Читать книгу Рудий на узбіччі - Энн Тайлер - Страница 2

ВИ МОЖЕТЕ ЛИШЕ ЗДОГАДУВАТИСЯ, що відбувається в голові такого чоловіка, як Міка Мортімер. Він живе сам, цілком себе забезпечує і дотримується непохитної, мов скеля, рутини. Щоранку о чверть на восьму ви можете зустріти його на пробіжці. Десь о десятій чи о десятій тридцять він прикріплює магнітну табличку «Технар-відлюдник» на дах своєї автівки «КІА». Час виїзду на виклики змінюється, проте не минає дня, аби клієнти не потребували його послуг. Після обіду він зазвичай порається біля свого будинку. Підмітає доріжку, витрушує килимок або розмовляє із сантехніком. Понеділковими вечорами, напередодні вивезення сміття, він виносить сміттєві баки на алею, а щосереди виставляє контейнери з відходами, призначеними для переробки. О десятій вечора чи трохи пізніше згасає світло у трьох похилих вікнах у нижній частині будівлі. (Його помешкання розташоване у напівпідвальному поверсі і радше справляє похмуре враження.)

Наш герой – високий кістлявий чоловік сорока з гаком років. Має неправильну поставу – голова трохи нахилена вперед, дещо згорблені плечі. Смоляне чорне волосся (якщо він не голитиметься хоча би день, стане помітно, що на скронях пробивається перша сивина). Блакитні очі, густі брови, запалі щоки. Міцно стулені губи. Незмінні джинси, футболка або світшот – залежно від пори року. Коли ж настають справжні холоди, він одягає потерту шкіряну куртку бурого кольору. Коричневі стоптані черевики із круглим носком нагадують ті, що носять школярі. Навіть його спортивне взуття – старі брудно-білі кеди – нічим не вирізняється. Йому не подобаються флуоресцентні смуги, заповнені гелем підошви й інші «фішки», яким надає перевагу більшість бігунів. Улюблена спортивна форма – джинсові шорти завдовжки до коліна.

У нього є дівчина, але, судячи з усього, вони живуть нарізно. Час від часу можна побачити, як вона прямує до задніх дверей, тримаючи в руках торбу з харчами. Ранком вихідного дня вони разом сідають в його автівку «КІА» (у таких випадках її не прикрашає табличка «Технар-відлюдник»). Скидається на те, що у цього чоловіка немає друзів чоловічої статі. Він приязно ставиться до інших мешканців будинку, але спілкування з ними залишається поверховим. Зустрівши його, сусіди гучно вітаються, а він люб’язно киває у відповідь і махає рукою, але рідко виявляє охоту підтримати бесіду. Нікому не відомо, чи має він родичів.

Будинок – невеличка триповерхова цегляна коробка – розташований на Йорк-роуд у північній частині Балтимора. Із правого боку – рибний ресторанчик, а з лівого – секонд-генд. Позаду будівлі – крихітна стоянка, а попереду – невеликий острівець трави. Ґанок виглядає дивно: звичайна бетонна плита, сходи, грубо сколочене дерев’яне крісло-гойдалка, на якому й досі ніхто не наважився посидіти, вертикальний ряд дзвінків поряд із бруднувато-білими дверима.

Як часто Міка замислюється про своє життя? Чи намагається визначити сенс та основну мету? Чи непокоїть його перспектива провести найближчі тридцятьсорок років у тому самому ритмі? Ніхто не знає. Існує майже стовідсоткова ймовірність, що ніхто ніколи не запитував його про це.

Одного понеділкового ранку наприкінці жовтня Міка спокійно снідав, коли пролунав перший телефонний дзвінок. Події розгорталися за звичним сценарієм: пробіжка, душ, сніданок, гігієнічні процедури. Його страшенно дратувало, якщо хтось порушував цей розпорядок. Він дістав мобільний із кишені й поглянув на екран. Емілі Прескот. Літня пані. Він відвідував її досить часто, аби внести її ім’я до списку контактів. Жінки похилого віку зверталися до нього з найпростішими проблемами, але ставили величезну кількість капосних питань. Їм завжди хотілося дізнатися причину.

– Як це могло трапитися? – допитувалися вони. – Минулого вечора, коли я лягла спати, комп’ютер працював чудово, а вранці все пішло шкереберть. Але ж я і пальцем його не торкнулася! Я міцно спала!

– Не зважайте, я все полагодив, – відповідав він.

– Чому ж знадобився ремонт? Що я зробила не так?

– Вам не варто перейматися цими питаннями щодо вашого комп’ютера.

– Чому би й ні?

З іншого боку, літні пані приносили йому хороший прибуток, а ця конкретна жінка ще й жила поблизу, у Хоумленді. Він натиснув на кнопку прийняття виклику й мовив:

– Компанія «Технар-відлюдник».

– Містер Мортімер?

– Так.

– Це Емілі Прескот. Пам’ятаєте? У мене вкрай термінова справа.

– Що сталося?

– Я не можу підключитися до Інтернету! Мій комп’ютер відмовляється та й годі! Не дає мені доступу до жодного сайту! Хоча сиґнал вай-фай не зник.

– Чи спробували ви перезавантажити систему? – спитав він.

– А це що таке?

– Від’єднати кабель, а потім знову підключити. Точнісінько так, як я вам показував.

– Авжеж! Мені подобається називати цей засіб «зробити перерву». – Вона захихотіла. – Так, спробувала. Не допомогло.

– Гаразд, – сказав він. – Чи влаштує вас, якщо я прийду десь об одинадцятій?

– Об одинадцятій?

– Саме так.

– Річ у тім, що в середу я хотіла зробити моїй онучці подарунок. Мені треба замовити його раніше, щоб отримати безкоштовну доставку.

Він незворушно мовчав.

– Добре, – зітхнувши, погодилася вона. – Домовились. Об одинадцятій. Я чекатиму на вас. Ви пам’ятаєте адресу?

– Пам’ятаю.

Він обірвав розмову і відкусив шматочок тосту.

Його помешкання здавалося більшим, ніж можна очікувати від житла у цокольному поверсі. Простора вітальня, з’єднана з кухнею, дві окремі спальні та ванна кімната. Підвал мав доволі високі стіни, а підлога була викладена недешевими лискучими кахлями кольору слонової кістки. Перед канапою лежав бежевий килимок. Невеличкі вікна не дозволяли майже нічого розгледіти надворі, але чоловік завжди міг зауважити, що сонячними днями – як-от сьогоднішній, коли дерева починають скидати листя, – крізь шибки видно кілька сухих листків, що зачепилися за коріння кущів азалії. Згодом їх можна прибрати граблями.

Міка допив каву, відсунув стілець, підвівся і відніс тарілки до раковини. Він розробив таку систему: поки тарілки відмокали, він протирав стіл та стільницю, ховав масло у холодильник, проходився пилотягом під стільцем, якщо розсипав там якісь крихти. Традиційним днем прибирання була п’ятниця, проте йому подобалося підтримувати чистоту впродовж усього тижня.

Щопонеділка в нього було заведено мити підлогу на кухні й у ванній кімнаті. «Ох, як же мені важко працювати шваброю!» – бурмотів Міка, наповнюючи відро гарячою водою. Він часто розмовляв сам із собою під час роботи, імітуючи той чи інший іноземний акцент. Сьогодні в нього вийшло щось німецьке або польське: «Як ше ш мені вашко шарувати цю долівку!» Він не схотів розпочинати з ванної кімнати, бо у цьому не було потреби – підлога лишалася ідеально чистою ще з минулого тижня. Міка дотримувався такої теорії: якщо ви помітили суттєву різницю між нинішнім і попереднім прибиранням – поверхня кавового столика раптом зблякла, ворс на килимку злипся, – це означає, що ви зробили надто довгу перерву.

Міка пишався своїм умінням хазяйнувати. Закінчивши миття, він вилив воду у пральні і притулив швабру до водонагрівача. Повернувшись до помешкання, він навів лад у вітальні – згорнув плед на канапі, прибрав кілька пивних бляшанок, поправив подушки. Меблів було обмаль – канапа, кавовий столик і потворний коричневий вініловий шезлонг. Усі ці речі вже були тут, коли чоловік перебрався сюди. Єдиним, що він привіз із собою, була металева полиця для комп’ютерних журналів і довідників. Якщо Міка читав книжки інших жанрів – здебільшого фантастику, детективи та біографії, то складав їх в окремо виділене місце. Інакше йому довелося би завести більше полиць.

Підлога на кухні вже висохла, тож він повернувся до попереднього завдання – помити брудні тарілки, витерти їх і покласти в сервант. (Дехто з людей надають перевагу сушилкам, але Міка терпіти не міг безладно розставлений на їхніх ґратчастих полицях посуд.) Потім він надів окуляри – захисні, без діоптрій, – підхопив наплічник і вийшов через задні двері. Ці задні двері були розташовані в тильній частині будівлі, біля підніжжя бетонних сходів, що вели до парковки. Піднявшись нагору, він зупинився й оцінив погоду: стало тепліше ніж тоді, коли він вибрався на ранкову пробіжку, вітер ущух. Рішення не брати куртку було правильним. Міка прикріпив табличку «Технар-відлюдник» до своєї автівки, пірнув усередину, завів двигун і помахав рукою Еду Аллену, який плентався до свого фургону, притискаючи до грудей пакунок із ланчем.

Коли Міка сидів за кермом, йому подобалося уявляти, ніби його дії оцінює всюдисуща система контролю. Він називав її «Бог трафіку». Цією системою керувала група чоловіків у сорочках із закоченими рукавами і зелених захисних козирках на чолах. Ці чоловіки час від часу обговорювали його неперевершене вміння керувати машиною.

– Погляньте: він подає сиґнал покажчиком повороту навіть тоді, коли позаду нікого немає,– нахвалювали його вони.

Міка завжди вмикав покажчик повороту. Завжди. Навіть на стоянці. Збільшуючи швидкість, він старанно уявляв яйце під педаллю газу. Гальмуючи, він плавно ковзав асфальтом, аж поки не зупинявся – майже невідчутно. Якщо інший водій в останню мить вирішував змінити смугу руху і підкрадався до нього, можете навіть не сумніватися – Міка уповільнював хід і піднімав ліву долоню в люб’язному жесті, що означав «Після вас».

«Ти це бачив? – захоплювалися підлеглі Бога трафіку. – Хлопець має бездоганні манери!»

Такі розваги принаймні розвіювали нудьгу.

Міка звернув на Тенлідейл-роуд і припаркувався біля хідника. Щойно він потягнувся до наплічника, як задзеленчав мобільний. Він дістав його з кишені й підняв окуляри на лоба, аби прочитати напис на екрані. Кассія Слейд. Незвично. Кес була його подругою (він уникав називати «своєю дівчиною» жінку, чий вік наближався до сорока), але вони дуже рідко розмовляли о цій порі. Зараз вона мала би бути на роботі, приділяти всю увагу своїм четвертокласникам. Міка прийняв виклик.

– Що сталося? – одразу спитав він.

– Мене виселяють.

– Що?

– Мене виселяють з мого помешкання. – Вона промовляла стишеним, спокійним голосом. Така інтонація була йому до вподоби, хоча в ній відчувалася певна напруженість.

– Як тебе можуть виселити? – спитав він. – Це ж навіть не твоє помешкання.

– Не моє, але сьогодні вранці сюди навідалася Нен. Цілком несподівано.

Нен була фактичною орендаркою. Наразі вона зі своїм нареченим мешкала у багатоповерхівці біля порту, проте від претензій на ще одне житло так і не відмовилася. На відміну від Кес, Міка розумів її мотиви. Хто ж захоче поступатися своїми привілеями.

– Вона просто подзвонила у двері без попередження, – вела далі Кес. – Я не мала часу сховати кота.

– Звісно. Твій кіт.

– Я сподівалася, що він не вийде до нас. І щосили намагалася затулити його, сподіваючись, що Нен не ввійде до хати. Та вона промовила: «Мені треба забрати мій… А що це, в біса, таке?..» – і перевела погляд на Віскерса[1], який непривітно зиркав на неї з порогу кухні. Ти ж його знаєш – він терпіти не може незнайомців. Я спробувала пояснити їй, що не мала наміру заводити кота. Розповіла, як знайшла його на підвіконні. Але Нен заявила: «Це не має найменшого значення. У мене страшенна алергія. Достатньо вдихнути повітря в кімнаті, де кіт побував місяць тому, або торкнутися маленької шерстинки, що прилипла до килима, і в мене починає стискатися горло. О боже мій!» Далі Нен відступила назад і відмахнулася, коли я рушила слідом.

«Стривай!» – покликала я. А вона відповіла: «Зателефоную згодом». Ти ж розумієш, що це означає?

– Ні, не розумію, – мовив Міка. – Сьогодні ввечері вона зателефонує тобі й трохи полається. Ти вибачишся. От і все. Можливо, тобі доведеться позбутися Віскерса.

– Я не можу позбутися Віскерса! Він уперше в житті почувається тут як удома.

Міка вважав Кес розважливою жінкою, тож ця історія з котом спантеличувала його.

– Послухай, – мовив він до неї,– ти зарано панікуєш. Вона лише сказала, що зателефонує згодом.

– Куди ж я переїду? – спитала Кес.

– Ніхто й словом не обмовився про переїзд.

– Поки що не обмовився, – поправила вона його.

– Не пакуй валізу, доки вона не попросить тебе.

Чуєш?

– Важко знайти помешкання, де дозволяють жити із тваринами, – зазначила Кес так, ніби не чула його. – А що, як я опинюся без даху над головою?

– Кес! Сотні людей у Балтиморі винаймають помешкання, де селяться зі своїми улюбленцями. Повір мені, ти знайдеш житло.

Запала мовчанка. Він міг розчути дитячі голоси на іншому боці дроту, але звук долинав здалеку. Судячи з усього, вона перебувала надворі на гральному майданчику, тобто була перерва.

– Кес?

– Ну що ж, дякую, що вислухав мене, – відрізала вона й обірвала зв’язок.

Якусь мить він дивився на дисплей, перш ніж надягти окуляри і сховати мобільний.

– Мабуть, я найдурніша стара курка з усіх ваших клієнтів, чи не так? – спитала місіс Прескот.

– Ні, зовсім ні,– щиро відповів він. – Ви навіть не потрапляєте до першої десятки.

Це порівняння розвеселило його, бо вона справді трохи нагадувала курку: маленька кругла головка, груди лежать на м’якій подушці живота, що звисає над тоненькими ніжками. Навіть у себе вдома вона носила туфлі на низьких підборах, унаслідок чого її хода вдавалася дещо хиткою.

Міка сидів на підлозі, зігнувшись під її столом – старовинною громіздкою конструкцією, виготовленою таким дивовижним чином, аби простір для роботи максимально звужувався. (Люди встановлюють свої комп’ютери у найбільш незручних місцях. Таке враження, ніби вони не вповні усвідомлюють, що пір’яні ручки відійшли в минуле.) Він відокремив два дроти від заплутаного клубка біля мережевого фільтра. На одному дроті виднілася наліпка «МОДЕМ», на іншому – «РОУТЕР» (він власноруч підписав їх великими літерами), тоді поглянув на наручний годинник.

– Добре, – зрештою сказав Міка, після чого знову підключив модем і зосередив погляд на руці з годинником.

– А як щодо моєї подруги Ґлінди? Ви не знаєте її,– мовила місіс Прескот, – але я часто радила їй звернутися до вас. Вона боїться свого комп’ютера. Використовує його лише для того, щоби читати електронну пошту. Каже, що не хоче надавати системі жодної інформації про себе. Я розповіла їй про вашу книжечку.

– Угум, – пробурмотів Міка. Його книжка, що звалася «Спочатку підключіть його», несподівано виявилася одним із найбільш продаваних навчальних посібників, опублікованих видавництвом «Вулкотт», але, оскільки це видавництво було регіональним і маловідомим, він не покладав надій на те, що колись розбагатіє завдяки продажам.

Він підключив роутер і почав вибиратися з-під столу.

– Це найважча частина моєї роботи, – зазначив він, рачкуючи. Потім, ухопившись за край столу, звівся на ноги.

– Та що ви таке кажете! Ви ще надто молодий, – пирхнула місіс Прескот.

– Молодий! Незабаром мені виповниться сорок чотири.

– Отож бо! Зовсім молодий, – зауважила місіс Прескот і, витримавши коротку паузу, додала: – Я сказала Ґлінді, що іноді ви даєте приватні уроки, а вона торочить, що забуде все за дві хвилини після того, як ви підете.

– Вона має рацію, – сказав Міка. – Їй треба просто купити мою книжку.

– Але уроки є значно більш… Ой! Погляньте лишень!

Жінка пильно вдивлялася в екран, обхопивши долонею підборіддя.

– «Amazon» запрацював! – захоплено скрикнула вона.

– Чудово. Ви спостерігали за тим, що я робив?

– Ну… Чесно кажучи – ні.

– Я вимкнув ваш комп’ютер. Вимкнув модем і відключив роутер. Бачите ці наліпки?

– Ой, містере Мортімер, я ніколи не запам’ятаю ці мудрощі!

– Гаразд, – змирився Міка.

Він потягнувся за планшетом, який лишив на столі, і заходився виписувати квитанцію.

– Я планую замовити афроамериканську ляльку для своєї онуки, – сказала місіс Прескот. – Що ви думаєте із цього приводу?

– Чи є ваша онука афроамериканкою?

– Звісно, ні!

– Тоді, я думаю, цей подарунок видасться їй дивним.

– Ой, містере Мортімер! Я все ж таки сподіваюсь, що ви помиляєтесь!

Він відірвав копію рахунку і простягнув їй.

– Мені соромно брати з вас гроші за таку незначну роботу.

– Ні, не кажіть так! – запротестувала місіс Прескот. – Ви врятували моє життя. Я мала би заплатити вам втричі більше!

Із цим вона пішла по чекову книжку.

Проблема полягає в тому, розмірковував Міка, їдучи додому, що навіть якби вона заплатила втричі більше, ця робота ледве дозволяла йому утримувати себе. З іншого боку, професія майстра-комп’ютерника приносила задоволення. Принаймні він був сам собі начальником. Міка завжди не відчував захвату, колись хтось керував ним і віддавав накази.

Колись давно від нього очікували більш вагомих досягнень. У родині він був єдиним із дітей, хто спромігся вступити до коледжу. Його батько доглядав дерева біля офісу Балтиморської газової компанії, а мати гнула спину офіціанткою так само, як і всі чотири сестри Міки. Рідні вважали його найталановитішим і найперспективнішим. Він був зіркою. Аж поки не впав із п’єдесталу. По-перше, йому довелося погоджуватися на будь-які підробітки, аби сплачувати за навчання (отримана ним стипендія покривала витрати частково), унаслідок чого виникли проблеми з показниками успішності. Подруге, йому відкрилася одна важлива істина – коледж був не таким, яким він його уявляв. Міка думав, що це місце надасть можливість отримати відповіді на всі питання, сформулювати стислу Теорію Всього, що впорядкує його картину світу, але виявилося, що йдеться всього-на-всього про своєрідне продовження старших класів: ті самі викладачі, які сотні разів повторювали завчені фрази; ті самі студенти, які позіхали, совалися на місцях, перешіптувалися між собою під час лекцій.

Його ентузіазм швидко згас. Він геть заплутався. Двічі міняв кураторів і нарешті, після тривалих вагань, обрав комп’ютерні науки. Принаймні йшлося про щось конкретне, логічне, структуроване, наче гра в доміно, – так чи ні, біле чи чорне тощо. Усередині останнього курсу (Міка витратив цілих п’ять років, аби скласти необхідні іспити й потрапити туди) він полишив навчання і заснував власну софтверну компанію разом із одногрупником на ім’я Дьюс Болдвін. Дьюс уклав гроші, а Міка – свій розум, зокрема розроблену ним програму сортування та архівації електронної пошти. Нині ця програма вважалася би чимось на зразок динозавра. У світі багато чого змінилося. Але за тих часів його розробка дозволила задовольнити нагальні потреби користувачів. Дуже прикро, що йому не вдалося знайти спільну мову з Дьюсом. Біда із цими мажорами! Вони всі однакові: пихаті, гоноровиті, із манією величі. Справи йшли дедалі гірше, і зрештою Міка був змушений покласти край цій історії і звільнитися. Він навіть не зміг забрати свою програму, оскільки не був настільки завбачливим, аби зареєструвати авторське право на неї. Він звернув на стоянку й вимкнув двигун. На годиннику було 11:47. «Бездоганно», – прошепотів Бог трафіку. Міка здолав весь маршрут без жодного помилкового руху, жодної затримки чи виправлення.

Його життя насправді було гарним. Він не мав жодних підстав почуватися нещасним.

Один клієнт забажав звільнити його комп’ютер від вірусів, а другий – власник сімейної крамниці – прагнув запустити систему онлайн-оплати для споживачів. У перерві між викликами Міка оглянув несправний пакетний перемикач у квартирі 1b. Там жила Іоланда Пальма – доволі ексцентрична жінка років п’ятдесяти із гривою темного волосся і похмурим, зів’ялим обличчям.

– Як поживаєте? Що у вас нового? – спитала Іоланда, спостерігаючи за тим, як він перевіряє напругу.

Вона завжди поводилася так, ніби вони – давні приятелі, хоча це не відповідало дійсності.

– Нічого особливого, – відповів Міка.

Він міг би промовчати, бо вона, пропустивши його слова повз вуха, уже перейшла до свого монологу:

– А я знову зірвалася. Нещодавно зареєструвалася на новому сайті знайомств і почала все із чистого аркуша. Гадаю, деякі люди не змінюються.

– І як ваші успіхи? – поцікавився він. Світч виявився геть несправним.

– Минулого вечора я зустрілася з одним чоловіком – він інспектор з нерухомості. Ми випили в барі «Ластівка». Він написав в анкеті, що його зріст – шість футів один дюйм, але ж ви знаєте, що всі користувачі подібних сайтів брешуть. А ще було б непогано, якби він схуд на кілька фунтів. Хоча я не маю права судити, чи не так? Хай там як, але виявилося, що три з половиною тижні тому він розлучився з дружиною. Зауважте – три з половиною тижні! Здається, він рахує дні зовсім не тому, що радіє цьому факту. Більше скидається на те, що розлучення стало для нього особистою трагедією. Звісно, він одразу розповів мені, що його колишня – розкішна жінка, яка могла би працювати моделлю. Вона носить сукні другого розміру. Завжди обирає туфлі на шпильці, унаслідок чого пошкодила сухожилля чи ще щось і пальці стопи лишилися викривленими. Якщо вночі вона йшла босоніж до ванної кімнати, їй доводилося ходити навшпиньки. Він описував це як привабливу рису, але мені уявлялася жінка з якимись копитами замість ніг. Розумієте, що я маю на увазі?

– Мені знадобиться новий перемикач, щоби все запрацювало, – сповістив Міка.

Іоланда запалила сигарету. Вона випустила колечко диму, перш ніж заговорити.

– Гаразд, – байдуже мовила вона, повертаючи запальничку в кишеню. – Ми випили по чарці, а потім я сказала, що краще піду додому. «Додому! – скрикнув він. – А я думав, що ми підемо до мене». Він нахилився, поклав руку мені на коліно й багатозначно зазирнув у вічі. Я глянула на нього – й отетеріла. У мене забракло слів. Зрештою він прибрав руку і сказав: «Здається, я помилився».

– Ха! – видихнув Міка.

Він почав відкручувати плату перемикача. Іоланда задумливо дивилася на нього, відганяючи дим щоразу, як робила затяжку.

– Сьогодні ввечері я зустрічаюсь зі стоматологом, – нарешті повідомила вона.

– Ви хочете знову спробувати?

– Цей ніколи не був одружений. Не знаю, добре це чи погано.

Міка поклав викрутку в бокс з інструментами.

– Я зможу зайти до крамниці електроприладдя лише за день чи два, – попередив він.

– Я буду вдома.

Виглядало так, ніби Іоланда завжди сидить удома. Він навіть гадки не мав, чим вона заробляє на життя. Побачивши, що він збирається йти, вона спитала:

– І що ви думаєте стосовно цього?

Цілком несподівано вона скорчила люту гримасу, продемонструвавши всі свої зуби – великі, чіткої прямокутної форми, схожі на два ряди фортепіанних клавіш.

– Стосовно чого? – уточнив він.

– Чи схвалить мої зуби стоматолог?

– Авжеж, – запевнив Міка, хоча підозрював, що стоматолог може сказати щось неприємне про її звичку палити.

– Він написав мені дуже милого листа, – додала вона.

Аж раптом її обличчя засяяло щасливою усмішкою, що приховала зморшки й обвислу шкіру.

Понеділковими вечорами вони з Кес зазвичай не зустрічалися. Однак, повертаючись з останнього виклику (замовлення ортопедичного кабінету), Міка поїхав кільцевою дорогою і ліворуч угледів ледь розбірливу біло-червону вивіску свого улюбленого барбекюзакладу. Піддавшись імпульсу, він звернув на стоянку й надіслав Кес повідомлення: «Може, я куплю на вечерю реберця від Енді Нельсона?» Відповідь надійшла миттєво, і це означало, що вона вже повернулася з роботи. «Чудова ідея!» – написала Кес. Тому він вимкнув двигун і рушив замовляти їжу.

Було вже за п’яту годину, тож покупців зібралося чимало. Він чекав своєї черги серед вируючого натовпу робітників у мішкуватих комбінезонах, молодих пар, що міцно притискалися одне до одного, заклопотаних жінок із галасливими дітьми на руках. Запахи диму й оцту збудили його апетит, тим паче що на ланч він з’їв лише сандвіч з арахісовим маслом. Зрештою він замовив майже вдвічі більше, ніж планувалося: не лише реберця, а ще й листову капустку, картопляні скибочки та кукурудзяний хліб – дві повні торби. Впродовж усього спуску автострадою він страждав, вдихаючи пахощі, що долинали із заднього сидіння.

Година пік була в розпалі, і по радіо попереджали про можливі затори. Але Міка не переймався, його руки розслаблено тримали кермо. Він зауважив, що далекі пагорби неначе окисляються. У сутінках дерева набували тьмяного помаранчевого відтінку.

Кес жила на Гарфорд-роуд у будинку, що нагадував сімейний котедж із маленьким дощатим ґанком сірувато-білого кольору. У холі треба було звернути праворуч і знайти в напівтемряві сходи, що вели прямісінько до її помешкання на другому поверсі. Піднявшись, Міка переклав одну з торб в іншу руку, аби мати змогу постукати у двері.

– Пахне божественно! – мовила Кес, впускаючи його. Вона взяла у гостя торбу і повела його до кухні.

– Я проїжджав Коксвіль, і моя автівка сама собою звернула на стоянку, – сказав він. – Здається, я накупив забагато. – Він поставив іншу торбу на стіл і торкнувся її губ швидким поцілунком.

Кес досі була в учительському вбранні – якась незрозуміла спідниця, непоказний светр. Скромний стиль, який він схвалював, не заглиблюючись у деталі. Річ у тім, що він схвалював її зовнішність у цілому. Вона була високою, неповороткою, із пишними грудьми, широкими стегнами й міцними гомілками, обтягнутими чорними панчохами, які полюбляють серйозні жінки. Саме таким був її образ – серйозна зріла пані, і Міка вважав цю солідність привабливою рисою. Подорослішавши, він втратив цікавість до струнких інфантильних дівчат. Обличчя Кес було широким і спокійним, очі мали глибокий сіро-зелений колір, пряме золотаве волосся, недбало розділене на проділ і просто укладене, спадало на плечі. Він вважав, що на неї завжди приємно дивитися.

Вона вже накрила стіл, поклавши посередині паперові рушники – звичайні серветки цілком недоречні, якщо ви ласуєте реберцями барбекю. Поки вона розбирала торби і діставала харчі, Міка взяв дві бляшанки пива з холодильника – одну простягнув жінці, а іншу лишив собі. Потім усівся навпроти Кес.

– Як минув твій день? – спитала вона.

– Добре. А твій?

– Нормально. Якщо не зважати на той факт, що Нен дізналася про Віскерса.

– Ясно, – пробурмотів Міка. Він геть забув про цю історію.

– Коли я повернулася додому, вона надіслала мені повідомлення з проханням зателефонувати їй.

Міка мовчав. Кес поклала собі листової капусти і передала йому таріль.

– І що ж вона хотіла? – зрештою поцікавився він.

– Не знаю.

– Ти не дзвонила їй?

Кес обрала три реберця з пінопластової коробки. Вона сердито надула губи, і Міка зауважив, що ця гримаска надала їй несподіваної схожості з маленькою дівчинкою.

– Немає сенсу відкладати таку розмову, – порадив він. – Зволікання нічим не допоможе.

– Я вирішу проблему, – відрізала вона.

Він зрозумів, що краще облишити цю тему. І жадібно з’їв реберце.

Якщо Кес не спала, вона завжди прагнула заповнити тишу музикою, новинами та ще бозна-чим. Уранці вона вмикала Національне громадське радіо, а ввечері – телевізор, що постійно фонував на задньому плані незалежно від того, чи дивилася вона програму. Їхні трапези супроводжувалися нескінченним потоком легких, приємних мелодій, що линули з кухонного радіоприймача. Міка, який надзвичайно цінував спокій, залюбки позбувся би всіх цих джерел шуму, адже давно помітив, що ним опановує якась невизначена дратівливість, коли він починає дослуховуватися до повідомлень дикторів. Зараз відбувалося щось подібне.

– Чи можна зробити трохи тихіше? – спитав він. Кес кинула на нього смиренний погляд і, нахилившись уперед, притишила звук. Він волів би, щоби вона повністю вимкнула його, але припустив, що таке прохання – це вже занадто.

Вони з Кес були разом близько трьох років і нині досягли етапу відносної стабільності: навчилися шукати компроміси, миритися з недоліками партнера, не зважати на дрібні чвари. Можна сказати – розробили певну систему.

Десь у середині трапези Кес повернулася до теми Нен.

– А як щодо неї? Із ким живе вона? – Міка спершу не зрозумів, що саме має на увазі Кес, доки вона не уточнила: – Величезний золотавий ретривер! Ось кого тримає Нен! Так, це собака її нареченого, але суть від того не змінюється. Невже вона не розуміє, чому я не можу позбутися Віскерса?

Міка завжди дивувався, чому Кес назвала кота цим примхливим ім’ям. Не типово для неї. Чому би не обрати щось більш солідне? Герман або Джордж? Само собою, він не озвучував свою думку. Зараз Міка збирався спитати, куди подівся Віскерс. Він оглянув кухню, проте не виявив жодних ознак його присутності.

– Іронія долі,– мовила Кес. – Ти же знаєш, що він завжди зникає, щойно до мене приходять гості. Треба ж було йому висунути носа саме тоді, коли увійшла Нен! Клята випадковість…

– Ближче до теми, – сказав Міка. – Коли вже Нен відмовиться від своїх претензій і дозволить тобі самій винаймати це помешкання? Адже вона заручилася з тим хлопцем ще до того, як ми з тобою познайомилися.

– Хороше питання, – зазначила Кес. – Зазвичай люди зустрічаються, закохуються, переїжджають, одружуються. От тільки Нен – виняток із правила.

Міка витримав коротку паузу, після чого запитав, як поживає Демоле – її найбільш проблемний і неслухняний учень. Демоле почав сіяти хаос тієї самої миті, як увійшов до класної кімнати, але він жив у трейлері разом зі своєю бабусею, і Міка знав, що Кес жаліє цього хлопця.

Під час обідньої перерви Демоле підкинув пластикову лінійку в наплічник Дженнаї і сказав їй, що це викидний ніж. Цікава тема.

Після вечері вони прибрали зі столу, залишивши тарілки поблизу мийки, оскільки Кес не поділяла переконань Міки стосовно того, що посуд треба мити негайно. Вона користувалася посудом із китайської порцеляни і набором столових приборів.

Також Кес мала багато всіляких дрібничок на кшталт сушарки для салату та стійки для ножів. Вітальня була обставлена гарними м’якими меблями, усі постільні речі підібрані в одній колірній гамі, на численних маленьких столиках стояли горщики з кімнатними рослинами і керамічні фігурки. Міка вважав таку обстановку дещо клаустрофобічною, але водночас він був вражений. Часом йому починало здаватися, що його власне житло виглядає не дуже солідно.

Вони перемістилися до вітальні, щоби подивитися вечірній випуск новин. Умостилися разом на канапі. Між ними всівся кіт, який нарешті зволив з’явитися. Він був худий, чорний і зовсім молодий, із білою мордочкою і довгими вусами, що пояснювали походження його імені. Заплющивши очі, кіт згорнувся калачиком і тихенько мурчав. Шум телевізора доповнювався музикою, що долинала з кухні, аж поки Міка не пішов туди і не вимкнув радіо. Він усе ще не міг второпати, як Кес витримує цей невпинний потік звуків. Його мозок від таких речей неначе вибухав.

Якби йому дозволили обирати, він взагалі не слухав би новини. Відверто кажучи, Міка розчарувався у своїй країні. Здавалося, останнім часом усе котиться до біса. Його пригнічувало відчуття, що він не може нічого змінити. Проте Кес була дуже принциповою і старалася не прогаяти жодної сумної деталі. Вона сиділа прямо й уважно спостерігала за всім, що відбувалося на екрані. Вітальню огорнули сутінки; мерехтіння телевізора золотило її профіль та шию. Міці подобався вигин її шиї. Він нагнувся і припав губами до пульсуючої вени під її підборіддям. На якусь секунду вона нахилила голову й торкнулася його обличчя, але її очі були вперто прикуті до екрана.

– Один день, коли ми завдаємо шкоди планеті, доведеться відпрацьовувати десять років, – зауважила Кес. – Інколи шкода буває непоправною, і нічого вже не вдіяти. Ніколи.

– Може, я залишуся на ніч? – прошепотів Міка їй на вухо.

– Ти ж знаєш, що завтра – навчальний день, – мовила вона, погладжуючи його руку.

– Лише один раз, – попросив він. – Обіцяю, що прокинуся рано й негайно заберуся звідси.

– Міко, ти серйозно? – здивувалася вона.

Запитальна інтонація означала, що він поводиться легковажно. Він і гадки не мав, чому Кес так реагує. Вона напрочуд рідко заперечувала, якщо він волів переночувати в неї. Цього ж разу жінка відсунулася подалі та зазначила:

– Крім того, мені здається, що сьогодні твоя черга вивозити сміття.

– Я можу зробити це рано-вранці,– сказав він.

– Я ще не виставила оцінки! – майже скрикнула вона.

Міка усвідомив, що зазнав поразки. «Добре, добре», – зітхнувши, буркнув він. Щойно почався наступний рекламний ролик, він звівся на ноги.

– Не хочеш забрати свою порцію? – спитала вона, провівши його до дверей.

– Можеш залишити її собі,– відказав він.

– Дякую.

– Послухай! – Міка розвернувся до неї.– Завтра я міг би приготувати свій знаменитий чилі. А ти прийдеш на вечерю і принесеш решту кукурудзяного хліба.

– Навіть не знаю…

– Чилі з кукурудзяним хлібом. Смакота! – звабливо мовив він.

– Гаразд, – здалася Кес. – Прийду. Але ми маємо повечеряти рано.

Вона відчинила двері й нарешті поцілувала його по-справжньому. Потім відійшла, пропустивши його вперед.

Міка їхав додому майже порожніми вулицями, але все одно не перевищував швидкість, бо не поділяв теорії про те, що закон зазвичай залишає простір для маневру. Якщо тридцять п’ять миль насправді означають тридцять вісім, необхідно чітко прописати нову норму – тридцять вісім.

«Цей чоловік говорить розумні речі», – схвально зазначив Бог трафіку.

Міка попрямував на захід, до Північного бульвару. Потім звернув ліворуч, на Йорк-роуд, попередньо ввімкнувши покажчик повороту, – попри те, що рухався смугою, звідки можна було повертати лише в одному напрямку. Він відчував невиразну тривогу. Йому здалося, що Кес була з ним не такою ніжною, як зазвичай. Відколи вона переймалася його чергою вивозити сміття? Однак вона не належала до категорії жінок, схильних дутися з якихось загадкових причин і тримати образу в собі.

Відігнавши ці неприємні думки, він заходився насвистувати «Місячне сяйво у Вермонті» – останню мелодію, що лунала з її кухонного радіоприймача.

Коли Йорк-роуд залишилася позаду, з’явилися знайомі крамниці та кав’ярні. Більшість крамниць були зачинені, згаслі неонові вивіски ледь виднілися в темряві. Міка звернув ліворуч, на вулицю Роско, після чого поїхав праворуч і, діставшись секонд-генду, рушив прямісінько до стоянки.

Вийшовши з автівки, він прихопив наплічник із переднього сидіння, зняв із даху табличку «Технарвідлюдник» і поклав усе це на сходи. Наступної миті заходився виносити сміттєві баки на алею. Бак помешкання 2b (де проживав містер Лейн) містив велику картонну коробку від поштової посилки, що вибивалася з-під кришки. Переробка паперу в день вивозу сміття! «О-ля-ля, месьє! – докірливо мовив Міка, старанно імітуючи французький акцент. – Ви таки йолоп!» Хитнувши головою, він поставив бак біля помешкання 2а.

Деякі люди не розуміють елементарних речей.