Читать книгу Покарання - Фердинанд фон Ширах - Страница 3
Не той бiк
ОглавлениеДо берега озера від зупинки трамвая було недалеко. Вони мали намір провести там день. Спершу почули лише гудіння мух.
– Зупинися, – сказав він і взяв її за руку.
Чоловік лежав обличчям до землі. Ніхто не кричав, і нічого не відбувалося. Спека й далі стояла, вигоріла трава, вітер. Тільки окремі деталі ставали гострішими: злипле чорне волосся мертвого та мухи, які були синьо-зеленого кольору й дуже прудкими.
** *
Раніше Шлезінґер був добрим адвокатом.
– Захист клієнта в кримінальному процесі, – любив повторювати, – це боротьба Давида з Голіафом.
Він завжди вірив у те, що обирає правильну сторону. Тривалий час справи йшли добре. Він заснував власну контору, був успішним, йому довіряли все більші справи. Та якось він захищав чоловіка, якого обвинувачували в насиллі стосовно власних дітей. Його виправдали, адже доказів для обвинувального вироку було недостатньо. Чоловік поїхав додому, де запхав свого дворічного сина в пральну машину й запустив її.
Шлезінґер почав пиячити. Але в нього був багатий досвід, він знав суддів та прокурорів, тому довго на це не звертали уваги. У перервах між судовими засіданнями він випивав у туалеті з маленьких пляшечок трав’яні настоянки. Він брехав своїм клієнтам, казав, що зможе їх «відмазати», добитися для них виправдання чи м’яких вироків. Ті йому вірили й платили гроші, адже він здобув собі колись добре ім’я, до того ж вони залюбки вірили кожному, хто обіцяв їм свободу. Шлезінґер не виписував квитанцій та не сплачував податки. Коли в процесі щось ішло не так і покарання було надто суворим, він закидав своїм клієнтам, що ті, мовляв, самі винні, адже не повідомили йому всіх подробиць. Певний час йому вдавалося так триматися на плаву. Але з якогось моменту до нього перестали звертатися, адже він програв надто багато процесів і вже із самого ранку тхнув алкоголем.
Дружина Шлезінґера довго все це терпіла. Коли ж нарешті сказала, щоб він покинув її дім, він поставився до цього з розумінням. Обоє дітей залишилися з матір’ю. У ході процесу розлучення він не обвинувачував нікого у своєму провалі. Це було не в його стилі.
Він заробляв на життя дрібними справами про ворожнечу між сусідами, бійки в барах чи збут наркотиків – його клієнтами були вуличні дилери, які тримали в роті пакетики з героїном і намагалися їх проковтнути, коли їх переслідувала поліція. Вечори він проводив у брудному китайському ресторані. Майже щоночі сидів там у службовому приміщенні й грав у карти. Раніше він захищав людей з ігроманією, нервових, дуже вразливих, які ніяк не хотіли дорослішати. Тепер він розумів, чому вони почувалися впевнено лише за ігровим столом. Тут панували чіткі та прості правила, і, поки тривала гра, на цілому світі існували лише ця кімната й карти.
У китайців за столом завжди сиділи один-два професійні гравці. Шлезінґер знав, що в нього немає шансів на виграш. Коли ж пізніше він усе чітко розумів або ж дуже напивався, то усвідомлював, що він став таким же, як й інші залежні люди: він хотів програвати.
Раніше Шлезінґер мав добрий вигляд і був популярним серед жінок. Зараз же до нормальної ваги йому бракувало п’ятнадцяти кілограмів, а костюми на ньому висіли. Він спав на дивані в канцелярії, а душ брав у крихітній ванній кімнаті позаду офісної кухоньки. Секретарку звільнив. Він уже давно вважав себе втраченою людиною.
Шлезінґер досі перебував у списку адвокатів, який був у слідчих суддів. Кожні три місяці він виходив на обов’язкове чергування. Він тоді мусив бути досяжним за будь-яких обставин на той випадок, коли затримають когось, хто не знає інших адвокатів і звернеться до нього. Здебільшого мобільний мовчав, але якщо таки дзвонив, то це були дрібні справи, які не приносили грошей. Але цієї ночі сталося інакше. Суддя повідомив телефоном, що йдеться про вбивство. Обвинувачену підозрювали в тому, що вона застрелила свого чоловіка. Він, суддя, дав дозвіл на арешт через убивство ще два дні тому. Обвинувачену затримали вчора й годину тому привели до нього. Вона потребує захисника, якого може запропонувати суд. Шлезінґер сказав, що зараз приїде, і поклав слухавку.
Він кинув оком на годинник. Було пів на другу ночі. Він заснув в одязі. Сорочка засипана сигаретним попелом, на підлозі розкидані порожні пляшки. Він попрямував у ванну, де взяв холодний душ. На дні шафки для одягу Шлезінґер знайшов штани. Свіжої сорочки не було, тож він одягнув лише светр-водолазку. У «Макдональдсі» за два будинки від його канцелярії купив каву в картонному стаканчику, зловив таксі й поїхав на вулицю Турмштрасе, де розташовувався кримінальний суд.
Шлезінґер знав суддю вже двадцять років. Поки чекали, говорили про колишні провадження. Суддя скаржився, як і щоразу: поліція приводить обвинувачених до нього виключно серед ночі.
– Ідіть до жінки, пане Шлезінґер, – сказав суддя, – а тоді все між собою вирішимо. Мені здається, що в цієї справи немає перспектив. Ось, візьміть ордер на арешт і поговоріть з нею.
Вартовий пропустив Шлезінґера крізь низькі двері, а тоді попрямував з ним донизу крутими та вузькими сходами. Під будівлею суду пролягав величезний лабіринт погано освітлених ходів, які поєднували в’язницю із залами судових засідань. В органах юстиції це місце називали катакомбами. Вартова відчинила одну з камер тимчасового тримання, повітря там було затхлим, смерділо потом, їжею та холодним димом сигарет. Затримані обписали стіни обсценними малюнками та висловлюваннями різними мовами. Шлезінґер знав це приміщення та й усю ситуацію. Він проходив крізь це вже сотні разів.
Він представився жінці й сів. З ордера на арешт він знав, що їй 43 роки. Очі світло-зелені, вбрана була в бежеве плаття та чорні туфлі.
– Я не вбивала свого чоловіка, – промовила вона з інтонацією, немов говорила про погоду.
– Добре, але, на жаль, це нічого не вирішує, – відповів Шлезінґер. – Питання в тому, чи прокуратура назбирала достатню кількість доказів, щоб переконати суд.
– Мені можна йти додому? – запитала жінка.
«Їй тут не місце, – подумав Шлезінґер, – як, зрештою, й усім іншим».
– Боюся, ні. Суддя позавчора отримав акти й видав ордер на ваш арешт. Саме тому вас затримали. Він зараз запросить нас до себе, там прочитає ордер на арешт і запитає вас, чи маєте що на це відповісти. Якщо ви не зможете одразу ж спростувати підозру, то до початку судового процесу перебуватимете в слідчому ізоляторі.
– А що я повинна сказати судді?
– Спершу нічого. Ми не знаємо, які докази в слідства. Як тільки в мене будуть дані, відвідаю вас в ізоляторі. Ми все розглянемо, а тоді подумаємо, що можна зробити. Станом на зараз кожне ваше речення – ризик. Ви щось говорили поліції?
– Так, я розповіла поліцейським усе, що знаю. Я не винна.
Жінка глянула на Шлезінґера й усе зрозуміла.
– Напевно, усі так кажуть.
– Так, усі. І це тут не викликає ні в кого жодних емоцій.
Вони говорили, поки до камери не зайшов вартовий і повідомив, що їхній час вийшов.
Суддя запитав ім’я жінки, тоді зачитав ордер на арешт і свідчення стосовно обвинуваченої. Говорив монотонно й швидко.
– Труп вашого чоловіка знайшли двоє молодих людей біля озера, – сказав він. – Його вбили пострілом у потилицю. Пістолет лежав біля вбитого. Чи куля в голові вашого чоловіка була випущена з цього пістолета, поки не встановлено, але попередній огляд зброї дає підстави так вважати. Згідно з вашими свідченнями поліцейським, пістолет належить вам. Ви отримали його в спадок від батька. На виявленій зброї, на кулях у магазині та на гільзі в траві були ваші відбитки пальців. Слідчі опитали ваших сусідів. Усі повідомили, що ви та ваш чоловік часто сварилися. Іноді ваші крики були настільки гучними, що сусіди були змушені скаржитися до управителя будинку. За два тижні до смерті ваш чоловік застрахував своє життя на понад 800 000 євро на вашу користь. На час убивства у вас немає твердого алібі. Удома були тільки ви – так принаймні ви сказали поліції.
Суддя на мить замовк. Тоді закрив теку й глянув прямо на обвинувачену.
– Я можу коротко підсумувати: у вас були мотив, нагода й зброя. До того ж у вас немає алібі. Ви не зобов’язані зараз щось говорити на висунуті стосовно вас обвинувачення, але ви, звісно ж, маєте право висловлюватися й зробити свій внесок до збору доказів. Можливо, ви вже навіть обговорили це з вашим захисником. Що скажете на це?
– Моя клієнтка не бажає висловлюватися, – промовив Шлезінґер.
– Гаразд, тоді ордер на арешт залишається без змін, – сказав суддя.
– Я закликаю суд вберегти мою клієнтку від утримання в слідчому ізоляторі, – заявив Шлезінґер. – У неї немає попередніх судимостей, до того ж половину свого життя вона мешкає тут. У неї квартира в Берліні, і вона вже дванадцять років працює у відділі закупок фірми модного одягу. Ми могли б внести заставу. Існує також можливість вилучення паспорта…
– Ні, пане адвокате, – обірвав його суддя. – Якщо я правильно пригадую висловлювання вашої клієнтки під час допиту в поліції, у неї ціла низка контактів за кордоном. Її батьки живуть в Америці, дочка – в Італії. У разі винесення судом обвинувального вироку їй загрожує настільки висока міра покарання, що не може не стимулювати до втечі. Я відхиляю ваше клопотання про домашній арешт.
Жінка, що вела протокол, сиділа біля судді за маленьким столиком. На цих словах вона внесла в комп’ютер два речення.
– Чи будуть у вас інші клопотання, пане Шлезінґер? – запитав суддя.
– Я вимагаю перевірки законності затримання під час усного судового процесу, а також призначення мене адвокатом. Окрім того, внесіть у протокол, що я вимагаю одержання всіх наявних документів у справі.
– У вас вони є? – запитав суддя жінку, яка вела протокол. Та ствердно кивнула. Суддя продовжував диктувати: «Суд ухвалив рішення та оголосив таке: призначити доктора Шлезінґера адвокатом обвинуваченої в цій справі». Секретарка видрукувала текст, який підписав суддя.
– Я вже поговорив із призначеним прокурором, – сказав він Шлезінґеру. – Ви можете забрати документи.
Суддя звернувся до вартового:
– Будь ласка, відведіть обвинувачену.
– Дозвольте зробити особисте зауваження? – запитав суддя Шлезінґера, коли вони залишилися наодинці в кімнаті.
– Звісно, – відповів той.
– Ми знаємо один одного вже багато років. Будь ласка, не ображайтеся, але вигляд у вас жахливий і від вас тхне алкоголем. Вам треба виспатися й нормально поїсти.
– Так, дякую, – відповів Шлезінґер. Він узяв теку з документами під пахву, попрощався й поїхав на таксі назад до канцелярії. Тим часом настало пів на четверту ранку.
Шлезінґер знав чоловіка, що стояв перед входом у будинок. Його звали Яссер. То був елегантно одягнений алжирець, який вибивав з людей заборговані гроші. Шлезінґер захищав його багато років тому. Яссера тоді обвинувачували в тому, що він завдав у клубі тяжких тілесних ушкоджень трьом росіянам-тілоохоронцям. Ті тоді пролежали в лікарні кілька тижнів. Кожен із трьох чоловіків був удвічі більшим за Яссера, у них були ножі, електрошокери та бейсбольні битки, а в Яссера – лише кулькова ручка. Яссер потрапив до слідчого ізолятора лише через те, що відвідувачі клубу заявили, ніби ініціатором бійки був він. Пізніше, під час судового процесу, троє росіян раптом повідомили, що це вони розпочали бійку. Яссера виправдали.
– Привіт, Яссере, – привітався Шлезінґер.
– Мені дуже шкода, пане адвокате, – сказав Яссер. Він був у тонких шкіряних рукавичках. – Це китайці. Ви знаєте правила.
– Так, – відповів Шлезінґер.
– У вас є гроші, які ви їм заборгували?
– Ні.
– Ви п’яні? – запитав Яссер.
– Аніскілечки. Я був у суді.
– Буде боляче, – промовив Яссер. Тоді сильно вдарив Шлезінґера в живіт. Коли той зігнувся, Яссер вдарив його коліном, роз’юшив носа, завдавши водночас удару по нирках. Шлезінґер упав на землю.
– Мені дуже шкода, – озвався Яссер.
– Так, – відповів Шлезінґер. Його обличчя заливала кров. Ніс був зламаний. Він знав, що це ще не кінець. Яссер пізніше зробить фото й надішле його китайцям. Вони ніколи нікому не довіряли, тож вимагали доказів кожного вчинку. Яссер кóпнув Шлезінґера в обличчя. Той знепритомнів.
Шлезінґер прокинувся на дивані в канцелярії. На його обличчі лежав скручений рушник з льодом, вода затікала до вух, а його светр був мокрим на грудях. З офісної кухні вийшов Яс-сер, тримаючи в руках горнятко кави. Він приставив до дивана крісло й сів біля Шлезінґера.
– У вашого офісу не найкращий вигляд, – заговорив Яссер.
Шлезінґер спробував підвестися. Але все марно.
– Не вставайте, – сказав Яссер. Він пив каву. – Ви мені подобаєтеся, пане адвокате. Але ви мусите заплатити. Китайці хочуть, щоб наступного разу я відтяв вам палець на нозі. І так буде щоразу, усе більше й більше. Пальці на ногах, потім на руках, тоді руки, ну, і так далі. Ви ж самі все знаєте…
– Знаю, Яссере.
– Я бачив якось фільм, у якому люди завжди повторювали: «Нічого особистого». Я тоді цього не розумів. Адже все життя – штука особиста. Та все ж я не маю нічого проти вас.
– Я знаю.
– Ви роздобудете гроші? – запитав Яссер.
– Гадаю, так, – відповів Шлезінґер.
– Я можу дати вам лише тиждень, – сказав Яссер. – Ви це розумієте?
Шлезінґер кивнув.
– Повторіть.
– Один тиждень, ― сказав Шлезінґер. Він боявся, що знову знепритомніє.
– Вам треба зав’язувати з пияцтвом.
Яссер підвівся й поставив горнятко з-під кави на стілець.
Шлезінґер заплющив очі.
– Документи я поклав на ваш письмовий стіл. Поки ви були непритомні, я їх переглянув.
Шлезінґер знав, що Яссер не вмів читати. То був мудрий чоловік, але він ніколи не відвідував школи.
– Це не той бік, – сказав Яссер.
Шлезінґер не второпав, що той сказав. Він потребував сну. Яссер тим часом одягнув пальто.
– Принесіть гроші китайцям, як тільки матимете. Або зателефонуйте мені, мій номер у вас є, – сказав він.
Шлезінґер іще чув, як Яссер зачинив двері ззовні, а тоді заснув.
Наступного ранку він поїхав до екстреного приймального відділення лікарні. Його голову, тулуб та нирки обстежили на рентгені. Йому пощастило, сказав лікар. Адвокатові виписали знеболювальне, на ніс та забій на лобі наклали пов’язку.
Шлезінґер поїхав у ломбард, де заклав годинник, який подарувала дружина на десяту річницю весілля. Опісля пішов до китайського ресторану та заплатив борг. Китаєць тричі перераховував гроші, тоді сховав їх до кишені, а Шлезінґер повернув боргову розписку.
– Заходьте до нас знову, – сказав господар. – Ми завжди раді вас бачити.
Решту дня Шлезінґер провів на дивані. Тільки ввечері підвівся, сів за робочий стіл і спробував читати документи. Літери пливли перед очима. Він знав, що життя може перевернутися дуже швидко. Ця справа була його останнім шансом. «Звісно, – роздумував він, – я лише випадково призначений адвокат, але це серйозна справа і я можу її виграти». Він вжив іще дві знеболювальні таблетки, одягнув старі джинси та футболку й до п’ятої ранку прибирав канцелярію. Шлезінґер вилив до вмивальника вміст пляшок із-під шнапсу, зібрав по кімнатах сміття й виніс п’ять великих мішків на смітник. Далі попилососив, почистив ванну й туалет, розклав брудний одяг до двох валіз, щоб віднести його до хімчистки. Опісля поскладав стоси паперу на столі, а тоді знову ліг на кілька годин на диван.
Наступного дня він поїхав до ізолятора. Його вигляд налякав клієнтку, але він запевнив її, що нічого страшного: він потрапив до автомобільної пригоди. Тоді Шлезінґер зачитував уголос протоколи слідчих дій. Усе свідчило проти неї. Бізнес її чоловіка загрузнув у боргах. Він прогорів на спекуляції акціями та опціонами. Банківські кредити він більше не міг обслуговувати, за позику на квартиру набігла серйозна пеня. Він не зміг стерпіти фінансовий провал, відповідальність за бізнес його доконала, розповідала клієнтка. З цієї причини вони сварилися все частіше. Зброя – це правда – дісталася їй від батька. Він навчив доньку підтримувати її в робочому стані. Після смерті батька вона кілька разів чистила пістолет, який зберігала в шухляді в спальні. Це все вона розповіла поліції. Більше нічого не знала.
У магазині канцелярських товарів Шлезінґер попросив зробити збільшені копії фотографій з актів, почепив їх на стіні своєї канцелярії й годинами не зводив з них погляду. Він не розумів, що саме мав на увазі Яссер. Він знову й знову перечитував документи, аж поки не вивчив їх майже напам’ять. Він спробував знайти прогалину в доказах, якусь зачіпку для захисту, якийсь вихід із ситуації. Після трьох тижнів він здався. На вулиці тим часом похолодніло. Настали сірі дні берлінської зими. Шлезінґер одягнув пальто й подався до китайців. Йому знову кортіло грати, напитися й забути те, ким він став.
На вході до ресторану стояв Яссер.
– Ви ж не збираєтеся туди заходити, – сказав Яссер.
– Якраз навпаки, – відповів Шлезінґер.
– Невже ви знову опустили руки?
– То була моя клієнтка. Це вона вистрілила в голову своєму чоловікові. Іншого пояснення немає. Ми програємо справу.
Яссер похитав головою.
– Ви ідіот, пане адвокате. Ходіть за мною, – сказав він.
– Куди?
– Поїмо. Ви запрошуєте.
Вони сіли до «бентлі» Яссера й поїхали до найдорожчого рибного ресторану на бульварі Курфюрстендамм. Яссер замовив устриці та біле вино, Шлезінґер – тільки рибну юшку.
– Устриці тут свіжі й дуже смачні, – сказав Яссер. – Господар особисто їх купує о третій ранку на ринку. Ви любите устриці?
– Ні, – відповів Шлезінгер.
– Усе одно скуштуйте.
– Я не хочу.
Яссер поклав устрицю на маленьку тарілочку й посунув її по столу.
– Скуштуйте, – запропонував він.
– У неї смак солі, холодної риби та металу, – поділився враженнями Шлезінґер. Він би залюбки виплюнув устрицю.
– До устриць добре пити біле вино, – відповів Яссер. – Ви ще п’єте?
– Принаймні не так багато, – сказав Шлезінґер.
– Це добре, – сказав Яссер та мовчки продовжив трапезу.
Скінчивши, він промовив:
– Це не той бік, пане адвокате. Це ж просто.
– Ви це вже казали, але я все одно не розумію, – відповів Шлезінґер. – Який іще в біса не той бік?
Яссер трішки нагнувся вперед.
– Ви заплатите?
– Так, – відповів Шлезінґер.
Годиною пізніше Яссер відвіз його до канцелярії. Шлезінґер одразу ж ліг на диван і вперше відтоді, як узявся за справу, непробудно проспав дванадцять годин.
***
Вісім місяців по тому почався судовий процес. Газети детально висвітлювали всю справу, для публічності вина обвинуваченої була поза сумнівом, жінка-прокурор давала одне інтерв’ю за другим.
Слідчі знайшли свідка, який розповів, як подружжя за день до вбивства посварилося в супермаркеті. Страховий агент, у якого укладали договір про страхування життя, повідомив, що чоловік, скоріш за все, перебував під тиском, був дуже нервовим. Поліцейські засвідчили, що обвинувачена реагувала з помітним холодом, а експерт-психіатр дотримувався думки, що вона була повністю осудною.
Шлезінґер увесь процес спокійнісінько сидів біля своєї клієнтки, не ставлячи запитань і не виступаючи із заявами.
На п’ятий день судових засідань головуючий суддя сказав:
– Зі списку свідків сьогодні слухатимемо лише експерта зі зброї. На цьому процес розгляду доказів завершиться. Чи будуть якісь клопотання від учасників процесу? Може, від вас, пане адвокате?
Шлезінґер похитав головою. Суддя насупив брови.
– Ну що ж, запросіть експерта зі зброї, – звернувся він до вартового.
Експерт сів на крісло свідка й назвав свої особисті дані. Суддя нагадав, що той зобов’язаний казати правду.
– Якщо в мене правильна інформація, то ви працюєте в Кримінально-технічному інституті, – звернувся до свідка суддя.
– Так, моя спеціальність – експертиза розпізнання зброї, балістика, зброярська техніка та амуніція.
– У цій справі ви досліджували зброю та амуніцію, – сказав суддя.
– Саме так.
– Що можете нам про неї розповісти? – запитав суддя.
– Ідеться про пістолет FN Browing HP. Вироблений у Бельгії, у фірмі Fabrique Nationale в місті Ерсталь. Це один з найпопулярніших пістолетів. Вони були на оснащенні поліції та військових у понад п’ятдесяти країнах. Його виробляють з 1935 року.
– Куля, виявлена в голові жертви, випущена з цієї зброї? І чи належить знайдена гільза до цієї зброї та до цієї кулі? – запитав суддя.
– Цей High Power…
– High Power? – перепитав суддя.
– Цей Browing іще називають High Power. Так розшифровують абревіатуру HP у назві.
– Дякую за роз’яснення. Продовжуйте.
– Ми стріляли з цієї зброї в чотириметровій ємності з водою. Так нам удалося отримати кулі без чужорідних слідів. Ці частини амуніції потім порівняли зі знайденою на місці вбивства гільзою та кулею в голові жертви.
– Як саме відбувається процедура?
– Коли здійснюють постріл зі зброї, на металі гільзи та кулі лишаються сліди. Це механічні сліди, що залишаються від ствола. Варто зазначити, що внутрішня поверхня каналу ствола зброї сучасного зразка не є гладенькою. На ній нанесені спіралеподібні борозни, покликані надавати кулі обертального імпульсу, щоб її політ був стабільнішим. Такі нарізи залишають сліди на кулі. На споді гільзи теж можна виявити сліди від удару бойка, сліди дна каналу ствола та відбиток викидача. Ми обстежуємо сліди за допомогою порівняльного мікроскопа. Якщо цього недостатньо, тобто ми не впевнені на всі сто, то можемо провести дослідження ще й за допомогою растрового електронного мікроскопа. Але в поданій ситуації це було зайвим.
– То що показала експертиза в цій справі? – запитав головуючий суддя.
– Я можу стверджувати з абсолютною впевненістю, що куля в голові жертви, а також гільза вилетіли зі знайденої зброї. Якщо є необхідність, можу пояснити все в деталях.
– Дякую, я все зрозумів, – промовив суддя. – Чи будуть запитання до експерта?
Жінка-прокурор заперечно похитала головою.
– Добре, тоді можете бути вільні, – сказав суддя.
– Ні, ви – ні. У мене є кілька запитань, – озвався Шлезінґер.
– Пробачте, – сказав головуючий суддя. Він був збентежений. – Досі ви нічого не запитували, пане докторе Шлезінґер, тому я… Ну що ж, прошу, ставте ваші запитання.
– Чи міг би я показати дві збільшені фотографії? Так усім сторонам процесу було б простіше слідкувати за висловлюваннями експерта. Це дві фотографії з теки із зображеннями, аркуші 14 та 15.
Обидві світлини для Шлезінґера наклеїли на картон.
– Так, будь ласка, – сказав головуючий.
Шлезінґер підвівся з крісла й поставив фотографії на стенд. Він обернув його так, щоб фото могли бачити як суддя, так і глядачі.
– Це потилиця вбитого, в якій застрягла куля, – сказав він і показав на перше фото. – Під час цього процесу ми заслухали судово-медичного експерта, який зазначив, що йдеться про постріл впритул. Ви самі бачите маленький чорний кружечок на шкірі довкола входу в рану. Це коло, як ми могли почути, виникло від гарячих газів, які вириваються зі ствола під час пострілу. Пороховий дим вдаряє безпосередньо довкола входу в рану, якщо ствол зброї торкався голови або був віддалений від неї лише на кілька сантиметрів. Я правий?
– Я можу це підтвердити, – сказав експерт. – На цьому фото, без сумніву, постріл впритул.
– Але це не може бути запитанням до експерта зі зброї, – озвалася представниця прокуратори. – Окрім того, як ви самі сказали, ми вже чули це від судово-медичного експерта.
– Зачекайте, будь ласка, – сказав Шлезінґер. – Я якраз наближаюся до запитання.
Шлезінґер указав на друге фото.
– Це одна з фотографій, яку ваші колеги зробили на місці події. Там, де знайшли труп. Галявина біля озера. Цю галявину, як уже було сказано в ході слухання справи, незадовго до події покосили. Труп лежить обличчям донизу. Ви встигаєте за ходом моїх думок? – перепитав Шлезінґер.
– Так, – відповів експерт.
– Чи бачили ви ці фотографії перед тим, як надати експертний висновок?
– Ні. Моє завдання полягає в тому, щоб досліджувати кулю, гільзу та зброю. Усі ці об’єкти мені надіслали. Фотографій я не бачив. Зрештою, вони не потрібні для моєї експертизи.
– І мені так здається. Абсолютно не потрібні. Як і ваші запитання, – промовила жінка-прокурор. – До чого ви хилите?
– Я попрошу вас не переривати мене на кожному слові, – відповів Шлезінґер.
Він знову звернувся до експерта:
– Ви бачите на фото маленькі дощечки з цифрами 1 і 2. Номер 1 ― це місце, де знайшли пістолет, номер 2 – місце, де знайшли гільзу від кулі.
– Наскільки можу судити з фото, то це той Browning, який надіслали мені на експертизу, – сказав експерт.
– Саме так і написано в протоколі поліції, – сказав Шлезінгер. Тоді звернувся до головуючого судді: – Чи могли б ви ненадовго надати мені зброю?
Суддя підвівся й пішов до полички позаду суддівської трибуни. З картонного ящика дістав пістолет. Він був запакований у прозорий пакет.
– Його вже обстежували, – сказав головуючий, дістав з пакета зброю й дав її Шлезінґеру.
– Дякую, – сказав Шлезінґер і поклав пістолет на стіл перед експертом.
– Це та зброя?
Експерт узяв пістолет до рук, заглядаючи водночас до свого висновку.
– Так, серійний номер той самий.
– Я на цьому не розуміюся, пане експерте. Прошу вас мені допомогти: отвір на правому боці ствола – для чого він?
– Це так званий викидний отвір.
– Поясніть детальніше.
– Коли відбувається постріл, то каретка зброї відсувається назад. Зуб викидача при цьому витягує порожню гільзу з патронника. Вона вдаряється об тверду металеву частину, так званий викидач, і в такий спосіб вилітає із затвора пістолета.
– Це означає, що порожня гільза вилітає зі зброї вбік?
– Так, можна так сказати.
– А якщо отвір розташований праворуч, то чи можна стверджувати, що й гільза вилетить управо?
– Так.
– Чи відома вам швидкість викидання гільзи й наскільки далеко вона відлітає?
– Ні, це треба вимірювати.
– Очевидно. Але чи можна сказати, що цілком реально, що гільза відлетить на метр?
– Приблизно так.
– Добре, адже саме так і написано у фаховій літературі.
Шлезінґер повільно перейшов через увесь зал до великого фото.
– Ваші експертні висловлювання знайшли своє підтвердження на цьому фото. Відстріляна гільза й справді лежала на відстані близько одного метра від зброї в траві. Вона б не могла від чогось відскочити. Ми бачимо, що поблизу немає ані дерев, ані інших перешкод.
– Усе правильно, – підтвердив експерт.
– А тепер гляньте сюди уважніше, – сказав Шлезінґер. – Ще раз подивіться на це фото.
Його голос тихшав. Суддя, народна засідателька та жінка-прокурор теж повернули голови до стенда з фотографіями. Шлезінґер зачекав мить, а тоді сказав:
– Ви помітили? Відстріляна гільза лежала не праворуч від трупа. Вона лежала десь на відстані метра, але з лівого боку.
– Це… – півголосом промовила представниця прокуратури й стала гортати документи.
Шлезінґер повернувся за адвокатський стіл.
– Якби чоловіка й справді застрелили ззаду цією зброєю, – сказав він, – то гільза мала б лежати справа від тіла.
– Думаю, саме так і мало б бути, – погодився експерт.