Читать книгу Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фэнни Флэгг, Фенні Флеґґ - Страница 23

Місіс Тредґуд гадала, що цієї неділі Евелін не поїхала до будинку престарілих, і вирішила прогулятися коридором, у якому зберігалися ходунки та крісла-візки. Повернувши в коридор, вона побачила Евелін, яка сиділа на одному з тих крісел, поїдаючи шоколадний батончик «Бейбі Рут». По її обличчю рікою текли сльози. Місіс Тредґуд підійшла до неї.

– Люба моя, заради Бога, що сталося? Евелін підняла очі на місіс Тредґуд і сказала:

– Не знаю, – і продовжила плакати та їсти батончик.

– Ну ж бо, люба, беріть вашу сумочку та прогуляємося трохи.

Місіс Тредґуд узяла її за руку, витягла з крісла і стала водити по коридору, туди й назад.

– А тепер розкажіть мені, люба, що з вами. У чому справа?

Чому ви така сумна? Евелін повторила:

– Не знаю, – і знову розридалася.

– О серденько, не може бути, щоб усе було так погано. Давайте почнемо, крок за кроком, і ви розповісте мені щось із того, що вас турбує.

– Ну… схоже, що відтоді, як мої діти пішли до коледжу, я почуваюсь нікому не потрібною.

– Це цілком зрозуміло, люба, – відповіла місіс Тредґуд. – Усі через це проходять.

Евелін вела далі:

– І ще… Здається, я ніяк не можу припинити їсти. Я намагалася й намагалася, щодня прокидаюся й думаю, що сьогодні буду дотримуватися дієти, і щодня її порушую. Я ховаю шоколадні батончики по всьому будинку і в гаражі. Я не знаю, що зі мною не так.

Місіс Тредґуд сказала:

– Ну, люба, один шоколадний батончик вас не вб’є.

– Один – можливо, але не шість чи вісім, – відповіла Евелін. – Хочу вже або остаточно луснути від жиру, або мати волю скинути цей жир і стати стрункою. Я немов застрягла… просто посередині застрягла. Жіноча емансипація прийшла занадто пізно для мене… Я вже мала чоловіка і двох дітей, коли з’ясувалося, що можна було й не виходити заміж. А я ж гадала, що це необхідно. Що я знала тоді? А тепер уже пізно щось змінювати. Я відчуваю, що життя лишило мене за бортом.

Вона обернулася до місіс Тредґуд. Сльози котилися по її обличчю.

– Місіс Тредґуд, я занадто молода, щоб бути старою, і занадто стара, щоб бути молодою. Я просто ні до чого не придатна. Я б хотіла накласти на себе руки, але сміливості забракне.

Місіс Тредґуд була обурена.

– Іще чого! Евелін Кауч, не смійте навіть думати про таке! Це як штрикнути мечем у бік Ісуса! Усе це лише пусті балачки, люба, ви маєте опанувати себе і відкрити серце Господу. Він допоможе вам. А тепер дозвольте мені спитати. Ви відчуваєте біль у грудях?

Евелін здивовано подивилася на неї.

– Ну, іноді.

– А спина й ноги болять?

– Так. Звідки ви знаєте?

– Дуже просто, люба. Ви лише проживаєте тяжку форму менопаузи, ось у чому справа. Усе, що вам треба, то це приймати гормони та щодня виходити гуляти на свіжому повітрі. Треба просто це пережити. Ось що я робила, коли таке відбувалося зі мною. Я могла розплакатись, поїдаючи стейк, від самої згадки про бідолашну корівку. Я доводила Клео до сказу, ридаючи увесь час, бо вважала, що мене ніхто не любить. І коли я починала діймати його своїм ремствуванням, він казав: «Так, Нінні, час уживати ліки». І колов мені В-12 нижче спини.

Я виходила на прогулянку щодня, уздовж залізничних колій, туди й сюди, от як зараз ми робимо. І дуже скоро я подолала цю проблему й повернулась до норми.

– Але я гадала, мені ще зарано для цього, – заперечила Евелін. – Мені щойно виповнилося сорок вісім.

– О ні, люба, чимало жінок проходять через це раніше. Ось у Джорджії була жінка, якій виповнилося лише тридцять шість. Тож одного дня вона сіла в машину і виїхала на ґанок будівлі окружного суду, опустила віконне скло і з криком: «Ось, що хотіли, те й майте» – жбурнула в поліцейського голову своєї матері, яку щойно відтяла на кухні. Та й поїхала собі вниз. Ось що може накоїти рання менопауза, якщо не бути обережною.

– Ви справді вважаєте, що проблема в цьому? І через те я останнім часом така дратівлива?

– Звісно. О, це гірше, ніж каруселі… угору-вниз, униз-угору… А щодо вашої ваги – ви ж не хочете бути худою. Ось погляньте лише на всіх цих старих навколо, більшість із них – сама шкіра та кістки. Чи просто підіть до баптистської лікарні й відвідайте палату ракових хворих – ті люди мріють погладшати на кілька кілограмів. Бідолашні, яких зусиль вони докладають, аби не втрачати вагу. Тож припиніть перейматися цим і дякуйте, що здорові! Що вам справді треба, це читати Боже Слово, і обов’язково щоранку Псалом дев’яностий. Це допоможе вам, як допомогло мені.

Евелін спитала місіс Тредґуд, чи буває в неї депресія. Місіс Тредґуд відповіла відверто:

– Ні, люба, останнім часом ні. У мене просто нема не те часу, я надто зайнята тим, що дякую Господу за Його благословення. Їх так багато було в моєму житті, що й не перелічити. Гаразд, не зрозумійте мене неправильно, у кожного свій біль, і в декого – більше, ніж в інших.

– Але ви здаєтеся такою щасливою, ніби зроду-віку не знали турбот.

Місіс Тредґуд лише засміялася на те.

– Люба, я своїх мертвих уже поховала. І кожного оплакувала не менше за попередніх. Бували часи, коли я просто не розуміла, навіщо великий Господь відміряв мені стільки горя – здавалося навіть, що я не витримаю більше жодного дня. Але Він завжди дає нам рівно стільки, скільки ми можемо витримати, не більше… І скажу вам: не можна постійно перебувати в журбі, це підриває здоров’я швидше, ніж будь-що.

Евелін сказала:

– Ви маєте рацію. Знаю, що маєте. Ед каже, мені не завадить сходити до психіатра, чи щось таке.

– Люба, не треба вам нікуди ходити. Щоразу, як вам захочеться з кимось поговорити, просто приходьте до мене. Я буду рада поспілкуватися з вами. Щаслива буду мати співрозмовницю.

– Дякую вам, місіс Тредґуд, я так і робитиму.

Вона глянула на свій годинник.

– Що ж, я краще піду, бо ще Ед на мене сердитиметься.

Вона відчинила сумочку і висякалася в серветку, в якій раніше тримала горішки в шоколаді.

– А знаєте, я почуваюся краще. Мені справді полегшало!

– Що ж, я рада й молитимусь за ваше здоров’я, люба. Вам треба сходити до церкви й попросити Господа полегшити ваш тягар і бути з вами в цей нелегкий період, як Він не раз бував зі мною.

Евелін відповіла:

– Дякую вам… Що ж, я зайду до вас наступного тижня, – і пішла через зал.

Місіс Тредґуд гукнула їй услід:

– А тим часом приймайте заспокійливі пігулки номер десять!

– Номер десять!

– Так! Номер десять!