Читать книгу Три товариші - Еріх Марія Ремарк - Страница 2

Другого дня була неділя. Я спав довго й прокинувся, аж як сонце почало світити на моє ліжко. Я хутко схопився і повідчиняв вікна. Надворі було ясно й трохи холоднувато. Я поставив спиртівку на лаву й заходився шукати коробку з кавою. Моя господиня, пані Залевська, дозволила мені варити каву в кімнаті. Її кава була надто рідка. Особливо погана вона була на похмілля.

Я мешкав уже два роки в пансіоні Залевської. Район цей мені подобався, у ньому завжди щось відбувалося, бо тут недалеко одне від одного розташувалися будинок профспілок, кав’ярня «Інтернаціональ» і зал засідань Армії спасіння. До того ж перед нашим будинком було старе кладовище, на якому давно вже нікого не ховали. Воно заросло деревами, як парк, і коли вночі було тихо, здавалося, ніби живеш десь на селі. Але тиша наставала пізно, бо поруч із кладовищем було містечко розваг із каруселлю, гойдалками тощо.

Для пані Залевської цвинтар був надійним джерелом прибутку. Посилаючись на чисте повітря і гарний краєвид, вона брала більшу плату. А коли мешканці висловлювали якісь претензії, завжди казала:

– Але ж, панове, ви тільки подумайте, яка чудова місцевість!

Одягався я дуже повільно. Хотів відчути, що сьогодні неділя. Потім умився, походив по кімнаті, почитав газету, зварив каву, постояв коло вікна й подивився, як поливали вулицю, послухав, як у високих деревах на цвинтарі щебетали пташки – вони, мов маленькі срібні сопілочки Господа Бога, підспівували тихому, приємному гудінню катеринок у містечку розваг, – довго перебирав свої кілька сорочок та шкарпеток, ніби їх було хтозна-скільки, потім, насвистуючи, спорожнив кишені. Там були дрібні монети, ніж, ключ, сигарети й раптом – учорашня записка з ім’ям та номером телефону дівчини. Патриція Гольман. Яке незвичайне ім’я: Патриція. Я поклав записку на стіл. Невже це справді було тільки вчора? А наче відійшло в далеке минуле, майже забуте в перлисто-сірому чаду алкоголю. Коли п’єш, то надто швидко сходишся з людьми, але між вечором і ранком така відстань, наче минули цілі роки.

Я ткнув записку під купу книжок. Подзвонити? Може, варто, а може, й ні. Удень таке завше постає в іншому світлі, ніж увечері. Зрештою я тепер маю спокій і цілком задоволений цим. Останні роки було забагато всякого хвилювання. З мене досить. Тільки нічого не бери до серця, як каже Кестер. Бо візьмеш – і вхопишся, захочеш утримати. А втримати не можна нічого…

Тієї миті в сусідній кімнаті, як завжди в неділю, почалася вранішня сварка. Я саме шукав капелюха, якого, мабуть, десь забув учора, і хвилину прислухався до неї. То знову воювало подружжя Гассе, що вже п’ять років мешкало тут у маленькій кімнаті. Вони обоє були непогані люди. Якби вони мали трикімнатну квартиру та кухню, де б володарювала жінка, та ще дитину, то, мабуть, усе було б гаразд. Але на квартиру треба було грошей, а хто може дозволити собі завести дитину в такі непевні часи! Тому вони ниділи в тісній кімнатці, жінка стала істеричкою, а чоловік увесь час боявся, що втратить свою дрібну посаду. Тоді йому буде край. Він мав сорок п’ять років. Якби він лишився без роботи, його б уже ніхто не взяв. То була б непоправна біда. Раніше люди сходили на пси поступово, й завше була ще якась можливість видряпатись, а тепер за кожним звільненим зяяла прірва довічного безробіття.

Я хотів потихеньку втекти, але в двері вже постукали, до кімнати, спотикаючись, увійшов Гассе й повалився на стілець.

– Не можу більше терпіти…

Він, власне, був лагідною людиною. Скромний, сумлінний службовець із трохи обвислими плечима й маленькими вусиками. Але саме таким тепер було найтяжче. Їм, мабуть, завше найтяжче. Скромність і сумлінність винагороджується лише в романах. А в житті їх використовують і відкидають геть.

Гассе підняв руки.

– Ви тільки подумайте: в нашій конторі знову двох звільнили. Тепер на черзі я, от побачите, що я!

У такому страху він жив весь час, від одного першого числа до другого. Я налив йому чарку горілки. Він тремтів усім тілом. Видно було, що йому от-от буде край. Ще якась крапля – і він зломиться.

– Та ще вічно ці докори… – прошепотів він.

Мабуть, дружина дорікала йому за своє злиденне життя. Їй було сорок два роки, вона була трохи крихкотіла та зблякла, але, безперечно, не така висотана, як її чоловік. Вона панічно боялася, що вже не встигне пожити.

Втручатися в їхнє життя не було ніякого сенсу.

– Слухайте-но, Гассе, – сказав я, – сидіть собі в мене, скільки схочете. А мені треба йти. Коньяк у шафі, якщо він вам більше до вподоби. Ось ром. Ось газети. А ввечері підіть кудись із дружиною. У кіно абощо. Це вам коштуватиме не дорожче, ніж дві години в кав’ярні, зате вражень буде більше. У наш час головне – ні над чим не задумуватись. – Я поплескав його по плечу, хоч сумління в мене було не зовсім чисте. А втім, кіно – завжди добра штука. Там кожен може мріяти про що хоче.

Двері поруч були відчинені. Дружина Гассе хлипала так, що було чути аж у коридор. Я пішов далі. Наступні двері були прочинені. У цій кімнаті підслухували. З неї війнуло запахом парфумів. Там мешкала Ерна Беніг, чиясь приватна секретарка. Як на свій заробіток, вона одягалась надто елегантно, але її шеф один раз на тиждень диктував їй аж до ранку. Тоді другого дня вона бувала в дуже кепському настрої. Зате щовечора ходила на танці. Казала, що коли вже не зможе танцювати, то й не захоче жити. Вона мала двох приятелів. Один любив її і приносив їй квіти. Другого любила вона й давала йому гроші.

Поруч із нею жив ротмістр граф Орлов – російський емігрант, кельнер, кіностатист, платний ресторанний танцюрист із посивілими скронями, чудовий гравець на гітарі. Він щодня молився Казанській Божій Матері, випрохуючи в неї посаду метрдотеля в готелі середньої руки. А коли впивався, то починав плакати. Ще одні двері. Пані Бендер, медсестра в будинку для немовлят. П’ятдесят років. Чоловік загинув на війні. Двоє дітей померли 1918 року від недоїдання. Вона мала рябу кішку. Більше нічого.

Поруч із нею жив Мюллер, рахівник на пенсії. Секретар якогось товариства філателістів. Ходяча колекція поштових марок, і більше нічого. Щаслива людина.

В останні двері я постукав.

– Ну як, Джорджі, – спитав я, – і досі нема нічого?

Джорджі Блок похитав головою. Він був студентом четвертого семестру. Щоб провчитися чотири семестри, два роки працював у шахті. Заощаджені гроші майже всі вже витратив, лишилося ще на якихось два місяці. Повернутися на шахту він не міг, – тепер було повно безробітних шахтарів. Він усіляко намагався дістати якусь роботу. Щось із тиждень працював наліплювачем етикеток на маргариновій фабриці, але фабрика збанкрутувала. Невдовзі по тому влаштувався розносити газети й уже був полегшено зітхнув, та через три дні на світанку його затримали двоє невідомих у кашкетах, забрали газети, порвали їх і попередили, щоб він більше не попадався їм на очі в ролі газетяра, бо в них, мовляв, і своїх безробітних вистачає. Проте другого ранку він вийшов знов, хоч і мусив оплатити подерті газети. Якийсь велосипедист збив його з ніг, газети попадали в грязюку. Це коштувало йому дві марки. Він вийшов утретє і повернувся в подертому костюмі, з синцями на обличчі. Тоді він здався. І ось тепер сидів у своїй кімнаті і з відчаю зубрив, як навіжений, ніби це ще мало якийсь сенс. Їв він раз на добу. А було ж однаково, чи він закінчить своє навчання, чи ні – навіть після іспитів йому б довелося чекати на посаду щонайменше років десять. Я поклав йому пачку сигарет.

– Кинь цю дурну роботу, Джорджі! Я теж колись кинув її. Якщо буде треба, то ти завжди зможеш розпочати все наново.

Він похитав головою.

– Я помітив ще тоді, після шахти: все забувається, якщо не товчеш його щодня. Удруге в мене вже нічого не вийде.

Бліде обличчя, відстовбурчені вуха, короткозорі очі, хирлява постать із запалими грудьми… Горе, та й годі…

– Ну, бажаю успіху, Джорджі…

У нього теж уже не було батьків.

Кухня. Опудало з голови дикого кабана – пам’ять по небіжчикові панові Залевському. Телефон. Сутінок. Запах газу й несвіжого жиру. Двері в коридор з багатьма візитними картками навколо дзвінка. Тут і моя: «Роберт Локамп, студ. філ., два довгих». Картка була пожовкла й брудна. «Студ. філ.»! Теж мені студент! Але я написав їх хтозна-коли. Я спустився сходами вниз і пішов до кав’ярні «Інтернаціональ».

«Інтернаціональ» – великий, темний, наскрізь прокурений, довгий, як кишка, зал з кількома бічними кімнатами. Спереду, коло прилавка, – піаніно. Воно було розладнане, кілька струн лопнуло, клавіші зі слонової кістки теж були не всі, але я любив цю добру, хоч і заїжджену музичну шкапу. Вона мені цілий рік була за товариша, коли я працював у кав’ярні за тапера.

У бічних кімнатах збиралися торговці худобою, а часом власники атракціонів із площі розваг. Неподалік від входу сиділи повії.

У кав’ярні не було нікого, тільки плоскостопий кельнер Алоїс стояв за прилавком.

– Як завжди? – спитав він.

Я кивнув. Він приніс мені чарку портвейну, наполовину з ромом. Я сів до столу й бездумно втупився очима поперед себе. З вікна падала навскіс сива від пороху смуга сонячного проміння й осявала пляшки на полицях. Черрі-бренді жевріло, як рубін.

Алоїс обполіскував посуд. Господарська кішка сиділа на піаніно й муркотіла. Я неквапливо викурив сигарету. Мене хилило на сон. Дивний голос був у тієї дівчини вчора. Низький, грубуватий, майже хрипкий, і все-таки лагідний.

– Дай-но мені кілька журналів, Алоїсе, – попросив я.

Рипнули двері, і зайшла Роза, повія, що промишляла на цвинтарі, на прізвисько Залізна Кобила. Прозвали її так за витривалість. Вона замовила чашку шоколаду. Таку розкіш вона дозволяла собі щонеділі вранці, а потім їхала до Бургдорфа одвідати свою малу.

– Привіт, Роберте!

– Привіт, Розо! А як там твоя мала?

– Ось поїду й побачу. Везу їй дещо.

Вона витягла з пакунка червонощоку ляльку й натиснула їй на живіт.

«Ма-ма!» – пропищала лялька.

Роза сяяла усмішкою.

– Чудово, – сказав я.

– Ось поглянь. – Вона перехилила ляльку назад. Очі клацнули й заплющилися.

– Неймовірно, Розо.

Задоволена, вона сховала ляльку назад у пакунок.

– Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.

– Хтозна, – невпевнено сказав я.

Роза дуже любила свою малу. Місяців три тому, коли вона ще не вміла ходити, Роза тримала її при собі, у своїй кімнаті. Незважаючи на свій фах, вона все ж таки влаштовувалась, бо поруч була якась комірчина. Коли вона ввечері приходила з клієнтом, то, вигадавши якусь причину, залишала його на якусь хвильку перед дверима, а сама забігала до кімнати, завозила коляску з дитиною до комірчини, замикала двері і аж тоді вже впускала гостя. Але в грудні малій доводилося надто часто мандрувати з теплої кімнати до неопалюваної комірчини. Вона застудилась і часто плакала, коли хтось приходив. Роза змушена була розлучитися з нею, хоч як це їй було тяжко. Вона віддала її в дорогий дитячий притулок. Там Розу вважали за чесну вдову. Інакше її дитину не прийняли б.

Роза підвелася.

– То ти прийдеш у п’ятницю?

Я кивнув. Вона глянула на мене.

– Ти ж знаєш, що сталося?

– Звичайно.

Я не мав ніякого уявлення про те, що сталося, але й не мав ніякого бажання розпитувати. Я звик до цього за той рік, що працював тут тапером. Так було найзручніше. Як і бути з усіма дівчатами на «ти». Інакше не випадало.

– Бувай, Роберте.

– Бувай, Розо.

Я ще трохи посидів. Але того дрімотного спокою, яким я щонеділі втішався в «Інтернаціоналі», сьогодні я не відчув. Тому я випив ще чарку рому, погладив кішку й пішов.

Цілий день я вештався по місту. Я й сам добре не знав, до чого б удатися, і ніде надовго не затримувався. Надвечір пішов до нашої майстерні. Кестер був там, працював біля «кадилака». Ми його нещодавно купили за безцінь як старий мотлох, відремонтували як слід, і Кестер саме наводив на нього останній лоск. Ми сподівалися добре заробити на ньому, хоч я й не дуже вірив, що наші сподівання справдяться. У тяжкі часи всі воліли купити невелику машину, а не такий автобус.

– Сидіти нам із ним у дівках, Отто, – мовив я.

Але Кестер не втрачав надії.

– Сидять тепер з машинами середнього класу, Роббі, – сказав він. – Купці є на дешеві й на дуже дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що мають.

– Де Готфрід? – спитав я.

– На якихось політичних зборах…

– Здурів, чи що? Навіщо вони йому?

Кестер засміявся:

– Він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А навесні його завжди тягне до чогось нового.

– Може, й так, – сказав я. – Давай я тобі допоможу.

Не дуже хапаючись, ми прововтузилися коло машини, аж поки стемніло.

– Ну, годі, – сказав Кестер.

Ми вмилися.

– Знаєш, що тут у мене? – спитав він, поплескуючи по гаманцеві.

– А що?

– Квитки на сьогоднішній матч із боксу. Два. Ходімо?

Я завагався. Отто здивовано глянув на мене.

– Стіллінг проти Уоркера, – сказав він. – Бій буде цікавий.

– Візьми з собою Готфріда, – запропонував я йому й сам собі здався смішним, що відмовляюся йти з ним. Але мені справді не хотілося йти, хтозна й чому.

– Щось запланував на вечір? – спитав Кестер.

– Ні.

Він глянув на мене.

– Піду додому, – сказав я. – Писатиму листи й таке інше. Треба ж колись…

– Може, ти захворів? – занепокоєно спитав він.

– Та ні! Може, я теж відчув весну…

– Ну, гаразд. Як хочеш.

Я поплентався додому. Та коли опинився у себе в кімнаті, на мене знов налягла нудьга. Я блукав із кутка в куток, не розуміючи, чому мені захотілося додому. Нарешті пішов до Джорджі й у коридорі здибав пані Залевську.

– Отакої! – витріщилась вона на мене. – Ви тут?

– Мені важко було б це заперечити, – відповів я трохи роздратовано.

Вона похитала головою в сивих кучерях.

– Не гуляєте? Чудасія, та й годі!

У Джорджі я пробув недовго – за якісь чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться мені чогось випити. Ні, не хочеться. Тоді сів до вікна й почав дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крильми нависли сутінки. За будинком профспілок небо було зеленкувате, як недостигле яблуко. Уздовж вулиці вже світилися ліхтарі, але ще було не зовсім темно, і здавалося, ніби їм холодно. Я пошукав під книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б і не подзвонити? Я ж навіть ніби пообіцяв, що подзвоню. А втім, її, може, й немає вдома.

Я пішов на майданчик, де стояв телефон, підняв слухавку та сказав номер. Чекаючи на відповідь, я відчув, ніби з чорного отвору слухавки лагідною хвилею напливає легке нетерпіння. Дівчина була вдома. Коли її низький, хрипкуватий голос раптом примарно залунав у передпокої пані Залевської між головами диких кабанів, серед запаху несвіжого жиру й брязкоту посуду, залунав тихо й повільно, ніби дівчина обдумувала кожне слово, невдоволення моє зникло. Я не тільки розпитав, як вона доїхала, але й домовився, що ми післязавтра зустрінемося. Аж тоді я поклав слухавку, і раптом усе здалося мені вже не таким нудним і безрадісним. «Геть здурів», – подумав я й похитав головою. Тоді взяв слухавку й подзвонив до Кестера.

– Квитки ще в тебе, Отто?

– Так.

– Добре. То я йду з тобою на бокс!

Після змагань ми ще трохи походили нічним містом. На вулицях було ясно й безлюдно. Сяяли вивіски. У вітринах хтозна-навіщо горіло світло. В одній стояли голі манекени з розмальованими обличчями, ніби якісь розбещені привиди. У другій виблискували коштовності. Далі йшов універмаг, освітлений, наче кафедральний собор. Вітрини його пінилися різнобарвними, яскравими шовками. Перед кінотеатром стояли бліді, зголоднілі люди. Поряд із ними виблискувала вітрина продуктового магазину. У ній, мов башти, височіли консервні бляшанки, лежали загорнуті у вату ніжні яблука кальвіль, на шнурку погойдувалась, як білизна на вітрі, ціла низка ситих гусей, між твердими сухими ковбасами лежали рум’яні круглі буханці, й жовтувато, й рожево мерехтіли скибки лосося та печінкового паштету.

Ми сіли на лаву неподалік скверу. Похолодало. Місяць, ніби дугова лампа, висів над будинками. Було вже далеко за північ. На брукові поблизу робітники поставили намет і лагодили трамвайні рейки. Сичали зварювальні апарати, на темні постаті, що схилялися над рейками, падали снопи іскор. Казани з асфальтовою смолою чаділи коло них, як польові кухні.

Ми сиділи, думаючи кожен про своє.

– Дивно почуваєш себе в неділю, га, Отто?

Кестер кивнув.

– Навіть радієш, коли вона вже минає.

Кестер знизав плечима.

– Так звикаєш крутитися, наче в колесі, що, коли випадає вільна хвилина, ти почуваєшся, наче не в своїй тарілці.

Я підняв комір пальта.

– А що нам, власне, заважає жити, Отто?

Він глянув на мене й усміхнувся.

– Було таке, що заважало, Роббі.

– Це правда, – погодився я. – А все-таки…

З-під автогену бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлений зсередини намет робітників здавався темним затишним житлом.

– Як ти гадаєш, «кадилак» до вівторка буде готовий? – запитав я.

– Може, й буде, – відповів Кестер. – А тобі навіщо?

– Та просто так…

Ми встали й пішли додому.

– Сьогодні мені якось не по собі, Отто, – сказав я.

– З кожним буває. На добраніч, Роббі.

– На добраніч, Отто.

Я ще трохи посидів у себе в кімнаті. Вона раптом перестала мені подобатись. Потворна люстра, занадто яскраве світло, потерті крісла, безнадійно буденний лінолеум, а ще цей умивальник, це ліжко й над ним ота картина із зображенням битви під Ватерлоо… «Ні, сюди не приведеш порядної людини, – подумав я собі. – А жінку й поготів. Хіба що повію з “Інтернаціоналю”».