Отрывок из книги
Щоразу, коли я не можу піти, піднятися над світом чи відплисти подалі від нього, я вмію відсторонитися від нього.
Навчитися цього вдалося не одразу. Лише коли я вперше зрозумів, що маю якусь просто-таки первісну потребу в тиші, то зміг розпочати її пошуки – і там, глибоко під какофонією транспортного шуму й думок, звуків музики й різних технічних пристроїв, айфонів та снігоочисників, спочивала вона, чекаючи на мене. Тиша.
.....
Тиша просто-таки пристала до мене. Не маючи жодного зв’язку з навколишнім світом, відокремлений та самотній, я був змушений знову і знову повертатися до думок, які вже мав. А також, що гірше, до своїх відчуттів. Антарктика – це найбільша пустеля світу, де є вода і більше годин сонячного світла, ніж у Південній Каліфорнії. Там просто ніде сховатися. Щоденна безневинна брехня та напівправда, до яких ми вдаємось, коли повертаємося до цивілізації, із цієї відстані бачаться абсолютно позбавленими сенсу.
Вам може здатися, що я спокійно собі медитував, поки йшов уперед, але це не так. Часом холод та вітер стискали мене, неначе крижані лабети. Я замерзав аж до сліз. Мій ніс, пальці на руках та ногах поступово білішали, втрачаючи чутливість. Коли мороз кусає частини вашого тіла, з’являється біль, але потім він трохи слабшає. Після цього він повертається знову, коли ви відігріваєтесь. Уся енергія, яку мені вдавалося зібрати, витрачалася у спробах зігрітися. Так от, скажу я вам, відігріватися болючіше, ніж замерзати. Але пізніше, коли до мого тіла все ж поверталося тепло, я знову отримував енергію для мрій і думок.
.....
