. Коли рік плинув звичайно, вони часто спали разом після обіду, щойно вона поверталася зі школи, обіймалися так міцно, що їм снилися однакові сни. Френні могла сидіти на кришці унітаза вранці та спостерігати за тим, як мати чепуриться, а також могла знову сидіти на кришці унітаза ввечері, розмовляючи з нею тоді, коли вона ніжиться у ванній. Френні була твердо переконана в тому, що вона – не тільки улюблена материна дочка, а ще і її найкоханіша людина у світі. За винятком літа, коли мати дивилася на неї так, немовби вона була всього-на-всього четвертою дитиною з шести. Коли Албі доводив Беверлі до сказу, вона заявляла, що всі діти мусять іти надвір, і те «всі діти» включало також і Френні. Морозиво слід їсти надворі, кавун – надворі. Відколи це їй більше не довіряли їсти кавун за кухонним столом? Це була образа, і не лише для неї. Можливо, Албі не вмів з’їсти морозиво так, щоб не впустити його на підлогу, але всі інші були досить спроможні. Добре, вони підуть надвір. Вони виходили надвір, щосили грюкали дверима, плелися вулицею, петляючи по гарячому тротуару, мов зграя здичавілих собак.

Четверо дітей Казенсів не звинувачували Беверлі у своїх кепських літніх канікулах. Вони звинувачували свого батька та сказали б це йому просто у вічі, якби він хоч інколи з’являвся. Кел та Голлі нічим не давали взнаки, що вважають поведінку Беверлі непростимою (Джанет – та взагалі ніколи нічого не казала, проте Албі – ну, ви знаєте, який Албі), а от Керолайн та Френні були шоковані. Їхня мати відводила кожному своє місце за столом на кухні залежно від віку та змушувала кожного по черзі підходити з тарілкою до плити замість того, щоб поставити вже готові тарілки з їжею на стіл, як вона це зазвичай робила протягом року. Влітку вони випадали з цивілізованого світу й потрапляли у початкові сцени з «Олівера Твіста».

Якось у четвер увечері, у липні, Берт скликав усіх на сімейну раду у вітальні та сповістив, що вранці вони їдуть на озеро Анна. Він повідомив, що взяв відпустку на роботі на три дні й замовив три кімнати у мотелі «Соснова шишка». У неділю вони поїдуть до Шарлотсвіля, щоб провідати його батьків, а відтак повернуться додому.

– Це відпустка, – підбив підсумок Берт, – усе вже заплановано.

Діти здивовано кліпали очима, бо не могли собі уявити якийсь день, що не буде схожим на звичайні дні, а Беверлі теж здивовано кліпала, тому що Берт заздалегідь не сказав їй про це ні слова. Діти бачили, як Беверлі намагалася зустрітися поглядом з Бертом, але впіймати погляд чоловіка було не так уже й легко. Мотель, озеро, їжа в ресторані, відвідини надзвичайно непривітних батьків Берта, в яких були коні, ставок та чудова чорношкіра куховарка, яку звали Ернестайн і яка минулого літа навчила дівчаток пекти пироги. Якби в дітей виникло бажання поспілкуватися з батьками, вони б, напевне, сказали, що їм це подобалося, але такого бажання в них не було, а тому вони змовчали.

Наступного ранку було жарко, немов у пеклі. Пташки не цвірінькали, намагаючись зберегти сили. Берт наказав дітям іти до машини та всідатися, хоча всім було очевидно, що це легше сказати, ніж зробити. По-перше, буде шалена суперечка, кому сідати поряд із Албі, отже всі стояли на доріжці й чекали початку. Переднє місце поряд з водієм було для батьків, а тому взагалі не розглядалось як варіант, попри те, що Керолайн і Френні постійно займали його, коли їздили в машині з матір’ю під час навчального року. А тому залишалися сидіння зразу ж за переднім, потім заднє та останнє в самому кінці фургона. Врешті-решт діти завжди якось сідали парами, за статтю чи за віком; це означало, що терпіти витівки Албі майже завжди випадало або Келові, або Джанет, інколи – Френні, але ніколи Керолайн чи Голлі. Албі зазвичай наспівував пристрасний варіант «Дев’яносто дев’ять пляшок пива на стіні», в якому кількість не зменшувалася по порядку – після п’ятдесяти пляшок їх ставало сімдесят вісім, потім чотири, а потім – сто чотири. Згодом він казав, що його нудить у машині та починав дуже переконливо зригувати, що змушувало Берта без причини з’їжджати на узбіччя швидкісної траси, і за що незмінно сварили Джанет, яка взагалі нічого не казала. Побачивши перший-ліпший дороговказ виїзду зі швидкісної автотраси, Албі питав, чи не тут їм треба повертати.