Читать книгу Мораль без релігії. В пошуках людського у приматів - Франс де Вааль - Страница 4

Амос був одним із найвродливіших самців, яких я знав, за винятком хіба що того випадку, коли він запхав собі до рота відразу два яблука (це знову переконало мене в тому, що шимпанзе можуть робити речі, на які ми не здатні). У нього були великі очі, доброзичливе та симетричне обличчя, блискуча чорна шерсть, а на ногах і руках добре виділялися м’язи. Він ніколи не був занадто агресивним, як це буває в деяких самців, але у свої найкращі роки демонстрував надзвичайну самовпевненість. Амос був загальним улюбленцем. Багато хто з нас плакав, коли він помер, а його побратими-мавпи моторошно мовчали протягом декількох днів. Це позначилося і на їхньому апетиті.

У той час ми не знали, що з ним, але вже після смерті довідалися, що, крім збільшеної печінки, яка займала чималу частину його живота, у нього було кілька ракових пухлин. Протягом останнього року він утратив п’ятнадцять відсотків своєї ваги, але незважаючи на те, що його стан, можливо, погіршувався протягом кількох років, він поводився як зазвичай, аж доки його тіло просто не витримало. Мабуть, уже кілька місяців Амос почувався кепсько, але будь-яка ознака вразливості означала б для нього втрату статусу. Схоже, шимпанзе це розуміють. У дикій природі науковцям доводилося спостерігати за кульгавим самцем, який протягом кількох тижнів усамітнювався, щоб залікувати свою травму, але час від часу з’являвся у своїй зграї, щоб продемонструвати, що він сповнений сили та енергії, після чого знову йшов. Таким чином, ніхто ні про що не здогадувався.

Амос не зраджував собі аж до дня смерті, коли ми побачили, як він задихається, роблячи шістдесят вдихів за хвилину і сидячи на мішковині в одному з нічних вольєрів, у той час як інші шимпанзе гріються на сонці. Амос відмовився вийти, тож ми тримали його окремо від інших, доки не прийшов ветеринар. Решта шимпанзе час від часу зазирали, щоб поглянути на нього, тому ми залишили двері трохи прочиненими, щоб не переривати їхній контакт. Амос усівся просто за відчиненими дверима, і одна з самиць, Дейзі, ніжно взяла його голову, щоб почухати за вухами. Потім вона почала заштовхувати через щілину купу стружки. Це деревна стружка, з якої шимпанзе люблять будувати свої гнізда. Вони складають її навколо себе та сплять на ній. Після того як Дейзі принесла Амосові стружку, ми побачили, що самці роблять те саме. Через те що Амос сидів, притулившись спиною до стіни, і майже не займався будівництвом свого гнізда, Дейзі довелося дотягнутися кілька разів, щоб заповнити стружкою простір між його спиною та стіною.

Це було надзвичайно. Хіба це не означає, що Дейзі зрозуміла, що Амосові може бути незручно і краще, якщо він спиратиметься на щось м’яке? Так само ми допомагаємо пацієнтам у лікарні, підмощуючи ззаду подушки. Мабуть, Дейзі згадала, що відчуває вона, коли лягає на стружку, й екстраполювала свої відчуття на Амоса – насправді ми знаємо, що вона «маніячка щодо стружки» та зазвичай згрібає її до себе замість того, щоб із кимось ділитися. Я переконаний, що людиноподібні мавпи здатні поставити себе на місце інших, особливо тоді, коли хтось із їхніх друзів у біді. Щоправда, коли такі здібності мавп тестували в лабораторіях, вони не завжди підтверджувалися, але ці дослідження, як правило, спрямовані на те, щоб змусити тварин зрозуміти, що відчувають люди в штучних умовах. Я вже згадував про антропоцентричний ухил нашої науки. Коли в подібних дослідах беруть участь мавпи, шимпанзе показують значно кращі результати, а в дикій природі їх завжди цікавить, що відчувають інші{15}. Тож не варто дивуватися тому, що Дейзі, здається, зрозуміла стан Амоса.

Наступного дня Амоса приспали. Не було жодної надії, що він одужає, усі розуміли, що він відчуватиме лише сильніший біль. Цей інцидент проілюстрував дві суперечливі сторони суспільного життя приматів. По-перше, примати живуть у нещадному світі, що змушує самця приховувати свій важкий фізичний стан якомога довше, щоб зберегти своє брутальне обличчя. По-друге, вони є частиною тісної спільноти, де кожен може розраховувати на прихильність і допомогу інших, у тому числі не родичів. Таку двоїстість важко збагнути. Популярні автори воліють спрощувати речі, коли описують життя шимпанзе термінами Гоббса як огидний і жорстокий світ або підкреслюють доброзичливий бік їхньої натури, хоча насправді справедливим завжди є і те, й інше. Коли мене запитують, як можна назвати шимпанзе чуйними, знаючи, що вони часом убивають одне одного, я завжди запитую у відповідь: чи не варто нам відмовитися і від усіх уявлень про людську емпатію, послуговуючись цією ознакою?

Ця двоїстість має важливе значення. Якби ми завжди були добрі, мораль була б зайвою. Про що б тоді ми турбувалися, якби люди завжди виявляли симпатію одне до одного, не крали, не завдавали удару в спину та не зазіхали на чужих дружин? Але ж ми явно не такі – це й пояснює потребу в моральних правилах. З іншого боку, ми могли б вигадати мільйон правил, які б збільшували турботу та взаємоповагу, але всі вони зійшли б нанівець, якби в нас не було певних схильностей у цьому напрямку. Вони нагадували б насіння, кинуте на скло, у якого нема жодних шансів пустити коріння. Саме наша здатність бути й добрими, і поганими дозволяє нам відрізняти добро від зла.

Допомогу, яку Дейзі надала Амосові, формально можна класифікувати як «альтруїзм» – поведінку, що вимагає від вас якихось зусиль (наприклад, ризику або витрати енергії) на користь іншого. Більшість дискусій, які ведуть біологи про альтруїзм, мало стосуються його мотивів – лише того, як така поведінка впливає на інших і чому еволюція могла її створити. І хоча цим дебатам уже більше 150 років, протягом останніх кількох десятиліть вони опинилися в центрі уваги.

З погляду гена

«Закріпіть власну кисневу маску перед тим, як допомагати іншому», – наполегливо радять нам на початку кожного польоту. Альтруїзм вимагає, щоб ми спершу подбали про себе, і саме цього, на жаль, не зміг зробити один із головних теоретиків цього питання. Цю історію описав ізраїльський історик науки Орен Гарман у своїй захопливій книжці «Ціна альтруїзму» («The Price of Altruism»).

Джордж Прайс був ексцентричним американським хіміком, який переїхав до Лондона в 1967 році, де став популяційним генетиком і намагався розгадати таємницю альтруїзму за допомогою блискучих математичних формул. Проте вирішити власні проблеми в нього не вийшло. У своєму попередньому житті він виявляв мало чутливості до інших (він кинув дружину та доньок і був нікчемним сином для літньої матері), а тепер маятник хитнувся в іншу крайність. Із непохитного скептика та атеїста він перетворився на благочестивого християнина та присвятив своє життя міським волоцюгам. Він віддав усе своє майно, нехтуючи собою. До п’ятдесяти років він перетворився на жилавого, худого старого з гнилими зубами та хрипким голосом. У 1975 році Прайс укоротив собі життя за допомогою пари ножиць.

Дотримуючись давньої традиції, Прайс полюбляв протиставляти альтруїзм егоїзмові. Що різкішим є контраст, то глибшою є загадка, звідки ж походить альтруїзм. Звичайно, подібних головоломок навколо не бракує. Захищаючи свій вулик, бджоли вмирають невдовзі після того, як вжалили зловмисників. Шимпанзе рятують одне одного від нападів леопарда. Білки видають тривожні крики, щоб попередити інших про небезпеку. Слони намагаються підняти полеглих товаришів. Але чому тварини щось роблять заради інших? Хіба це не суперечить законам природи?

Альтруїзм слонів на рівнинах Кенії. За допомогою ікл Ґрейс (праворуч) підняла тритонну Елеонору на ноги, потім намагалася підштовхнути її, щоб вона встала. Проте Елеонора упала знову й зрештою померла – Ґрейс голосно заплакала, виділяючи секрет зі скроневих залоз, що свідчить про глибокий стрес. Ці дві самиці були матріархами двох різних стад, тож навряд чи мали родинні зв’язки.

Учені пристрасно працювали, обговорювали та сперечалися щодо теоретичної проблеми, яка стороннім здалася б езотеричною, але вона лежить в основі останніх досягнень у галузі поведінкової біології та еволюційної психології. Крім драми життя та смерті Прайса, не бракувало й інших знаменних подій і особистих зустрічей, наприклад сповнений іронії візит Джона Мейнарда Сміта, відомого британського еволюційного біолога, до ще відомішого Дж. Б. С. Голдейна, коли той уже лежав на смертному одрі. Сміт приніс останньому книжку, де стверджувалося, що птахи запобігають надмірному збільшенню популяції, скорочуючи власне розмноження. Для біолога це вважалося альтруїзмом, оскільки індивід дозволяв іншим розмножуватися завдяки тому, що він приніс у жертву продовження власного роду. Ця ідея викликала чимало глузувань у наступні роки, тому що багатьом здавалося неймовірним, що тварини здатні поставити суспільне благо над власним. Голдейн одразу ж побачив проблему та сказав своїм відвідувачам із лукавою посмішкою:

«Добре, уявімо собі тетеруків. Самці походжають туди-сюди. Проходить якась самичка, і один із нею злягається. Після кожного злягання робиться зарубка на гілочці. Коли тих позначок стає дванадцять і приходить інша самичка, то вони їй кажуть: «Ні, леді, уже досить!»{16}

Популяризатори часто підкреслюють, як риси характеру допомагають виду або групі вижити, але більшість біологів – і я серед них – уникає еволюційних сценаріїв, що роблять акцент на груповому рівні. Справа в тому, що групи в цілому не діють як генетичні одиниці. У приматів, наприклад, практично всі представники певної статі (у більшості мавп це самці, але у вищих приматів – самиці) залишають свою групу в період статевого дозрівання, щоб приєднатися до іншої – так само, як і в людей трапляються міжплеменні шлюби. Це серйозно розмиває родинні лінії. Із генетичної точки зору групи приматів дуже «негерметичні», щоб їх міг контролювати природний відбір. Єдині особини, які можна оцінювати, – це ті, що мають спільні гени, наприклад розширені сім’ї. Голдейн був одним із головних авторів погляду на еволюцію «з погляду гена», згідно з яким альтруїзм набуває особливого значення. Навіть якщо індивід жертвує життям, щоб врятувати родича, він усе одно зберігає спільні для них гени. Тому допомагати рідним – це все одно, що допомагати собі. Кажуть, якось напідпитку Голдейн пробурмотів, схилившись над кухлем пива: «Я стрибну в річку заради двох братів і вісьмох кузенів», передбачивши таким чином теорію родинного добору, запропоновану Вільямом Гамільтоном, одним із найкращих і найрозумніших біологів від часів Чарльза Дарвіна.

Я додаю слово «найкращий», щоб протиставити Гамільтона науковцю, який, власне, і ввів до наукового обігу термін «родинний добір», виклавши ідею Вільяма у власній статті без посилання на автора. Це був вищезгаданий Мейнард Сміт, який, кажуть, вигукнув, почувши про ідею Гамільтона: «Звичайно, як я до цього не додумався!»{17} Відтоді як Гамільтон дізнався, який анонімний рецензент затримав його оригінальну статтю, він затаїв пекучу образу на Мейнарда Сміта, незважаючи на його численні вибачення. Прайса спіткала майже та сама доля, коли Мейнард Сміт просто хотів подякувати йому за висловлені в стриманій суперечці думки («Чому отруйні змії не використовують свої смертоносні зуби одна проти одної?»), але, на щастя, Прайсу вдалося здобути співавторство.

Спочатку родинний добір затьмарював кожну дискусію про альтруїзм завдяки тому, що фокусував увагу на соціальних комахах, як-от бджоли та терміти, які живуть у колоніях із близьких родичів. Проте друге пояснення привернуло таку саму увагу. Роберт Тріверс, американський еволюційний біолог, припустив, що співпраця між неродичами часто ґрунтується на взаємному альтруїзмі: корисні дії, які дорого коштують у короткостроковій перспективі, однак створюють довгострокові вигоди, якщо все гарно закінчиться. Якщо я рятую друга, який майже тоне, і він рятує мене за схожих обставин, то ми обидва будемо в кращому становищі, ніж якби кожен із нас був сам по собі. Взаємний альтруїзм дозволяє поширювати співпрацю за межі родинних зв’язків.

Не дивно, що більшість учасників цього довгого пошуку були політично заангажовані. Один із них, британський статистик і біолог Рональд Фішер, був запеклим євгеністом, який вважав, що людська раса потребує певного генетичного вдосконалення. Інший, американський фахівець із теорії ігор угорського походження, Джон фон Нейман, був настільки захоплений власними розрахунками, що 1955 року закликав Сенат США кинути атомну бомбу на СРСР зі словами: «Якщо ви кажете, чому б не розбомбити їх завтра, я скажу – чому б це не зробити сьогодні?»{18} Інші, навпаки, були затятими комуністами, а першим із них, звичайно, був Пьотр Кропоткін, російський князь-анархіст. Незважаючи на звинувачення з боку опонентів, що еволюційна біологія є ідеєю правих, дебати про альтруїзм точилися радше з лівого, ніж з правого боку ідеологічного спектру. Я знаю про це не з чуток, оскільки Тріверс і покійний Гамільтон зустрічалися на засіданнях Ґрутерівського інституту права та поведінкових досліджень, у яких я брав участь протягом десятиліть. Якось я взяв інтерв’ю в Боба, у якого запитав про наслідки його теорії. Ось що він відповів:

«ФдВ: Читаючи між рядків, я впізнаю у вашій статті той самий тип соціальних зобов’язань, що підштовхнув Кропоткіна до розвитку його ідей…

Тріверс: Ви маєте рацію щодо моїх політичних вподобань. Коли я кинув математику та подумав, чим би зайнятися в коледжі, я сказав (із самоіронічною пихою): «Добре, я стану юристом і боротимуся за громадянські права чи проти бідності!» Хтось запропонував мені взятися за історію США, але ви ж знаєте, що в ті часи, на початку 1960-х років, в історичних книгах не було нічого, крім самомилування. Зрештою, я зайнявся біологією.

Оскільки за політичними переконаннями я залишався лібералом, то мені емоційно дуже імпонувало, що проста дискусія на кшталт «ти почешеш мені спинку, а я – тобі» доволі швидко створює логічну базу для справедливості, оскільки я був по інший бік паркану від цієї жахливої біологічної традиції права найсильнішого»{19}.

Відвідавши похорон Прайса, Гамільтон пішов до його сквоттерської[1] квартири, щоб врятувати папери, що залишилися по смерті науковця; він зазначав, що відчуває спорідненість із людиною, яка наприкінці свого життя почала розмовляти з Богом («Я намагаюся в усьому бути рабом Божим і віддавати на Його суд усі великі й малі питання»){20}. Одним із пояснень передчасної смерті Прайса було те, що він був глибоко засмучений власними розрахунками, як-от неможливість еволюції відданості всередині групи без еволюції тортур, крадіжок і вбивств за її межами. Думка про те, що альтруїзм не може виникнути без негативного зворотного боку, викликала в нього зневіру. Але Прайс також плекав ідею, що особиста вигода стоїть на шляху до справжнього альтруїзму. Можливо, це гігантське непорозуміння коштувало йому життя, оскільки він досліджував межі людської натури, випробовуючи власну здатність до самопожертви. Неважливо, що людський альтруїзм здебільшого не діє в такий спосіб – він виростає з емпатії до тих, хто в біді, а весь сенс емпатії полягає в розмиванні межі між собою та іншим. Вочевидь, це робить відмінність між егоїстичними та неегоїстичними мотивами доволі туманною.

Розуміючи, що емпатія повинна бути частиною будь-якої теорії людського альтруїзму, Тріверс випробував цю концепцію на Гамільтоні: «Колись давно я розмовляв про це з Біллом і спитав його: “А як щодо емпатії, Білле?”, і він відповів: “А що таке емпатія?” Ніби її й не було ніколи»{21}. Маю додати, що це дуже погано, оскільки увага до механізму функціонування альтруїзму могла б знизити кількість суперечок і плутанини щодо того, на що здатні гени. Дорога від генів до поведінки аж ніяк не є прямою, і психологія, яка продукує альтруїзм, заслуговує на таку саму увагу, як і самі гени. Помилкою ранніх теоретиків було те, що вони пропустили ці складнощі.

Емпатія є здебільшого рисою ссавців, тож іще більшою помилкою великих мислителів було змішування всіх видів альтруїзму до однієї купи. Тут і бджоли, які гинуть за свій вулик, і мільйони клітин міксоміцетів, що створюють єдиний, подібний до слимака організм, який дозволяє розмножуватися лише небагатьом клітинам. Цей вид самопожертви поставили на один рівень із людиною, яка пірнає в крижану воду, щоб врятувати незнайомця, або з шимпанзе, який ділиться їжею з осиротілим дитинчам, що скиглить. Хіба міксоміцети мають ті самі мотиви, що й ми? А коли бджоли жалять зловмисника, то хіба вони не керуються радше агресією, ніж добрими намірами, які ми пов’язуємо з альтруїзмом? Ссавці володіють тим, що я називаю «альтруїстичним імпульсом»: вони реагують на ознаки страждань в інших і хочуть покращити їхнє становище. Усвідомлення потреб інших і відповідна реакція на них – це зовсім не те саме, що запрограмована схильність жертвувати собою заради генетичного блага.

Але зі зростанням популярності спрйняття еволюції з точки зору гена ці відмінності залишилися поза увагою, що призвело до цинічного погляду на людську та тваринну природу. Значимість альтруїстичного імпульсу применшувалася, навіть висміювалася, тому питання моралі було повністю зняте з порядку денного. Виходило, що ми лише трохи кращі, ніж соціальні комахи. Людська доброта розцінювалася як шарада, а мораль – як тонкий лиск на казані з огидним вмістом. Цей погляд, що його я назвав теорією лиску, простежується від Томаса Генрі Гакслі, також відомого як «бульдог Дарвіна».

Тупик бульдога

Те, як Гакслі захищав Дарвіна, трохи схоже на те, як діяв би я, якби мені заманулося захищати Альберта Ейнштейна. За все своє життя я так і не зміг зрозуміти теорію відносності. У мене просто недостатньо схильностей до математики, хоча я й міг би вирішити задачу про швидкість потягу та інші спрощення для «чайників». Усе, що міг би очікувати від мене Ейнштейн, – це розмахування руками та слова про те, що, на мою думку, він вигадав велику теорію, яка замінює механістичні уявлення Ісаака Ньютона. Звичайно, користі від цього жодної, але саме це сталося з Дарвіном, коли Гакслі продовжив його справу. Гакслі бракувало формальної освіти, він був анатомом-самоуком із великою репутацією. Однак, як відомо, він дуже не хотів визнавати природний добір головним рушієм еволюції, та й із градуалізмом у нього теж були проблеми. І це не дрібні деталі, тому нам не варто дивуватися тому, що один із провідних біологів минулого століття, Ернст Майр, дійшов різкого висновку, що Гакслі «аж ніяк не був представником справжніх ідей Дарвіна»{22}.

Найбільше Гакслі відомий тим, що в 1860 році під час публічних дебатів він завдав нищівної поразки єпископу «Мильному Сему» Вілберфорсу, який глузливо запитав, із якого боку Гакслі походить від приматів – по лінії дідуся чи бабусі. Кажуть, що Гакслі відповів, що він не проти бути нащадком мавпи, але посоромився б, якби виявився родичем когось із тих, хто зловживає ораторськими здібностями задля приховання правди.

Утім, цю історію краще сприймати критично. Крім того, що її вигадали за кілька десятиліть після цієї зустрічі, є ще одна проблема: голос Гакслі був занадто слабкий, щоб заволодіти увагою аудиторії. А в часи, коли не було мікрофонів, це мало значення. Один із тодішніх науковців, що був присутній на зустрічі, зневажливо написав, що Гакслі не міг перекричати таку велику аудиторію. Наче це він, ботанік Джозеф Гукер, протистояв єпископу: «Я розгромив його під вибух оплесків. Я звалив його з першого удару за допомогою десятка слів, що вилетіли з його огидного рота». Цікаво, що сам єпископ вважав, ніби дав гідну відсіч своїм супротивникам{23}.

Мабуть, це були одні з тих рідкісних дебатів, після яких кожен вважає себе переможцем! Проте саме Гакслі увійшов в історію як великий захисник науки від релігії. Дарвін був набагато стриманішою людиною, тому він потребував солдата, який би захищав його суперечливі ідеї. Гакслі обожнював боротися і тільки й шукав, у кого вчепитися зубами. Коли він прочитав «Походження видів», то з нетерпінням написав Дарвіну й запропонував свої послуги: «Я вже гострю свої пазурі та дзьоб, тримаючи їх напоготові»{24}.

Томас Генрі Гакслі, войовничий публічний захисник Дарвіна, який називав себе «агностиком». Проте він мав сильні релігійні нахили, що не дозволяли йому погоджуватися з Дарвіном у питаннях моральної еволюції, яку він вважав неможливою. (Карикатура Карло Пеллегріні з журналу «Vanity Fair» від 28 січня 1871 року.)

Внеском у репутацію Гакслі як вбивці релігії можна вважати термін, який він винайшов, – «агностик», що означало того, хто не впевнений в існуванні Бога. Проте він розглядав агностицизм як метод, а не як кредо. Гакслі виступав за наукові аргументи, які спиралися б виключно на докази, а не на будь-який вищий авторитет. Зараз така позиція відома як «раціоналістична». Гакслі заслуговує захоплення через те, що зробив великий крок у цьому правильному напрямку, але велика іронія полягає в тому, що він залишався глибоко релігійним і це впливало на його світогляд. Він називав себе «науковим кальвіністом», і значна частина його міркувань спиралася на похмурі та безрадісні заповіді вчення про первородний гріх. За його словами, якщо сприймати наявність болю у світі як безперечний факт, то ми можемо лише сподіватися на те, що стерпимо цей біль, стиснувши зуби; він називав це філософією «усміхайся і терпи»{25}. Природа не здатна створювати ніякого добра або, за власними словами Гакслі:

«Доктрини призначення та первородного гріха, вродженої зіпсованості людини та злої долі більшої частини людської раси, ідеї примата Сатани в цьому світі та цілковитої низькості матерії, вчення про зловмисного Деміурга, підпорядкованого доброзичливому Вседержителю, який лише недавно виявив себе – якими б недосконалими вони не були, здаються мені набагато ближчими до істини, ніж популярні «ліберальні» ілюзії про те, що всі діти народжуються добрими…»{26}.

Примат Сатани? Хіба це схоже на агностика? Книжка під назвою «Проповіді мирянина» («Lay Sermons») дозволила Гакслі конкурувати з проповідями з кафедри. Він перейняв такий повчальний тон, що критики називали його самовдоволеним і сповненим пуританських переконань. Релігійні погляди Гакслі, приховані під прагненням до об’єктивної істини, пояснюють, чому він розробив теорію лиску та його похмуру оцінку людської природи. Він розглядав суспільну етику як перемогу над природою, подібну на доглянутий сад. Садівник щодня бореться за те, щоб його парк не здичавів. За словами Гакслі, садівничий процес є протилежним космічному. Природа намагається підірвати зусилля садівника, вторгаючись на його ділянку у вигляді нікчемних бур’янів, слимаків та інших шкідників, що готові задушити екзотичні рослини, які хоче виростити людина. Цією метафорою сказано все: етика є єдиною відповіддю людини на неслухняний, лихий еволюційний процес. У добре відомій лекції на цю тему перед великою аудиторією в Оксфорді, що відбулася 1893 року, Гакслі підсумував свою позицію:

«Дотримання норм, що з погляду етики вважаються найкращими, – те, що ми називаємо доброчесністю чи моральністю, містить у собі лінію поведінки, яка повністю суперечить тому, що веде до успіху у всесвітній боротьбі за існування»{27}.

На жаль, цей анатом не дав жодного натяку на те, де ж людство може взяти силу та волю, щоб перемогти власну природу. Якщо ми дійсно позбавлені природної доброзичливості, як і чому ми вирішили стати зразковими громадянами? І якщо така поведінка йде нам на користь, то чому природа відмовляється нам допомогти? Чому ми повинні постійно обливатися потом у саду, заганяючи наші аморальні імпульси в глухий кут? Це дивна теорія, якщо її взагалі можна назвати теорією, згідно з якою мораль є лише запізнілим еволюційним ходом, що покликаний приховати те, якими грішниками ми є насправді. Зверніть увагу, що ця похмура ідея повністю належала Гакслі. Я згоден із Мейром, що в ній немає нічого схожого з мисленням Дарвіна. За словами біографа Гакслі, він «змушував свій етичний ковчег іти проти Дарвінової течії, що досі успішно несла його»{28}.

Зрештою в Дарвіна з’явилася відчайдушна потреба в тому, щоб хтось захистив його від такого публічного захисника. Він знайшов його в особі Кропоткіна – першокласного натураліста. Гакслі був городянином, який мало що знав про тварин, яких не розтинав, Кропоткін же подорожував Сибіром і помітив, як мало сутичок, що відбуваються між тваринами, відповідають тому гладіаторському стилю, що його описував Гакслі, коли розповідав про «безперервну вільну боротьбу». Кропоткін помітив, що представники одного виду часто співпрацюють між собою. Вони туляться одне до одного, коли їм холодно, або разом протистоять хижакам – як, наприклад, дикі коні гуртуються проти вовків – і це має вирішальне значення для виживання. Кропоткін підкреслив ці теми у своїй книзі, опублікованій у 1902 році, «Взаємодопомога» («Mutual Aid»), що явно була спрямована проти «невірних» на кшталт Гакслі, який неправильно інтерпретував Дарвіна. Насправді Кропоткін перегнув палицю, коли ретельно збирав приклади тваринної солідарності, щоб отримати докази тому, що його політичні погляди правдиві. Проте він мав рацію, коли протестував проти опису природи, висунутого Гакслі, який мало знав про реальний світ.

Для мене головне питання полягає в тому, як вийти з глухого кута Гакслі. Якщо ми не можемо говорити про Бога та якщо еволюція не дає ніякої відповіді, як тоді пояснити людську мораль? Якщо забрати з картини і релігію, і біологію, то, як на мене, залишиться чорна діра. І найдивнішим з усього цього є те, що біологи, як погані водії, знову спрямовують нас у той самий глухий кут, що й століття тому.

Моє життя як туалетна жаба

Знайти жабу в унітазі в Австралії – цілком звичайна практика. Її можна витягти звідти, але земноводна знову успішно стрибне в унітаз і чіплятиметься за його поверхню своїми лапками з присосками, коли ми, люди, створюватимемо випадкове «цунамі». Схоже, жабам абсолютно не заважають відходи нашої життєдіяльності, що проносяться в цей момент повз них.

Але мені заважають! Останні три десятиліття минулого століття я почувався ніби туалетна жаба. Мені доводилося відчайдушно шукати опору щоразу, коли виходила якась книжка про людську природу, написана чи то біологом, чи то антропологом, чи науковим журналістом, тому що більшість із них захищали ідеї, що були абсолютно чужі моїм уявленням про наш вид. Людей можна розглядати як добрих за своєю природою істот, але здатних на зло або злих за своєю суттю, але здатних на добрі вчинки. Склалося так, що я належу до першого табору, але в літературі підкреслювали лише негативну сторону. Навіть позитивні риси формулювалися так, що здавалися спірними. Тварини та люди люблять свої сім’ї? А назвімо це «непотизмом». Шимпанзе дозволяють своїм друзям брати їжу в них із рук? Назвімо це «дрібною крадіжкою» та «жебрацтвом». Такі книги були сповнені підозрілого ставлення до доброти. Ось характерне твердження, що знову й знову цитувалося в такій літературі:

«Відтоді як відкинули сентименталізм, жоден натяк на милосердя не покращує наше бачення суспільства. Те, що вважають співпрацею, виявляється сумішшю опортунізму та експлуатації. …З огляду на повну можливість діяти у своїх інтересах, нічого, крім доцільності, не стримуватиме [людину] від жорстокості, каліцтв, вбивства – брата, дружини, батька або дитини. Пошкрябайте “альтруїста” – і ви побачите, як із нього струменить лицемірство»{29}.

Для Майкла Ґіселіна, американського біолога, який так добре прославився своїми дослідженнями морських слимаків, що на його честь назвали один із їхніх захисних хімікатів (гіселінін), альтруїсти – це просто лицеміри. Проте вищевикладена цитата чомусь стосується не слимаків, а людей. Вона задала тон для багатьох подальших міркувань, як, наприклад, у книжці «Моральна тварина» («The Moral Animal»), яку написав два десятиліття по тому науковий журналіст Роберт Райт: «…вдавання самовідданості є приблизно такою самою частиною людської натури, як і її часта відсутність»{30}. А потім можна згадати Джорджа Вільямса, американського еволюційного біолога, який зайняв, мабуть, крайню позицію. Коли він пропонував похмуру оцінку «вбогості» природи, то вирішив, що назвати природу «аморальною» або «морально байдужою», як це мудро зробив Гакслі, недостатньо. Він звинуватив її в «кричущій аморальності», ставши таким чином першим і, будемо сподіватися, останнім біологом, який змішав еволюційний процес із моральним чинником{31}.

Зазвичай аргументація прибічників такого підходу будується так: 1) природний добір є егоїстичним і огидним процесом; 2) це автоматично створює егоїстичних і огидних істот; 3) лише романтики з квітами у волоссі можуть думати інакше. Зрозуміло, це подавалося так, ніби Дарвін теж визнавав відсутність моралі в царстві природи та дозволив собі застрягнути в глухому куті Гакслі. Дарвін був занадто розумний для цього, про що я говоритиму нижче, ось чому ці міркування досягли піку абсурду, коли Річард Докінз відкрито відрікся від Дарвіна, заявивши у своєму інтерв’ю в 1997 році, що «в політичному та суспільному житті ми маємо право не зважати на дарвінізм»{32}.

Я не хочу наводити цитати, від яких тхне ще гірше. Єдиний науковець, який дійшов цілком логічного висновку (навіть якщо я повністю з ним не згоден), – це Френсіс Коллінз, голова найбільшої федеральної дослідницької агенції Америки, Національного інституту охорони здоров’я. Прочитавши всі книжки, у яких піддають сумніву еволюцію моралі, та переконавшись у тому, що, незважаючи на це, людство все ж керується якимись правилами, які визначають його поведінку, Коллінз не знайшов іншого виходу, окрім як апелювати до надприродних сил: «Моральний закон є для мене найбільш помітним і сильним свідченням існування Бога»{33}.

Звичайно, шанований генетик відразу ж став посміховиськом в очах атеїстичного руху, що тільки починав зароджуватися. Хтось заявляв, що він забруднив науку вірою, а Докінз із характерною поблажливістю назвав його «нерозумним хлопцем»{34}. Не торкатимемося більш глибокої проблеми, яка полягає в тому, що, незграбно повівшись із моральним питанням, біологи залишили широко відчиненими двері для альтернативних думок. Усього цього епізоду можна було б уникнути, якби Коллінз ознайомився з більш вдумливою літературою про еволюцію, що бере свій початок від книги Дарвіна «Походження людини» («The Descent of Man»). Коли читаєш цю книжку, то усвідомлюєш, що немає абсолютно ніякої потреби жертвувати своїми переконаннями. Дарвін без проблем сумістив мораль і еволюційний процес, визнав вроджену здатність людини робити добро. І що найцікавіше для мене, він побачив емоційний зв’язок людини з іншими тваринами. Для Гакслі тварини були безмозкими автоматами, але Дарвін написав про їхні емоції цілу книгу, у тому числі про їхню здатність до співчуття. Один незабутній приклад стосується собаки, який ніколи не проходив повз кошик, де лежав кіт, його хворий приятель, не облизнувши його кілька разів. Дарвін розглядав це як точну ознаку емоційної прихильності. У своїй останній записці до Гакслі, яку він написав незадовго до смерті, Дарвін не міг стриматися, щоб не посміятися з картезіанських схильностей свого друга, та натякнув, що якщо тварини – це машини, то й люди мають бути машинами: «Прошу Бога, щоб у світі було більше таких автоматів, як Ви»{35}.

Праця Дарвіна дуже суперечить «теорії лиску». Наприклад, він припустив, що мораль розвинулася безпосередньо з соціальних інстинктів тварин, коли сказав, що «було б абсурдно говорити про ці інстинкти як про такі, що розвинулися з егоїзму»{36}. Дарвін бачив потенціал для справжнього альтруїзму, принаймні на психологічному рівні. Як і більшість біологів, він проводив чітку межу між процесом природного добору, у якому справді немає нічого приємного, та багатьма його продуктами, що охоплюють широкий спектр напрямків. Він не погоджувався з тим, що цей огидний процес уже за самою своєю сутністю має створювати огидні результати. Подібний хід думок я називаю «помилкою Бетховена», бо це все одно що судити про музику Людвіга ван Бетховена на основі того, де і як вона була написана. Віденська квартира маестро являла собою брудний, смердючий свинарник, засипаний відходами та заповненими нічними горщиками. Звичайно ж, ніхто не оцінює музику Бетховена, керуючись цим фактом. Так само із генетичною еволюцією: хай навіть вона відбувається через смерть і руйнування, це не псує тих див, які вона створила.

Ця точка зору здається очевидною, але щойно я детально виклав її у своїй книжці «Доброзичливі» («Good Natured»), виданій 1996 року, я втомився відбиватися від критики прихильників «теорії лиску». Протягом трьох десятиліть її вітали з якоюсь ірраціональною надмірністю, що, без сумніву, пояснювалося її простотою: усі її розуміли та любили. Як я міг не погодитися з чимось настільки очевидним?

А потім сталася цікава річ – теорія випарувалася. Замість того, щоб померти від гарячки, «теорія лиску» зазнала важкого серцевого нападу. Я й досі не до кінця розумію, як і чому це трапилося. Можливо, причиною була «проблема 2000 року», але до кінця минулого століття потреба битися з «невірними» послідовниками Дарвіна швидко зникла. Надходили нові дані – спочатку тоненькою цівочкою, а потім стійким потоком. Дані мають чудову властивість убивати теорії. Пам’ятаю, як у 2001 році я прочитав статтю під назвою «Емоційний собака та його раціональний хвіст». Її автором був Джонатан Гайдт, який стверджував, що ми приходимо до моральних рішень через інтуїтивні процеси. Ми майже не думаємо про них. Гайдт представляв піддослідним історії, у яких герої дивно поводилися (наприклад, брат і сестра займаються сексом на одну ніч), що відразу ж викликало в них осуд. Потім він спростовував усі раціональні причини осуду, аж доки в піддослідних не закінчувалися аргументи. Наприклад, вони могли сказати, що інцест – причина народження дітей із відхиленнями, але в історії Гайдта брат і сестра використовували ефективну контрацепцію, що усувало проблему. Більшість піддослідних швидко досягали стадії «морального ошелешення»: вони заповзято наполягали на тому, що поведінка неправильна, але не могли пояснити чому.

Гайдт дійшов висновку, що всі моральні рішення йдуть зсередини. Усе вирішують наші емоції, після чого розум з усіх сил намагається їх наздогнати. У приматі логіки з’явилася вибоїна, а «моральне почуття» Юма повернулося. Антропологи почали помічати в людей почуття справедливості по всьому світу, економісти виявили, що люди більше здатні до співпраці й альтруїзму, ніж це дозволяє теорія Homo economicus (людина економічна), експерименти з дітьми та приматами продемонстрували альтруїзм за відсутності стимулів: стверджувалося, що шестимісячні діти вже знають різницю між «добре» та «погано», а нейробіологи виявили, що наш мозок має вроджену здатність відчувати біль інших. Коло замкнулося в 2011 році, коли людей офіційно оголосили істотами, здатними до «надкооперування».

Кожне нове відкриття забивало цвях у труну «теорії лиску», аж доки загальна думка не розвернулася на 180 градусів. Зараз прийнято вважати, що наше тіло та розум створені так, щоб ми піклувалися одне про одного, і що люди мають природну схильність судити про інших у моральному плані. Замість того, щоб бути тонким шаром лиску, мораль іде зсередини. Це частина нашої біології – на користь цьому аргументу свідчать багато паралелей, виявлених у тварин. За кілька десятиліть ми пройшли шлях від закликів навчати дітей бути хорошими, оскільки наш вид нібито не має до цього природних нахилів, до консенсусу, що ми народжені бути добрими й що хороші хлопці – лідери еволюційного розвитку.

«Теорія лиску» була домінантним поглядом на людську природу. Вона стверджувала, що справжньої доброти або взагалі не існує, або це просто еволюційна помилка. Мораль вважалася тонким шаром лаку, що ледве здатен приховати нашу істинну сутність, яка є егоїстичною. Проте в останнє десятиліття «теорія лиску» не встояла перед переконливими доказами емпатії, альтруїзму та співпраці в людей та інших тварин.

Я щоразу бачу, наскільки радикально змінилося ставлення до цієї проблеми, коли зачитую публіці горезвісну заяву Ґіселіна, яка відправила мене колись до туалету: «Пошкрябайте “альтруїста” – і ви побачите, як із нього струменить лицемірство». Хоча я протягом десятиліть зачитував ці цинічні рядки під час лекцій, лише з 2005 року аудиторія стала зустрічати їх, голосно дивуючись і грубо регочучи, ніби це щось настільки обурливе, настільки відірване від їхнього самосприйняття, що вони не можуть повірити, ніби ці слова можна було сказати всерйоз. Невже в автора ніколи не було друга? Дружини, яка його кохала? Або хоча б собаки? Яке ж сумне життя він, мабуть, прожив! Коли я спостерігав за цією шокованою реакцією та за тим, наскільки вона є поширеною, то запитував себе: чи це моя аудиторія змінилася під дією нових доказів, чи все навпаки. А може, міняється Zeitgeist[2], а наука просто намагається його наздогнати?

Хай там як, а тепер у моєму туалеті пахне трояндами. Я нарешті можу ослабити свою хватку, розім’яти ноги та поплавати.

Сповнені помилок

І все ж таки все це може виявитися колосальною помилкою. Доброта може бути неадекватною, якщо її виявити не в той час і не в тому місці. Візьміть, приміром, те, як Дейзі дбала про Амоса, або те, як люди доглядають невиліковно хворих. У чому справа? Багато людей доглядають старого чоловіка чи дружину, як це робила моя мати, коли мій батько хворів. Який тягар їй довелося винести: вона була набагато меншою, ніж батько, та ледве могла ходити. Або подумайте про догляд за чоловіком або дружиною з хворобою Альцгеймера, що потребує нагляду щохвилини. Така людина не цінує ваші зусилля, дивується щоразу, як ви заходите до кімнати, або скаржиться на те, що ви кинули його або її. І все, що ви за це отримаєте, – це стрес і постійне виснаження. У жодному з цих випадків немає шансів на винагороду, у той час як теорія еволюції стверджує, що альтруїзм має приносити користь, або кровним родичам або тим, хто готовий і здатен пізніше відплатити тим самим. Чоловік чи дружина, що помирає, цьому опису не відповідає.

Через те що Дейзі, моя мати та мільйони тих, хто доглядає хворих, не відповідають еволюційній догмі, науковці часто говорять про «осічку генів», яка змушує нас бути кращими, ніж це нам потрібно. Проте не дозволяйте риториці ввести себе в оману. Такого поняття, як осічка генів, у науці не існує, бо гени – це лише маленькі шматочки ДНК, які нічого не знають і не мають жодних намірів. Вони діють без жодної мети, а отже, не здатні на помилки. Було б доречніше назвати нестримний альтруїзм захопливою випадковістю, але мало хто з експертів буде тішитися такій новині. Науковці налаштовані доволі похмуро, адже велика теорія про егоїстичні витоки альтруїзму, на жаль, поступається реальним фактам. Учені скаржаться на те, що «в сучасному світі майже все – це помилка з погляду генів», проте вони ніколи не висновують, що це робить їхні теорії непридатними для застосування на практиці{37}.

Помилка виявляється в тому, що люди надсилають гроші у віддалені місця, де хтось постраждав від цунамі або землетрусу, в анонімні донорства крові. Такою самою помилкою є волонтерська робота в їдальні для безхатьків або розгрібання снігу на подвір’ї в старої леді. Та й витрачати всі свої ресурси на всиновлену дитину – це теж помилка, якщо довіряти цій теорії. Останнє взагалі є незбагненною багаторічною помилкою, якої припускаються тисячі сімей, адже люди не думають про те, що діти, які не успадкують їхні гени, не мають жодної цінності. Те саме ми робимо з домашніми тваринами, коли оточуємо їх надзвичайною турботою, за яку вони нічим не можуть нам віддячити. Робимо ми й інші поширені помилки – попереджаємо незнайомців про небезпеку, вказуємо комусь, що він забув пальто в ресторані, та беремо на буксир водія, який опинився в складній ситуації на дорозі. Людське життя переповнене помилками, великими та малими. Те саме можна спостерігати й у житті інших приматів.

Візьмімо Фінеаса, батька Амоса. Не те щоб Амос знав, що Фінеас – його батько. У суспільстві шимпанзе немає постійних зв’язків між самцями та самицями, тож теоретично будь-який самець може виявитися вашим батьком. У молодості Фінеас був альфою, але ближче до сорока років став спокійніше ставитися до лідерства. Він любив грати з підлітками, займатися ґрумінґом із самицями та виступати в ролі поліцейського. Щойно Фінеас чув сварку, він переходив до тих, хто сперечався, та ставав у загрозливу позу, демонструючи силу, аж шерсть у нього піднімалася дибки, щоб припинити скандал. Він стояв між учасниками, доки ті не переставали верещати. Ця «контрольна функція» добре задокументована й у диких шимпанзе. Примітно, що в таких ситуаціях самці не стають на чийсь бік – вони захищають слабшого, навіть якщо нападник є їхнім найкращим другом. Мене часто спантеличувала така неупередженість, що дуже сильно відрізнялася від загальноприйнятої поведінки шимпанзе. Контрольна функція постає над соціальними упередженнями свого виконавця та спрямовується на те, що буде найкращим для спільноти.

Ми з Джессікою Флек продемонстрували, наскільки виграє від такої поведінки група, тимчасово вилучивши з неї самців, які виступають арбітрами. Унаслідок цього спільнота розірвалася по швах: агресія збільшилася, а улагоджених суперечок стало менше. Проте щойно ми повернули самців до групи, порядок відновився{38}. Але одне питання все одно залишається без відповіді: чому вони це роблять? Яку вони отримують від цього вигоду? Основна ідея полягає в тому, що високопоставлені самці отримують повагу та популярність, коли захищають слабких. Проте якщо для молодших самців ця стратегія має хоч якийсь сенс, то Фінеасові вона була непотрібна. Ближче до кінця свого життя цей шляхетний старий самець досяг уже занадто похилого віку та, схоже, став безамбітним. І все ж він ревниво спостерігав за всіма незгодами в групі. Його прагнення гармонії приносило переваги всім, крім, можливо, нього самого. Чи можуть шимпанзе бути більш щедрими, ніж вони мали б бути згідно з геноцентричними теоріями?

Допомагати особам, які не є для них родичами, – для шимпанзе доволі поширена справа. Прикладом може бути Вошоу – перший у світі шимпанзе, який пройшов навчання американської мови жестів; почувши крик ледь знайомої йому самиці, яка тонула, він стрибнув у воду. Подолавши два електричні паркани, Вошоу добрався до жертви та витягнув її на безпечне місце{39}. Інший випадок стався з Тіа, дикою самицею у Фонголі (Сенегал), яка втратила свого малюка через браконьєрів. На щастя, дослідникам вдалося конфіскувати дитинча мавпи та повернути його до групи. Джилл Прутц описує, як самець-підліток Майк, який не був кровним родичем Тіа та не міг вважатися батьком малюка через свій юний вік, підняв немовля з того місця, де його поклали вчені, та відніс просто до Тіа. Він, очевидно, знав, чия це була дитина, та, мабуть, також помітив, як важко було пересуватися матері після того, як її покалічили собаки браконьєрів. Протягом двох днів Майк переносив дитину, коли група подорожувала, а Тіа шкутильгала за ним{40}.

Навіть найдорожча інвестиція з усіх – усиновлення дітей, які не є кровними родичами, – трапляється серед приматів. Причому це стосується не лише самиць, від яких можна було б цього очікувати – з нещодавнього звіту Крістофера Боша з Кот-д’Івуару світ дізнався про щонайменше десять самців диких шимпанзе, які протягом тридцяти років всиновили молодняк, що втратив своїх матерів{41}. У 2012 році кінокомпанія Disneynature випустила популярний фільм «Шимпанзе», який привернув до себе увагу історією про те, як альфа-самець спільноти Фредді взяв Оскара під своє крило. Цей документальний фільм базується на реальних подіях. Коли мама Оскара несподівано померла, знімальна група опинилася в потрібний час і в потрібному місці. Вона (група) ходила навколо, хоча перспективи в Оскара були доволі похмурі. Фредді взяв приклад з інших прийомних батьків, які ділилися їжею з дітьми, дозволяли їм спати у своїх нічних гніздах, захищали їх від небезпеки та старанно шукали їх, коли вони губилися. Багато хто дбав про своїх підопічних понад рік, а один самець робив це більше п’яти років (шимпанзе вважаються неповнолітніми, доки їм не виповниться щонайменше дванадцять). За винятком годування, ці прийомні батьки взяли на себе такий самий тягар, як і матері, які доглядають за дітьми, та суттєво збільшили шанси сиріт на виживання. Згідно зі зразками ДНК, самці-усиновлювачі не завжди мали кровні зв’язки зі своїми підопічними. Оскару пощастило.

Замість того щоб зробити висновок, що шимпанзе теж помиляються, давайте відійдемо від цих стандартних фраз із прихованим натяком на те, що ми повинні підкорятися своїм генам. Чому б просто не визнати відсутність зв’язку між походженням якоїсь характерної риси та її поточним проявом? Деревні жаби розвинули присоски, щоб чіплятися за листя, але можуть використовувати їх і для того, щоб вижити в туалеті. Руки приматів розвинулися для того, щоб хапатися за гілки дерев, але я граю з ними на піаніно, а малюки-мавпенята використовують їх, щоб чіплятися за матерів. Існує багато властивостей, які з’явилися з однієї причини, але використовуються задля іншої мети. Я ніколи не чув, щоб хтось називав «помилкою» те, що пальці ковзають клавішами піаніно, тож навіщо застосовувати подібні слова до альтруїзму? Хтось може посперечатися, мовляв, альтруїзм має свою ціну, а гра на піаніно – ні, отже, і «помилкова» термінологія виправдана. Але наскільки ми впевнені в тому, що поширена емпатія та довічна відданість не приносять плоди в довгостроковій перспективі? Я ніколи не бачив доказів того, що така поведінка завдає нам шкоди, і радше підозрював протилежне. Фрідріх Ніцше, який подарував нам свою знамениту фразу «Бог помер», цікавився витоками моралі. Він попереджав, що виникнення чогось (хай то буде орган, правова інституція чи релігійний ритуал) ніколи не слід плутати з тими завданнями, що їх це «щось» виконує: «Усе, що виникло навколо нас у якийсь спосіб, постійно інтерпретується та реквізується заново, трансформується та переорієнтовується на нову мету»{42}.

Ця визвольна думка вчить нас ніколи не засуджувати можливі застосування якихось речей або явищ, ґрунтуючись на їхньому походженні. Навіть якщо комп’ютери й задумувалися для розрахунків, це не заважає нам грати на них в ігри. Навіть якщо секс і призначений для розмноження, кожен може (до певної міри) займатися ним для задоволення. Немає закону, який говорить, що кожна властивість повинна завжди та щоразу служити меті, завдяки якій вона розвинулася. Те саме стосується емпатії та альтруїзму, тому ми просто повинні замінити слово «помилка» на «потенціал». Ніщо не заважає мені співчувати киту, якого викинуло на берег, і докладати зусиль, щоб повернути його до океану, навіть якщо людська емпатія не була орієнтована на китів, коли з’явилася на світ. Я просто застосовую мою вроджену емпатичну здатність до свого максимального потенціалу.

Ніцше мав рацію: історія предмета має обмежену актуальність тут і зараз. Хоча я схиляю голову перед ідеями Прайса, Гамільтона, Тріверса й інших про еволюційне підґрунтя альтруїзму, я не бачу жодної причини перетворювати ці уявлення на догму про те, як повинні поводитися люди.

Гедонічна доброта

Наука переконує нас, що ми дихаємо, щоб насичувати тіло киснем. Проте, якби я не знав про це, я все одно робив би вдих-видих, так само, як і мільйони людей до мене та мільярди тварин. Ми дихаємо не через те, що володіємо інформацією про О2. Крім того, коли біологи припускають, що альтруїзм розвивався задля отримання вигоди, то це не означає, що про це мають знати всі учасники процесу. У більшості тварин не виникає думок на кшталт: «Якщо я зроблю це для нього, він може віддячити мені за це завтра». Вони не вміють перебдачати майбутнє, тому просто підкоряються пориву доброзичливості. Те саме стосується й людей. За винятком бізнесу чи, наприклад, допомоги незнайомцеві, люди рідко підраховують майбутні затрати та вигоди своєї поведінки, особливо якщо мова йде про їхніх друзів чи родичів. Якщо ж людина все ж думає про майбутні витрати та розмір винагороди перед тим, як зробити щось на користь іншої, то це поганий знак: сімейні психологи стверджують, що це сигнал того, що шлюб перебуває на межі розриву.

Тому й людський, і тваринний альтруїзм можуть бути справжніми, бо в них відсутні приховані мотиви. Навіть більше, інколи альтруїстичний імпульс важко здолати. Джеймс Риллінг, один із моїх колег в Університеті Еморі, після своїх експериментів із нейровізуалізації зробив висновок, що ми маємо «емоційні упередження щодо співпраці, які можна подолати лише завдяки зусиллям когнітивного контролю». Подумайте лише: це означає, що наш перший імпульс – довіряти та допомагати, лише потім ми замислюємося, чи не варто нам утриматися від цього, для чого нам потрібні причини. Це пряма протилежність стимулюванню. Лише одній категорії людей бракує цього природного імпульсу, чим і пояснюється моє саркастичне зауваження, що «теорія лиску» чудово описує мислення психопатів. Далі Риллінг показав, що, коли нормальні люди допомагають іншим, у них активізуються області мозку, пов’язані з винагородою. Роблячи добрі справи, ми почуваємося добре.

Цей ефект «теплого світла» пробуджує в пам’яті зворушливу картину, яку я бачив безліч разів, коли працював із макаками-резусами. Поведінка, про яку піде мова, точно не була альтруїстичною, але вона дуже нагадує принцип годування та виховання, що звичний для всіх ссавців. Щовесни в нашому зоопарку з’являлися десятки новонароджених макак. Малюки, мов магніт, вабили до себе молодих самиць, які намагалися взяти їх у свої маленькі ручки й за це терпляче займалися ґрумінґом із їхніми матусями. Їм доводилося довго товктися навколо матері, поки та спускала малюка з рук і він робив кілька хитких кроків у бік майбутньої няні. Остання піднімала його, носилася з ним, перевертала догори ногами, щоб оглянути статеві органи, облизувала обличчя, чистила його з усіх боків, але зрештою засинала, стискаючи малюка у своїх обіймах. Ми робили ставки, як довго це триватиме – п’ять, десять хвилин? Ця дрімота, що огортала нянь, створювала враження, наче вони перебували в трансі або, можливо, в екстазі, коли нарешті дочекалися такої бажаної перерви. Коли вони тримали свій скарб, то в їхньому мозку виділявся окситоцин, відомий як гормон любові, що робив їхні повіки важчими. Їхній сон ніколи не тривав довго, і невдовзі вони повертали дитину матері.

Радість догляду за дітьми готує молодих самок до найбільш альтруїстичного акту з усіх. Материнська турбота ссавців – це найдорожча, найбільш довгострокова інвестиція в інші істоти, що відома в природі. Вона починається з забезпечення новонародженого поживними речовинами та киснем і закінчується за багато років по тому. Або, як сказали б більшість батьків, ніколи. Доволі дивно, що про материнську турботу під час дискусій про альтруїзм не згадують. Деякі вчені навіть не хочуть вважати її альтруїзмом, оскільки вона не відповідає критерію, за яким вони відбирають аргументи, – акценті на пожертві. Вони говорять про альтруїзм лише тоді, коли він завдає шкоди виконавцю, принаймні в короткостроковій перспективі. Ніхто не повинен прагнути до альтруїзму, не кажучи вже про те, щоб насолоджуватися цим відчуттям. Я називаю це гіпотезою болісного альтруїзму, яка є абсолютно помилковою. Зрештою, визначення альтруїзму полягає не в тому, що він викликає біль, а лише в тому, що він вимагає витрат.

Зверніть увагу, біологи без жодних проблем пояснять вам, чому самка ссавця дбатиме про потомство. А як іще вона має розмножуватися? Також ми знаємо, як сильно жінки хочуть мати дітей. Я не хотів би викликати жах, але це бажання часом буває настільки сильне, що деякі з них вбивають за це та розтинають іншим жінкам живіт. Або крадуть дітей із ясел. Це ненормальні вчинки, але вони ілюструють випадки, коли люди не можуть впоратися зі своїм бажанням, і є аргументом на користь того, чому догляд за дітьми не можна вважати самопожертвою. Адже материнська турбота – це не головоломка, наука зосереджується на більш заплутаній поведінці. Наука шукає викликів. І все ж таки я наполягаю на тому, що принаймні в ссавців материнська турбота є прототипною формою альтруїзму, шаблоном для всіх інших. На жаль, ми ігноруємо це. Той факт, що жодна жінка-науковець не відчуває труднощів із відповіддю на питання про те, звідки береться альтруїзм, багато про що каже. Жінкам важко ігнорувати материнську турботу – про це свідчить робота двох учених, які писали про співпрацю. Сара Грді, американський антрополог, пропонує теорію «цілого села»[3], згідно з якою людський командний дух починався з колективного догляду за дітьми, до чого залучалися не лише матері, а й усі дорослі. Подібним чином Патрісія Черчленд, американський філософ, яка добре знається на нейробіології, розглядає людську мораль як результат турботи про потомство. Нейронна мережа, що регулює власне тілесні функції організму, була влаштована так, щоб включати потреби малюків, сприймаючи їх майже як свої додаткові кінцівки. Наші діти – частина нас, тож ми захищаємо та доглядаємо їх без вагань так само, як ми це робимо з власним тілом. Той самий мозковий механізм створює основу для інших стосунків, пов’язаних із турботою.

Цим можна було б пояснити помітні відмінності між статями, що спостерігаються вже в перші роки життя. Відразу після народження дівчатка здатні довше дивитися на обличчя, ніж хлопчики, які своєю чергою зосереджують увагу на механічних іграшках. Пізніше дівчатка виявляють себе більш комунікабельними, краще читають емоції на обличчі, краще відчувають тональність голосу, більше каються після того, як когось образять, і їм краще вдається поставити себе на місце іншої людини. Ми також дізналися, що емпатія посилюється, якщо в ніздрі чоловіка або жінки впорснути окситоцин, тим самим ввівши їх в оману за допомогою материнського гормона (окситоцин пов’язаний із пологами та годуванням дітей). Під час досліджень ми з’ясували, що самиці шимпанзе набагато частіше втішають засмучених, ніж самці. Вони наближаються до жертв агресії, ніжно торкаються їх і обіймають, доки ті не перестануть кричати. Самки – більш турботлива стать.

Якщо материнська турбота була для теоретиків занадто очевидною, щоб звертати на неї увагу, то вона є також і тим видом опіки, який сам по собі є винагородою, що підводить мене до гіпотези альтруїзму, що приносить задоволення. Природа незмінно пов’язує речі, які нам потрібно робити, з задоволенням. Через те, що нам потрібно їсти, запах поживи змушує нас, як собаку Павлова, виділяти слину, а процес харчування – це наше улюблене заняття. Ми повинні розмножуватися, тож секс – це й одержимість, і задоволення. А щоб переконатися, що ми виростимо своє потомство, природа нагородила нас відданістю, яка є найсильнішою між матір’ю та дитиною. Як і будь-який інший ссавець, ми повністю запрограмовані для цього – і тілом, і розумом. У результаті ми ледве помічаємо ті щоденні зусилля, які робимо для нащадків, і жартуємо про те, як дорого нам коштують ці «кінцівки». Вочевидь, далекі родичі та чужаки надають менше допомоги, але задоволення, що лежить в основі цього процесу, залишається тим самим. Ця ідея представлена в «Роздумах» Марка Аврелія («…діяння, які відповідають природі, як-от допомога іншим, за своєю суттю є винагородою»){43}.

У фільмі «Кімната Марвіна» («Marvin’s Room», 1996) до Бессі (її зіграла Даян Кітон) приїздить її більш досвідчена сестра (Меріл Стріп). Бессі присвятила багато років піклуванню про батька та не отримувала жодної допомоги від сестри. Коли у фільмі вона розповідає Меріл Стріп, що відчуває та як їй пощастило мати батьків, які сповнили її життя любов’ю, сестра неправильно тлумачить її слова, сприймає все в егоцентричному ключі та відповідає: «Вони дуже тебе люблять!» Бессі виправляє її, кажучи: «Ні, я не це маю на увазі. Я хочу сказати, що щаслива від того, що можу когось так сильно любити». Альтруїзм може сповнювати нас щастям.

Це дивне уявлення про те, що альтруїзм повинен завдавати шкоди, спонукало Джорджа Прайса випробувати свої сили в надзвичайній самопожертві. Він думав, що не можна стати альтруїстом без страждань, і тому роздав усе своє майно та зневажив себе, аж доки не став нужденним. Він не усвідомлював, що нехтування собою є контрпродуктивним, про що добре знають активісти благодійного руху. Як і у випадку з кисневими масками в літаку, тут спершу потрібно допомогти собі, а потім піклуватися про когось іншого. Часто я замислююся над тим, звідки взагалі могло з’явитися це дивне уявлення про те, що альтруїзм повинен завдавати страждань. Це є абсолютно неприйнятним, наприклад, для буддизму, згідно з яким співчуття до інших повинно сповнювати нашу душу радістю. Цей ефект не обмежується лише саморефлексією дорослих, а спостерігається також у дітей раннього віку, які відчувають більше задоволення, коли пригощають інших, ніж тоді, коли самі ласують гостинцями{44}. Є також цікаві факти з дослідження людей, які піклуються про хворого чоловіка, дружину чи батька. Психолог Стефані Браун виявила, що ці піклувальники майже не помічають, чого коштує їм така відданість. Вони відчувають єдність зі своїм підопічним і отримують велике задоволення від того, що вони потрібні їм. Вони живуть довше, ніж ті люди, яким не потрібно доглядати за іншими.

Ґрунтуючись на власному досвіді, коли мені доводилося доглядати за дружиною, у той час як її життю загрожував рак молочної залози, я цілком погоджуюся з тим, що слово «жертва», хоч і вживається часто, не відображає головного. Немає нічого природнішого для нас, ніж турбота про тих, кого ми любимо. Черчленд точно помітила нерозривний зв’язок між турботою про власне тіло та піклуванням про дітей, близьких. Наш мозок створений таким чином, що розмиває грань між нами й іншими. Це одна з тих давніх нейронних мереж, що є ознакою кожного ссавця, від миші до слона. В одному тайському природному заповіднику я зустрів сліпу слониху, яка ходила разом зі зрячою подругою. Ці дві самиці, які не були кровними родичками, скрізь гуляли разом. Сліпа покладалася на зрячу, і та, схоже, це розуміла. Варто було останній відійти, як обидві слонихи видавали гуркітливі звуки, іноді вони навіть сурмили, щоб сліпа могла визначити місцезнаходження зрячої. Це галасливе видовище тривало доти, доки вони не возз’єднувалися. Потім слонихи гаряче вітали одна одну, ляскали вухами, торкалися та обнюхували. Вони насолоджувались близькою дружбою, яка дозволила сліпій жити відносно нормальним слонячим життям.

З огляду на внутрішню радість, що притаманна такій поведінці, деякі люди воліють називати піклування про членів сім’ї та близьких родичів «егоїстичним», принаймні на емоційному рівні. Хоча це й не можна вважати помилковим висновком, проте очевидно, що в такому випадку стирається вся різниця між егоїзмом і альтруїзмом. Тобто якщо я сам з’їм усю їжу, яка лежить на столі, чи поділюся нею з голодним незнайомцем, то це все одно назвуть «егоїзмом»; такі поняття вже вийшли з ужитку. Як можна охопити такі різні мотивації одним поняттям? Більше того, чому задоволення, що я відчуваю, коли дивлюся на незнайомця, якого я тільки що нагодував, плутають із моїм егоїзмом? Чому альтруїзм не може бути схожий на будь-яку іншу природну людську схильність, яка приносить нам задоволення? Багато людей обожнюють балувати рідних і друзів. І найбільша радість, яку ми можемо дати, – це просто дозволити їм це робити.

Коли я озираюся на те, як ми кидаємося з однієї крайності в іншу – від альтруїзму як жертовності, яку важко пояснити, до сучасного уявлення про альтруїзм як розвиток закладеної в ссавців здатності турбуватися про потомство, що приносить їм задоволення, – я дивуюся тому, як багато ідеологічних і релігійних елементів залучили до цих дебатів – від навернення Прайса до християнства, захоплення Гакслі первородним гріхом, анархізму Кропоткіна до на диво популярного уявлення про альтруїзм як про щось лицемірне чи помилкове. Недолік більшості цих дебатів полягає в тому, що люди й інші ссавці досягають альтруїзму зовсім інакше, ніж, скажімо, соціальні комахи. Можливо, найбільш поширене порівняння людського альтруїзму з поведінкою мурах або бджіл збило нас із правильного шляху. Комахи позбавлені емпатії, у той час як наш мозок влаштований так, щоб підтримувати зв’язок з іншими людьми та відчувати їхній біль і насолоду. Кінцевим результатом є те, що альтруїзм може бути справжнім і приносити задоволення. Якщо Прайс виштовхнув себе за цю грань, коли віддав своє здоров’я та майно волоцюгам, яких він ледве знав, то можна зрозуміти той відчай, що зрештою охопив його. Він недооцінив гедонічну властивість альтруїзму, спрямовану на тих, про кого ми піклуємось, і переоцінив нашу здатність до щедрості щодо незнайомців. Ця друга особливість сильно обмежена, у той час як першу мало що стримує.