Читать книгу Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фэнни Флэгг, Фенні Флеґґ - Страница 14

Щонеділі, в день відвідувань, Ед Кауч і його мати, Велика Матуся, сиділи в її тісній маленькій кімнаті весь пообідній час і дивилися телевізор. Цього дня Евелін думала, що як не вибереться звідси, то скоро криком кричатиме. Вона вибачилася й сказала, що йде до вбиральні, далі по коридору. Насправді ж жінка планувала піти посидіти в машині, але забула, що ключі від машини в Еда. Тож тепер вона знову сиділа в гостьовій залі з місіс Тредґуд, розгортаючи пакетик кокосових «Снігових кульок» від компанії «Гостесс», поки місіс Тредґуд розповідала їй по вчорашній обід у «Трояндовій терасі».

– Тож, ось вона, люба, сидить на чільному місці столу, вся набундючена, й вихваляється.

– Хто?

– Місіс Едкок.

– Місіс Едкок?

– Місіс Едкок! Ви ж пам’ятаєте місіс Едкок – у лисячих хутрах – місіс Едкок!

Евелін розмірковувала десь хвилину.

– А, багатійка.

– Саме так, місіс Едкок, з вечірніми перснями.

– Правильно.

Евелін простягнула їй відкритий пакетик.

– О, дякую вам. Я люблю «Снігові кульки», – вона відкусила трохи й за кілька хвилин промовила: – Евелін, а не хочете кока-коли, щоб запити оце? У мене в кімнаті є трохи дрібних грошей, і я пригощу вас холодним напоєм, якщо бажаєте. Тут, у залі, є автомат.

– Ні, місіс Тредґуд, – відповіла Евелін. – Мені й так добре, та, може, ви хочете?

– Ні, люба. Зазвичай я б хотіла, але сьогодні в мене відчуття, ніби гази в шлунку, тож я краще випила б трохи води, якщо вам не важко.

Евелін вийшла із залу і повернулася з маленькими білими конусоподібними скляночками холодної води для себе й жінки.

– Щиро вам дякую.

– Що там у місіс Едкок?

Місіс Тредґуд глянула на неї.

– Місіс Едкок? Ви з нею знайомі?

– Ні, не знайома, просто ви щойно казали, наче вона чимось вихвалялася.

– Ага, так, казала… Ну, вчора за вечерею місіс Едкок розповідала нам, що все в її будинку – справжній антикваріат. Понад п’ятдесят років. Казала, що все, чим вона володіє, коштує купу грошей. Я сказала місіс Отис: «Ось я розпочала життя, не варте взагалі нічого, а тепер перетворилася на безцінний антикваріат. Мабуть, теж коштую кругленької суми на ринку».

Вона засміялася, задоволена своєю вигадкою, а тоді на якусь мить замислилась.

– Цікаво, що сталося з усіма тими маленькими іграшковими порцеляновими тарілочками й тим маленьким цапиним візочком, з якими ми колись гралися?

Щосуботи ми каталися на візочку, в який запрягали цапа. Цей візок змайстрував тато спеціально для нас, дівчат. Ця розвага здавалася нам більш захопливою, ніж подорож до Парижа. Я б не здивувалася, якби виявилося, що той старий цап досі живий. Його звали Гаррі… Гаррі-цап! Він їв геть усе!

Вона розсміялася.

– Одного разу Іджі згодувала йому цілий кухоль Леониного дезодоранту для пахв із запахом хризантеми, і він просто злизав його, наче морозиво…

Ми грали в усі види ігор – але ніхто не любив костюмовані ігри більше за Тредґудів. Одного року мама перевдягнула нас, чотирьох дівчат, у чотири костюми різних гральних карт, для конкурсу, що проводився у церкві. Я була трефами, близнючки – чирвами й бубнами, а Ессі Рю – виновою мастю, аж тут слідом за нами входить Іджі як джокер в колоді. Ми здобули перше місце!

Пам’ятаю одне Четверте липня.[5] Усі дівчата були вдягнені в зоряно-смугасті сукні й паперові корони. Ми були на задньому дворі, поїдаючи домашнє морозиво та очікуючи, коли почнеться феєрверк, аж тут з’являється Бадді, спускаючись задніми сходами, вдягнений у матроське вбрання Леони, з великою краваткою-метеликом на голові, і починає манірно кривлятися. Він передражнював Леону, розумієте? А тоді, наче цього було замало, Едвард, чи Джуліан, чи ще хтось із хлопців виніс надвір патефон і завів його, поставивши «Арабського шейха», а Бадді витанцьовував по всьому двору щось непристойне. Ми й роки по тому сміялися, згадуючи це. Потім Бадді щиро розцілував Леону. Йому можна було пробачити все.

Коли стемніло, тато найняв піротехніків, аби ті влаштували видовище для всього міста… Зібралося все кольорове населення Трутвілля. Оце була вистава! Феєрверки вибухали, освітлюючи ціле небо. І, звичайно ж, усі наші хлопці божеволіли, запускаючи власні вертушки. Потім, коли все завершувалося, ми повертались до приміщення, сідали у малій вітальні й слухали, як Ессі Рю гримить по клавішах. Вона грала «Слухайте пересмішника», «Нола» чи ще якусь пісню, популярну в тому році. А Іджі сиділа на дереві та підвивала їй.

Здається, Іджі завжди була у штанях на підтяжках і босою. Це теж непогано. Вона зіпсувала б будь-яку гарну сукню, лазячи вгору-вниз по деревах, як вона любила. Також вона завжди ходила на полювання й риболовлю з Бадді та іншими братами. Бадді казав, що Іджі стріляє не гірше за будь-кого з хлопців. Вона була гарненькою дівчинкою, от тільки коли Бадді обстриг її, можна було присягтися, що перед вами маленький хлопчик. Але всі дівчата Тредґуди були гарні. О, я не кажу, що вони не докладали до цього зусиль. Особливо Леона. Вона була найпихатіша з дівчат, і їй геть бракувало почуття гумору щодо цього. Звичайно ж, я дуже вирізнялася серед них, як біла ворона через свій високий зріст. Я звикла трохи сутулитися через це, але мама Тредґуд зазвичай казала: «Нінні, великий Господь створив тебе високою, аби ти була ближчою до небес…» Але зараз я вже не така висока, як була колись. Старіючи, ми якось усихаємо.

Хіба не кумедна річ – волосся? Стільки людей просто шаленіють через нього. Звісно, мені це здається цілком природним. Згадка про волосся проходить крізь усю Біблію: і Самсон, і та Савська жінка, і та дівчина, що мила Ісусові ноги своїми косами… Хіба не дивно, що негри прагнуть мати пряме волосся, а ми завжди хочемо кучеряве? Колись я мала каштанове волосся, а тепер використовую фарбу «Сілк енд Сілвер» номер п’ятнадцять… Раніше користувалася номером шістнадцять, але від нього моє волосся було занадто темним, аж явно фарбованим.

А тоді я просто скручувала його у вузол і йшла по своїх справах. Але не міс Леона. Її волосся завжди було болючою темою між нею та Іджі. Здається, Іджі було років дев’ять чи десять, коли вона побувала в Трутвіллі, де гралася з дітьми, і повернулась додому з вошами. Тож нам усім довелося вимити голови сумішшю сірки, гасу й жиру. Ніколи не чула стільки крику й вереску. Можна було подумати, що Леону живцем спалюють на вогнищі. Після цього Леона не розмовляла з бідолашною Іджі.

У цей час Бадді повернувся додому зі школи і побачив, що Іджі зовсім засмучена. Він мав іти на футбольну гру і перед виходом сказав: «Ходімо, мала» – і взяв її з собою на футбол, дозволивши сидіти на лаві серед решти гравців. Ось яким був Бадді… Гадаю, Леона так і не пробачила Іджі, поки не вийшла заміж.

Леона дуже переймалася власним виглядом, аж до дня своєї смерті. Якось вона прочитала статтю в журналі «МакКоллз», де було сказано, що гнів і ненависть спричиняють зморшки. Вона постійно погрожувала Іджі, що вб’є її, але тепер – з незмінною усмішкою на обличчі.

Звичайно ж, Леоні дістався найбагатший чоловік і в неї було вишукане весілля. Вона так боялася, що Іджі його зіпсує! Та дарма – більшість часу Іджі провела з родиною нареченого й так причарувала їх, що до кінця дня вони вважали її наймилішою з усіх Божих створінь. Навіть у такому віці вона мала особливу чарівність, властиву Тредґудам. Та ніхто в світі не був чарівнішим за Бадді.

Місіс Тредґуд зупинилася на мить, аби сьорбнути зі своєї скляночки, і поринула в роздуми:

– Ви знаєте, це маленьке кокосове тістечко нагадало мені про пікнік того жахливого дня.

Я була вже заручена з Клео, тож на той момент мені виповнилося сімнадцять. Був червень, субота, друга половина дня. Ми щойно чудово розважилися на пікніку, влаштованому церквою Юнацької організації баптистів. На цей захід приїхала потягом група молодих людей з Андалузької баптистської церкви. З цієї нагоди мама й Сипсі напекли з десяток кокосових пирогів. Хлопці були в білих літніх костюмах, і Клео щойно приніс новомодний солом’яний капелюх із батьківської крамниці, але Бадді чомусь умовив Клео позичити йому на день того капелюха.

Після пікніка ми з Ессі Рю понесли додому порожні тарілки з-під пирога, а всі хлопці Тредґуди пішли на залізничну станцію проводжати групу з Андалузії, як завжди робили. Мама збирала в миску інжир на задньому подвір’ї, і я була там разом із нею, коли це трапилося…

Ми чули, як рушив потяг. Не встиг він від’їхати, як засвистів свисток. Ми почули, як риплять і скрегочуть колеса потяга перед зупинкою, і тієї миті до нас долетіли крики дівчат.

Я глянула на маму, яка несподівано схопилася за серце, упала на коліна та скрикнула: «О ні! Тільки не моя крихітка! Боже мій, тільки не один із моїх малят!»

Тато Тредґуд почув шум зі своєї крамниці й побіг на станцію. Я була на ґанку з мамою, коли повернулися чоловіки. У мить, коли я побачила в руках у Едварда солом’яний капелюх, я зрозуміла, що це був Бадді.

Того дня він загравав до гарненької Марі Міллер, і коли потяг рушив з місця, він відступив на колію, заломив капелюха й послав своїй дамі яскраву посмішку – саме тієї миті, як засвистів свисток. Кажуть, він навіть не почув, як наближається потяг. О, як я досі шкодую, що Клео віддав йому того клятого солом’яного капелюха.

Жінка похитала головою.

– Ви не можете собі уявити, це просто прибило нас усіх. Але найтяжче переживала Іджі. На той час їй було дванадцять чи тринадцять років. Коли це сталося, вона грала в м’яча у Трутвіллі. Клео мусив поїхати туди й привезти її.

Нечасто побачиш когось, настільки вбитого горем. Я думала, вона помре одразу ж слідом за ним. Серце краялося від самого погляду на неї. У день похорону вона втекла з дому – просто не витримала. А коли повернулася, то лише піднялася нагору й годинами сиділа в кімнаті Бадді, просто в темряві. Коли ж перебування вдома ставало для неї нестерпним, вона знімалася з місця та йшла до Сипсі у Трутвілль… Але вона ніколи не плакала. Надто глибоким було горе, щоб плакати… Знаєте, серце може розбитися, та продовжує битися, ось так і тут.

Мама Тредґуд нестерпно хвилювалася за неї, але тато сказав облишити її, і нехай робить що хоче. Авжеж, вона ніколи вже не була такою, як раніше. Принаймні поки не зустріла Рут, лиш тоді стала потроху повертатися до звичного життя. Але я знаю, вона так і не змогла до кінця пережити втрату Бадді… Ніхто з нас не зміг.

Та я не хочу поринати в сумні спогади. Неправильно це. До речі, як видно з їхньої з Рут зустрічі, Господь ніколи не зачиняє дверей, якщо не відчиняє інших. Я вірю, що того літа Він не дарма послав до нас Рут… «Божий погляд і на горобців, тож я знаю – бачить Він мене».[6]