Читать книгу Співдружність - Енн Патчетт - Страница 3
2
Оглавление– Отже, ти кажеш, що це ти назвав Албі? – запитала Френсіс.
– Я не називав Албі, – заперечив їй батько, коли вони йшли слідом за медсестрою довгим, добре освітленим коридором. – Якби то я називав малого, я б точно не назвав його так по-дурному. Безліч прикрощів у дитинстві виникає саме через ім’я.
Френні думала про свого зведеного брата.
– Можливо, тут є ще щось.
– Ти знаєш, що я колись витягнув його з камери попереднього ув’язнення для неповнолітніх? Йому було тоді чотирнадцять років, і він намагався спалити школу.
– Я пам’ятаю, – відповіла Френні.
– Твоя мати зателефонувала мені й попросила, щоб я витяг його звідти, – він легенько вдарив себе в груди. – Вона сказала, що то була б для неї велика послуга з мого боку, немовби мені так уже кортить робити їй послуги! Подумай лише, скільки копів знав Берт у Лос-Анджелесі, а вони звернулися саме до мене!
– Ти тоді дуже допоміг Албі, – мовила вона. – Він був іще дитиною, і ти йому допоміг. У цьому немає нічого поганого.
– Він навіть вогонь до пуття не вмів розпалити. Забравши Албі з камери, я відвіз його до твого дядька Тома у протипожежну службу. Я сказав тоді Бертовому синкові: «Ти хочеш спалити школу, в якій повно дітей? Тоді ось тобі хлопці, що можуть навчити тебе, як це зробити». Знаєш, що він мені відповів?
– Знаю, – сказала Френні, вирішивши не нагадувати, що на той момент, коли Албі влаштував пожежу, у школі не було дітей, до того ж він усе зробив дуже добре. Про Албі можна казати що завгодно, але роз’ятрити всіх та допекти до живого йому завжди вдавалося.
– Він сказав, що це його більше не цікавить, – Фікс зупинився, а отже, і Френні зупинилася разом із ним. Потому зупинилася й медсестра, щоб зачекати на них.
– Його вже більше так не називають? – поцікавився Фікс.
– Кого, Албі? Не знаю. Я його завжди так називала.
– Я намагаюся не прислухатися до ваших розмов, – сказала Дженні.
Так звали медсестру. На халаті в неї був бейдж з іменем, але вони не глянули на нього – вони й так її знали.
– Можете слухати, чого там, – відповів Фікс, – але тоді нам доведеться розповідати щось цікавіше.
– Як ви почуваєтеся сьогодні, містере Кітінґ? – запитала Дженні. Фікс приїхав до медичного центру Каліфорнійського університету Лос-Анджелеса, щоб пройти сеанс хіміотерапії, а тому це питання не було даниною ввічливості. Якщо пацієнт недобре почувається, його відправляють додому, а увесь курс лікування переносять на невизначений термін.
– Добре почуваюся, – відповів Фікс, тримаючи під руку Френні, – спокійний як удав.
Дженні засміялася, і вони втрьох зупинились у великому відкритому приміщенні поряд із коридором, де сиділи дві жінки у тюрбанах, тримаючи в роті цифрові термометри. Одна з них привітала їх байдужим, стомленим кивком, а інша невиразно дивилася вперед. Навколо них постійно сновигали медсестри у яскравих медичних халатах. Фікс сів, потім Дженні дала йому термометр та наділа на руку манжет для вимірювання кров’яного тиску. Френні сіла на вільний стілець поряд із батьком.
– Повернімося на хвилинку до самого початку, коли ви з Бертом розмовляли про те, як йому назвати сина, ще до народження Албі.
Френні вже разів сто чула розповідь про пожежу та телефонний дзвінок, що сталася значно пізніше, а от історію про те, як добирали ім’я для Албі, – жодного разу.
Фікс вийняв із рота термометр:
– Та не так уже й багато ми з ним розмовляли про це пізніше.
– Ну, і що це таке? – невдоволено промовила Дженні, і Фікс одразу знову поклав термометр до рота.
Френні похитала головою:
– Аж не віриться!
Фікс поглянув на Дженні, яка знімала з його руки манжет для вимірювання тиску.
– У що саме? – запитала вона замість нього.
– У все це, – розвела руками Френні. – Що ти й Берт випиваєте разом, що ти й Берт розмовляєте один з одним, що ти познайомився з Бертом раніше, ніж мама.
– Рівно тридцять шість і шість, – сказала Дженні й викинула пластмасовий футляр термометра у відро для сміття. Потім вийняла з кишені яскраво-рожевий джгут і перев’язала ним передпліччя Фікса.
– Звичайно, я знав Берта, – насуплено заговорив він, немовби ображаючись, що його слова ставили під сумнів. – А як ти думала твоя мати могла з ним познайомитися?
– Ну, не знаю, – вона над цим узагалі ніколи не задумувалася. На її пам’яті Берт був завжди. – Мабуть, я гадала, що їх познайомила Воліс. Ти її терпіти не міг.
Дженні промацувала руку Фікса у лікті, намагаючись знайти достатньо відкриту жилу для проведення терапії.
– Колись я знав наркоманів, які кололися між пальцями ніг, – сказав Фікс із легкою ностальгією у голосі.
– Ось вам іще одна причина, щоб не мати наркомана у ролі медсестри.
Вона помацала тонку, як папір, шкіру руки ще якусь мить, нарешті всміхнулася, притримуючи пальцем жилу:
– Добре, містере, розпочнемо. Зробімо маленький укол.
Фікс навіть не здригнувся. Якимось дивом Дженні поталанило відразу ввести голку в жилу.
– О, Дженні, – вдячно поглянув він на неї в ту мить, як вона нахилила голову, і від цього її обличчя затулили пасма волосся. – Як би було добре, якби це завжди робила ти.
– Ви настільки не любили Воліс? – запитала Дженні. Вона під’єднала до голки ампулу з гумовою пробкою, зачекала, поки та наповниться кров’ю, потім наповнила ще одну.
– Так, не любив.
– Бідолашна Воліс!
Вона швидко вийняла голку та приклала ватний тампон.
– Тепер станьте на ваги, і на цьому все.
Фікс став на ваги та спостерігав, як вона одним пальцем пересуває металічний тягарець. Раз-раз, іще трішки, ще – ваги вказували на 61 кілограм.
– Ви що – п’єте засіб для спалювання жиру?
Коли з тим, що називають підготовчою фазою, було покінчено, вони повернулися назад, пройшли через той самий коридор повз сестринський пост, де стояло кілька лікарів, які переглядали звітні дані з екранів комп’ютерів чи з мобільних телефонів. Вони прийшли до великої, залитої сонцем палати, де пацієнти напівлежали у глибоких кріслах, прив’язані до систем крапельниць для введення засобів хіміотерапії. Хтось вимкнув звук у всіх телевізорах, щоб не докучати пацієнтам рекламою, але неприємне пищання моніторів залишилося. Дженні підвела Френні та Фікса до двох вільних місць у кутку. Їм пощастило, якщо зважити, скільки людей було в палаті. Усі, хто мав силу й бажання влаштуватися якнайкраще, віддавали перевагу місцям у кутку.
– Зичу вам гарного дня після того, як усе закінчиться, – промовила Дженні. Дженні не проводила хіміотерапії. В її обов’язки входила лише підготовка всієї необхідної інформації для терапевта-медсестри, яка приймала у неї пацієнта.
Фікс подякував їй, сів у крісло, допомагаючи собі обома руками зручніше вмоститися. Коли його голова вже покоїлася на спинці, а ноги були підняті над підлогою, він легенько зітхнув, як поліціянт у своєму кріслі після тривалого напруженого дня. Він заплющив очі. Так він просидів довго, хвилин зо п’ять, і Френні вже подумала, що він заснув іще до початку терапії. Вона пошкодувала, що їй не спало на думку захопити якийсь журнал із приймальні, та вже почала роззиратися, сподіваючись, що хтось із присутніх залишив свій, аж тут батько знову почав розповідати:
– Воліс погано на неї впливала, – промовив він із заплющеними очима. – Вона постійно стирчала в кухні, патякаючи про свободу та вільне кохання. Не забувай, у твоєї матері ніколи не було власної думки. Вона відразу ж підпадала під вплив того, хто сидів поряд із нею. Якщо поруч сиділа Міс Вільне Кохання, то вільне кохання видавалося їй чудовою думкою.
– То були шістдесяті, – відповіла Френні, зрадівши, що він прокинувся. – Ти не можеш у всьому звинувачувати Воліс.
– Я можу звинувачувати Воліс у всьому, в чому мені заманеться.
Напевне, то було б не так уже й зле. Воліс померла десять років тому від раку товстої кишки, і, попри всі свої балачки про вільне кохання та свободу, вона все життя прожила з Лері, з яким одружилася ще студенткою, у коледжі. Лері доглядав її до самої смерті з таким самим терпінням, з яким ставився до її викрутасів протягом усього спільного життя: мив її, коли вона вже не могла підвестися з ліжка, подавав ліки, міняв калоприймач. Лері та Воліс переїхали до Орегону після того, як Лері продав свою оптометричну студію. Вони збирали чорниці та до безтями пестили своїх собак, тому що у їхніх дітей та внуків ніколи не знаходилося часу, щоб навідатися до них.
Воліс і Беверлі зберегли свою дружбу ще з молодості, коли їм було по двадцять дев’ять років, незважаючи на те, що вони роз’їхалися так далеко одна від одної: Беверлі вийшла заміж за Берта Казенса та переїхала до Вірджинії. А тому подальший переїзд Воліс, уже на схилі літ, ніяк не вплинув на їхні стосунки. Лос-Анджелес, Орегон – хіба не однаково, коли ти сам живеш у Вірджинії? Вони навіть ще більше зблизилися після переїзду Воліс, бо тій геть не було з ким спілкуватись, окрім Лері та собак. Беверлі й Воліс листувались електронною поштою, до того ж на той час уже були безкоштовні міжміські телефонні дзвінки. Вони розмовляли годинами. Вони надсилали одна одній подарунки до дня народження, веселі листівки. Коли Беверлі одружилася втретє, з Джеком Дайном, Воліс прилетіла з Орегону до Арлінґтона, щоби бути почесною дружкою на її весіллі, як вона була колись її дружкою на весіллі з Фіксом, але не з Бертом, бо з Бертом Беверлі побралася без святкування та без запрошених гостей, у будинку батьків Берта біля Шарлотсвіля. Пізніше, коли Воліс захворіла та злягла, Беверлі літала до Орегону, вони разом вкладалися в ліжко й читали вголос вірші Джейн Кеньон.[1] Вони розмовляли про те, що їх найдужче хвилювало в житті, переважно про дітей та чоловіків. Фікс Кітінґ подобався Воліс не більше, ніж вона йому, і її зовсім не обходило те, що він приписував їй відповідальність за все, в чому, можливо, зовсім не було її вини. Якщо вона відмовлялася нести на своїх плечах цей тягар, коли була ще живою, то навряд це дуже засмутило б її тепер.
– Ти не змерз? – запитала Френні у батька. – Я принесу тобі ковдру.
Фікс заперечно похитав головою:
– Зараз ні. Мені стане холодно потім. Мені принесуть ковдру, якщо треба буде.
Френні озирнулася довкола, намагаючись не затримувати погляд на котромусь із пацієнтів: безволоса, як новонароджене мишеня, жінка, що заснула з розкритим ротом, підліток, який дивився щось у планшеті, ще одна жінка, чия шестирічна донька тихенько сиділа поряд із нею на стільці й розфарбовувала книжку. Як Воліс проходила хіміотерапію? Лері залишав її саму в лікарні чи сидів поряд з нею? А чи приїжджали їхні діти з Лос-Анджелеса? Треба буде розпитати матір.
– Щось вони затримуються сьогодні, – промовила Френні, хоча це й не мало особливого значення. Суп та хліб, які Фікс усе одно не їстиме, вже були готові вдома. Марджорі чекатиме на них. Вони дивитимуться «Леопарда». Френні спатиме в кімнаті для гостей на другому поверсі.
– Ніколи не поспішай дати себе отруїти. Це моє кредо. Я можу тут і цілий день просидіти.
– І коли це ти став таким терплячим?
– Терплячий, бо потерпаю, – відповів він, задоволений власним жартом. – То ви з Албі спілкуєтеся?
Френні стенула плечима:
– Час від часу він подає про себе звістку.
За все своє життя Френні так часто й багато довелося розказувати про Албі, що тепер вона намагалася взагалі про нього не згадувати.
– А як там старий Берт? Як він поживає?
– Здається, непогано.
– Ти часто з ним розмовляєш? – запитав Фікс, удаючи, що йому немає до цього діла.
– Не частіше, ніж із тобою.
– Ну, це ж не змагання якесь.
– Зовсім ні.
– Він зараз одружений?
Френні заперечно покрутила головою:
– Ні, сам.
– Проте в нього була й третя дружина?
– Не склалося.
– Так, але ж була там і якась іще подружка, вже після третьої? – Фікс добре знав про третє розлучення Берта, та йому ніколи не набридало про це слухати.
– Так, була, але недовго.
– З нею теж не склалося?
Френні похитала головою.
– Шкода, – сказав Фікс таким тоном, що здавалося, немовби йому насправді шкода, але він уже питав її про це місяць тому і запитуватиме знову через місяць, вдаючи, ніби він вже такий старий та немічний, що все забуває. Фікс справді був старим та немічним, але він усе пам’ятав. «І далі допитуй свідків», – так сказав він Френсіс по телефону, коли вона була ще малою і в неї поцупили шкільний пропуск-браслет з її особистої шафки у школі. Вона тоді зателефонувала йому з Вірджинії о п’ятій, коли починають діяти знижки на телефонні тарифи, а в Каліфорнії на той час була друга година. Френні зателефонувала йому на роботу. Раніше вона ніколи не телефонувала йому на роботу, хоча й мала його візитівку. Тоді Фікс був детективом, до того ж її татом, отже вона вважала, що він знає, як їй знайти браслет.
– Розпитуй усіх, – сказав їй тоді батько. – Дізнайся, хто переходив із класу в клас і куди саме. Розпитуй немовби мимохідь, нікого не звинувачуючи, але розпитуй кожного, хто ходив униз до роздягальні, а згодом поговори з ними ще раз, адже може бути щось таке, про що вони не хочуть тобі розказувати або й самі не пам’ятають. Якщо ти справді хочеш знайти браслет, на це потрібен час.
Сьогодні його медсестрою була Петсі, маленька в’єтнамка, яка майже потопала у своєму халаті лавандового кольору попри розмір XXS. Вона привітно помахала йому рукою з порога через усю палату, заповнену людьми, немовби вони були на якійсь вечірці, та їй нарешті вдалося привернути до себе його увагу.
– Ось ви де! – вигукнула вона.
Вона підійшла ближче, її чорне волосся, заплетене у косу та вкладене навколо голови у вінок, було схоже на трос, за який смикають у разі аварійної ситуації.
– Маєте добрий вигляд, містере Кітінґ, – сказала Петсі.
– Три стадії життя: молодість, зрілість та «Ви маєте добрий вигляд, містере Кітінґ».
– Усе залежить від того, де зустрітися. Якщо на пляжі, коли лежите на пляжному рушнику в трусах, то я навряд чи подумаю, що ви маєте вигляд настільки вже добрий. А тут… – Петсі враз замовкла й оглянулася довкола. – Тут ви маєте добрий вигляд.
Фікс розстебнув верхні ґудзики сорочки та розкрив її, щоб Петсі було зручніше підключати крапельницю до троакара.
– Ти знайома з моєю дочкою Френні?
– Так, я знаю Френні, – відповіла Петсі й ледве повела бровою так, щоб це помітила лише Френні, немовби кажучи: «Що вдієш, забуває старий». Вона натиснула на великий шприц із соляним розчином, щоб промити троакар.
– Назвіть ваше повне ім’я.
– Френсіс Ксав’єр Кітінґ.
– Дата народження?
– Двадцяте квітня 1931 року.
– Ось ваш приз, – сказала медсестра, виймаючи три прозорі пластикові пакети з кишені халата, – оксаліплатин, 5-ФУ та ось цей маленький проти нудоти.
– Добре, – кивнув Фікс, – вмикай уже.
Вранішні, ще косі промені погожого лос-анджелеського дня проникали крізь вікно семиповерхового будинку лікарні й заливали світлом лінолеум на підлозі. Петсі попрямувала до ординаторської, щоб внести дані лікування в документацію, тимчасом як Фікс безтямно дивився рекламу на мовчазному екрані телевізора, прикріпленого до стелі. Там якась жінка, змокла до рубця, йшла під заливним дощем, а навколо неї раз у раз спалахували блискавки. Враз з’явився красень із парасолькою, яку він простяг жінці, і злива відразу ж ущухла. Тепер довкілля нагадувало таку собі мрію британського садівника про потойбічне життя: все у квітах та сонячному сяйві. Волосся в жінки вже було сухим та хвилястим, а краї її сукні злітали поза нею, немов крильця метелика. Аж тут через увесь екран з’явилося гасло: «Питайте у вашого лікаря», наче ті, хто працював над рекламою, наперед здогадувалися, що всі вимикатимуть звук. Френні не могла зрозуміти, чи то була реклама якихось нових ліків від депресії, чи щось для гіперактивного сечового міхура, чи, може, засіб для тонкого волосся.
– Знаєш, хто мені спадає на думку щоразу, як я тут? – спитав Фікс у Френні.
– Берт.
Він перекривився.
– Якщо я раніше питав тебе про Берта чи його синка-піромана, це лише задля підтримування розмови, із ввічливості. Я про них не думаю.
– Тату, – запитала Френні, – а про кого ти думаєш останнім часом?
– Про Ломера, – відповів він. – Ти ж бо не знала Ломера?
– Ні, не знала, – сказала вона, хоча цю оповідку вже теж чула, принаймні одну з її варіацій. Колись давно мати їй розповідала.
Фікс похитав головою:
– Ні, ти не можеш пам’ятати Ломера. Коли він останнього разу навідувався до нас, ти була ще зовсім малою і сиділа в нього на колінах. Він завжди носився з тобою. Навіть за столом під час обіду не спускав тебе з рук. То було якраз за кілька тижнів до твоїх хрестин, я добре пам’ятаю. Ти була така гарненька, Френні, така чепурненька. Всі за тобою упадали, що доводило твою сестру до сказу. До того, як ти з’явилася на світ, Ломер усю увагу приділяв Керолайн, тому вона так ображалася. Бувало, Ломер їй каже: «Керолайн, іди сюди, тут на двох місця вистачить!» А вона – ні руш. Вона просто не могла бачити вас разом.
– Ну, зате в неї був ти, – сказала Френні. Скільки пам’ятала себе Френні, єдиною особою, до якої Керолайн погоджувалася йти на руки й потім сидіти на колінах, був їхній батько, навіть коли вони вже переїхали до іншого штату.
Фікс кивнув:
– Діти любили Ломера, усі. Він завжди дозволяв їм залазити в машину, вмикати сирену, гратися з наручниками. Можеш уявити, скільки судової тяганини було б зараз, якби хтось для розваги прикував дитину наручниками до дзеркала заднього огляду? Для цього дітлашні доводилося ставати ногами на переднє сидіння, вони це робили залюбки. Ломер мав славу доброго поліціянта. Коли він того вечора вже пішов додому, ми з твоєю матір’ю довго розмовляли: дуже сумно, що доля не дала йому власних дітей. Ми думали, що він уже надто старий для цього, а скільки йому було тоді – років двадцять вісім чи двадцять дев’ять?
– Він був одружений?
Фікс покрутив головою:
– У нього не було нареченої, принаймні коли він помер. Коли він служив на флоті, йому зламали ніс, та, попри це, він усе ще був гарним парубком. Усі казали, що він був схожий на Стіва Мак-Квіна, хоча то було, звичайно, перебільшенням. Твоя мати завжди хотіла звести його з Боні, але я був проти, бо вважав Боні дурепою. Шкода, що тоді я наполіг на своєму. Якби не це, ми змогли би врятувати для світу священика.
– Може, він був геєм, – сказала Френні.
Фікс повернувся до неї, на його обличчі з’явився такий подив, що було ясно: йдеться про якесь непорозуміння.
– Джо Майк не був геєм.
– Я мала на увазі Ломера.
На цьому Фікс знову заплющив очі.
– Не розумію, навіщо тобі треба було це робити.
– Але ж тут немає нічого поганого, – промовила Френні, яка вже пошкодувала про сказане. Колись давно у місті Лос-Анджелесі жив собі гарний гетеросексуальний коп, який любив дітей, був схожий на Стіва Мак-Квіна і не мав нареченої – що вона особисто думала про це, не мало жодного значення. Гей чи ні, а Ломер помер уже п’ятдесят років тому. Інфузійний мішок з хіміотерапією тільки-но почав капати, так що в них було ще півтори години, щоб сидіти разом у цій палаті, розмовляти чи мовчати.
– Вибач, тату, – попросила Френні, а коли той не відповів, легенько доторкнулася до його руки. – Я ж сказала: вибач. Розкажи мені про Ломера.
Фікс зачекав іще хвилину, вирішуючи про себе, вдавати й далі ображеного чи змилуватися. Правду кажучи, Френні трохи дратувала його: тим, що вона вміла дивитись, як Беверлі, але ніколи не знала, як правильно скористатися тим вмінням, волоссям, стягнутим у кінський хвіст, штаньми на шнурку, майже повною відсутністю косметики на обличчі, якщо не брати до уваги бальзам для губ. Його тут багато хто знав, міг зайти хтось із лікарів під час сеансу лікування. Могла б і постаратися дати собі хоч трохи ладу.
І ще: вона не знала про Ломера найголовнішого. Коли Френні однорічною сиділа у нього на руках, то було востаннє, коли їй випало так наблизитися до чоловіка його калібру.
Той старий, у якого вона була так закохана в юності, що обібрав її до нитки, ба навіть її чоловік, котрий загалом непоганий, але напевне одружився з нею лише тому, що йому була потрібна нянька для його дітей – Френні ніколи не мала смаку у виборі чоловіків. Фікс так сподівався, що колись його дівчата знайдуть собі чоловіків на кшталт Ломера, але марно. У його свідомості назавжди закарбувалась одна картина: його напарник за обіднім столом тримає Френні на колінах, Беверлі на кухні одягнена так, ніби збирається в ресторан, а не куховарити – цього було досить, щоб вирішити не розплющувати очей, – аж тут він відчув єдиний різкий поштовх, що пробіг через його стравохід, немовби отрута, яка вливалася в нього, раптом наштовхнулася на стінку враженого раком органа, і Фікс знову пригадав те, що постійно забувалося: ця хвороба його вбивала.
– Тату! – покликала Френні й обережно погладила його рукою по грудях, якраз у тому місці, де йому боліло.
Фікс похитав головою:
– Подай мені ще одну подушку.
Коли Френні принесла подушку і підклала йому під спину, він заговорив знову. Френні приїхала аж із Чикаго, щоб побути з ним. Для цього вона залишила чоловіка та дітей.
– Перше, що тобі слід знати про Ломера, – він був такий кумедний чувак, – сказав Фікс, – із ним ніколи не було нудно, навіть у засідці чи під час спостереження.
Він відчув, що йому забракло голосу, а тому прокашлявся, перш ніж говорити далі.
– Я завжди нетерпляче чекав, коли мені доведеться сидіти з ним у якій-небудь напіврозваленій таратайці до четвертої ранку, щоб вести за кимось спостереження, бо тоді Ломер без упину розказував свої байки. Я сміявся, аж доки мене не починав боліти живіт, а тому просив його припинити, бо ми могли звести нанівець усю нічну роботу.
Батько Френні здавався таким тендітним та маленьким. Рак уже дістався його печінки.
Темні плями в попереку, ще одна – на спині,
А от Ломер – хвацький хлопець, тоді і понині.
Так би прокоментував це Ломер.
– Розкажи мені якусь його байку, – попросила Френні.
Фікс мимоволі осміхнувся, дивлячись у стелю: йому здавалося, що він сидів у машині поряд із Ломером. Він пролежав так кілька хвилин, тимчасом як краплі інфузійної хіміосуміші стікали по пластмасовій трубці крізь отвір у нього на грудях.
– Я вже зараз їх і не пригадую.
Хоча то була не зовсім правда. Одну він пригадав.
– Отже, одна красуня сидить собі вдома, коли до неї у двері стукає коп, – мовив Ломер. Першої миті Фікс навіть не зрозумів, що то Ломер розпочав одну зі своїх побрехеньок. З Ломером завжди так було:
– З копом був собака, щось на кшталт бігля, може, трохи більший за бігля, і вигляд у нього геть винуватий! Так отой бігль хоче глянути на жінку, але не може, все відводить очі донизу, на траву, немовби загубив там копійку.
Балачки. Фікс сидів за кермом, вікна в машині були відчинені. По рації передавали накази цифровим кодом, а тому Фікс прикрутив гучність, аж поки всі слова та цифри не злилися в єдиний тріскітливий фон. Ломер із Фіксом не мали якогось певного маршруту. Вони просто патрулювали район міста. Стежили за порядком.
– Так-от, – вів далі Ломер, – коп нарешті зібрався на силі. То було нелегко. «Пані, – спитав він, – це ваш собака?» Вона відповіла, що так. «Мені шкода, мем, але сталась аварія. Ваш чоловік загинув». Ну, тут можеш собі уявити: красуня в шоці, сльози, крик тощо. А пес усе ще сидить, понуривши голову. «Але пані, – каже коп, хоча й видно, що йому незручно це казати, – мушу повідомити вам ще дещо». Тут він доходить до головного: «Тіло вашого чоловіка… коли ми його знайшли… він був голий». Жінка здивовано перепитує: «Голий?» Коп киває, прокашлюється. «Ще одне, мем. У машині разом із ним була жінка, вона теж не вижила». Тут кралечка видає якийсь дивний звук, щось середнє між схлипуванням та зойком. І ось коп промовляє останню фразу. В нього немає вибору: «Ваш собака був із ними у машині. Він єдиний, хто вижив». У цей час собака схиляє голову на передні лапи, немов справді шкодуючи за тим, що й він не загинув разом з господарем.
Фікс повернув машину на Альварадо. То сталося 2 серпня 1964 року, і хоча була вже майже дев’ята година вечора, ще не зовсім стемніло. Повітря в Лос-Анджелесі пахло лимонами, асфальтом та вихлопними газами мільйона автівок. На тротуарах обабіч вулиці ще гуляли діти, штовхаючи одне одного та втікаючи – бавилися.
Проте водночас на вулиці вже почала виходити нічна шпана: крадії, гопота, повії, наркомани в пошуках дози, створюючи всі разом ринок обміну. У всіх було що продати, купити чи вкрасти. Ніч поки що лише розпочиналася. Ніч іще не зацарювала.
– От зізнайся мені, ти сам це все придумуєш? – запитав Фікс. – Отак їздиш собі три години поспіль і мудруєш щось у голові? Чи вичитуєш анекдоти в якихось журналах, щоб потім видати їх при слушній нагоді?
– Та ніякий це не анекдот, – відповів Ломер, знімаючи сонцезахисні окуляри, бо сонце вже майже сіло за небокрай. – Я розповідаю тобі те, що сталося насправді.
– З тобою, – гмикнув Фікс.
– З кимось, кого я знаю. З братом одного мого знайомого.
– Та пішов ти! Я серйозно.
– Заспокойся та просто дослухай. Отже, коп висловлює їй своє співчуття, передає повідець і йде собі геть. Собаці пора заходити до хати. Увесь цей час він поглядає через плече назад, на копа, як той сідає в машину. Коли жінка заводить його до хати, то зразу ж знову починає розпитувати: «То він був голий? Він був у машині і був голий?» Голос Ломера нагадував голос не невтішної вдови, а розлюченої дружини. А пес у розпачі зиркає на двері, бо не може дременути.
Ломер на мить виглянув у вікно, дивлячись на хлопця, що прямував з баскетбольним м’ячем під пахвою додому зі спортивного майданчика, потім на якогось чоловіка, який стояв на розі чи то п’яний, чи під дозою, задерши голову догори з відкритим ротом, і чекав на дощ. Коли Ломер знову повернувся до Фікса, в нього було обличчя, як писок винуватого бігля, найсумнішого та найнещаснішого за всю історію існування біглів, і цей бігль – чи тобто Ломер – кивнув головою.
– А та жінка? – запитав Ломер голосом дружини. – Вона теж була гола?
І ось уже Ломер знову перетворився на бігля, ледве підводячи погляд на Фікса. Він кивнув.
– Ну, то що вони робили?
Питання було заважким, щоб Ломер-бігль міг його витримати, надто болючим у ту мить, але він склав пальці лівої руки у своєрідний колодязь, а вказівний палець правої встромив усередину того «колодязя». Фікс увімкнув поворот і зупинився на бордюрі. Він більше не міг спостерігати за дорогою.
– Вони кохалися? – запитала дружина.
Ломер сумно кивнув.
– У машині?
Бігль заплющив очі та знову повільно кивнув.
– Де?
Ломер ледве хитнув головою назад, вказуючи на заднє сидіння. Сумнішого бігля, мабуть, на світі ще не було.
– А ти що робив?
Фікс був не в змозі стримувати сміх іще до того, як прозвучала фінальна репліка, бо Ломер поклав руки на уявне кермо та позирав нервово – нервово, але з очевидною цікавістю – у дзеркальце заднього огляду, щоб розгледіти заднє сидіння машини, на якому хазяїн Ломера-бігля трахав іншу жінку.
– Де ти знаходиш усі ці байки? – знову перепитав Фікс, прихилившись на мить лобом до керма. Ломер так йому ніколи й не відповів, але він добре пам’ятав відчуття того щирого нестримного сміху, що йому аж забило дух. А ще, окрім сміху, гуркіт автівок, які мчали невідомо звідки повз них та з яких на повну гучність лунала латиноамериканська музика, притишене бурмотіння рації, де й далі викликали патрульних, аж раптом вони почули і свої номери. Ломер із Фіксом обоє почули їх одразу, незважаючи на те, що гучність була мінімальною, і вони обидва зраділи подумки, хоча й нічим не виказали цієї радості один перед одним. Доти ніч видавалася їм надто спокійною, і той вдаваний спокій дратував. Вони були впевнені в тому, що в Лос-Анджелесі завжди щось відбувається, а якщо здається інакше, то це тільки тому, що їм не все ще відомо. А зараз сигнальні вогні вже були увімкнені та сирена лунала на повну. Ломер давав вказівки щодо маршруту, а Фікс гнав машину широкою вулицею, яка вмить стала безлюдною. Пішоходи притиснулися до узбіч, проводжаючи поглядом чорно-біле поліційне авто. Двоє поліціянтів відчували притаманне їхній роботі збудження. Виклик поліції стосувався порушень правопорядку побутового характеру, що могло передбачати або звичайну сімейну суперечку, яка непокоїла сусідів, або чоловіка, що лупцював дружину паском, або хлопчаків, які видерлися на дах будинку, щоб постріляти з пневмогвинтівки в пацюків, котрі причаїлися на пальмових деревах. То не могла бути ні озброєна крадіжка, ні вбивство. Як правило, люди телефонували в поліцію дуже неохоче, бо зазвичай виходило так, що хто викликав копів, той потім і був винний. Хоча й не завжди.
Вони завернули на Альварадо-стрит у напрямку бульвару Олімпік, а згодом з’їхали на бокову вуличку, що вела до житлових кварталів. Уже була глуха ніч, Фікс вимкнув сирену, але залишив увімкненими проблискові маячки, а тому щоразу, як вони проїжджали повз якийсь будинок, фіранки на вікнах трішки відхилялися: то мешканці цікавилися, кому там непереливки і хто це так безтямно викликав копів у їхній спокійний квартал, де кожен має принаймні одну таємницю. У будинку, до якого вони прямували, не світилося. Коли жителі будинку знають, що до них їде поліція, то вони швиденько вкладаються спати й вимикають світло. Ось так завжди.
– Схоже, ми запізнилися, – зауважив Ломер. – Вони вже сплять.
– Ну, то розбудімо їх.
Чи боялися вони тоді? Фікс не раз питав себе про це пізніше. Наступні після тієї ночі роки Фіксові Кітінґу довелося дізнатися про страх геть усе, до найменшої деталі, хоча він і навчився поводитися так, щоб вираз його обличчя залишався незворушним. Але в ті роки, коли він усе ще працював разом із Ломером, він заходив у будь-які двері з упевненістю, що неодмінно вийде знову.
Це був невеличкий будинок із малим квадратним подвір’ям. Він мав такий вигляд, як і всі інші будинки на тій вулиці, якщо не зважати на живопліт з буґенвілеї та її яскравих ядуче-рожевих квітів.
– Звідки тут узялася така краса? – спитав Ломер, проводячи рукою по листю живоплоту.
Фікс постукав у двері спочатку кістяшками пальців, а потім ручним ліхтариком. У мерехтінні вогнів поліційної машини він помітив, що на дерев’яній поверхні дверей від його ударів залишилися невеликі вм’ятини. Він крикнув: «Відчиніть, поліція!» Але той, хто причаївся там, усередині, вже знав про це.
– Піду гляну з чорного входу, – промовив Ломер і рушив через тісне подвір’я, посвистуючи та просвічуючи ліхтариком усі вікна будинку, а Фікс залишився чекати. Зірок над Лос-Анджелесом не видно, а якщо вони й з’явились, у місті було так багато світла, що їх годі побачити. Фікс дивився на тонесенький серпик місяця, а згодом помітив яскраве світло, що блимало в темному будинку. Ломер увімкнув світло на ґанку та відчинив двері парадного входу.
– Задні були відчинені, – сказав він.
– Задні двері були відчинені, – сказав Фікс.
– Що? – перепитала Френні. Вона відклала убік часопис і натягнула ковдру вище йому на плечі. Він мав рацію щодо ковдри. Петсі сама її принесла.
– Я задрімав.
– Це через бенадрил. Він запобігає свербінню, що може виникнути згодом.
Фікс намагався скласти всі частинки мозаїки докупи: цю палату, день, свою дочку, Лос-Анджелес, той будинок неподалік бульвару Олімпік.
– Двері чорного входу були відчинені, а парадного – замкнені. Ти б теж постійно про це думала, правда?
– Тату, про які двері ми говоримо? У тебе вдома? У будинку в Санта-Моніці?
Фікс заперечно похитав головою:
– У будинку, куди ми їздили вночі, коли Ломера застрелили.
– Я гадала, що його застрелили на заправці, – промовила вона.
Так їм розповідала їхня мати, і попри те, що трапилося це сорок років тому, Френні добре все пам’ятала. Їхній матері доводилося постійно сперечатися з Керолайн. Щоразу, як Керолайн поверталася додому пізніше ніж дозволено чи відверто хамила Бертові, чи давала ляпаса Френні так, що в тієї юшила з носа кров, вона ніколи не втрачала нагоди нагадати своїй матері, що якби та була вірною дружиною і не залишила їхнього батька, цього всього не сталося б. Якби Беверлі все ще була одружена з Фіксом, то Керолайн була б зразковою громадянкою; її добра поведінка цілковито залежала від добропорядності їхньої матері, і якщо та вирішила втекти з Бертом Казенсом, то як можна було звинувачувати Керолайн у тому, яким виявилося її життя. У цьому не було нічого нового. Коли вони дісталися цієї фази в невпинній боротьбі між матір’ю та дочкою, то вже прожили у Вірджинії більше часу, ніж обидві сестри жили досі в Лос-Анджелесі. Але розповідь про власне альтернативне існування була козирною картою Керолайн, якою вона послуговувалася при щонайменшій нагоді. Френні пригадувала, як вони втрьох якось поверталися машиною додому зі школи; вони з Керолайн обидві одягнені у шкільну форму: картаті спідниці, на білих блузках – емблема школи Пресвятого Ісусового серця. Вона вже забула, що саме зробила Керолайн, чому розпочалася суперечка і чому вона видалася їй запеклішою від попередніх. Та щось змусило їхню матір згадати про Ломера.
– Усе правильно, – відповів їй батько. – Його застрелили на заправці на бульварі Олімпік.
Френні нахилилася й поклала долоню йому на лоба. Його волосся, вже роками сиве, скільки вона пам’ятала, після останнього циклу хіміотерапії було коротко підстрижене й набрало біло-сріблястого кольору. Всі звертали на це увагу. Вона провела рукою по волоссю, щоб зачесати його назад.
– Як би мені хотілося дізнатися, про що ти зараз говориш, – прошепотіла вона тихенько, хоча їх і так ніхто не слухав. Тут, у цій палаті, на них узагалі ніхто не звертав уваги.
Фікс ніколи не був говірким, але тепер йому раптом закортіло пояснити їй. Він хотів, щоб Френні зрозуміла.
– Будинок був таким маленьким, що ми були впевнені: знайдемо їх швидко. У коридорі було всього троє дверей: двоє вели у спальні кімнати, а треті – до ванної. Такі будинки завжди однотипні. Всі вони сиділи у першій спальні. Батько, мати та четверо дітей. Сиділи всі гуртом, на ліжку, у темряві. Ми увімкнули верхнє світло і побачили їх там; усі сиділи, виструнчившись, навіть найменший з дітей. Побили батька. Таке буває нечасто. Зазвичай б’ють жінку, а тут – той чоловік мав такий вигляд, немовби його зішкребли з автомагістралі: губа розсічена, одне око вже запухло, а ніс геть розквашений. Навіть зараз переді мною й досі стоїть його обличчя. Дивно, що я так добре пам’ятаю дрібниці про той будинок і про тих людей: вони сиділи босі, підібгавши ноги на ліжко. Ми почали їх розпитувати, але у відповідь – нічого. Батько дивився на мене єдиним розплющеним оком, а я питав себе подумки, як він загалом ще може сидіти. Його шия була в крові, що текла з обох вух. Я, мабуть, вирішив би, що він мовчить, бо не чує – в нього від ударів луснули барабанні перетинки, але вони всі, здавалося, нас не чули. Ломер викликав по рації «швидку» та підкріплення. Я все ще намагався їх розговорити, нарешті найстарша дівчинка, можливо, років десяти, сказала, що вони не розмовляють англійською. Мати й батько не розмовляють, а діти – так. Там було три дівчинки й хлопчик. Тоді я запитав: «Той, хто це зробив, куди він подівся?» І вони знову всі замовкли, дівчинка байдужливо дивилася вперед, як і батьки. Аж тут мала, років п’яти чи й менше, – не більше, ніж тоді було Керолайн – одним оком поглянула на стінну шафу. Навіть голови не повернула, але нам усе стало ясно. Злочинець ховався в шафі. Старша дівчинка вхопила малу за руку і закричала, але ми з Ломером уже відчинили двері шафи: він сидів там, між одягом. Він зрозумів, що вляпався. Йому не викрутитися. Вся його сорочка була у крові, на руці – сліди від ударів, коли він бив того бідолаху, що сидів на ліжку. Думаю, англійську лиходій розумів не ліпше, ніж той, кого він прийшов лупцювати. Він заховав зброю до кишені одної із суконь, які висіли в шафі. Мабуть, сподівався, що ніхто не буде її шукати, а сам він зможе повернутися по неї пізніше. Якраз у той час прибуло підкріплення разом зі «швидкою». Тоді ще ніхто не переймався правилом Міранди, зачитуванням прав затриманого та викликом перекладача з іспанської, як це роблять зараз. Уся родина сиділа на ліжку, трусилася від страху, діти рюмсали. Здавалося, поки лиходій сидів у шафі та вони його не бачили, все було добре, а тепер, коли він стояв перед ними у спальні, вони геть з’їхали з глузду. Його звали Меркадо. Ми дізналися про це пізніше. Виявилося, що то було його звичайною роботою: бити мексиканців, які брали в борг, щоб нелегально потрапити до Америки, а потім не могли заробляти достатньо й виплатити заборговане. Нікому з тих, хто мав гроші чи міг їх якось роздобути, не вдавалось уникнути розплати. Бандюки лупцювали неборак-боржників на очах у їхніх родин та сусідів. То було лише попередження, а якщо через два-три тижні борг усе одно не виплачувався, вони приїжджали і вбивали пострілом у голову. І всім про це було відомо.
– То ви вже прокинулися! – вигукнула Петсі так, що Френні аж підскочила від несподіванки. Петсі тим часом прибрала вже порожній менший інфузійний мішок з-під протинудотного засобу. Інші все ще капали.
– Відпочили трішки?
– Відпочив, – відповів Фікс, але вигляд він мав геть зморений: чи то від хіміотерапії, чи то від розповіді, чи від того й того відразу. Френні подумки здивувалася: невже Петсі того не бачить? А може, він просто нічим не відрізнявся від інших хворих у палаті.
Петсі позіхнула від самої згадки про відпочинок, затуливши рота маленькою рукою в рукавичці.
– Мені так хотілося б колись полежати самій на одному з цих крісел. Просто лягти, натягти на себе ковдру, вкритись аж із головою і поспати. Всі так роблять зазвичай, щоб світло не заважало. І кому спаде на думку, що то я там лежу, під ковдрою?
– Точно не мені, – відповів Фікс і заплющив очі.
– Пити хочете? – Петсі легенько погладила його по коліну під ковдрою. – Я можу принести вам води чи содової, якщо хочете. А може, вам кока-коли?
Френні вже збиралася відповісти, що їм нічого не треба, аж тут Фікс кивнув.
– Води. Я б випив води.
Петсі поглянула на Френні:
– А вам?
Френні заперечно похитала головою.
Петсі пішла по воду, а Фікс чекав, розплющивши очі, поки вона повернулася.
– І що трапилося потім? – запитала Френні. Саме в цьому полягало її завдання, коли вона привозила батька до лікарні на хіміотерапію – протягом того часу, доки коло нього не було медперсоналу, просто сидіти разом із ним, слухати його оповідки. Саме для цього вони з Керолайн по черзі прилітали до Лос-Анджелеса, тому що вони так мало часу проводили з ним. А ще – для того, щоб дати Марджорі змогу дещо відпочити, адже вона мусила глядіти його постійно. Та найголовніше – для того, щоб послухати всі ті розповіді, які він інакше міг назавжди забрати із собою. Тепер вона зможе сьогодні пізно ввечері, коли їхній батько вже спатиме, зателефонувати Керолайн, щоб розповісти їй про Ломера.
– У будинку враз стало багато народу: копи, лікарі «швидкої» – усі заклопотані своєю справою. Ломер знайшов у відрі для сміття якогось конверта і намалював на ньому для малої кілька кумедних мишей. Було ясно, що їй перепаде від батьків, і Ломеру стало її шкода. Батька забрала до лікарні «швидка», а от мати з дітьми – нам довелося залишити їх самих у будинку, сподіваючись, що не з’явиться хтось інший, щоб їх прикінчити. Того покидька Меркадо ми забрали у відділок і там оформили затримання. Коли ми закінчили, була вже перша ночі, і єдине, чого нам хотілося – горнятко кави. Кава у відділку нікуди не годилася. Так казав Ломер: «Нікуди не годиться». Я часто ловив себе на думці, що якби нам не заманулося тоді попити смачної кави, то Ломер випив би її у відділку, але такі думки доводять до сказу. Отже, ми подалися до заправки, що за бульваром Олімпік. Не те щоб зовсім поряд, але й недалечко. Власник заправки на якісну каву грошей не шкодував, та ще й привчив своїх дітей, що працювали разом з ним, як слід продувати та чистити кавоварку. А тому народ охоче проїжджав на два квартали більше, щоб заправити автівку там, де готують смачну каву. Не те, що тепер: приїдеш на заправку – немає нікого, щоб заправити тобі бак, але кругом продають оте чортове капучино. А тоді кав’ярня на заправці, особливо зі смачною кавою, була нововведенням. Отже, там продавали каву, копи зупинялися, сідали біля заправки, щоб випити кухлик, а там і інший люд підтягувався, бо присутність копів уселяла відчуття безпеки. Така собі ціла невеличка екосистема, що базувалася на каві; тож ми поїхали саме туди. За кермом був я. Ми мали неписане правило: той, хто за кермом, веде машину всю ніч, а той, хто не за кермом – йде по каву, а тому Ломер пішов усередину. Гадаю, він просто не бачив, що там відбувалося. Його застрелили, коли він був іще метрів за два-три від дверей. Я теж не бачив, що там коїться, бо писав звіт. Я почув постріл, підвів голову, а Ломер уже впав. Я лише побачив хлопця за касою з піднятими угору руками, а потім той тип, Меркадо, повернувся й застрелив його теж.
– Зачекай, – перебила його Френні, – Меркадо? Той тип із будинку?
Фікс кивнув.
– Це те, що я побачив. Знаєш, які були в той час усі заправки – немов акваріуми з яскравим світлом на даху – так що мені було добре все видно: латинос років двадцяти п’яти-двадцяти семи, зріст приблизно метр сімдесят п’ять, біла сорочка, сині штани, на сорочці кров. Я ж його вже бачив, дві години на нього дивився. Він сидів перед моїм столом у відділку. Він знав мене, а я – його. Він поглянув крізь скляну стіну бару заправки на вулицю і побачив там мене. Він стрельнув іще раз, але, мабуть, кепсько прицілився, бо куля навіть машину не зачепила. Лише розтрощила скляну стіну бару. Меркадо вискочив у двері й побіг за бар. Через мить я почув гуркіт двигуна автівки, що рвонула з місця, хоча саму машину я не бачив. Я забіг усередину, Ломер лежав на підлозі.
Фікс замовк, збираючись на думці.
– Ось так, – нарешті промовив він.
– І що потім?
Фікс похитав головою:
– Він був мертвий.
– А той інший хлопець, із заправки?
– Той прожив десь із годину, його ледве встигли привезти до операційної. Там він і помер. Він був ще студентом, підробляв на літніх канікулах. Усе, що йому треба було робити – готувати каву та підтримувати лад на заправці.
Повернулася Петсі з двома наповненими водою разовими пластянками з кришками та вставленими зігнутими соломинками.
– Поки не побачиш, навіть на думку не спадає, як тобі цього кортить! Тут завжди так буває.
Френні подякувала їй і взяла в неї пластянки. Петсі мала рацію, вона справді відчувала спрагу.
– Але ж це нісенітниця якась! – знову звернулася до батька Френні, хоча вона добре пам’ятала, що цю частину розповіді вона чула тоді від матері в машині, і що її батько був страшенно розлючений, оскільки не зміг упізнати того, хто застрелив Ломера.
– Як Меркадо вдалося вибратися з поліційного відділка? Як він дізнався, де ви були?
– То був якийсь збій у роботі мозку, чи принаймні так мені потім пояснили. Тоді за надто короткий проміжок часу сталося безліч подій, а тому в моїй свідомості одна подія наклалася на іншу, і я прийняв одного підозрюваного за іншого. Але навіть тепер можу тобі заприсягтися: я бачив те, що бачив. Убили мого напарника. Я не знаю, як це сталося, але той тип стояв на світлі, не далі, ніж за п’ять чи шість метрів від мене. Ми дивились один на одного, як оце зараз із тобою. Коли на місце вбивства прибули копи, я розповів їм усе, до найменших подробиць. Хай йому чорт, та я навіть ім’я його назвав! Але Хорхе Меркадо в той час сидів у камері для затриманих у Рампарті. Він пробув там цілу ніч.
– А той, хто вбив Ломера?
– Виходить, що я його ніколи не бачив.
– Отже, вони так і не знайшли того, хто це зробив?
Фікс нахилив зручніше кінчик соломинки й почав пити. Йому було важко це робити: заважали стенози у стравоході. Вода проходила по пів чайної ложечки.
– Аякже, – відповів він нарешті, – таки знайшли. Розібралися.
– Але ж ти вказав на зовсім іншого чоловіка.
– Я вказав на нього поліції. Одначе в суді я вказав на того, на кого треба. Слідчі знайшли свідка, який бачив машину, що вилетіла із заправки на шаленій швидкості. Вони поставили собі за мету знайти водія, а потім постаралися відшукати зброю, яку він викинув з вікна машини. Одна річ, якщо вбивають хлопця на заправці, – тут, звісно, поліція спробує знайти злочинця. Але коли вбито поліціянта на заправці – це вже щось геть зовсім інше.
– Але ж у них не було свідків.
– Я був свідком.
– Ти тільки-но мені сказав, що не бачив того типа.
Фікс застережливо направив на неї вказівний палець:
– Я й до цього дня ніколи його не бачив. Навіть коли сидів навпроти нього у суді. Це навіть не обговорювалося. Психіатр сказав, що якби я бачив його, я б його згадав. А якщо я його не пам’ятав, то я згадав би його з часом. Міг прокинутись одного ранку – і зразу все пригадати.
Він стенув плечима:
– Цього ніколи не сталося.
– А як же тоді ти був свідком?
– Вони сказали мені, ким був той тип, і я відповів: «Так, це він».
Фікс стомлено всміхнувся дочці.
– Не хвилюйся, то був він. Не забувай, що він теж мене бачив крізь скло бару перед тим, як стріляти. Він знав, хто я. Він застрелив Ломера, він убив того хлопця з бару і він знав, що я бачив, як він це робив.
Фікс сумно похитав головою:
– Шкода, що я не пам’ятаю, як звали того хлопчика. Коли ми прийшли до нього додому після похорону, його мати розповідала мені, що він серйозно тренувався в плаванні. «Був дуже перспективний», – так вона сказала. У моєму житті половину подій я хотів би згадати, а іншу половину – забути.
Після смерті Ломера вони прожили з Беверлі ще два роки, попри те, що вона вже тоді пообіцяла Бертові, що покине чоловіка. Вона залишалася, бо Фіксові була потрібна її підтримка. Тоді, коли вони так люто посварились у Вірджинії по дорозі зі школи, мати зупинила машину на узбіччі і сказала Керолайн та Френні, щоб вони не думали, ніби вона просто так взяла та й покинула їхнього батька. Вона залишилася з ним.
– Якось мені вдалося викинути Ломера з голови, – сказав Фікс. – Я роками тільки про нього й думав, та одного дня – не знаю як – мені вдалося забути про нього. Він мені вже більше не сниться. Я вже не питаю себе, що він їв би на обід, щоразу, як сам обідаю. Я вже не поглядаю з підозрою на кожного, хто проїжджає повз мене на машині. Я відчуваю за це провину, але, треба сказати, що для мене то було полегшення.
– Але зараз ти знову думаєш про нього?
– Так, звичайно, – відповів Фікс, – через це все.
Він вказав рукою на крапельниці, які немовби ще прив’язували його до життя. Він усміхнувся.
– Йому не випало це пережити. Йому не довелося старіти та слабшати. Я впевнений, йому хотілося б постаріти та послабшати, якби в нього спитали. Напевне, він би сказав: «Так, будь ласка, хай у мене буде рак, коли мені виповниться вісімдесят». Але тепер…
Фікс стенув плечима:
– Я бачу і переваги, і вади.
Френні заперечно хитнула головою:
– Послухай, тобі випала краща доля.
– Зачекай, не поспішай з висновками, – заперечив їй батько. – Ти ще молода.
1
Джейн Кеньон (1947–1995) – американська перекладачка поезії Анни Ахматової, авторка кількох поетичних збірок. – Тут і далі прим. перекл.