Читать книгу Гаргантюа та Пантагрюель - Франсуа Рабле - Страница 25

Через кілька днів дзвони було повернуто на місце, і паризійці на віддяку за поступливість Ґарґантюа зголосилися годувати й утримувати його кобиляку, на превелику втіху Ґарґантюа, скільки його душа забажає, і кобилу послано до Б'єрського лісу. До речі, мені здається, ніби там її вже немає.

Отоді-то Ґарґантюа й зохотився сісти за науку під орудою Понократа, але той, на почин, звелів йому дотримуватися колишнього розпорядку, – треба ж було вчителеві збагнути, яким воно світом його попередники все провалили і пошили Ґарґантюа у такого дурла, цимбала і невігласа.

Хлопців час було розподілено так, що прокидався він зазвичай між восьмою і дев'ятою, байдуже, видно було надворі чи ні: так йому приписали богословські регенти, керуючись Давидовою настановою: Vanum est vobis ante lucem surgere.[77]

Потім він дриґав ногами, стрибав і качався у ліжку – для припливу животної енергії, після того зодягався як до сезону, причому найчастіше плечі його окривав широкий і довгий плащ із цупкого фризу на лисицях; далі він зачісувався альменівським гребінцем, сиріч п'ятірнею, бо вихователі знай товкли йому, що зачісуватися інакше, чиститися і митися – це означає димочадіти під небом.

А потім він кляв, цюркав, хрякав, ригав, пердів, позіхав, плював, бухикав, гикав, чхав, шмаркався, не кажи ти архідиякон, і, нарешті, снідав і, рятуючись від роси та протяг-вітру, наминав: смаковиті бебехи, печеню, гарну шинку, козлятину та ще й хтозна-скільки тетері.

Понократ казав йому, що після вставання, перш ніж ото нариватися на їжу, лучче проробити б якісь там вправи.

– Отакої! – заперечив Ґарґантюа. – Хіба я не вправляюся? Перед уставанням я не раз, не два іду в переверти на ліжку. Хіба цього мало? Папа Олександер робив те саме за порадою лікаря-жида і до самої смерти дожив, завидникам на пеню. Мене до цього привчили мої колишні вчителі, – вони казали, що сніданок добре діє на пам'ять, і з цієї причини за сніданком, нікого не дожидаючи, випивали. Від цього я почуваю себе чудово і тільки їм усе усмак. Адже казав мені магістер Тубал (ліценціят у Парижі він здобув перший), що сила не в тім, аби прудко бігати, а в тім, щоб вибігти раніше; стеменнісінько так само, як хто шанується, то не треба хлистати хлись, хлись і хлись, мов той качур, – досить випити зранку. Unde versus:[78]

Добре поснідавши, ішов він до церкви, а за ним у великому коші несено грубезний, у ряднину загорнутий молитовник, вага йому була вкупі зі смальцем на сторінках, клямрами і пергаменом щось із одинадцять квинталів шість фунтів. Вистоював він там від двадцяти шести до тридцяти обідень. Тим часом надходив і хатній священик, у своїй рясі схожий на чубарку, який устигав навиноградитися так, що од нього так і пашіло амбре. Удвох вони відтарабанювали всі літанії, причому в устах священика ці останні вилускувалися так, щоб не зронити на землю жодної бубочки.

При виході з церкви йому підвозили на бідці з воловим запрягом купу рожанців святого Клавдія, причому кожна пацьорка була завбільшки з голову, і, гуляючи по монастирю, галереях чи садку, він бубонів молитов не менше, як шістнадцять разом узятих схимників.

Потім він на якісь мізерні півгодини втуплювався у книгу, але, як казав один кумедіянт, душа його була на кухні.

Набуривши повний уринал, сідав він трапезувати, а що був на вдачу лемеха, то починав із дванадцяти! окостів, задимлених бичачих язиків, ікри, ковбаси та інших перекусок під вино.

Тим часом четверо служників кидали йому один по одному повні лопати муштарди. Потім він, щоб нирки не підвели, за один дух випивав чимало білого вина. Після чого молодик їв м'ясо, залежно від сезону, їв як не в себе і припиняв їдження тоді, як уже обдимало черево.

Зате пиття не улягало жодній мірі й жодним законам, бо він казав, що межа і грань для того, хто п'є, настає тоді, як корок його пантофель бучавіє на півфута.