Читать книгу Три товариші - Еріх Марія Ремарк - Страница 5

Кестер, одягнувши свій найстаріший костюм, поїхав до управління фінінспекції. Хотів добитися, щоб нам знизили податки. Ми з Ленцом залишилися в майстерні.

– Готфріде, – сказав я, – давай-но візьмемося до товстого «кадилака».

Напередодні в газеті з’явилося наше оголошення. Отже, вже сьогодні можна було сподіватися покупців, якщо взагалі це могло когось зацікавити. Хоч би що, а машину треба було підготувати.

Насамперед ми пройшлися по лаку ще й політурою. Від неї машина заблищала, як ніколи, й наче аж подорожчала на сотню марок. Потім ми залили в мотор найгустіше з усіх, що тільки може бути, мастило. Поршні були вже не першокласні й трохи постукували. Густе мастило компенсувало цей дефект, і машина працювала напрочуд спокійно. Коробку швидкостей і задній міст ми теж змастили тавотом, щоб і вони працювали безшумно.

Потім ми виїхали з подвір’я. Неподалік був шмат вибоїстої дороги. Ми поїхали нею зі швидкістю п’ятдесят кілометрів. У деяких місцях кузов постукував. Ми зменшили тиск у балонах на чверть атмосфери та спробували ще раз. Пішло трохи краще. Спустили ще чверть атмосфери. Тепер усе йшло як по маслу.

Ми вернулися до майстерні, змастили скрипучі шарніри капота, втиснули туди ще гумову прокладку, залили в радіатор гарячу воду, щоб мотор умить заводився, і ще раз обприскали машину зісподу з гасового розпилювача, щоб і там усе блищало. Після всього Готфрід зняв руки до неба:

– Тепер явися нам, благословенний покупцю! Явися, любий володарю напханого гаманця! Ми чекаємо на тебе, як жених на наречену!

Проте наречена не квапилась. Отож ми пересунули на оглядову яму пекареву тарадайку й заходилися демонтувати передню вісь. Кілька годин спокійно, без зайвих балачок працювали. Аж ось я почув, що Юп, який стояв біля бензоколонки, почав насвистувати мелодію пісні: «Чуєш! Хто це йде до нас».

Я виліз із ями й виглянув у вікно. Навколо «кадилака» походжав маленький присадкуватий чоловік. На вигляд – цілком солідний буржуа.

– Поглянь, Готфріде, – прошепотів я, – може, це наречена?

– Безперечно! – сказав Ленц, глянувши на гостя. – Але подивись на обличчя. Ні з ким іще не розмовляв, а вже сповнений недовіри. Швиденько йди до нього! А я залишуся в резерві. Підключуся, якщо ти сам не впораєшся. Не забувай про мої прийоми.

– Добре. – Я вийшов до покупця.

Гість дивився на мене розумними чорними очима. Я відрекомендувався:

– Локамп!

– Блюменталь!

Це був перший Готфрідів прийом: неодмінно відрекомендуватися. Він запевняв, що це одразу ж створює інтимнішу атмосферу. Другий прийом полягав у тому, щоб починати розмову дуже стримано, вислухати уважно покупця, а тоді вже вчепитися там, де це було б вигідно.

– Ви з приводу «кадилака», пане Блюменталь? – запитав я.

Він кивнув.

– Ось він, – сказав я і показав рукою на машину.

– Бачу, – озвався Блюменталь.

Я кинув на нього швидкий погляд. «Увага, – подумки застеріг я себе, – це хитра бестія!»

Ми перейшли подвір’я. Я відчинив дверцята машини й запустив мотор. Робив усе мовчки, щоб дати Блюменталю час оглянути машину. Безперечно, він знайде до чого прискіпатись, отоді я перейду в наступ.

Та Блюменталь нічого не оглядав. Ні до чого не прискіпувався. Він і собі мовчки стояв переді мною, як стовп. Мені нічого не лишалося, як тільки розпочати наступ навмання.

Неквапливо й детально почав я описувати «кадилак», як, певне, мати розповідає про свою дитину. Говорячи, я намагався вивідати, чи тямить цей чоловік хоча б щось у таких речах. Коли це фахівець, то треба чимбільш розводитися про мотор і шасі, а коли він нічого не тямить – про комфорт та інші витребеньки.

Та він і далі нічим не виказав себе. Він не перебивав мене, аж поки я сам не вичерпав своїх мовних ресурсів.

– Для чого ви купуєте машину? Щоб їздити в місті чи для подорожей? – спитав я нарешті, сподіваючись за щось зачепитися.

– Для всього, – відповів Блюменталь.

– Ага! А їздитимете самі чи з водієм?

– Як коли.

Як коли. Відповіді він давав, як папуга. Може, він належав до ордену ченців, що дали обітницю мовчання.

Щоб якось пожвавити розмову, я вирішив добитися, щоб він сам щось випробував. У таких випадках покупці завжди стають приступнішими. Я занепокоївся, що він от-от засне.

– Верх машини, як для такого великого кабріолета, дуже легко відкидається й закривається, – сказав я. – Прошу, спробуйте закрити його самі. Ви зробите це однією рукою.

Але Блюменталь сказав, що це ні до чого, мовляв, він і так це бачить. Я, грюкнувши, розчинив і зачинив дверцята, а тоді поторсав за ручки.

– Ніщо не розгойдане. Усе непохитне й надійне. Прошу, перевірте самі…

Та Блюменталь знову відмовився. Він уважав, що інакше й бути не може. Ну й твердий у біса горішок!

Я показав йому, як опускаються й підіймаються шибки у вікнах.

– Ручки крутяться легко, завиграшки! Шибки фіксуються на будь-якій висоті.

Він не поворухнувся.

– До того ж і скло незвичайне – небитке, – провадив я далі, хоч уже й почав упадати в розпач. – Це ж неоціненна вигода! У нас у майстерні стоїть «форд»… – І я розповів історію про те, як загинула пекарева дружина, додавши ще одну жертву – дитину, хоч та ще й не народилась.

Проте душа Блюменталя була замкнена щільно, як сейф.

– Небитке скло ставлять на всіх машинах, – перебив він мене, – нічого особливого в цьому немає.

– Небитке скло не належить до серійного обладнання жодної марки машин, – заперечив я лагідно, але твердо. – Хіба що лобове скло на деяких моделях. Та аж ніяк не великі бокові шибки.

Я продемонстрував роботу сигналів і перейшов до опису внутрішнього комфорту: багажників, сидінь, бічних кишеньок, щитка водія, розписував кожну дрібничку, подав навіть Блюменталеві запальничку і, скориставшись із цієї нагоди, запропонував йому сигарету, щоб хоча б цим його трохи розворушити, але він відмовився.

– Дякую, я не курю, – сказав він і глянув на мене так знуджено, що я раптом подумав: а може, йому зовсім не до нас треба було, може, він зайшов випадково – заблукав, хотів купити щось зовсім інше, ну, скажімо, машину, що обкидає петлі для ґудзиків, або радіоприймач, а тепер ось стоїть тут через власну нерішучість, але зараз піде собі геть.

– Давайте, пане Блюменталь, зробимо пробний виїзд, – запропонував я нарешті, бо відчув, що справді втомився.

– Пробний виїзд? – перепитав він так, наче я сказав щось зовсім не зрозуміле.

– Так, пробний виїзд. Треба ж вам самому упевнитись, як працює машина. Вона мчить по шосе так рівно, ніби по рейках. А мотор тягне, ніби це не важкий кабріолет, а пір’їнка.

– А, ці пробні виїзди… – він заперечливо махнув рукою. – Нічого вони не виявляють. Те, чого машині бракує, завжди виявляється тільки згодом.

«Авжеж, згодом, – сердито подумав я, – а ти, бовдуре чавунний, сподівався, що я тицьну тебе носом у вади».

– Ну що ж. Не треба, то не треба, – сказав я, втративши будь-яку надію на успіх. Було ясно, що цей тип не збирався купувати машини.

Аж раптом він обернувся, глянув мені просто у вічі та сказав стиха, але чітко й дуже швидко:

– Скільки коштує ця машина?

– Сім тисяч марок, – відповів я й оком не змигнувши; наче сокирою відрубав. Чоловік не повинен був помітити, що я бодай мить розмірковував, це я знав твердо. Коли б я загаявся хоч на мить – це обійшлося б нам у тисячу марок, яку б він виторгував. – Сім тисяч марок нетто, – ще раз сказав я твердо, а сам подумав: «Як даси п’ять, то й забирай її собі».

Та Блюменталь не давав ніскільки. Він тільки засопів.

– Надто дорого!

– Звичайно, дорого, – сказав я, остаточно зневірившись в успіху.

– Тобто як це «звичайно»? – вперше спитав Блюменталь якимсь наче людяним голосом.

– Пане Блюменталь, – відказав я, – чи бачили ви тепер когось, хто б інакше реагував на ціну?

Він уважно подивився на мене. Тоді на його обличчі з’явилось щось подібне на тінь усмішки.

– Слушно. Але ж машина справді надто дорога.

Я не повірив почутому. Ось він нарешті, справжній тон! Тон зацікавленого покупця! А може, це знову якийсь виверт?

Цієї миті на подвір’я зайшов якийсь елегантно вбраний дженджик. Він витяг із кишені газету, перевірив ще раз номер будинку, а тоді підійшов до мене.

– Тут продається «кадилак»?

Я кивнув і мовчки витріщився на жовтий бамбуковий ціпочок того дженджика та на його замшеві рукавички.

– Можна подивитися? – спитав він спокійно й оком не змигнувши.

– Та ось він, – сказав я. – Але прошу вас зачекати хвильку, поки я звільнюсь. Може, ви поки що почекаєте отам?

Дженджик якусь мить послухав, як працює мотор, спершу обличчя його набуло скептичного, потім схвального виразу, а тоді вже тільки пішов за мною до майстерні.

– Ідіот, – просичав я йому й швиденько повернувся до Блюменталя.

– Коли ви хоч би раз проїдете цією машиною, то інакше думатимете про ціну, – сказав я. – Можете випробовувати її скільки завгодно. Або, може, вам більше підходить, щоб я заїхав по вас якось увечері, щоб випробувати її? Як скажете.

Але його раптове пожвавлення вже минуло. Блюменталь знову стояв переді мною, ніби гранітна статуя голови співацького гуртка.

– Облиште, – сказав він, – мені треба йти. Якщо я надумаю зробити пробний виїзд, то зателефоную вам.

Я зрозумів, що більшого поки що мені не досягти. Такого не вмовиш.

– Гаразд, – погодився я, – але, може, ви дали б мені номер вашого телефону, щоб я міг повідомити вас на той випадок, коли машиною зацікавиться хтось інший?…

Блюменталь якось дивно глянув на мене.

– Зацікавитись – це ще не означає купити.

Він дістав портсигар і подав його мені. То, виявляється, він таки курить. Та ще й марку «Корона» – мабуть, у нього грошей як сміття! Але мені вже те все було байдуже. Я взяв сигару.

Він приязно потиснув мені руку й пішов. Я дивився йому вслід і стиха, але круто вилаявся. А тоді подався до майстерні.

– Ну, то як? – привітав мене дженджик – Готфрід Ленц. – Здорово в мене вийшло, правда? Я побачив, що тобі вже терпець уривається, і вирішив допомогти. Добре, що Отто, йдучи до фінансового управління, саме переодягнувся й залишив тут свій святковий костюм! Я його вмить нацупив та через вікно чкурнув із двору, а тоді причимчикував назад, як солідний покупець! Здорово втнув? Скажеш, ні?!

– По-ідіотському втнув! – заперечив я. – Цей тип хитріший за нас обох укупі. Глянь-но на сигару! Півтори марки за штуку! Ти мені мільярдера сполохав!

Готфрід узяв у мене з рук сигару, обнюхав її і запалив.

– Я сполохав тобі шахрая! Мільярдери таких сигар не палять. Хіба що по десять пфенігів за штуку…

– Дурниці, – відповів я. – Шахрай не назве себе Блюменталь! Відрекомендується: граф фон Блюменау чи щось подібне…

– Та він ще прийде, – як завжди, із властивим йому оптимізмом, сказав Ленц і пустив мені в обличчя дим моєї ж сигари.

– Цей – не прийде, – переконано відповів я. – Але звідки в тебе цей бамбуковий ціпок і ці рукавички?

– Позичив. Отам, у крамниці «Бенн і компанія». У мене там є знайома продавщиця. Я, може, паличку залишу собі. Подобається вона мені. – Він самовдоволено покрутив у повітрі грубим ціпком.

– Готфріде, – сказав я, – у тобі пропадає талант. Знаєш що? Іди до вар’єте. Там твоє місце.

– Вам дзвонили, – сказала Фріда, косоока служниця пані Залевської, коли я опівдні забіг на часинку додому.

Я обернувся.

– Коли?

– З півгодини тому. Якась дама…

– Що ж вона сказала?

– Що ввечері подзвонить ще раз. Та я їй відразу ж пояснила, що вона тільки час марнуватиме – вас-бо ввечері ніколи не буває вдома…

Я витріщився на неї.

– Що? Ви так сказали? Господи, хоч би вже хтось навчив вас нарешті розмовляти по телефону!

– Я й так умію розмовляти по телефону! – пихато заявила Фріда. – А вечорами ви справді майже ніколи не буваєте вдома.

– То вас ніяк не обходить! – скипів я. – Другого разу ви ще, може, розкажете, які в мене шкарпетки – діряві чи цілі!

– Що ж, можу розказати, – дала вона відкоша, сердито глипнувши на мене своїми червоними, запаленими очима. Ми з нею давно вже ворогували.

Я залюбки турнув би її в каструлю з супом, але стримався – дістав із кишені марку, тицьнув її Фріді та вже лагідно спитав:

– А дама назвала себе?

– Нє-е…

– А який же в неї голос? Трохи хрипкуватий і низький? Такий, ніби вона застудилася й охрипла?

– Хіба я знаю… – відповіла Фріда так флегматично, ніби я щойно й не думав дати їй марку.

– Гарна каблучка у вас на руці, справді чудова каблучка, – сказав я. – Та подумайте-бо гарненько, може, якраз і пригадаєте…

– Не пригадаю, – відповіла Фріда, і обличчя її аж розпливлося від зловтішної усмішки.

– Ну тоді, щоб ти повісилася, чортова потороча! – гримнув я на неї й пішов із дому.

Повернувсь я рівно о шостій вечора. Відчинивши двері, побачив досить незвичайну картину. Посеред коридора стояла пані Бендер – няня, що доглядає немовлят; а пансіонські дами щільно обступили її.

– Ідіть-но сюди! – гукнула мені пані Залевська.

Зібралися вони всі, як виявилося, навколо причепуреного бантами немовляти, якому було, може, з півроку. Пані Бендер привезла його у дитячому візочку з будинку, де служила. Це було звичайнісіньке собі дитинча, але дами посхилялися над ним і так нестямно виказували своє захоплення, наче то було перше немовля, що з’явилося на світ Божий. Вони цмокали над ним, ляскали пальцями перед очима бідолашного створіння, витягували дудочкою губи. Навіть Ерна Беніг у своєму кімоно з драконами брала участь у цій оргії платонічного материнства.

– Хіба ж не чарівне створіння? – запитувала пані Залевська, закотивши очі під лоба.

– На це питання можна буде відповісти тільки десь років через двадцять-тридцять, – сказав я, поглядаючи на телефон. Хоч би мені не подзвонили саме тепер, коли тут оце збіговисько.

– Але ж подивіться на нього як слід, – закликала мене пані Гассе.

Я подивився. Немовля як немовля. Нічого особливого виявити я не міг. Хіба що неймовірно маленькі рученята – чудно було подумати, що колись і я був такий мацюпусінький.

– Бідолашна крихітка, – сказав я, – зовсім іще не уявляє собі, що на неї чекає! Хотілося б знати, до якої нової війни він саме виросте…

– Як жорстоко! – вигукнула пані Залевська. – Невже у вас немає душі?

– Аж надто, – відповів я, – інакше мені таке й на думку не спало б.

Після цього я відступив до своєї кімнати.

Десь хвилин за десять по тому задзвонив телефон. Почувши своє ім’я, я вийшов. Так я й знав – усе товариство було ще там! Вони не розійшлися й тоді, коли я, взявши слухавку, почув голос Патриції Гольман, що дякувала за квіти. Аж тут раптом немовля, яке, очевидячки, було найрозумніше з усіх і якому набридли їхні кривляння, зайшлося голосним плачем.

– Пробачте, – розпачливо сказав я у телефонну слухавку, – мені нічого не чути, тут галасує немовля; та воно не моє…

Дами, щоб заспокоїти крикуна, сичали, як гадюче кубло, та тільки й добилися, що він іще гірше розкапризувався. Аж тепер я помітив, що це немовля й справді незвичайне, бо всередині в нього були, мабуть, самі легені, інакше ніяк не пояснити, звідки брався той трубний голос. Я потрапив у скрутне становище: очима кидав злісні погляди на цю комедію материнських почуттів, що її розігрували переді мною сусідки, а устами силкувався говорити в слухавку привітні слова, – отже, від маківки до носа я був як гроза, а від носа до підборіддя – як залитий сонцем весняний краєвид… Мені невтямки, як я попри все це зумів домовитися з дівчиною про побачення наступного вечора.

– Вам треба було б поставити тут звуконепроникну телефонну будку, – сказав я пані Залевській.

Та їй пальця в рот не клади.

– А навіщо?! – відрубала вона мені. – Про які це таємниці збираєтеся ви говорити в будці?!

Я замовк і прикусив язика. Розбурхані материнські почуття зачіпати не слід, адже на їхньому боці мораль усього світу.

Ми домовилися зібратися ввечері в Готфріда. Повечерявши в одній харчівеньці, я пішов до нього. Дорогою купив собі в дорогому магазині чоловічого одягу розкішну нову краватку – треба ж було відзначити урочистість дня! Мені все ще здавалося неймовірним, що все минулося так добре, і я дав собі слово бути завтра таким серйозним, як, приміром, генеральний директор похоронного бюро.

Готфрідова оселя нагадувала музей. Вона вся була завішена сувенірами, які він привіз із Південної Америки. На стінах – яскраво розмальовані мати, кілька масок, засушений людський скальп, якісь кумедні глечики, списи й найголовніше – чудова, на всю стіну, колекція фотографій: індіанки та креолки, вродливі, смагляві, гнучкі створіння, незбагненно граційні й невимушені!

Окрім Ленца й Кестера, я застав ще Браумюллера та Грау. Тео Браумюллер – із засмаглою, як мідний казан, лисиною – вмостився на бильці дивана, захоплено роздивлявся Готфрідову колекцію фотографій. Він був гонщиком однієї автомобільної фірми і здавна приятелював із Кестером. Шостого числа Браумюллер мав бути учасником тих перегонів, на які Отто записав «Карла».

Масивний, обрезклий і добряче вже підхмелений Фердинанд Грау сидів біля столу. Побачивши мене, він згріб мене своєю широкою лапиською.

– Роббі, – глухим голосом сказав він, – чого тобі треба тут, серед пропащих? Нічого тобі тут робити! Іди геть звідси! Рятуйся! Тобі ще не пізно!

Я глянув на Ленца. Той підморгнув мені.

– Фердинанд надудлився! Він два дні поминає тут чиюсь дорогу небіжчицю… Продав її портрет й одразу ж одержав гроші.

Фердинанд Грау був художником. Та він давно вже дуба врізав би з голоду, якби не спеціалізувався на одному ділі: він чудово малював із фотографій, наче з живих, портрети небіжчиків. Замовляли їх шанобливі родичі. З цього він жив, та й непогано жив. А його чудові пейзажі не купував ніхто. Може, через те в його мові завжди вчувалась песимістична нотка.

– Цього разу то був шинкар, Роббі, – казав Грау, – у нього померла тітка-бакалійниця й зоставила йому жирний шмат. – Він здригнувся всім тілом – Такий жирний, хоч удавися!

– Слухай-но, Фердинанде, – втрутився Ленц, – нащо ти вживаєш такі грубі вирази? Ти ж сам заробляєш на одній із найпрекрасніших людських властивостей – на побожності.

– Дурниці, – відповів Грау, – я заробляю на тому, що люди інколи усвідомлюють власну провину. Побожність – це і є усвідомлення власної провини. Люди хочуть виправдатись перед самими собою за те, що вони заподіяли та напобажали любенькому небіжчику за все його життя…

Грау повільно провів рукою по розгарячілій голові.

– Ти не уявляєш собі, скільки разів отой мій шинкар бажав, щоб його тітка врізала дуба, а тепер звелів намалювати її портрет найвитонченішими фарбами й повісив його собі над диваном. Така вона йому більш до вподоби. Побожність! Людина згадує про свої досить обмежені гарні властивості тільки тоді, коли вже запізно. Тоді її зворушує думка: яка ж я могла бути благородна… Отож вона й вважає себе доброчесною… Доброчесність, доброта, благородство, – він махнув своїм величезним лаписьком, – усіх цих властивостей люди щиро бажають іншим, щоб їх легше було обдурити…

Ленц усміхнувся.

– Ти підриваєш підвалини людського суспільства, Фердинанде!

– Основи людського суспільства – це жадоба, страх і корупція, – відрізав Грау. – Людина зла, але любить добро, коли його чинить хтось інший. – Він простяг до Ленца руку з чаркою. – А тепер налий мені й не базікай цілісінький вечір – дай іще комусь слово сказати.

Я переліз через диван до Кестера. Мені раптом сяйнула думка.

– Отто, зроби-но мені послугу – дай мені завтра на вечір «кадилак».

Браумюллер відвів погляд від фотографії якоїсь більш ніж легко одягненої креольської танцівниці, яку він уже довго й пильно роздивлявся.

– А ти вмієш уже робити повороти? – спитав він. – Досі мені здавалось, що ти вмієш їхати тільки прямо, та й то, коли хтось замість тебе тримає кермо.

– Помовч, Тео, – відповів я, – на перегонах шостого ми зробимо з тебе котлету!

Браумюллер забулькотів сміхом.

– Ну то як, Отто? – схвильовано допитувався я.

– Машина не застрахована, Роббі, – сказав Кестер.

– Я повзтиму, як слимак, а сигналитиму, як автобус. Мені б тільки якихось кілька кілометрів тут, у місті…

Отто примружив очі так, що лишилась тільки вузенька шпаринка, й усміхнувся.

– Гаразд, Роббі, бери…

– Тобі потрібна, певне, машина до твоєї нової краватки? – підійшовши, спитав Ленц.

– Заткни пельку, – сказав я, відпихаючи його.

Та він не відступився.

– Ану покажи, малий! – Він помацав шовкову тканину. – Чудово! Наш малюк у ролі джиґуна! Чи не збираєшся ти часом на оглядини?

– Сьогодні твої дотепи мені не дошкуляють, ти, ілюзіоністе! – відповів я.

– Оглядини? – Фердинанд Грау підвів голову. – А чом би йому не піти на оглядини? – Він аж пожвавішав і, повернувшися до мене, сказав – Іди собі, Роббі, спокійнісінько! Ти ще не пропащий для цього. Бо для кохання потрібна хоч якась наївність. А ти її маєш. Бережи її. Це – дар Божий. Утративши, ніколи вже її не набудеш.

– Не бери того близько до серця, – вишкірився Ленц. – Народитися дурним не ганьба. А от умерти дурнем – сором.

– Помовч, Готфріде. – Одним рухом свого могутнього лаписька Грау ніби відкинув його геть. – Ідеться не про тебе, задвірковий романтику. Тебе й не шкода.

– Давай говори, Фердинанде, – сказав Ленц. – Виговоришся, то й на душі полегшає.

– Ти ледар, – промовив Грау, – та ще й пишномовний.

– А ми всі такі, – усміхнувся Ленц, – ми живемо ілюзіями і в кредит.

– Слушно, – сказав Грау й по черзі оглянув нас усіх з-під своїх кущуватих брів. – Живемо ілюзіями з минулого та в кредит на майбутнє. – Потім він знов звернувся до мене – Наївність, так я сказав, Роббі? Тільки заздрісні люди звуть її глупотою. Не журися тим. Це не вада, це – хист.

Ленц хотів був щось сказати, але Фердинанд вів далі:

– Ти ж розумієш, про що йдеться. Про наївну душу, не зіпсовану скепсисом та надмірною інтелектуальністю. Парсіфаль був дурний. Бо якби він був розумний, то ніколи не став би здобувати чашу святого Грааля. У житті перемагає тільки дурень, а розумний бачить усілякі перешкоди, і поки ще до діла, а він уже вагається. У скрутні часи наївність – найдорогоцінніший скарб, чарівна мантія, що приховує від тебе небезпеки, на які, наче загіпнотизований, наражається надто розумний.

Він відпив ковток, глянув на мене своїми величезними блакитними очима, що, наче клаптики неба, сяяли на його поораному зморшками обличчі.

– Ніколи не прагни знати надміру, Роббі! Що менше знаєш, то легше жити. Знання – це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, за глупоту й за все з ними пов’язане: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя… Отож – за божественну глупоту, за втрачений рай!

Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби поринув у самого себе й у свою сп’янілість – самотня могилка незбутньої туги. Життя його було потрощене, він знав, що ніяк стулити його докупи. Він закопався в своїй великій майстерні, жив зі своєю економкою. То була жінка груба, вдачу мала круту, а Грау – навпаки, дарма що був огрядний, – чутливу й непогамовну. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.

Хоч я й розумів, що це наслідок сп’яніння, а проте щоразу, коли я бачив його таким, мені ставало моторошно. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в майстерні. А це найшвидше руйнує людину.

По обличчю в нього промайнула усмішка. Він тицьнув мені чарку.

– Пий, Роббі! І рятуйся! Не забувай того, що я тобі сказав!

– Не забуду, Фердинанде!

Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа платівок із записами негритянських пісень, він поставив кілька з них – про Міссісіпі, про збирачів бавовни та про жагучі ночі на берегах синіх тропічних річок.