Читать книгу Гаргантюа та Пантагрюель - Франсуа Рабле - Страница 41

Тримаючись берега річки Вед, незабаром вийшли вони до замку Ґранґузьє, який вельми нетерпляче їх виглядав. Одразу по своєму прибутті справили бучний бенкет: пили-гуляли, як рідко хто. Як сказано у Supplementum Supplementi Chronicorum[98], Ґарґамелла на радощах мало духу не спустила. Сам я про це не вельми знаю, мене вона обходить не більше, ніж обходила будь-яка інша.

Свята справда ось яка: Ґарґантюа під час переодягання і чесання своїм гребінцем (завдовжки сто канн[99] із зубцями з суцільних слонячих бивнів) вичісував за один раз не менше як семеро ядер, захряслих у волоссі на бойовищі у Ведському лісі. Ґранґузьє, його отець, на нього дивлячись, подумав, що то воші, і сказав:

– Сину! Як же це ти позаносив аж сюди шуляків із Монтегю? Хіба ти там побував?

Аж це обізветься Понократ:

– Ваша величносте! Не думайте, будь ласка, що я віддав його до цього вошивого колежу, званого Монтегю. Радше я віддав би його нищунам Святих Невиняток, – таке там коїться, я свідок, звірство, таке там скрізь неподобство. Краще живеться каторжникам маврів і татар, убійникам у криміналі, собакам, це вже напевне, у вашому домі, ніж цим нетягам-колежанам у їхньому закладі. Аби я був, хай ти луснеш, королем у Парижі, я б запалив і пустив із димом цей колеж, а за ним і його принципала та регентів за їхнє злобительство і злупотурання.

І, одне ядро піднявши:

– Це гарматні кулі, – провадив він, – якими віроломний ворог у вашого сина стріляв, коли той Веденським лісом пробирався. Правда, вороги за це головою наложили, погибнувши під замковими руїнами, як ті філістимляни від рук премудрого Самсона або як ті вісімнадцятеро, на яких упала башта Силоамі, про що глаголить Лука у голові тринадцятій. От я й думаю: поки фортуна нам погодить, ми не повинні матися ловити ґав, бо у всякої нагоди чуб на лобі: як задляєтеся, вам її вже не злапати: ззаду вона лиса, а лицем більше до вас не повернеться.

– Ні (сказав Ґранґузьє), тільки не зараз. Хочу вам цього вечора шану віддати. Ласкаво просимо!

Тут саме вечеря наспіла, на стіл подали печені чимало: шістнадцять биків, три телички, тридцять два бички, шістдесят три молочних козеняти, дев'яносто п'ять баранів, триста молочних поросят під виноградним суслом, двісті двадцять куріпок, сімсот бекасів, чотириста луденських та корнуельських каплунів, шість тисяч курчат і стільки само голубів, шістсот рябок, тисячу чотириста зайців, триста три дрохви і тисячу сімсот каплунят. Дичини спершу не так-то вже й було подостатком; а втім, абат Тюрпенейський прислав одинадцять вепрів; сеньйор де Ґранмон прислав у дар вісімнадцять туш смухатого звіра; сеньйор Дезесар прислав сто сорок фазанів, та ще набралося кілька десятків дикарів, а також водоплавної птиці, чирят, гуків, куликів, пісочників, гірських тетеруків, білогорлик-гусиків, цибанів, чайок, чернь-головнів, колпиків, чапель, чапленят, водяних курочок, чепур, буслів, хохітви, червоноперих фламінго (чи то пак, феникоптерів), гиндичок, крім того, було чимало кускусу і всяких юшок.

Усі ці страви і потрави – обсмокчи, обгризи, оближи – зготував гранґузійський кухар.

Жано, Мікель і Вернет були за чашників.