Читать книгу Три товариші - Еріх Марія Ремарк - Страница 3

У вівторок уранці ми сиділи на подвір’ї перед своєю майстернею і снідали. «Кадилак» був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу й переможно дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені й Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами «Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі» і було чимось середнім між віршем та гімном.

Ми з Кестером трохи помовчали. Треба було оговтатись після цієї зливи нестримної фантазії. Ленц уважав, що приголомшив нас.

– Тут тобі й поезія, і розмах, хіба ні? – гордо запитав він. – У нашу ділову добу треба бути романтиком, у цьому весь фокус. Протилежності приваблюють.

– Та не тоді, коли йдеться про гроші, – заперечив я.

– Автомобілі купують не для того, щоб укласти в щось гроші, хлопче, – не погодився зі мною Готфрід. – Їх купують, щоб витратити гроші, а тут уже починається романтика, принаймні для ділової людини. А для більшості людей вона навіть на тому й кінчається. Як ти думаєш, Отто?

– Бачиш… – обережно почав Кестер.

– Та що тут довго балакати, – перебив я його. – Так рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину.

Ленц хотів щось заперечити…

– Стривай, – повів я далі. – Ти вважаєш, Готфріде, що ми упереджені. То давай спитаємо Юпа. Це ж бо голос народу!

П’ятнадцятирічний Юп був нашим єдиним службовцем, щось на зразок учня. Він обслуговував бензоколонку, приносив нам сніданок, а ввечері складав на місце інструмент. Він був невеличкий на зріст, обсипаний ластовинням і мав величезні відстовбурчені вуха. Я таких більше ні в кого не бачив. Кестер казав, що якби Юп упав з літака, то нічого з ним би не сталося, бо він на своїх вухах спокійнісінько приземлився б.

Ми покликали хлопця, і Ленц прочитав йому оголошення.

– Зацікавився б ти такою автомашиною, Юпе? – спитав Кестер.

– Автомашиною? – перепитав Юп.

Я засміявся.

– Ну, звісно, автомашиною. Чи, може, ти думаєш, що йдеться про коника-стрибунця? – пробурчав Готфрід.

– А та автомашина має швидкий хід, керований з кабіни кулачковий вал та гідравлічні гальма? – незворушно спитав Юп.

– Та це ж наш «кадилак», бовдуре! – гримнув на нього Ленц.

– Не може бути, – заперечив хлопець, вишкіряючись до вух.

– Чув, Готфріде! – сказав Кестер. – Оце і є романтика сьогоднішнього дня.

– Чухрай до своєї колонки, Юпе, клятий сину двадцятого сторіччя!

Ленц із досадою подався до нашої халабуди, додати в оголошення більше технічних даних, зберігши, проте, його поетичний стиль.

Кількома хвилинами пізніше до нас несподівано прийшов старший інспектор Барзіг. Ми зустріли його як тільки могли шанобливо. Він був інженером-експертом страхової автомобільної компанії «Фенікс», поважна персона, від якої залежали замовлення на ремонт машин. Стосунки в нас із ним були найкращі. Як інженер-експерт він був справжній диявол, нікому не давав спуску, але через своє захоплення метеликами – м’який, як віск… Він мав багатющу колекцію, і ми подарували йому якось великого нічного метелика, що залетів до нас у майстерню. Барзіг аж зблід і споважнів, коли ми дали йому ту дивовижу. То була так звана мертва голова – вельми рідкісний метелик, якого саме бракувало в його колекції. Він ніколи не забував цього епізоду й відтоді добував нам замовлення на ремонт, де тільки було можна. А ми ловили для нього кожну комаху, яка траплялася нам під руку.

– Чарочку вермуту, пане Барзіг? – запитав Ленц, до якого знов повернувся добрий гумор.

– До вечора я ніякого алкоголю не п’ю – це моє тверде правило, – відповів Барзіг.

– Правила інколи треба порушувати, бо яка тоді з них радість, – заперечив Готфрід і налив вина. – Випиймо за майбутнє бражника бузкового, павиного ока й перламутрівки.

Барзіг якусь мить вагався.

– Ви так умієте підійти до мене, що ніяк відмовитись, – сказав він і взяв чарку. – Але тоді давайте вип’ємо й за волове око! – Він зніяковіло усміхнувся, ніби сказав щось двозначне про жінок. – Я, бачте, відкрив новий тип… Зі щетинистими вусиками.

– Ого! – сказав Ленц. – Честь вам і слава! Отже, ви один із першовідкривачів у цій галузі, і ваше ім’я буде вписане в аннали природничих наук!

Ми випили ще по чарці за щетинисті вусики. Барзіг витер губи.

– А я до вас із гарною новиною: можете забрати «форд». Дирекція погодилась доручити ремонт вам.

– Чудово! – сказав Кестер. – Нам ця робота дуже до речі. А як із нашим кошторисом?

– Його схвалено.

– Без відрахунків?

Барзіг примружив одне око.

– Спершу пани опиралися, та врешті-решт…

– Повну чарку за страхову компанію «Фенікс»! – сказав Ленц і налив усім знову.

Барзіг підвівся та став прощатися.

– А жінка, що сиділа у «форді», – сказав він, виходячи, – таки померла кілька днів тому. А мала тільки порізи. Мабуть, забагато крові втратила.

– А скільки їй було років? – запитав Кестер.

– Тридцять чотири, – відповів Барзіг. – Вагітність на четвертому місяці. Застрахована на двадцять тисяч марок.

Ми відразу ж поїхали, щоб забрати машину в її власника – якогось пекаря. Він уночі їхав напідпитку та з розгону ввігнався в мур. Дружина його дістала поранення, а його хоч би тобі дряпонуло.

Він прийшов у гараж, коли ми взяли вже машину на буксир, постояв трохи й мовчки дивився на нас: похнюплений, із зсутуленою спиною, короткошиїй, наче трохи похилившись уперед. Обличчя в нього було, як у всіх пекарів, нездорового, сірувато-білого кольору, і в сутінку він нагадав мені великого кволого хробака. Він повагом підійшов до нас.

– Коли машина буде готова? – спитав він.

– Тижнів за три, – пообіцяв Кестер.

Він показав на відкидний верх машини.

– За це теж треба буде платити?

– Нащо? – здивувався Кестер. – Адже він цілісінький.

Пекар роздратовано пересмикнув плечима.

– Бачу. Але ж ви дістали замовлення досить значне і під час ремонту могли б викроїти із загальної суми й на новий верх. Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного.

– Ні, не зрозуміємо, – сказав Кестер.

Він дуже добре зрозумів пекаря – той хотів задурно дістати новий верх. У страховку він не входив, отож йому хотілося долучити верх до вартості ремонту. Ми стали сперечатися з ним. Тоді пекар сказав, що анулює замовлення і зажадає укласти новий кошторис із згідливішою майстернею. Нарешті Кестер поступився. Він ніколи не зробив би цього, якби ми мали іншу роботу.

– Ну от, давно б так, – сказав пекар, криво посміхаючись. – Я зайду ближчими днями, підберемо матеріал. Мабуть, візьму беж. Світлого відтінку.

Ми поїхали. Дорогою Ленц показав нам на сидінні «форда» великі чорні плями.

– Кров його померлої дружини. А він видурив собі новий верх. Беж. Світлого відтінку. Такий не пропаде. Я не здивуюсь, коли він ще й страховку витисне за двох небіжчиків. Адже дружина була вагітна.

Кестер знизав плечима.

– Він, мабуть, гадає, дружина – то одне, а гроші – зовсім інше.

– Може, й так, – сказав Ленц. – Певно, є люди, для яких страховка – то ніби розрада в нещасті. А в нас через нього п’ятдесят марок як корова язиком злизала…

Після обіду я, вигадавши якийсь привід, пішов додому. Я домовився про побачення з Патрицією Гольман на п’яту годину, але в майстерні я про це нікому нічого не сказав. Не тому, що хотів щось приховати, ні, просто мені раптом здалося, що ця зустріч не відбудеться.

Зустріч вона призначила у якійсь кав’ярні. Я там ніколи не був, проте знав, що це невеличкий вишуканий ресторанчик. Я спокійно поїхав туди, не підозрюючи нічого прикрого. Проте, переступивши поріг, я аж відсахнувся з переляку. У залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до звичайної дамської кондитерської.

Мені якось пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кав’ярні, крім мене, було ще тільки двоє чоловіків, та вони мені не сподобалися.

– Вам кави, чаю чи шоколаду? – запитав офіціант і, махнувши серветкою, змів крихти тістечок просто мені на костюм.

– Подвійний коньяк, – відповів я.

Він приніс коньяк. Але заразом привів гурт любительок тістечок, на чолі з дебелою літньою жінкою в капелюшку зі страусовим пір’ям, що шукали собі місця.

– Ось чотири місця, прошу! – сказав офіціант, показуючи на мій стіл.

– Стривайте, – заперечив я, – стіл зайнятий. Я чекаю ще когось…

– Так не можна, пане! – сказав офіціант. – У цю годину в нас не дозволяють займати наперед місця.

Я глянув на нього. Потім – на дебелу жінку, що підійшла до самого столу та вхопилася за спинку стільця. Придивившись до її обличчя, я зрозумів, що опиратися не варто. Цю особу й гарматами не відженеш від столу, який вона вирішила захопити.

– Може б, ви принесли мені принаймні ще один коньяк? – гримнув я на офіціанта.

– Зараз принесу, пане… Знову подвійний?

– Так.

– Будь ласка, – він уклонився. – Цей стіл – на шістьох, пане, – сказав він, ніби перепрошуючи.

– Ну, гаразд. Принесіть краще коньяк!

Дебела жінка належала, мабуть, до товариства непитущих – вона так вирячилась на мою чарку, наче це була протухла рибина. Щоб допекти їй, я замовив собі ще один коньяк, а тоді й собі витріщився на даму. Уся ця пригода видалася мені раптом кумедною. Чого я припхався сюди? І чого мені треба від тієї дівчини, на яку я чекаю? Я навіть не був певен, чи впізнаю її серед оцього гармидеру. Спересердя я одним духом перехилив чарку.

– Привіт! – сказав хтось позад мене.

Я підхопився з місця. Вона стояла й посміхалася.

– А ви, виявляється, не марнуєте часу!

Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. Я розгубився. Дівчина була зовсім інша, ніж я її запам’ятав. Серед оцієї юрми дебелих жінок, що поглинали тістечка, вона здавалася юною, стрункою амазонкою, холодною, сяючою, впевненою у собі й неприступною. «Нічого в нас із нею не вийде», – подумав я і сказав:

– Звідки це ви з’явилися, наче привид? Я ж увесь час не спускав очей з дверей.

Вона показала кудись праворуч.

– Там є ще одні. Але ж я запізнилась. Ви вже давно тут?

– Та ні. Не більше як дві-три хвилини. Я теж тільки-но прийшов.

Товариство за моїм столом замовкло. Я відчував у себе на потилиці осудливі погляди чотирьох статечних матрон.

– Ми зостанемося тут? – спитав я.

Дівчина кинула швидкий погляд на столик, озирнулася і сказала усміхаючись:

– Боюсь, що кав’ярні всі однаковісінькі…

Я похитав головою.

– Краще, коли в них менше людей. А в цій бісовій тисняві людину охоплює комплекс неповноцінності. Приємніше було б посидіти в якомусь барі.

– У барі? Хіба є такі бари, що відкриті вдень?

– Я знаю один такий, – сказав я. – Там, правда, дуже тихо. Якщо ви не проти…

– Інколи – не проти…

Я глянув на неї, не відразу збагнувши, що саме вона хотіла сказати. Узагалі я не проти іронії, коли, звісно, йдеться не про мене. Але тепер сумління моє чомусь було нечисте.

– Ну, то ходімо! – мовила вона.

Я підкликав офіціанта.

– Три подвійних коньяки! – гукнув він таким голосом, ніби виставляв рахунок замогильному клієнтові. – Три марки тридцять пфенігів.

Дівчина обернулася.

– Три подвійні за три хвилини? Ну й темпи у вас!

– Тут два вчорашні…

– От брехун, – просичала мені навздогін дебела жінка. Вона надто довго мовчала.

Я повернувся до столу й уклонився.

– Щасливого вам Різдва, люб’язні пані! – І швидко пішов геть.

– Ви посварилися? – спитала мене дівчина на вулиці.

– Та ні… Але я справляю погане враження на добропорядних господинь.

– Я теж, – відповіла вона.

Я подивився на неї. Вона здавалася мені істотою з іншого світу. Я ніяк не міг собі уявити, хто вона така та як живе.

У барі я відчув себе впевненіше. Коли ми ввійшли, бармен Фред стояв саме за прилавком і до блиску протирав чарки для коньяку. Він привітався зі мною так, немов бачив мене вперше й ніби це не йому довелося два дні тому вести мене додому. Він мав добру школу й чималий життєвий досвід.

У залі було порожньо. Тільки коло одного столика сидів, як мало не щодня, Валентин Гаузер. Я знав його ще з війни – ми були в одній роті. Якось він, незважаючи на артобстріл, приніс мені на передову лист, бо думав, що то від моєї матері. Він знав, що я давно чекаю на цей лист: матері мали робити операцію. Але він помилився – то була звичайнісінька реклама на підшлемники з кропив’яної тканини. Коли він повертався, його поранило в ногу.

Невдовзі після закінчення війни Валентин дістав спадщину. Відтоді він її пропивав, запевняючи, що треба як слід святкувати таку щасливу подію, коли ти лишився живий на війні. Байдуже, що минуло вже чимало років, хоч скільки святкуй, усе замало, казав він. Валентин був один з тих, у кого війна найдужче закарбувалася в пам’яті. Ми, його товариші, багато чого вже позабували, а він пам’ятав кожний день і кожну годину.

Я зауважив, що він уже чимало випив, бо сидів у своєму кутку обважнілий і байдужий до всього. Я підняв руку.

– Салют, Валентине!

Він глянув на мене й кивнув:

– Салют, Роббі!

Ми з дівчиною сіли за столик у другому кутку. Підійшов бармен.

– Чого б ви хотіли випити? – спитав я у дівчини.

– Мабуть, мартіні, – відповіла вона. – Сухого мартіні.

– На це Фред мастак, – сказав я.

Фред усміхнувся.

– А мені – як завжди! – сказав я.

У напівтемному барі було прохолодно. Терпко пахло розлитим джином і коньяком, так ніби духом ялівцю і хліба. Під стелею висіла вирізьблена з дерева модель вітрильника. Стіна за прилавком була оббита міддю. У тьмяному світлі люстри мідь вигравала червоним полиском, наче в ній віддзеркалювався якийсь підземний вогонь. З усіх невеличких кованих бра світилися тільки два: одне біля Валентина, друге біля нас. На них були жовті пергаментні абажури, що були зроблені зі старих географічних карт, через що вони і здавалися вузенькими світляними частинками світу.

Я був трохи збентежений і не знав, з чого почати розмову. Бо дівчини цієї я, власне, зовсім не знав, і що довше я на неї дивився, то чужішою вона мені здавалася. Давно вже я не сидів отак удвох із жінкою і тому розучився… Я більше звик до чоловічого товариства. Там, у кав’ярні, було надто гамірно, а тут – надто тихо. Через цю тишу кожне слово набувало такої ваги, що провадити невимушену розмову було важко. Мені вже начебто здавалося, що я хочу повернутися до тієї кав’ярні.

Фред приніс чарки. Ми випили. Ром був свіжий, міцний і мав присмак сонця. Він міг бути людині підпорою. Я випив чарку та відразу віддав її Фредові.

– Подобається вам тут? – спитав я.

Дівчина кивнула.

– Краще, ніж там, у кондитерській?

– Ненавиджу кондитерські, – відповіла вона.

– А чого ж тоді ми зустрілися саме там? – здивовано спитав я.

– Не знаю. – Вона скинула берет. – Просто мені нічого більше не спало на думку…

– Тим краще, що тепер вам тут до вподоби. Ми приходимо сюди часто. Вечорами ця халабуда стає для нас наче домівкою.

Вона усміхнулась.

– Це, мабуть, сумно?

– Ні, – відповів я. – Цілком по-сучасному.

Фред приніс мені другу чарку, а біля неї поклав на стіл зелену гаванську сигару.

– Від пана Гаузера.

Валентин зі свого кутка помахав мені рукою й підняв свою чарку.

– Тридцять перше липня сімнадцятого року, Роббі! – глухо сказав він.

Я кивнув йому й теж підняв чарку.

Йому завжди потрібно було пити до когось, я бачив уже, як він, вихиляючи ввечері чарку десь у сільській пивничці, звертався до місяця або до бузкового куща. Він тоді згадував якийсь день із окопного життя, коли йому доводилось дуже тяжко, і був вдячний за те, що він іще живий і може сидіти тут.

– Це мій друг, – сказав я дівчині. – Фронтовий товариш. Він один, кого я знаю, хто з великого лиха зумів створити собі маленьке щастя. Він уже не знає, як йому скористатися зі свого життя, отож він просто тішиться, що ще живий.

Вона задумлено глянула на мене. Коса смуга світла впала їй на чоло й вуста.

– Я це добре розумію, – мовила вона.

Я подивився на неї.

– Не можете ви цього розуміти. Ви для цього надто молода.

Вона усміхнулася легенькою, що майнула лише в її очах, усмішкою, обличчя майже не змінилося, а тільки ледь проясніло, ніби освітлене зсередини.

– Надто молода, – проказала вона, – це не те слово. По-моєму, надто молодим бути неможливо. Тільки – надто старим.

Я помовчав хвилинку.

– Проти цього можна було б заперечити, – відповів я і кивнув Фредові, щоб він приніс мені ще чогось випити.

Дівчина поводилася так упевнено й невимушено, а я почував себе поруч із нею якимось бовдуром. Я залюбки повів би з нею легеньку, грайливу розмову, яка тепер була б саме до речі та яка зазвичай спадає на думку аж тоді, коли ти знову залишаєшся сам-один. Ленц був мастак на такі розмови, а в мене завжди виходило якось важко й незграбно. Готфрід слушно казав, що як співрозмовник я стою десь на рівні поштаря.

На щастя, Фред був хлопець тямущий. Замість носити вино наперстками, він приніс мені відразу повну склянку, щоб йому не доводилося бігати туди й сюди і щоб не так було помітно, скільки я п’ю. А мені треба було пити, бо я не скинув би цього тягаря з душі.

– Може, вип’єте ще мартіні? – запитав я у дівчини.

– А що ви п’єте?

– Це ром…

Вона подивилась на мою склянку.

– Ви й того разу пили це саме.

– Так, – відповів я, – здебільшого я п’ю ром.

Вона похитала головою.

– Не уявляю, щоб він був смачний…

– Смачний? Я про це давно не думаю, – сказав я.

Вона глянула на мене.

– Нащо ж ви тоді його п’єте?

– Коли п’ють ром, то не думають про те, смачний він чи ні, – почав я, зрадівши, що знайшов тему, на яку можу говорити. – Це не просто напій, а скоріше друг. Друг, із яким легше жити на світі. Друг, що змінює світ. Тому його й п’ють… – Я відсунув склянку. – То замовити для вас іще один мартіні?

– Краще вже ром, – сказала вона. – Треба ж і мені його покуштувати…

– Гаразд, – відповів я, – але не цього. Цей на почин надто міцний. Принеси-но «Баккарді-коктейль»! – гукнув я Фредові.

Фред приніс чарки й поставив мисочку з солоним мигдалем та підсмаженими кавовими зернами.

– А мою пляшку постав коло мене, – сказав я.

Помалу все набувало певної форми і звучання. Зникла нерішучість, слова з’являлися самі собою, і я вже не дуже зважав на те, що говорив. Я пив собі й пив, відчуваючи, як наринає на мене, підхоплює велика, лагідна хвиля, як ці порожні сутінки сповнюються образами, як понад байдужими, сірими проявами існування таємниче витає мовчазний натовп мрій. Стіни бару розступилися, і це вже був не бар, а якийсь куточок світу, затишний притулок, напівтемне укриття, навколо якого точилася одвічна бійка хаосу, в якому ми заховались, загадково навіяні одне одному присмерком часу. Знітившись, дівчина сиділа на своєму стільці, чужа й таємнича, наче закинута сюди з потойбічного життя. Я чув свої слова, але мені здавалося, наче це вже не я, наче це говорить хтось інший, хтось, ким я хотів би бути. Слова були не ті, що треба, вони набували іншого змісту, втручаючись в інші, барвистіші сфери, несхожі на ті, де відбувалися дрібні події мого життя: я знав, що слова мої – неправда, що вони вже фантазія, брехня, та мені було байдуже – правда була безрадісна й сіра, і тільки почуття та ореол мрій були справжнім життям.

Мідна купеля бару мінилась вогнями. Час від часу Валентин підіймав свою чарку й мурмотів якусь дату. За вікнами приглушено хлюпотіла вулиця, сповнена крику хижих птахів – сигналів автомашин. Коли хтось розчиняв двері, з вулиці ніби хлюпав зойк – зойк старої баби – лайливої і заздрісної.

Було вже темно, коли я одвів Патрицію Гольман додому. Повертався я, не поспішаючи, нараз відчувши себе самотнім і спустошеним. Накрапав дрібний дощ. Я спинився перед вітриною і аж тепер відчув, що перебрав міру. Відчув цілком ясно, хоча й твердо стояв на ногах.

Мене враз наче жаром обсипало. Я розстебнув пальто та збив капелюх на потилицю. Стонадцять чортів! Знов мене занесло чортзна-куди! Чого тільки я їй не наплів? Я не зважувався навіть обміркувати це докладніше. Де там – я вже й не пам’ятав, що саме говорив, і це було найгірше. Тепер, коли я сам-один стояв на холодній вулиці, де повз мене гуркотіли автобуси, все здавалося зовсім інакше, як у напівтемному барі. Я сам себе проклинав. Гарне враження справив я на дівчину – що й казати! Вона ж усе помітила. Адже сама вона майже нічого не пила. А коли прощалися, якось так дивно подивилася на мене…

Господи! Рвучко повернувшись, я зіткнувся з низеньким опасистим чоловіком.

– Що таке! – люто просичав я.

– Повилазило тобі, опудало солом’яне? – загавкав на мене товстун.

Я витріщився на нього.

– Людей не бачив, чи що? – дзявкав він далі.

Саме така зустріч була мені потрібна.

– Людей, безперечно, бачив, – сказав я, – але щоб прогулювалися пивні бочки, такого ні!

Товстунові не заціпило. Він спинився, надимаючись від гніву.

– А чи не пішов би ти до зоопарку! – скипів він. – Замріяним кенгуру нічого вештатися по вулиці.

Я зрозумів, що маю справу з лайливцем високої кваліфікації. Треба було, незважаючи на пригнічений настрій, відстояти свою честь.

– Чухрай далі, псих недоношений, – сказав я і, урочисто піднявши руку, благословив його.

Та він не склав зброї.

– Залий собі хоч бетону в голову, мавпо собакоголова! – гавкнув він.

На це я обізвав його клишоногою поторочею. Він мене – какаду в клітці, я його – безробітним гробарем. На це він, уже трохи шанобливіше, обізвав мене раковою пухлиною на коров’ячій голові, а я його тоді, щоб нарешті поставити крапку, – ходячим кладовищем біфштексів. І враз його обличчя проясніло.

– Кладовище біфштексів – це здорово! – сказав він. – Такого я досі не чув. Занотую до свого репертуару! Бувайте, – він трохи підняв капелюх, і ми розійшлися, сповнені поваги один до одного.

Ця сутичка трохи збадьорила мене. Та почуття досади не минало. Навпаки: чим я тверезішав, тим воно сильнішало. Я здавався сам собі викрученим мокрим рушником. Але поступово мене брала досада вже не тільки на себе, а й на весь світ, навіть на дівчину. Бо ж напився я через неї. Я підняв комір пальта. Хай собі думає про мене, що хоче, мені байдуже, хай одразу знає, з ким має справу. Кат із ним – про мене, що сталося, те сталося. Зарадити вже нічим не можна. А може, так воно й ліпше…

Я повернувся в бар і тепер уже напився по-справжньому.