Читать книгу Покарання - Фердинанд фон Ширах - Страница 2

Катаріна зростала у Верхньому Шварцвальді. Одинадцять ферм на висоті 1100 метрів, капличка й продуктова крамниця, яка працювала лише в понеділок. Вони жили в останній хаті, триповерховій садибі з гостроверхим дахом. То був батьківський дім її матері. За будинком починався ліс, ще далі – скелі, а тоді знову ліс. Вона була єдиною дитиною на все село.

Її батько обіймав посаду прокуриста на фабриці паперу, мати вчителювала. Обоє працювали в долині – у місті. Катаріна часто ходила після школи у фірму до батька. Їй тоді було одинадцять. Вона перебувала в офісі, коли він домовлявся за ціни, знижки чи терміни доставляння, чула всі його телефонні дзвінки, він пояснював їй окремі деталі стільки часу, скільки треба було, щоб вона все зрозуміла. На канікулах батько брав Катаріну із собою у відрядження. Дівчина пакувала його валізи, викладала костюми й чекала в готелі на його повернення з робочих зустрічей. У тринадцять років вона була на півголови вища за свого батька, росла дуже тендітною дівчиною, мала світлу шкіру й майже абсолютно чорне волосся. Батько називав її Білосніжкою й щиро сміявся, коли йому казали, що в нього дуже молода дружина.

Два тижні після того, як Катаріна відсвяткувала своє чотирнадцятиріччя, вперше в тому році засніжило. Було дуже світло й дуже холодно. У дворі перед домом лежав ґонт, яким батько збирався підлатати дах іще до початку зими. Як і щоранку, вона поїхала з матір’ю до школи. Попереду їхала вантажівка. Мати за цілий ранок не зронила ні слова.

– Твій тато закохався в іншу жінку, – нарешті порушила мовчанку мати. На деревах лежав сніг, на скелях лежав сніг. Вони обігнали вантажівку. На її боці виднівся напис «Фрукти півдня», кожна буква іншого кольору.

– У свою секретарку, – додала мати.

Вона перевищувала швидкість. Катаріна знала секретарку, та завжди була дуже милою. Батько їй нічого не сказав. Ця думка її не полишала. Вона вп’ялася нігтями у свій портфель так сильно, що відчула біль.

Батько переїхав до будинку в місті. Відтоді Катаріна його більше не бачила.

Півроку по тому вікна маєтку загатили дошками, з крана спустили воду, від’єднали струм. Мати з Катаріною переїхали в Бонн. Там жили родичі.

Катаріні знадобився рік, щоб відучити себе від діалекту. Вона писала політичні статті до шкільної газети. Коли їй виповнилося шістнадцять, місцева щоденна газета надрукувала її перший текст. Вона уважно стежила за кожним своїм учинком.

Оскільки Катаріна найкраще склала випускні іспити, їй довелося виступати з промовою на випускному в актовій залі школи. Це не приносило задоволення. Пізніше, на вечірці, вона випила зайвого. Катаріна танцювала з однокласником. Поцілувавши його, відчула ерекцію крізь його джинси. Він носив окуляри в роговій оправі й мав постійно спітнілі долоні. Іноді вона думала про інших чоловіків, цілеспрямованих, дорослих мужчин, які крутилися довкола неї, сиплючи компліментами про її вроду. Утім, вони й надалі залишалися їй чужими, надто далекими від того, з чим вона зналася.

Молодик відвіз її додому. Вона задовольнила його в машині, коли вони зупинилися перед її квартирою. У цей час Катаріна роздумувала над помилками у своїй промові. Потім дівчина піднялася сходами нагору. У ванній кімнаті вона знову порізала зап’ястя ножицями для обрізання нігтів. На цей раз кровоточило сильніше, ніж зазвичай. Вона спробувала відшукати бинт. Пляшечки та тюбики попадали в умивальник. «Я зіпсований товар», – подумала тоді.

Після вступних іспитів Катаріна переїхала зі шкільною подругою до двокімнатної квартири й почала вивчати політологію. По завершенні другого семестру їй запропонували посаду студентки-асистента, на вихідних вона підробляла моделлю спідньої білизни для рекламних каталогів.

Під час четвертого семестру Катаріна пішла на практику до депутата ландтаґу1. Той був родом з Айфелю, його батьки мали там магазин модного одягу. Він став депутатом уперше. На вигляд він дечим нагадував старшу версію її дотеперішніх хлопців, ще досі зациклений на собі, більше хлопчисько, ніж мужчина, на зріст малий, але коренастий, обличчя кругле, приємне. Вона не вірила в його політичну кар’єру, але не обмовилася про це ні словом. Під час поїздки до свого виборчого округу він представив її своїм друзям. «Він пишається мною», – так тоді подумала. За вечерею вони обговорювали його завтрашній виступ, він перегнувся через стіл та поцілував її. Тоді вони пішли до готельного номера. Він був настільки збудженим, що одразу ж кінчив. Через це почувався присоромленим, а вона намагалася його розрадити.

Катаріна не виїхала зі своєї квартири, хоча тепер майже завжди ночувала в нього. Іноді вони кудись подорожували, але ненадовго, адже він постійно був завалений роботою. Вона вкрай обережно вносила зміни в його доповіді, бо не хотіла його травмувати. Коли вони спали разом, він втрачав контроль над власним тілом. Це її зворушувало.

Закінчення навчання не святкувала. Своїм знайомим та сім’ї вона пояснила, що дуже втомилася. Її хлопець повернувся пізно з якогось заходу, вона вже була в ліжку. На ньому була краватка, яку вона йому подарувала. Він приніс пляшку шампанського, відкоркував її й запитав, чи Катаріна вийде за нього. Він стояв обіч ліжка. Вона не зобов’язана одразу відповідати, сказав він, тримаючи в руках бокал.

Цієї ночі вона пішла до ванної, сіла там на підлогу в душовій кабіні й увімкнула гарячу воду, яка лилася на неї так довго, що мало не обпекла шкіру. «Воно нікуди не зникне», —подумала вона. Катаріна знала це ще в школі. Тоді вона називала це фоновим радіаційним випромінюванням на кшталт мікрохвиль, які наповнюють Усесвіт. Вона тихо заридала, тоді їй дещо полегшало й вона відчула сором через свою поведінку.

– Нам треба буде наступного тижня відвідати моїх батьків, – сказав він за сніданком.

– Я не поїду, – відповіла вона.

Тоді Катаріна говорила про їхню свободу й про всі ті плани, які в них іще попереду. Говорила довго про всі ті речі, які не відповідали дійсності й не мали до них жодного стосунку. Спека літньої днини проникала крізь прочинене вікно, вона ж більше вже не розуміла, що правильно, а що – ні.

Якоїсь миті в неї більше не залишилося слів. Тож вона підвелася й прибрала стіл, на який він накрив. Почувалася зраненою, порожньою й дуже втомленою.

Вона знову лягла в ліжко. Коли почула, як він плакав у сусідній кімнаті, встала й пішла до нього. Вони ще раз переспали так, начебто це щось означало, хоча насправді це вже нічого не значило й не було жодною обіцянкою.

Після обіду вона спакувала свої речі до двох пластикових пакетів. Ключі від квартири залишила на столі.

– Я не та людина, якою хочу бути, – мовила тоді. Він навіть не глянув у її бік.

Вона пройшла повз університет, потім по випаленій траві у садку вийшла на алею й попрямувала вгору до замку. Сівши на лавочку, підібгала ноги. Взуття було дуже запорошене. Зелена патина надавала куполу на замковому даху особливого блиску. Вітер змінив напрямок на східний, набрав сили. Пішов дощ.

У її квартирі стояла задуха. Катаріна роздяглася, лягла на ліжко й одразу ж заснула. Прокинувшись, почула звуки дощу, вітру та дзвонів церкви неподалік. Тоді знову заснула, а коли прокинулася, було дуже тихо.

Катаріна пішла на роботу до однієї політичної фундації. Вона супроводжувала гостей під час конференцій – політиків, підприємців, лобістів. У готелях пахло рідким милом, за сніданком чоловіки закладали краватки за плече, щоб не забруднити їх. Цей період у її пам’яті залишився дуже розмитим.

Поступово ставало краще. Директор фундації побачив її обдарування: людям вона подобалася; оскільки ж сама вона воліла мовчати, то ті говорили більше, ніж самі того хотіли б. Директор зробив її своєю заступницею. Вона його супроводжувала, писала повідомлення для преси, давала свої поради чи пропонувала тактичні кроки. Директор стверджував, що вона дуже добра працівниця, Катаріна ж вважала себе не вартою уваги, певною авантюристкою, а свою роботу – незначущою. Під час поїздок вони іноді спали разом – так, начебто це частина обов’язків.

Після трьох років такої роботи почало боліти тіло. Вона й далі втрачала вагу. Коли в Катаріни був вихідний, вона була надто виснаженою, щоб з кимось зустрічатися. Її обтяжували кожна зустріч, кожен дзвінок, кожен лист на електронну скриньку. Уночі телефон завжди був неподалік її ліжка.

У проміжку між двома конференціями їй вирвали зуб мудрості. У неї стався нервовий зрив. Оскільки вона не припиняла ридання, зубний лікар вколов їй заспокійливе. Воно ж виявилося надто сильним, тож Катаріна знепритомніла й отямилася вже в лікарні.

Вона підвелася. На ній була лише лікарняна сорочка, яка залишала спину відкритою. На вікні висіла жовта фіранка. Згодом до палати зайшов психолог. Він був спокійний та делікатний. Катаріна довго з ним розмовляла. Він зауважив, що вона надто сильно реагує на інших, тож мусила б бути обережнішою сама із собою й збагнути, що й вона унікальна людина. Якщо продовжуватиме в тому ж дусі, можуть виникнути проблеми.

Тижнем пізніше Катаріна звільнилася з фундації.

Через чотири місяці після зриву їй зателефонував директор. Він питав, чи їй, бува, не полегшало. Одне підприємство в Берліні шукає прес-секретаря, тож він запропонував її кандидатуру. То молоді люди, якась ІТ-компанія. Можливо, її це зацікавить, у будь-якому разі він бажає їй щастя.

Вона знала, що знову мусить працювати. Дні втратили свій ритм. Тож зв’язалася з фірмою, а вже через тиждень вилетіла до Берліна. Вона вже не раз була в цьому місті, але знала лише урядовий квартал, конференц-зали та бари з кондиціонером.

Керівник фірми був молодший за неї, мав дуже білі зуби та голубі очі. Він показав їй, як працює застосунок, який розробила його компанія. Він провів їй екскурсію приміщеннями, співробітники теж були дуже юними, більшість витріщалася на монітори.

Увечері в готелі Катаріна підсунула м’яке крісло до відчиненого вікна, зняла туфлі й виклала ноги на підвіконня. Вогні світлофора освітлювали то червоним, то зеленим кольором дерева перед будівлею. У квартирі на другому боці вулиці спалахнуло світло, вона побачила книжкові полиці та картини, а на підвіконні між фіранками стояла біло-голуба ваза. Кімната пахла липами та каштанами, які росли перед вікном, та дизельним пальним таксі, що стояли внизу біля входу.

Наступного ранку вона полетіла назад. Катаріна думала про свого першого хлопця, про їхню подорож до Провансу, а тоді вздовж узбережжя й через Піренеї, аж до Іспанії. То була її перша велика поїздка. Потяг їхав повільно, зупинявся кожні півгодини на вокзалах, на яких ніхто не заходив і не виходив. Поля троянд та лаванди обабіч колії, країна, яскрава та дружня. Вона поклала голову на коліна свого хлопця. Так не могла бачити море, хоча добре знала, де воно було.

Коли літак приземлився, вона не вставала зі свого місця. Хтось їй сказав, що вона мусить покинути судно. Катаріна кивнула у відповідь. Прямуючи крізь зали аеропорту, змерзла. Вона сіла в таксі, на панелі приладів були приклеєні фото жінки в хустці та хлопця у футбольній формі. Машина їхала через міст, Рейн широко розливався під сонцем.

Катаріна почала працювати в ІТ-компанії в Берліні. Робота проста: повідомлення для преси, інтерв’ю, іноді обід із клієнтами. Вона була єдиною жінкою на весь офіс. Якось вона побачила на моніторі одного зі співробітників своє фото – хтось припасував її голову до голого жіночого тіла. Час від часу один програміст намагався з нею фліртувати. Але вона нікуди не виходила. Їй було краще самій.

Лист обласного суду був надрукований на дружньому до довкілля папері. У ньому йшлося, що її викликають на п’ять років на посаду народної засідательки. Вона набрала зазначений у шапці листа телефонний номер і повідомила, що це якесь непорозуміння й що в неї на це немає часу. Чоловік з іншого боку лінії відчутно нудьгував. Вона може спробувати відмовитися від цих обов’язків. Його голос звучав так, начебто йому часто доводилося повторювати цю фразу. Вона може відмовитися від служби, якщо є членом ландтаґу, бундестаґу, бундесрату чи Європарламенту2. Або якщо вона лікарка чи медична сестра. Так сказано в законі про судоустрій, вона може там усе прочитати. Якщо ж вона й далі вважає, що має підстави для відмови, то може написати листа, і тоді суд, заслухавши прокурора, ухвалюватиме рішення.

Катаріна звернулася до юриста ІТ-компанії. Той сказав, що в неї нема шансів.

На перше ранкове засідання вона прийшла надто рано. Охорона перевірила її посвідчення. Їй не одразу вдалося відшукати потрібний зал. Вартовий прочитав її повістку, кивнув головою й відчинив нарадчу кімнату поруч із залою судових засідань. Вона повинна зачекати тут. Катаріна сіла за стіл. Згодом прийшов суддя. Вони поговорили про погоду й про її роботу. Суддя повідомив, що сьогодні слухатиме справу про завдання тілесних ушкоджень. Другий народний засідатель з’явився вже перед самим початком засідання. Він викладав в училищі. То була вже п’ята його справа, повідомив він.

Кілька хвилин по дев’ятій вона зайшла крізь бокові двері до зали суду. Усі підвелися. Суддя повідомив, що судове засідання відкрито й що спершу до присяги запрошують народну засідательку. Тоді він голосно читав текст присяги, речення за реченням. Катаріна мусила їх повторювати, тримаючи при цьому піднятою праву руку. Перед нею лежав аркуш паперу з цими реченнями, надрукованими великим шрифтом. Опісля всі сіли. Обвинувачений сидів поруч свого захисника, вартовий читав газету. Глядачів не було.

Суддя привітався з адвокатом і прокурором. Він запитав обвинуваченого, коли той народився й де зараз проживає. Чоловік останні чотири місяці провів у слідчому ізоляторі. Секретарка все записувала до протоколу. Вона сиділа обіч Катаріни, її почерк був нерозбірливим.

Жінка-прокурор підвелася й зачитала обвинувачення. Чоловік навмисно завдав тілесних ушкоджень своїй дружині. Захисник обвинуваченого повідомив, що його клієнт поки «не бажає вступати в дебати». Суддя попросив вартового запросити жінку-свідку.

Свідка сіла, поклавши свою сумочку на підлогу. Вона не зобов’язана свідчити, адже є дружиною обвинуваченого, та все ж, якщо вона таки вирішить давати свідчення, то вони повинні бути правдивими, проінформував її суддя.

– Усе сталося через жовту записку, – сказала жінка.

Її чоловік писав їй записки. Він так робив уже багато років. У нього в кишені завжди була пачка цих жовтих папірців, які можна було наклеювати. Він писав у записці, що вона мусить зробити, поки він буде на роботі. На посуд клеїв записку «ПОМИТИ», на одяг – «ПОЧИСТИТИ», на холодильник – «СИР» або ще щось, що їй треба було придбати. Він усюди розклеював ті жовті папірці. Якоїсь миті вона не змогла більше цього терпіти. Жінка сказала чоловікові, що більше не може зносити ці жовті листочки, адже сама знає, що їй робити. Але він не відреагував і далі наклеював записки. Він, працюючи цілий день, теж повинен дбати про господарство, казав він.

– Дурна, мов пень, – то були його улюблені слова стосовно неї. Вона ні на що не здатна, повторював він щодня, ні на що не здатна.

Вона не могла народити дитину – цим він дорікав їй раніше. Вона носила цей біль багато років. А згодом звиклася, та й він зараз воліє про це мовчати.

Літо вони майже завжди проводили за містом, а саме в маленькому дачному містечку між автобаном та аеропортом. У них там був будиночок. Навіть про сад йому доводиться піклуватися, казав він їй. Лише раз вона «самостійно» купила на фермерському базарі сині квіти й посадила їх у садку. Він їх виполов. З його слів, вони туди не пасують.

Суддя гортав акти. Її чоловіка засуджували вже чотири рази, адже він її бив. У лікарні одразу ж викликали поліцію. Востаннє вдарив її веслом надувного човна. Тоді його засудили умовно. Саме тому під час слухання цієї справи він перебував під арештом, адже якщо його визнають винним, то умовне покарання можна буде скасувати.

– Знаєте, коли він вип’є, то більше сам не свій, – сказала його дружина. – Він добрий чоловік, але пияцтво, воно його зіпсувало.

Того дня, коли, власне, сталися події, які розглядав суд, вони смажили м’ясо в саду. У гості прийшли сусіди. Вони виклали на гриль ковбаски. Її чоловік сидів разом із сусідами за столиком на вулиці. Вони спілкувалися й пили пиво. Вона ж пішла на кухню по хліб. Тоді знову повернулася до гриля. Сталося «якось дивно». Жінка слухала, що говорив її чоловік, але раптом втратила інтерес до ковбасок. Вона бачила, як вони лопали, як жир крапав на вугілля й м’ясо підгоряло. До неї підійшов чоловік і почав кричати, що вона не здатна навіть посмажити м’ясо на грилі, а тоді вдарив її рукою в потилицю. Та їй було байдуже, вона не реагувала, їй просто все було абсолютно байдуже. Тоді він ко`пнув ногою гриль. Вугілля висипалося й обпекло їй ногу та ступню. До лікарні її відвезли сусіди. Чоловік її не супроводжував. На місці опіків залишилися незначні рубці.

– Нічого страшного, – констатувала жінка.

Суддя зачитав уголос рапорт про надання першої допомоги в лікарні. Так, усе правильно, підтвердила жінка. Тоді суддя запитав іншого засідателя й Катаріну, чи в них, бува, нема запитань до жінки. Інший народний засідатель заперечно похитав головою. Катаріна зблідла, їй було страшно, її голос міг її зрадити.

– Про що ви думали, коли вам усе було байдуже? – запитала Катаріна.

Жінка підвела голову й глянула на неї. Їй знадобився певний час.

– Про нашу машину, – відповіла вона.

То було їхнє перше авто. Вони тоді ще були дуже юними, тільки-но шість місяців, як одружені. Вони купили вживане авто в одного торговця. Машина була для них надто дорогою, тож вони взяли позику. Голубий «фольксваген жук» з люком на даху та хромованим бампером. Першого дня вони разом мили його на заправці, пилососили й полірували лак. Опісля пішли спати, а наступного ранку стояли поруч біля вікна їхньої квартири й дивилися на автомобіль, що внизу на вулиці вилискував на сонці. Він обійняв її плечі. Про це вона тоді думала. Вона хотіла, щоб у нього все було добре, хотіла, щоб у нього було гарне життя, хотіла жити для нього.

Катаріна глянула на жінку, а жінка – на Катаріну. Катаріна заплакала. Вона плакала, бо історія свідки була її власною історією, бо вона розуміла життя жінки, бо самотність проникла до всіх справ. Ніхто більше не брав слова.

Адвокат підвівся. Він спокійно повідомив, що вимушений подати невідкладну заяву. Суддя кивнув. У суді оголосили перерву на годину.

У нарадчій кімнаті суддя повідомив, що адвокат заявив про відвід Катаріни через підозру наявності упереджених думок. Якщо таку заяву задовольнити, то вся справа лопне, адже заміни засідателям немає. Суддя сів за стіл. У цю мить він виглядав дуже втомленим.

Чи могла б вона вибачитися, запитала Катаріна, адже їй дуже прикро.

– Це не допоможе, – сказав суддя. – Ідіть випийте кави й заспокойтеся.

Катаріна разом з іншим засідателем пішли до судової їдальні. Таке буває, сказав інший засідатель, їй не треба себе в чомусь обвинувачувати. Хтось поставив тарілки та горнятка на стіл-візочок.

– Я не можу тут залишатися, – мовила Катаріна.

Вони попрямували сходами та коридорами, а тоді вийшли на вулицю.

Коли судове засідання продовжили, адвокат підвівся й зачитав свою заяву. Суддя теж має право на почуття та на їх прояв, сказав він. Адже закон потребує людей, а не машин, які виносять вироки щодо вини. Але засідателька, якій оголошено відвід, реагувала надто емоційно. Для об’єктивної третьої сторони вона видається не зовсім нейтральною, віддаленою чи незаангажованою. То була складна заява. Адвокат цитував багато постанов суду. Знову й знову він називав Катаріну народною засідателькою, якій оголошено відвід.

У нарадчій кімнаті Катаріні довелося писати пояснювальну записку, три-чотири речення. Вона повинна сама пояснити, чи може бути об’єктивною, сказав суддя. І писати треба правду. Сонячне світло проникало крізь високі вікна. Інший засідатель пив каву з пластикового стаканчика.

Адвокат має рацію, написала Катаріна, вона не може бути об’єктивною.

Рішення про арешт обвинуваченого скасували, його звільнили. Чотири місяці по тому він завдав своїй дружині удару молотком у голову. Вона померла на шляху до лікарні. Газети опублікували її фото.

Катаріна написала довгого листа до Міністерства юстиції. Вона хотіла, щоб її викреслили зі списку народних засідателів і звільнили від несення цього почесного обов’язку.

Суд відхилив її прохання.