Читать книгу Рудий на узбіччі - Энн Тайлер - Страница 3

РАНО-ВРАНЦІ, КОЛИ МІКА ВЖЕ МАЙЖЕ ПРОКИНУВСЯ, йому наснився сон про те, що він знайшов дитину в одному із проходів між стелажами в супермаркеті. Звернув убік і натрапив на малюка в самих лише пелюшках – той сидів на підлозі навпроти полиці зі злаковими пластівцями.

Він різко зупинився і здивовано витріщився на дитинча. Малюк весело глянув на нього – круглолиций, рум’яний, із коротким білявим волоссям. Універсальний образ немовляти. Довкола – жодної ознаки присутності дорослих.

Міка прокидався повільно, немовби проходячи кілька етапів. Нарешті він розплющив очі і втупився поглядом у стелю. Його мозок досі обмірковував, що робити з тим малюком. Приміром, віднести до відділу загублених речей, але тоді доведеться взяти його на руки, а Міка побоювався, що дитина заплаче. Якщо батьки кинуться на пошуки, вони можуть дійти хибного висновку і навіть звинуватити його у спробі викрадення хлопчика. Як переконати їх, що він не мав наміру завдати шкоди? Він розумів, що це виглядатиме підозріло.

Міка вимкнув будильник до того, як пролунав сиґнал. Підвівся з ліжка, але малюк і досі хвилював його уяву. Він не міг збагнути, чому дитяче личко було таким незворушним. Здавалося, хлопчик вичікував, не маючи жодного сумніву, що Міка прийде за ним.

Коли він вийшов на пробіжку і жадібно вдихнув морозяне повітря, йому в голову запала недоречна думка, що саме зараз він міг би добряче налякати малюка, торкнувшись його голого тільця холодними руками.

Він усміхнувся й додав швидкості, остаточно забувши про той дивний сон.

О цій порі він мав нагоду насолоджуватися самотністю на безлюдних хідниках. Трохи згодом ситуація зміниться – вийдуть на прогулянку власники собак, а матері поведуть дітей до школи. Зазвичай він долав свій маршрут, обираючи довгу доріжку овальної форми, що вела на північ, а потім звертала на захід, де шкіл було більш ніж достатньо.

Під час пробіжки Міка ніколи не вдягав окуляри. Його страшенно дратувало, коли вони сповзали з носа та запотівали в міру того, як пітнів він сам. Це було недоречно, адже в останні кілька років його зір на далеку відстань суттєво погіршився. Річ не в тім, що йому загрожувала сліпота чи щось таке – він просто старішав, як безтактно висловився його оптометрист. Уночі Міка ледве розрізняв дорожню розмітку, а минулого тижня йому привидівся чорний павук, що насправді виявився мотком ниток. Цього ранку, вертаючись додому, він вкотре припустився помилки: на якусь секунду уявив, що пожежний гідрант – вицвілий до того рожевого кольору, якого часто набувають старі глиняні квіткові горщики, – це дитина або дорослий дуже маленького зросту. Його закруглена верхівка, що поступово вимальовувалася перед очима, поки він спускався схилом у напрямку перехрестя, чимось нагадувала людську голову. «Що робить цей рудий хлопчик на узбіччі дороги? Чому він тут опинився?» – щоразу думав Міка. Попри те, що він добре знав, що йдеться про звичайний гідрант, на якусь швидкоплинну мить виникала та сама ілюзія. Історія повторювалася щоранку.

Коли гідрант залишився позаду, він уповільнив темп, перейшов на звичайну ходу і, віддихуючись, упер руки в боки, аби набирати більше повітря в легені. Проминувши благодійний фонд і крамницю автозапчастин, він опинився на своїй вулиці, залишив позаду рибний ресторанчик, звернув праворуч і рушив угору звивистою, зарослою травою стежкою, що вела до його будинку. На подвір’ї сидів якийсь молодик у жовто-коричневому вельветовому блейзері. Точніше – хлопець підліткового віку.

– Привіт, – мовив він до Міки, підводячись.

– Привіт, – відгукнувся Міка. Він звернув ліворуч і почав підніматися сходами.

– Стривайте! – крикнув хлопець. Міка озирнувся.

– Ви живете тут? – поцікавився незнайомець.

– Так.

Міка зауважив, що його співрозмовник явно належить до багатеньких мажорів. Він мав гарний вигляд у якомусь примхливо гламурному сенсі. Акуратно підстрижене темне волосся підкреслювало форму голови. Біла сорочка з високим комірцем, рукави блейзера закочені майже до ліктів (Міка вважав подібний стиль претензійним).

– Містер Мортімер? – спитав хлопець.

– Так.

– Містер Міка Мортімер?

– Так.

Хлопчина випнув підборіддя.

– Я – Брінк Адамс.

Хто би міг подумати, що він носить таке чудернацьке ім’я – Брінк!

– Привіт, – обережно проказав Міка.

– Брінк Бартел Адамс, – провадив далі хлопець.

Що це, у біса, означало? Скидалося на те, що він надає якогось особливого значення своїм словам.

– Син Лорни Бартел. Міка різко опустив руки.

– Отакої!

Брінк кілька разів кивнув.

– Лорна Бартел! – скрикнув Міка. – Оце так сюрприз! Як вона поживає?

– Чудово.

– Неймовірно! – сказав Міка. – Я так давно не згадував про Лорну… Господи! Чим вона займається зараз?

– Працює юристом, – відповів Брінк.

– Несподівано.

– Чому? – спитав Брінк, підводячи голову. – А ким ви її уявляли?

Правду кажучи, Міка про це ніколи не замислювався.

– Ну… Коли ми бачилися востаннє, вона була студенткою-другокурсницею, отже…

– То був випускний курс, – виправив Брінк.

Хлопець помилявся, але Міка не хотів марнувати час на роз’яснення.

– Хай там як, а я цілком певен, що тоді вона й гадки не мала, ким стане в майбутньому, – зауважив він. Здавалося, Брінк чогось чекає, але Міка не знав, чого саме.

– Ти живеш поблизу? – спитав він.

– Ні, я просто проходив повз, – відказав Брінк. – Вирішив навідатися до вас.

– Он воно як…

– Чи маєте ви час випити зі мною кави або ще чогось?

– Авжеж, – погодився Міка. – Заходь, будь ласка.

– Дякую.

Якби Міка був сам, він би відчинив парадні двері й попрямував до підвалу, але такий варіант передбачав, що йому доведеться вести Брінка через пральню та котельну, а це здавалося йому неправильним, хоча він не міг би пояснити, чому. Тому Міка почав спускатися сходами, обійшовши стоянку. Брінк крокував слідом.

– А де живе твоя мама зараз? – Міка озирнувся, коли вони проминули зовнішній сходовий майданчик. Його голос відбивався від стін ледь чутною луною.

– У Вашингтоні.

– Непогано!

Він не пригадував назву рідного містечка Лорни, але пам’ятав, що вона народилася десь у західному Меріленді і завжди планувала повернутися до своєї провінційної глушини після закінчення коледжу. Лорна казала, що їй потрібні гори – її зачаровувало те, що вони створюють плавний перехід між землею та небом. І що тепер? Працює адвокаткою у Вашингтоні. Має сина, який носить блейзер із закоченими рукавами.

Міка відчинив задні двері й відступив, пропустивши гостя поперед себе.

– Попереджаю: вершків немає,– сказав він, коли вони ввійшли до кухні.

– Пусте.

Міка вказав на один зі стільців біля столу з композитного матеріалу. Брінк умостився на ньому. Його погляд був спрямований у бік вітальні.

– Вибач за цей безлад, – мовив Міка. – Перше, що я роблю вранці,– виходжу на пробіжку.

Після пробіжки він зазвичай приймав душ. Цієї миті його дратував свербіж у нижній частині спини, де висихав піт. Стримавши бажання помчати до ванної, він дістав кавоварку із серванту й заходився насипати каву. Його кавоварка була допотопним електроприладом – він виявив її у квартирі, коли переїхав сюди. Скляна ручка на кришці була обгорнута клейкою стрічкою, що не давала змоги роздивитися, що коїться всередині. Попри все, ця штуковина не втратила здатності варити добру каву. Він налив води з-під крана й увімкнув кавоварку.

– Тобі із цукром? – спитав він.

– Так, будь ласка.

Міка поставив цукорницю на стіл, а поряд поклав ложечку. Потім усівся навпроти хлопця.

Зараз Міка чітко бачив, що Брінк цілком міг бути сином Лорни, хоча він не здогадався би про це, якби той не згадав її ім’я. Темне волосся (хоча її волосся було довгим і хвилястим) і розкосі, наче в оленя, очі (теж темні) він успадкував від неї. Щоправда, рот відрізнявся. Верхня губа була вигнутою, із ямочкою посередині. Натомість її губи були прямими й мали чіткішу форму.

– Отже, твоя мама працює адвокаткою, – сказав Міка. – А якщо конкретніше?

– Надає правову допомогу.

– Зрозуміло.

Інакше кажучи, Лорна не стала солідною юристкою, як йому уявлялося попервах. Логічно. Її родина належала до якоїсь фундаменталістської церкви, і Лорна змалку мріяла нести людям добро. Хоча це не пояснювало наявність сина із закоченими рукавами блейзера.

– А ким працює твій тато? – спитав він.

– Тато теж юрист. Корпоративне право.

– Ясно.

Міка неуважно побарабанив пальцями по столу.

На задньому плані пихкала кавоварка.

– Батьки дуже цілеспрямовані,– мовив Брінк. – Завжди розпитують про мої плани. А я гадки не маю, які в мене плани. Я щойно вступив до коледжу Монтроуз. Але навіть це їм не подобається. Вони вважають це невдачею, бо сподівалися, що я вчитимусь у Джорджтауні, як батько. Тато критикує мене найбільше. Хай би що я робив, він ніколи не буває задоволеним.

– Кепські справи, – зазначив Міка.

– Ми різні. Не змішуємось, як олія і вода. Я радше схожий на вас. Людина вашого типу.

– Схожий на мене? – Міка був ошелешений. – Що ж тобі відомо про мій тип?

– Ви фрилансер. Виконуєте різні замовлення. Не маєте постійної роботи.

Чудово. Він став взірцем для ледачих хлопців.

– Звідки ти знаєш? – поцікавився чоловік.

– Мама розповіла.

Виявляється, Лорна стежила за його життям? Міка закліпав очима.

– Я знайшов вашу світлину в коробці для взуття, – пояснив Брінк. – В альбомі з іншими фото студентських часів. Ви обіймали її під кизиловим деревом. Я показав їй знімок і спитав: «Хто це?» «Це Міка. Міка Мортімер», – відповіла вона, а потім сказала, що ви були коханням її життя.

– Вона таке сказала?

– Якщо точніше, тоді їй здавалося, ніби вона саме так вас кохає.

– Ясно.

– Я запитав у неї, де ви живете зараз, і вона повідомила останні новини про вас: подейкують, що ви – комп’ютерний гуру, який живе десь у Балтиморі. Це їй розповіла моя тітка Марісса.

– Тітка… – пробурмотів Міка. Він припустив, що це, певно, Марісса Бейрд, студентська подруга Лорни, яка ділила з нею кімнату.

– Мама сказала, що ваша кар’єра була нестабільною, хоча вона не знає, чи зараз щось змінилося.

Нарешті кавоварка шалено засичала – це означало, що кава майже готова. Міка підвівся і взяв дві філіжанки з верхньої полиці. Зачекавши, доки булькотіння стихне, він розлив каву по філіжанках і відніс їх до столу.

– Тітка Марісса й досі відвідує зустрічі одногрупників, – сказав Брінк. – Вона знає все про всіх.

– Це чимала цифра, – зауважив Міка, підсунувши цукорницю ближче до хлопця.

– Вас було легко розшукати, – мовив Брінк.

– Мабуть, так, – погодився Міка.

– «Компанія Міки Мортімера». Нагадує одну з вивісок на крамарнях, які показують у ковбойських фільмах про Дикий Захід. Круто.

– Дякую, – сухо відказав Міка.

Він зробив ковток і глянув на відблиски сонця на підлозі. Маленький промінчик, що проникав крізь скло й затримувався над мийкою, завжди мав форму горизонтальної смужки.

– Мене цікавить інше питання, – додав він. – Навіщо ти розшукував мене?

Брінк, який розмішував цукор, раптом завмер і скинув очі на Міку.

– Послухайте, – мовив він, – ви ж розумієте, що я не належу до своєї родини. Я серед них – біла ворона. Більше схожий на вас.

– Але ж ти навіть не знаєш мене, – сказав Міка.

– Гени нікуди не подінеш, – зауважив Брінк, пильно дивлячись на нього.

– Гени?

Брінк мовчав.

– Я не розумію, – зрештою струснув головою Міка.

– Гадаю, зрозумієте, якщо добре все обміркуєте.

– Перепрошую?

Брінк роздратовано зітхнув.

– Невже я маю це озвучувати? – спитав він. – Ви з моєю мамою… мали секс. Вона завагітніла…

– Що?

Брінк не зводив із нього очей.

– Твоя мама навряд чи казала, що я маю до цього якийсь стосунок.

– Мама ніколи нічого не казала. Щоразу, коли я питав про мого батька, вона відповідала, що це несуттєво.

– Несуттєво, – повторив Міка.

Він відчув гостре бажання засміятися, але йому не хотілося образити хлопця.

– Гаразд, спробуємо розібратися. Скільки тобі років?

– Вісімнадцять, – відказав Брінк.

– Вісімнадцять. А я закінчив навчання понад двадцять років тому… За тих часів ми з твоєю мамою вже не зустрічалися і не бачилися місяцями. Крім того…

Крім того, вони з Лорною ніколи не мали сексу. Лорна носила особливу золоту каблучку із символікою її церкви – це, за словами дівчини, означало, що вона «береже себе». Міка не намагався переконати її змінити рішення. Він, імовірно, захоплювався цілісністю її натури. Адже цілісність була важливою складовою її жіночої привабливості! Здається, син Лорни не успадкував цю рису. Її син – той самий хлопець, який зараз впивається в нього невидющим поглядом.

Обличчя Брінка неначе скам’яніло.

– Зачекайте, – мовив він. – Це неможливо.

– Чому? – спитав Міка.

– Ви можете сказати мені правду. Повірте, я не збираюсь вимагати аліментів чи ще чогось. Я вже маю батька. До речі, він офіційно всиновив мене, коли вони з мамою одружилися. Мені нічого не треба від вас.

– Можливо, тато і є твоїм батьком, – зауважив Міка. – Тобто біологічним батьком.

– Ні. Вона познайомилася з ним, коли мені було два роки. Не раніше.

– Ну… якщо так…

Брінк виглядав розсердженим. Скидалося на те, що він прийняв свідоме рішення сердитися. Різким порухом руки хлопець відсунув філіжанку вбік. Кілька крапель кави пролилося на стіл.

– То були ви! – скрикнув він. – Хто ще міг би бути моїм батьком?

– Не маю жодного уявлення.

– На тих світлинах ви були єдиним хлопцем, схожим на її бойфренда.

– Послухай, – сказав Міка, – я навіть не знав, що вона була вагітна. Тобі варто звернутися до неї.

Брінк уперто витріщався на нього.

– Я запитував мільйон разів, – зізнався він. – Вона торочить одне: тато допоміг виростити мене, і це єдине, що має значення.

– Розумні слова, – зауважив Міка.

– А як щодо мого генетичного матеріалу? Може мені необхідно знайти інформацію про стан здоров’я моїх родичів по батьківській лінії?

– Якщо це втішить тебе, я взагалі нічого не знаю про стан здоров’я членів моєї сім’ї.

Він сподівався розрядити атмосферу, але, судячи з виразу обличчя Брінка, припустився помилки.

– Жартую, – мовив Міка. – Долити тобі кави? Брінк заперечливо хитнув головою.

Аж тут задзеленчав мобільний, що лежав на кухонному столі. Міка звівся на ноги, нахилився і глянув на екран. Незнайомий номер. Він вийняв телефон із зарядки і відповів:

– Компанія «Технар-відлюдник».

– Міка Мортімер?

– Так.

– Дякувати Богу! Вас надзвичайно важко знайти! Ви, певно, не пам’ятаєте мене. Моє ім’я – Кіт Вейн. Кілька років тому ви допомогли мені. Тоді ви працювали в компанії «Комп’ютерний майстер». До речі, я вже не користуюсь послугами цієї компанії. Більш ніж очевидно, що вони геть нічого не розуміють…

Він витримав паузу, імовірно очікуючи, що Міка підтримає бесіду й погодиться з ним. Однак Міка був іншої думки. «Комп’ютерний майстер» – перша компанія, що найняла його на роботу, місце, де він багато чому навчився. Йому довелося звільнитися через те, що начальник був йолопом, пихатим типом, який починав усі свої фрази словами «Слухай сюди» або «Розумієш, приятелю». Ось чому Міка мовчав, аж поки містер Вейн не почав провадити далі:

– Сталося дещо жахливе. Із мого комп’ютера зникло все – документи, файли, податкові декларації…

– Чи робили ви резервні копії?

– Ну… Я знаю, що мав би зробити їх…

Міка зітхнув і потягнувся за планшетом, що лежав біля тостера.

– Гаразд, – сказав він. – Ваша адреса?

Чоловік мешкав у Роджерс-Форж. Міка пообіцяв, що приїде об одинадцятій. У глибині душі він радів, що має привід піти.

– Здається, я маю виїхати на виклик, – пояснив він Брінку.

Той кивнув і встав із-за столу, не дивлячись йому у вічі. Зараз він здавався не сердитим, а радше розчарованим.

– Ну що ж, дякую вам за каву, – мовив він, прямуючи до дверей.

Брінк лише махнув лівою рукою і вийшов надвір.

– Перекажи їй вітання від мене! – додав Міка, почуваючись ідіотом. Але двері вже зачинилися з негучним, але рішучим клацанням.

Близько хвилини Міка стояв нерухомо, після чого здвигнув плечима й пішов приймати душ.

Як виявилося, утрачені файли містера Вейна були лише приховані. Міка миттєво відшукав їх, і містер Вейн був безмежно вдячний.

– Надалі ви маєте… – суворо почав Міка.

– Знаю! Знаю! – скрикнув той, скинувши обидві долоні.– Я засвоїв урок. Віднині робитиму резервні копії. Міка мав би поцікавитися, яким чином він збирається здійснити цей план. Радше, клієнт не мав найменшого уявлення, як це робиться. Міка міг би пояснити докладніше і запропонувати встановити відповідний застосунок, аби заробити значно більшу суму, ніж щойно отриманий скромний гонорар. Проте він не відчував особливої охоти. Йому муляло нав’язливе відчуття, ніби він не зробив щось важливе або не завершив якусь справу. Тому просто сказав:

– Гаразд. Якщо вам знадобиться допомога, ви маєте мій номер телефону.

І поспішив ретируватися.

Причина його неспокою – той хлопець, подумав він, їдучи вниз по Чарлз-стрит. Його думки невідступно крутилися навколо юного Брінка. Очевидно, що той переживав якусь кризу, а Міка певним чином відштовхнув його. Аналізуючи те, що сталося, він почувався винним – почасти через Брінка, а почасти через Лорну, яку він, навіть після стількох років, згадував із ніжністю. Якщо точніше, він укотре згадав її з ніжністю. (Їхній розрив був дещо драматичним. Він спіймав її на гарячому, коли вона цілувала іншого хлопця.) Однак, попри все, вона була його першим справжнім коханням. Він ніколи не мав великого досвіду у стосунках з дівчатами. Його вважали самітником.

Вони познайомилися, коли Міка вчився на другому курсі, а Лорна була зеленою першокурсницею. Він побачив її в кафетерії – вона сиділа осторонь від інших дівчат, які вищали й хихотіли за сусідніми столиками. Хвиля темного волосся, худорляве обличчя, позбавлене будь-якого макіяжу, світла блуза та вицвіла спідниця, яку надто часто прали. Усе це свідчило про певну стриманість. Заразом, у її манерах не відчувалося будь-якої сором’язливості чи скромності. Вона здавалася навдивовижу самодостатньою. Міка поставив свою тацю на її столик і спитав: «Не заперечуєш, якщо я тут сяду?», а вона без тіні усмішки відповіла:

«Усе в нормі. Сідай». Йому сподобалося, що дівчина не маніжилася. Не демонструвала білосніжні зуби, не розмовляла кокетливим тоном. Залишалася собою. Його вразила її природність. Він був заінтригований.

Ураховуючи особливості її виховання і приналежність до фундаменталістської церкви, не було нічого дивного в тому, що вона не зробила аборт. Його здивувало інше – сам факт її вагітності. Лорна Бартел, та сама – непохитно впевнена у своїх моральних засадах! Він ніколи не повірив би, що таке можливо. Автофургон, що їхав попереду, рвонув на жовте світло, але Міка був готовий до такого маневру й повільно, елегантно зупинився («Ти це бачив? – захоплено скрикнув Бог трафіку. – Жодного поштовху!»). Проблема з колишніми подругами, розмірковував далі Міка, полягає в тому, що кожна з них краде в тебе щось значуще. Ти прощаєшся з першим у житті коханням, закохуєшся в іншу і виявляєш, що в тебе чомусь менше почуттів до наступної пасії. Маленька частка душі кудись зникла, тож у нові стосунки ти вкладаєшся не повністю, а в подальші – дедалі менше. Після розриву з Лорною він почав зустрічатися із Зарою – екстравагантною, пристрасною дівчиною, що полюбляла капелюшки з традиційними африканськими орнаментами. Коли ж Зара покинула його заради партнера по танцях, він захопився Адель, яка вважала своїм покликанням захист рідкісних видів тварин. Одного дня вона оголосила, що їде працювати із сірими вовками безпосередньо в їхньому середовищі – десь у штаті Монтана. А може, то був Вайомінг. На жаль, Міці не дуже таланило з жінками. Йому здавалося, що на певному етапі вони втрачають до нього інтерес. Він не знав причину. Нещодавно в його житті з’явилася Кес, але ця історія відрізнялася від студентського роману з Лорною. Із Кес усе розвивалося інакше. У більш повільному та спокійному темпі. Звичайно, про шлюб навіть не йшлося. Завдяки всім своїм попереднім подругам Міка зрозумів одну просту істину: жити під одним дахом із жінкою надто клопітно.

Він звернув на Йорк-роуд, аби придбати пакетний перемикач в господарській крамниці «Ейс». Якщо вже випала така нагода, вирішив обрати там поруччя для ванної – замовлення клієнта з помешкання 3b. Після цього він вирушив до супермаркету «Гігант» – купувати складові для чилі.

Проходячи повз полиці з консервованими продуктами, Міка раптом згадав свій вранішній сон. Чіткий флешбек. Той малюк у пелюшках бавився в проході, дуже схожому на це місце. Тримав спину рівно, як зазвичай роблять діти, які нещодавно навчилися сидіти.

Якого біса йому наснилася ця маячня?

Дехто міг би назвати такий сон пророчим – попри те, що Брінк давно вже не був малюком.

Опинившись удома, він повернув спорожнілі сміттєві контейнери на задній двір. Потім рушив до свого офісу і заніс перемикач і поруччя до списку додаткових витрат, що призначався для власника будинку. Поруччя він позначив як «заміну вішака для рушників», оскільки йшлося про роботу, що виконувалася на розсуд мешканців, і теоретично подружжя Картерів мало би за це заплатити. Річ у тім, що Луелла Картер хворіла на рак і поступово слабшала, що впливало на її здатність утримувати рівновагу. Саме тому їй було потрібне поруччя, а не щось на кшталт лійки для душу.

Містер Жерар – вісімдесятирічний власник будинку – був скнарою. Нині цей тип мешкав у Флориді й не надто переймався тутешніми справами. Буде справедливо, якщо заплатить саме він.

Після обіду клієнти телефонували тричі, й одне замовлення навіть розважило його. Якийсь чоловік попросив почистити комп’ютер його сина-підлітка від величезної кількості порнороликів і шкідливих програм. Міка отримав неабияке задоволення, читаючи назви цих файлів, вигадані хлопчиком, як-от: «Вирощування сорго у Східних штатах», «Перепис населення в Дейтоні, штат Огайо» і таке інше. Це нагадало йому книжки, що використовували як схованки, де люди зберігали цінні речі. На їхніх обкладинках завжди були сухі й невиразні назви, аби у сторонніх осіб не виникла спокуса зазирнути всередину.

Батько хлопчика був родом із якоїсь азійської країни. Як і більшість його клієнтів-чоловіків, він виявився балакучим типом із тих, що полюбляють обговорювати технічні питання, поки Міка працює. Спершу він розпитав його про відмінності між лазерними і струменевими принтерами, після чого перейшов до обговорення проблем конфіденційності, що виникають у пристроях «розумного дому». Міка відповідав лаконічно. Він завжди волів зосереджуватися на одній справі. Але це не мало особливого значення – містеру Фенґу просто подобалося теревенити.

Поки Міка заповнював рахунок-фактуру, містер Фенґ сказав:

– Колись ви допомогли мені видалити шкідливу програму. Ви тоді працювали в компанії «Комп’юклінік». Ваше обличчя одразу видалося мені знайомим.

– Справді? – мовив Міка.

– Зараз ви маєте власну компанію, чи не так?

– Ну, я б не назвав це компанією…

Він відірвав верхню частину рахунку і вручив її містеру Фенґу. Той проглянув написане, скрививши губи.

– Краще я не розповідатиму про це моєму синові,– зазначив містер Фенґ.– Він повернеться додому, увімкне комп’ютер і здивується, що проблема вирішилася. Але я мовчатиму як риба.

– Хороший план, – похвалив Міка.

– Може, він подумає, що йому допоміг Господь, – додав містер Фенґ.

Обоє засміялися.

Інші виклики були не настільки цікавими. Реінсталювати операційну систему, налаштувати новий принтер. Нудна, тривіальна робота, що не потребує розумових зусиль.

Хлопець, якого поцілувала Лорна, звався Ларрі Едвардс Есмонд. Ця деталь спливла в його пам’яті, коли він покінчив із принтером і вертався додому. Ларі Есмонд був маленьким худорлявим молодиком із крихітною коричневою борідкою, що стирчала, наче жорсткий кущик, у самісінькому центрі підборіддя. Вони відвідували одну групу, що займалася вивченням Біблії. Того вечора Міка прямував через університетське містечко до комп’ютерної лабораторії, коли несподівано побачив Лорну та Ларрі, які сиділи на лавці під дубом. Попервах він вирішив, що Лорна чимось засмучена, а Ларрі втішає її, оскільки вона здавалася похнюпленою і ледь чутно шепотіла щось, утупившись поглядом у свої коліна; тим часом Ларрі обперся однією рукою об лавку і з серйозним виглядом кивав, слухаючи її. Аж раптом підняв вільну руку, щоби поправити пасмо її волосся. Лорна розвернулася до нього, і вони поцілувалися.

Якби Міка побачив наступну сцену в якомусь фільмі – ображений, нажаханий юнак на мить ціпеніє, а тоді обурено кидається вперед; налякана дівчина зривається з місця; підступний звабник теж підводиться, бурмочучи якісь жалюгідні виправдання та пояснення, – він би довго реготав. Чистісінької води мелодрама! Це не мало жодного стосунку ні до його життя, ні до Лорни. Адже вона була такою вірною людиною. Іноді навіть нав’язливо ніжною – він пам’ятав, як вона міцно обхоплювала його лікоть обома руками, коли вони гуляли; як благала взяти із собою щоразу, як він казав, що планує випити пива з хлопцями, або прямував до спортзалу пограти в баскетбол.

Неймовірно, але це сталося: Лорна зрадила його з Ларрі.

Однак він сумнівався, що Ларрі був батьком Брінка. Треба було мати занадто бурхливу уяву, щоби повірити в таке.

«Одна чайна ложка меленого чилі, одна чайна ложка солі, чверть чайної ложки тертого червоного перцю», – шепотів Міка, кидаючи в каструлю необхідні інгредієнти. Він завжди розмовляв сам із собою, коли куховарив. Він ще раз покосився на вицвілий заляпаний рецепт. «Два dientes de ajo[2], роздавлені». Поклав два зубчики часнику на дошку для нарізки і вдарив по них чавунною пательнею. Підняв пательню й оглянув часник. Потім перевів погляд на нижню частину пательні.

Хтось постукав у задні двері.

Спершу йому здалося, що звук доноситься з парадного входу, яким користувався один з орендарів, – до цих дверей можна було дістатися зсередини будівлі. Проте він помилився – ледь чутне стукотіння долинало від інших дверей, розташованих поблизу мийки. Це не могла бути Кес. Таке нерішуче «тук-тук» – не її манера. Міка відклав пательню і пішов відчиняти. На ґанку стояв юний Брінк і тремтів з голови до ніг, глибоко зануривши руки в кишені. Сонце вже заходило, і надворі було доволі прохолодно, тож хлопець спустив рукава блейзера.

– Привіт, – сказав він.

– Привіт, – відгукнувся Міка.

Брінк невпинно тремтів.

– Як справи? – спитав Міка.

– Як завжди.

– Хочеш увійти?

– Авжеж. – Брінк ступив на килимок і рушив до кухні слідом за Мікою.

– Хороший день видався?

– О, так. Я знайшов бібліотеку.

– Бібліотеку, – повторив Міка.

– Я посидів там.

Чи мав він на увазі, що просидів там цілий день? Міка не став запитувати, побоюючись, що відкриє скриньку Пандори, куди йому краще не зазирати.

– Сідай, будь ласка, – мовив він, кивнувши у бік столу. – Хочеш пива? Або… – Він раптом згадав, що Брінк неповнолітній.

Але хлопець відповів:

– Пиво – гарна ідея.

Міка не сперечався. Він дістав із холодильника пляшку «Нетті Бо» і простягнув хлопцеві. Потім повернувся до плити і кинув роздавлений часник до каструлі із чилі. «Подрібнити одну цибулину», – мовив він. Найменш улюблена частина процесу.

За спиною почулося шипіння відкоркованої пляшки.

– Я читав книжку про «Балтимор Оріолз», – наступної миті сказав Брінк. – Господи, виявляється, вони так давно грають!

– Давно, – погодився Міка.

– Із 1901 року, якщо рахувати той період, коли вони звалися «Пивоварами».

– «Пивовари Мілвокі»? – здивувався Міка.