Читать книгу Мораль без релігії. В пошуках людського у приматів - Франс де Вааль - Страница 5

Візит до однієї криміналістичної лабораторії в Москві підтвердив мої підозри про те, що спорідненість із вінцем творіння не гарантує вам жодної поваги. Це місце спеціалізувалося на судово-медичній антропологічній реконструкції за черепами невпізнаних жертв убивств. У кутку підвалу мої господарі показали мені реконструкцію обличчя з грубими рисами, яке вони намагалися тримати в таємниці. Мені навіть не дозволили зробити знімок. Справа в тому, що вони вирішили перевірити свої сили на черепі неандертальця, але в результаті отримали бюст, який нагадував одного з найвпливовіших членів Думи, тому вони боялися, що останній просто закриє інститут, якщо про це зображення хтось дізнається.

Ми не надто високої думки про наших близьких родичів і не хочемо бути схожими на них. Неандертальців змальовують як сутулих і недоумкуватих істот, які живуть у печерах і тягають дружин за волосся. Останнє відкриття, маленького «гоббіта» з індонезійського острова Флорес, вважають мікроцефалом, можливо, навіть «кретином». Науковці вважають, що причина такої тілобудови – це проблеми з щитовидною залозою, викликані браком йоду, але більшість із нас керується словниковим визначенням кретина як «дурня, тупої або розумово відсталої людини». І неважливо, що поблизу викопних залишків на Флоресі знайшли також складні знаряддя праці.

Поки антропологи обмірковують знахідки на Флоресі, супроводжуючи свої думки неприємними словесними баталіями. Але ситуація з неандертальцями стає дедалі зрозумілішою. Традиційне стереотипне уявлення про них як про безсловесних тварин ніколи не мало сенсу, тому що їхній мозок за розміром перевершував наш. Те, що реконструкція черепа викопної людини нагадує депутата Думи, свідчить про наше неандертальське коріння. Коли давні люди вийшли з Африки, вони зіткнулися з близькими родичами, які вже прожили півтора мільйона років на півночі. Ці родичі були краще пристосовані до морозів. Замість того, щоб завоювати їх, як нам розповідає історія, ми, можливо, подружилися з північанами. Мабуть, чоловіки вважали неандертальських жінок пристрасними, а жінкам сподобалися чоловіки-неандертальці та навпаки, оскільки, за оцінками вчених, до чотирьох відсотків ДНК неафриканських представників нашого виду походить від неандертальців. Імовірно, це схрещення посилило нашу імунну систему.

Наші північні брати ховали своїх померлих, виготовляли інструменти, уміли підтримувати вогонь, дбали про нужденних – так само, як і давні люди. Викопні знахідки свідчать про виживання в дорослому віці людей, які були карликами, страждали паралічем кінцівок або не могли жувати. Вони відомі під такими екзотичними іменами, як Шанідар І, Роміто-2, Хлопчик із Віндовера та Старий із Ла-Шапель-о-Сен. Наші предки підтримували цих людей, які мало чим могли допомогти суспільству. Палеонтологи розцінюють виживання слабких, інвалідів, розумово відсталих та інших осіб, які були тягарем, як одну з віх в еволюції співчуття. Ця комунітарна спадщина є важливою для теми цієї книги, оскільки вона передбачає, що мораль виникла щонайменше за сто тисяч років до сучасних цивілізацій і релігій.

І це не єдина дата, яку пропонують відсунути в минуле. Можна обережно припустити, що багато вмінь, починаючи від пивоваріння і завершуючи мистецтвом, з’явилися раніше, ніж ми думали. Південноафриканські шматочки вохри з нанесеними на них складними геометричними візерунками вдвічі старші, ніж печерні малюнки в Ласко (Франція). Навіть виникнення прямоходіння відсувають далі, зокрема завдяки знахідці слідів, які доводять, що повністю вертикальна хода з’явилася вдвічі давніше, ніж ми вважали раніше.

Наше перше припущення незмінно полягає в тому, що все, що ми робимо та чим пишаємося, з’явилося відносно нещодавно. Потім ми з’ясовуємо, що те саме робили неандертальці та, можливо, австралопітеки, аж доки не дійдемо до мавп, які насправді були першими. Хто скаже, що, наприклад, кам’яна доба почалася саме з нашої гілки родоводу? У Кот-д’Івуарі археологи виявили місце для розбивання горіхів, якому понад чотири тисячі років, де лежали камені, що слугували молотом і ковадлом. Проте різновид виявлених горіхів, розміри інструментів (великі та важкі) й екологічні умови (тропічний ліс) натякають на те, що горіхи розбивали не люди, а шимпанзе. Аналіз розкопок показує, що протягом тисяч років мавпи приносили з віддалених родовищ міцні камені, як-от граніт, щоб розбивати в лісі тверді горіхи. Сьогодні аналогічною технологією користуються західноафриканські шимпанзе.

Довге прощання

Лише одна дата, замість того щоб відповзати назад, підсувається щоразу ближче й ближче. У першій половині попереднього століття еволюційні дерева, які зображали в підручниках, усе ще демонстрували людський родовід, який гордо й самостійно зростав протягом двадцяти п’яти мільйонів років.

Наша найближча сім’я об’єднує чотири великі мавпи (шимпанзе, бонобо, горил і орангутангів) і так званих менших мавп: гібонів і сіамангів. Порівняно з двома сотнями видів мавп і напівмавп для когорти приматів це зовсім крихітне сімейство. Звичайні мавпи зі своїми хвостами та довгими писками стоять від нас далі, ніж людиноподібні. Але це старе родове дерево, на якому ми були далеко від решти приматів, існувало недовго. Можливо, це передбачив ще Карл Лінней, коли виокремив людей в окремий рід – Homo. Історія свідчить, що шведський таксономіст сумнівався в нашому особливому статусі, але вирішив уникнути неприємностей із Ватиканом. За три століття по тому з’явилися кращі способи порівняння видів, ніж анатомічний, – аналіз білків крові та ДНК. Нові дані розмістили нас окремо від нижчих мавп, і ми потрапили всередину людиноподібних. Це було шоком, але з ДНК не посперечаєшся, бо вона дозволяє людям уникнути проблеми вибору тих рис, які їм хотілося б підкреслити. Ми маємо право вважати, що ходіння на двох ногах – це важлива риса, але якщо брати до уваги загальну картину природи, то це зовсім не так. Курчата теж вміють це робити. Порівняння ДНК ламає людські упередження. У родоводі, основою якого є дані ДНК, людство займає лише одну крихітну гілку серед багатьох, відгалузившись від людиноподібних мавп приблизно шість мільйонів років тому.

Якщо схрещення (наприклад, із неандертальцями) наприкінці цього шляху сприяло успіху нашого виду, то те саме могло відбутися й на його початку. ДНК людини та мавпи демонструють ознаки ранньої гібридизації.

До 1960-х років у людей була окрема гілка на еволюційному дереві, відмежована від мавп (ліворуч). Але дерево, складене на основі даних ДНК, розміщує нас ближче до шимпанзе (Ch) та бонобо (Во), ніж до горил (Go) й орангутангів (Or).

Після цього розділення наші предки, імовірно, продовжували повертатися до мавп так само, як сьогодні схрещуються грізлі та білі ведмеді або вовки та койоти. Деякі антропологи скептично ставляться до думки, що наші двоногі предки ще понад мільйон років продовжували спаровуватися з мавпами, які ходили на чотирьох ногах. Проте, як мені відомо, те, на скількох ногах ви ходите, мало свідчить про те, можете ви спаровуватися чи ні. Це змушує мене замислитися над ще більш дивним твердженням, що походить із тих часів, коли про гібридизацію людей і неандертальців було невідомо, мовляв, секс між цими двома видами гомінінів виключений, бо вони, очевидно, розмовляли різними мовами. Я не міг згадувати про це без сміху, коли повертався до спогадів про той день, коли познайомився зі своєю дружиною-француженкою. Мова – настільки незначний бар’єр…

У 1809 році французький натураліст Жан-Батист Ламарк був першим, хто припустив, що люди походять від мавп. Згідно з теорією Ламарка, набуті властивості (наприклад, подовження ніг у болотних птахів) можуть передаватися наступному поколінню. Задовго до Дарвіна Ламарк передбачив еволюцію людини з чотирирукого примата:

«Якби якась порода чотирируких тварин, особливо найбільш вправних, силою обставин або з будь-якої іншої причини була змушена втратити свою здатність видиратися на дерева та хапатися за гілки… і якби представники цієї породи були змушені протягом кількох поколінь використовувати задні кінцівки тільки для ходіння та перестати користуватися для цього передніми… ці чотирирукі тварини з часом стали б дворукими, а великі пальці їхніх задніх кінцівок перестали б відокремлюватися від решти»{46}.

Ламарк дорого заплатив за свою зухвалість. Він нажив собі стільки ворогів, що помер у злиднях і став предметом одного з найбільш глузливих і принизливих некрологів, які коли-небудь читали на засіданні французької Академії наук{47}. За півстоліття після цього популяризацією ідеї про походження людини від мавп зайнялися два чемпіони дарвінівської теорії еволюції – тої, що ґрунтується на успадкованих рисах, – Томас Генрі Гакслі в Англії та Ернст Геккель у Німеччині. Ці двоє наполегливо боролися за те, щоб люди визнали, що ми є модифікованими людиноподібними мавпами та переконали в цьому принаймні наукову спільноту, де ця тема вже не є предметом дискусій (крім хіба що випадку, коли в 2009 році Кентський державний університет (штат Огайо) видав прес-реліз із приголомшливим заголовком «Людина не походить від людиноподібних мавп»).

Щоб зрозуміти цю заяву, потрібно знати, що Кентський університет брав участь у відкритті Ardipithecus ramidus, відомого також як Арді – скам’янілих решток віком чотири мільйони чотириста тисяч років, знайдених у Ефіопії. Арді була на мільйон років ближче до довгого прощання між людьми та людиноподібними мавпами, ніж попередні скам’янілості. Однією з ознак того, що Арді більше нагадує мавпу, є її відокремлений великий палець ноги. Вона, мабуть, була чудовим верхолазом, що спав на деревах вночі, як це й досі роблять мавпи, щоб уникнути хижаків. Зрозуміло, що креаціоністи та прибічники теорії розумного задуму сприйняли цей помилковий прес-реліз як Божий дар, у той час як ЗМІ зробили висновок, що мавпи походять від нас. Плутанина виникла через те, що вчений із команди Арді, незважаючи на своє благословенне бонобоподібне ім’я Оуен Лавджой[4], вважав, що знахідку можна порівнювати лише з шимпанзе. Зважаючи на це, він зробив висновок, що тіло Арді було надто відмінним від предка, подібного до шимпанзе. Але чому не можна було взяти за вихідну точку будь-яку з сучасних людиноподібних мавп? Людиноподібні мавпи, що живуть зараз, мали стільки ж часу для змін, як і наш власний вид, з тих пір, як ми розділилися. Люди часто думають, що мавпи зупинилися в розвитку, у той час як ми еволюціонували, але генетичні дані свідчать, що насправді шимпанзе розвинулися більше, ніж ми. Ми просто не знаємо, який вигляд мав наш останній спільний предок. Тропічний ліс не допускає скам’яніння – усе згниває – ось чому нам бракує решток ранніх людиноподібних мавп. Одначе ми можемо бути впевнені, що наш предок відповідатиме загальному визначенню мавпи: великий, безхвостий, плоскогрудий примат із чіпкими задніми кінцівками. Тому й досі кажуть, що ми походимо від людиноподібних мавп, просто не від тих, що живуть зараз.

Щелепа Арді не надто помітно видається вперед, а її зуби відносно невеликі й тупі, що чітко відокремлює її від шимпанзе, у яких самці мають довгі та гострі різці. Ці «ікла» правлять за смертельні ножі, що здатні пошматувати обличчя та шкіру ворога. Дикі шимпанзе користуються цією зброєю, щоб завдавати смертельних ран під час бійок за територію. Порівняно з ними Арді справляла враження відносно мирної істоти, можливо, тому, що конфліктів між самцями було менше. Лавджой навіть припустив, що Арді та її сучасники були моногамними і це сприяло зменшенню насильства. Але поки палеонтологи не виявили скам’янілостей самця та самиці з обручками на кінцівках, ідея про те, що Арді була в парі, залишається чистісінькою гіпотезою. Крім того, немає жодних доказів того, що моногамія сприяє миролюбності: єдиний моногамний примат у нашому найближчому родоводі – гібон – має грізні різці.

А що як ми походимо не від галасливого шимпанзеподібного предка, а від ніжної емфатичної мавпи, схожої на бонобо? Здається, пропорції тіла бонобо – довгі ноги та вузькі плечі – ідеально відповідають описам Арді, як і його відносно невеликі різці. Чому на бонобо не звернули уваги? А раптом шимпанзе насправді є не прототипом предка, а брутальним його відгалуженням у відносно мирному родоводі? Арді щось хоче сказати нам, але поки науковці не дійшли згоди щодо характеру цієї інформації. Однак я вже чую, що барабани війни, якими супроводжувалися всі попередні сценарії, затихли.

Ставлення до типів наших предків і родичів часто визначає політичний підтекст, який завдяки устам Стівена Кольбера з шоу «The Colbert Report» став ще й приводом до веселощів{48}. Участь у шоу, головна мета якого полягає в тому, щоб висміяти вас і ваші ідеї, – непоганий досвід. Кольбер попросив мене порівняти шимпанзе та бонобо. Поки я описував поведінку бонобо, він продовжував корчити огидні гримаси: ці примати були для нього занадто миролюбні та пристрасні («Як щодо регулярного, відвертого сексу – такого, яким його вигадав Бог?»). Проте коли я описував шимпанзе, він схвально закивав: вони чудово відповідали його уявленням про суворий характер.

Самиці бонобо труться одна об одну геніталіями, щоб встановити тісніший зв’язок і мир у групі. Ці дві самки притискаються одна до одної вульвами та кліторами та шалено труться, у той же час одна чіпляється до іншої, майже як немовля. Вираз їхніх облич і голосні вигуки дозволяють припустити, що обидві відчувають оргазм.

У світі, розділеному на шимпанзефілів і бонобофілів, ми всі сміялися, коли Стівен чистив банан.

Бонобо, ліві та праві

Уявіть собі, що ви письменник і запропонували своїм читачам розповідь із перших рук про політично коректного примата – ідола лівих, відомого своїми одностатевими зв’язками, визнанням верховенства жінок і мирним способом життя. У центрі вашої уваги опинився бонобо – близький родич шимпанзе. Ви подорожуєте до регіону, що з іронією зветься Демократичною Республікою Конго (ДРК), щоб побачити, як ці мавпи бавляться у своєму природному середовищі, і сподіваєтеся повернутися з новими та цікавими історіями.

На жаль, вам майже не вдається побачити бонобо. Ви спостерігаєте, як кілька цих мавп сидять на деревах і спокійно їдять горіхи. Це все. Саме це сталося з Іяном Паркером, який, одначе, зміг написати тринадцять сторінок детальної та професійної прози як «віддалений кореспондент» для «The New Yorker». Ми дізнаємося про «гаряче туманне повітря», бурі з дощем, потоки грязюки, звуки від падіння фруктової шкаралупи та його господаря-німця, якого він описує як доволі холодну та черству людину. Можливо, головна ідея тексту Паркера повинна була полягати в тому, що польова робота – це не пікнік, але замість цього вийшло, що бонобо – не такі вже милі й еротичні, як здається. Зважаючи на те, що репутація цієї мавпи давно була кісткою в горлі як у гомофобів, так і в прибічників Гоббса, то праві ЗМІ агресивно вхопилися за цю публікацію. Нарешті на «міфі» про бонобо можна було поставити хрест, і природа знову залишиться з кров’ю, зубами та пазурами. Консервативний коментатор Дінеш Д’Суза звинуватив «лібералів» у тому, що вони зробили бонобо своїм талісманом, і закликав їх і далі залишатися на одному рівні з віслюками.

Усе це було б дотепно, якби це були звичайні політичні чвари. Проте предметом суперечки виступало те, що ми знаємо. Немає сумнівів у тому, що бонобо можуть поводитися агресивно. Ми знаємо про запеклі групові сутички, здебільшого між самицями та самцями. Протягом багатьох років у зоопарках задокументували чимало таких випадків, що фактично призвели до змін в умовах утримання бонобо. Оскільки відокремлення матерів від синів порушує захисний зв’язок, зоопарки дедалі частіше почали тримати їх разом. Як я попереджав у своїй книзі «Бонобо: забута мавпа» в 1997 році («Bonobo: The Forgotten Ape»): «Усі тварини за своєю природою є конкурентами та співпрацюють лише за особливих обставин»{49}.

Якщо говорити про поведінку бонобо в дикій природі, то нових відкриттів тут мало. У ДРК нещодавно завершилася кривава громадянська війна, і ця жахлива атмосфера не надто сприяла приматологічним дослідженням. Знання про диких бонобо фактично не поповнювалися понад десятиліття. Проте з попереднього дослідження залишилися чудові польові дані. Найважливіше спостереження, яке не змінюється протягом останніх трьох десятиліть, полягає в тому, що немає підтверджених повідомлень про смертельну агресію бонобо. Щодо шимпанзе, то тут все навпаки: зафіксовані десятки випадків, коли дорослі самці вбивають собі подібних чи немовлят, самиці забирали життя в найменших тощо. Це в дикій природі. У неволі я власноруч задокументував випадки, коли дорослі самці шимпанзе калічили та кастрували політичних суперників, що призводило до смерті останніх. Такої інформації про шимпанзе не бракує – це різко контрастує з бонобо, де кількість таких інцидентів дорівнює нулю.

Коли Річард Ренгем описує насильство серед шимпанзе в книзі «Демонічні самці» («Demonic Males»), він наводить таке порівняння для бонобо: «…ми можемо уявляти їх як шимпанзе, які зробили три кроки до миру. Вони знизили рівень насильства в міжстатевих стосунках, у стосунках між самцями та в стосунках між спільнотами»{50}. Усе вищесказане не означає, що бонобо живуть у казці. Вони займаються «сексом заради миру» саме тому, що в них багато конфліктів. Який був би сенс у примиренні, якби вони жили в ідеальній гармонії? Зазвичай розв’язання конфліктів за допомогою сексу відбувається серед самиць, але буває й у самців, як, наприклад, у зоопарку Сан-Дієго:

«Вернон регулярно заганяв Калінда до сухого рову… Після таких випадків двоє самців контактували вдесятеро частіше, ніж зазвичай. Вернон терся своєю мошонкою об сідниці Калінда, або Калінд підставляв свій член для мастурбації»{51}.

Контраст зі спорідненими видами просто приголомшливий. Більшість зафіксованих убивств серед шимпанзе відбуваються під час бійок за територію, а бонобо займаються сексом на своїх кордонах. Вони можуть ставитися до сусідів недоброзичливо, але вже незабаром після початку конфлікту самиці спішать на інший бік, щоб злягатися з самцями або самицями. Оскільки важко одночасно займатися сексом і вести війну, ця сцена швидко перетворюється на спілкування. Усе закінчується тим, що дорослі з різних груп займаються ґрумінґом, у той час як їхні діти граються разом. Ці звіти створені ще до 1990-го року, їхнім автором здебільшого є японський науковець Такайосі Кано, який довгий час працював із дикими бонобо. Коли я писав «Бонобо», то брав інтерв’ю в польових дослідників, як-от Кано та Ґотфрід Гоманн, який приймав у себе Паркера. Коли я запитав останнього, як його бонобо реагують на інші групи, Гоманн відповів: «Усе починається дуже напружено, вони кричать, ганяються одне за одним, а потім заспокоюються і починається секс між самицями або між самицями й самцями з різних груп. Може відбуватися й ґрумінґ, але він залишається напруженим і нервозним»{52}. Ці слова не надто відповідають характеристиці мавп-убивць, хоча Гоманн і зазначив, що спільноти не завжди змішуються й що самці з різних груп не займаються ґрумінґом один з одним.

У заповіднику поблизу Кіншаси нещодавно вирішили об’єднати дві групи бонобо, які до того жили окремо, щоб створити певну активність. Ніхто й не мріяв зробити подібне з шимпанзе, бо єдиним можливим наслідком таких дій було б насильство. У зоопарках добре знають, що новоприбулих шимпанзе потрібно будь-якою ціною тримати окремо, аж доки вони не стануть знайомими для решти; інакше може пролитися кров. Бонобо ж влаштували натомість оргію в заповіднику. Вони вільно перемішалися між собою та перетворили потенційних ворогів на друзів.

Окрім цього, варто сказати, що існують спостереження Ізабель Бенке, чилійського приматолога, яка вивчає ігрову поведінку бонобо у Вамба – місці, де Кано й інші японські вчені працювали десятиліттями. Ізабель не могла повірити своїм очам, коли спостерігала, як особини з різних груп грають разом. Нещодавно вона показала мені відео, яке зняли в гущавині лісу, де стоїть дорослий самець, оточений молодняком із сусідської групи, і мавпи штовхають його, видираються йому на плечі та виснуть на ньому. Уся ця сцена була веселою, у ній не було жодної ознаки загрози чи ворожнечі. Також Ізабель показала гру між самцем і самицею з іншої групи, під час якої самиця ганялася за самцем і хапала його за мошонку, обидва бігали навколо дерева, але знову ж таки між ними не було жодної ворожнечі. З властивим їй гумором Ізабель додала, що, мабуть, саме звідси й походить вираз «тримати його за яйця»{53}