Читать книгу Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фэнни Флэгг, Фенні Флеґґ - Страница 18

Евелін розкрила сумочку й дала місіс Тредґуд бутерброд із гострим плавленим сиром – один із тих, що принесла з дому, загорнувши у вощений папір.

Місіс Тредґуд була в захваті.

– О, дякую вам! Я люблю смачний бутерброд із гострим сиром. Насправді я люблю все, що має приємний колір. Вам не здається, що плавлений сир має приємний колір? Він такий «сирний». Я також люблю червоний перець і колись любила зацукровані яблука, але більше не можу їх їсти через мої зуби. Якщо так подумати, мені подобається все червоне.

На хвилину вона замислилася.

– У нас була руда курка на ім’я Сестричка, і щоразу, виходячи на задній двір, я казала: «Сестричко, не смій дзьобати мої пальці, дівчинко, інакше я тебе з кнелями підсмажу». І вона піднімала голівку та відходила від мене вбік. Вона дзьобала будь-кого, окрім мене й мого малюка, Альберта. Ми так і не змогли з’їсти ту курочку, навіть під час Великої депресії. Вона померла від старості. Коли я потраплю до раю, за всіма моїми близькими, я сподіваюся, що Сестричка і єнот Розумник будуть там. Я знаю, що стара Сипсі точно на мене чекатиме.

Звідки була родом Сипсі, я навіть гадки не маю… Ніколи не знаєш, звідки походять негри. Їй було близько десяти чи одинадцяти років, коли вона почала працювати у матінки Тредґуд. Вона прийшла з Трутвілля, негритянських кварталів по той бік залізниці, і сказала, що її звуть Сипсі Піві й вона шукає роботу. І мама просто залишила її в нас. Вона допомагала виростити всіх дітей Тредґудів.

Сипсі була худа, мініатюрна жіночка, до того ж дуже кумедна. Трималась усіх тих вічних негритянських забобонів. Її мати була рабинею, і вона, як смерті, боялася бути зуроченою. Розповідала мамі, як її сусідка в Трутвіллі щоночі сипала заклятий жовтий порошок якомусь чоловікові в чобіт, і через це в того все відмовило. Але чого вона боялася найбільше в світі, то це голів тварин. Якщо ви приносили їй курча чи рибу або якщо Великий Джордж забивав свиню, вона не готувала й навіть не торкалася її, допоки не поховає голову в саду. Вона казала, що, коли голову не закопати, дух тварини увійде до твого тіла й ти зовсім оскаженієш. Якось тато забув і приніс у дім трохи зельцю зі свинячих голів, і Сипсі втекла додому, несамовито волаючи. І не поверталася, допоки її подружка не почаклувала над нашим місцем. Вона, мабуть, закопала в саду сотні голів. Але, знаєте, через них ми мали найбільший врожай помідорів, і бамії, і кабачків у місті! – Вона розсміялася. – Бадді любив називати це «рибоголовим садом».

Та при всіх її дивацтвах, кращого кухаря в усій Алабамі годі було знайти. Кажуть, навіть в одинадцять років вона робила найсмачніше печиво, підливу, фруктові пироги, смажених курчат, ріпу та спаржеву квасолю. А її кнелі були такі легкі, що, здавалося, зараз злетять і ти ловитимеш їх ротом у повітрі. Усі рецепти, за якими готували в кафе, були її. Вона навчила Іджі та Рут усього про приготування їжі.

Не знаю, чому Сипсі ніколи не мала власних дітей. Я не зустрічала людини, яка любила б дітей більше, ніж вона. Усі негритянки в Трутвіллі залишали в неї на ніч своїх малят, коли хотіли піти розважитися. Знали, що вона добре про них подбає. Сипсі казала, що ніщо не дає їй більшої радості, ніж колисати малу дитинку. Вона колисала всіх тих діточок і співала їм цілу ніч, іноді двом одразу. І просто знемагала через відсутність власного малюка. А тоді, якось у листопаді, на День подяки (мама казала, що надворі мороз і всі дерева голі) Сипсі нагорі стелила ліжка, коли на задньому дворі з’явилася її подружка з негритянської церкви, криком кличучи її. Схвильованим голосом жінка розповіла, що на залізничній станції якась дівчина з Бірмінгема віддає свою дитину. І радила поквапитись, бо потяг мав от-от відійти.

На цьому Сипсі щодуху кинулася вниз сходами, у самій лише тоненькій сукні й фартуху. Коли вона вибігала через задні двері, мама Тредґуд крикнула їй услід, аби вдягнула пальто. Але та лише гукнула у відповідь: «Нема часу, міз Тредґуд. Я маю забрати собі це маля». І зникла зі швидкістю блискавки. Мама стояла на задньому ґанку й чекала. Скоро вона побачила, як від’їжджає потяг. І от з’явилася Сипсі – з широкою посмішкою від вуха до вуха, з роздертими до крові ногами від бігу крізь колючки. А на руках вона тримала опецькуватого чорного карапуза, з голови до ніг сповитого рушником із написом «Готель «Діксі», Мемфіс, Теннессі». Сипсі сказала, що та дівка прямувала додому, та не насмілювалась показатися там із дитям, адже її чоловік уже три роки перебував у в’язниці.

Тож ми ніколи не дізналися, яким було справжнє ім’я маляти. А оскільки він потрапив до неї з потяга, Сипсі вирішила назвати його Джордж Пульман Піві, на честь чоловіка, який винайшов пульманівський вагон. Але хто б не був його справжнім татом, напевно, то був кремезний чолов’яга, оскільки дорослим Джордж мав два метри на зріст і важив 113 кілограмів.

Коли він був маленький, татко брав його до крамниці й навчав професії м’ясника. У якихось десять років він уже різав свиней, і Сипсі так ним пишалася… Якби він був її рідним сином, вона не могла б любити його дужче. Вона часто обіймала його й казала: «Любий, хоч ми й не рідні, та це не означає, що ти не мій».

А потім, коли Великий Джордж постав перед судом, вона вдягалася й ходила до того суду, у сонце й дощ… Їй, мабуть було близько дев’яноста років. Хоча ніколи напевне не визначиш, скільки років негритянським жінкам.

Вона завжди наспівувала своїх євангельських пісень. «У багажному відділенні вперед» і «Ранковим потягом додому»… І завжди співала про потяги. Уночі перед смертю вона сказала Джорджу, що бачила уві сні Ісуса. Усього в білому. Неначе він

кондуктор у примарному потязі й прийшов, аби забрати її та відвезти на небеса.

Але насмілюся сказати, що вона готувала в кафе, навіть коли їй було за вісімдесят. Ось чому приходила більшість людей – через її страви. Точно не через вигляд закладу. Коли Іджі й Рут купили його, він був не більш як величезним розвалищем на одну кімнату, розташованим через вулицю від залізничних колій поряд із поштовим відділенням, де працювала Дот Вімз.

Я пам’ятаю той день, коли вони заїхали до кафе. Ми всі були там, допомагали. Сипсі мела підлогу, коли побачила, як Рут вішає на стіну репродукцію «Таємної Вечері». Жінка припинила мести і деякий час розглядала картину, а потім спитала: «Міз Рут, хто там сидить за столом із містером Ісусом?»

З усією ласкою Рут промовила: «Як, Сипсі, це ж містер Ісус і його брати». Сипсі здивовано зиркнула на неї та й каже: «О, це ж треба! А я гадала, у міз Марії був лише один син», – і продовжила мести. Ми так і попадали зо сміху. Сипсі точно знала, хто був зображений на тій картині. Вона просто любила кого-небудь розіграти.

Джуліан і Клео спорудили всередині чотири дерев’яні кабінки, а позаду будинку прибудували кімнату, яка слугувала житлом для Іджі й Рут. У самому кафе стіни були з вузлуватої джорджіанської сосни, а підлога – зі старого однотонного дерева.

Рут спробувала привести все до ладу. Вона повісила картину з кораблем, що пливе у місячному сяйві, але Іджі одразу ж зняла її й повісила власну. На цій було зображено зграю собак, що сидять навколо картярського столу, палять цигарки та грають у покер. А знизу написала: «Клуб “Маринований огірок”». Так став називатися той божевільний клуб, заснований Іджі та її другом Ґрейді Кілґором. Окрім різдвяних прикрас, які вони розвісили в перший рік і які Іджі ніколи не знімала, та ще старого залізничного календаря, це був увесь інтер’єр.

Із меблів було лише чотири столи й купка стільців невідомої кількості, – Нінні розсміялася. – Ніхто не знав напевне, витримає його стілець чи ні. А ще вони ніколи не мали касового апарата – просто тримали гроші в коробці з-під сигар «Рой Тен» і з них давали решту. На прилавку в них були картопляні чипси, свинячі шкури на полиці, гребінці й жувальний тютюн, рибальські блешні й маленькі трубки з кукурудзяних качанів. Кафе відчинялося на світанку й працювало, як казала Іджі, до упору.

Двома кварталами нижче розташовувалася велика сортувальна станція компанії «Ел енд Ен», і всі залізничні робітники харчувалися в кафе, чорні й білі. Кольорових обслуговували біля чорного ходу. Звичайно, багатьом не подобалась вигадка Іджі продавати їжу неграм, і через це вона мала певні труднощі. Але Іджі заявляла, що ніхто не сміє вказувати, що їй можна робити, а чого не можна. За словами Клео, вона сама протистояла цілому Ку-Клукс-Клану,[9] але її було не зупинити. Від природи добросерда, Іджі виявляла неабияку хоробрість, коли справа набирала загрозливих обертів…