Читать книгу Месія Дюни - Фрэнк Герберт - Страница 5

Будь-яка цивілізація мусить протистояти несвідомій силі, яка може блокувати, обманути або скасувати майже кожний свідомий колективний намір.

Тлейлаксанська теорема (не доведена)

Пол сів на краю ліжка й почав стягати пустельні черевики. Вони пахли затхлою змазкою, що її використовували для полегшення дії помпоп’ят, які входили до складу дистикоста. Було пізно. Він затримався на своїй нічній прогулянці, відтак ті, котрі його любили, уже почали непокоїтися. Слід визнати, що прогулянки були небезпечними, але цю небезпеку він міг розпізнати й негайно ж їй протистояти. Було щось спокусливе й привабливе в тому, щоб інкогніто прогулюватися вулицями нічного Арракіна.

Він жбурнув черевики в куток кімнати, під світлокулю, і взявся за герметизуючі смужки дистикоста. Підземні боги, як же він утомився! Але це була лише тілесна втома, його мозок далі кипів. Спостереження за звичайною буденною діяльністю сповнило його глибокою заздрістю. Імператор не міг бути причетним до більшої частини цієї безіменної течії життя, але… який же привілей пройти вулицею, не притягуючи загальної уваги! Пройти повз гамірних жебрущих прочан, почути, як фримен лає крамаря: «У тебе вогкі руки!»

Пол, вислизаючи з дистикоста, усміхнувся цьому спогаду.

Стояв оголений, у дивній згоді зі своїм світом. Дюна тепер була світом парадоксів – світом обложеним, але й центром влади. Вирішив, що облога – неодмінний фатальний супутник влади. Дивився на зелений килим, відчуваючи під ногами його грубу текстуру.

Вулиці були по кісточки засипані піском, який вітровії перекинули через Оборонну Стіну. Ноги перехожих розтовкли його на задушливий пил, що забивав фільтри дистикоста. Навіть зараз він чув запах пилу, попри очисні вентилятори на вході до Твердині. Це був запах, сповнений спогадів про пустелю.

Інші дні… інші небезпеки.

Порівняно з цими іншими днями небезпека під час його самотніх прогулянок була мінімальною. Але, ввійшовши в дистикост, він увійшов у пустелю. Костюм з усією його апаратурою для відновлення вологості тіла непомітно скерував його думки та змінив рухи на пустельний лад. Він став диким фрименом. Костюм був більше, ніж маскуванням, – робив його чужинцем у власному місті. У дистикості він відмовлявся від безпеки й повертався до давніх бойових звичок. Прочани та міщани проходили повз нього, опустивши очі. Вони розважливо оминали диких. У них було своє уявлення про лик Пустелі – фрименське обличчя, приховане ротоносовими фільтрами дистикоста.

Насправді існувала лише незначна небезпека, що хтось із колишнього січового життя впізнає його за ходою, запахом чи очима. Таким чином, шанси зустріти ворога були незначними.

Звук, з яким розчинилися двері, та зблиск світла розвіяли його задуму. Увійшла Чані, несучи на платиновій таці кавовий сервіз. Услід за нею, наче рабині, пливли дві світлокулі, які стрімко зайняли свої позиції: одна зависла в узголів’ї ліжка, друга – біля Чані, щоб присвітити їй під час роботи.

Чані рухалася з непідвладною часу тендітною силою – така зосереджена, така вразлива. Щось у тому, як вона схилилася над кавовим сервізом, нагадало йому їхні перші дні. Риси її обличчя зосталися темно-ельфійськими, на них, здавалося, не позначилися роки, якщо не зважати на кутики очей без дрібки білизни́ й тоненькі брижики в них. Пустельники-фримени називали ці брижики «стежками на піску».

Коли підняла кришку з ручкою з гаґарського смарагду, з кавника здійнялася пара. Висновуючи з того, як вона опустила кришку, він зрозумів, що кава ще не готова. Кавник – покрита сріблом фігурка вагітної жінки – потрапив до нього як ганіма, бойова здобич, коли він убив у двобої попереднього власника. Джаміс, от як звався той чоловік… Джаміс. Яке дивне безсмертя дала смерть Джамісові! Чи, може, знаючи про неминучість смерті, Джаміс сам прикликав таку особливу кончину?

Чані поставила чашечки: сині, керамічні, вони наче присіли своєрідним почетом біля величенького кавника. Чашок було три: по одній для кожного, а ще одна для всіх колишніх власників.

– Ще хвилинку, – сказала вона.

Відтак Чані глянула на нього, і Пол спитав себе, як він виглядає в її очах. Чи був він іще екзотичним чужинцем, струнким і розумним, але сповненим води, коли порівнювати з фрименами? Чи залишився тим, котрий здобув племінне ім’я Усуль і взяв її під час фримен-тау, коли вони були втікачами в пустелі?

Глянув на своє тіло: струнке, з твердими м’язами… додалося кілька шрамів, але загалом не змінилося за ті дванадцять років, відколи він став Імператором. Зиркнувши вгору, побачив своє обличчя, відбите в дзеркалі на полиці. Сині-пресині фрименські очі, тавро залежності від прянощів; гострий ніс Атрідів. Був достойним онуком того Атріда, який загинув на арені під час сутички з биком, загинув на очах свого народу, що прагнув видовищ.

У глибині Полової свідомості прослизнули слова, що їх сказав старий: «Правитель бере на себе довічну відповідальність за тих, ким править. Ти господар. Інколи це вимагає самовідданого акту любові, який може лише потішити тих, ким ти правиш».

Люди все ще з прихильністю згадували старого.

«А що я зробив задля слави Атрідів? – спитав себе Пол. – Впустив вовка між овець».

Якусь мить він обмірковував усі смерті й насильства, учинені в його ім’я.

– Тепер у ліжко! – озвалася Чані різким наказовим тоном, що, як знав Пол, шокував би підданців його Імперії.

Він слухняно ліг на спину, закинувши руки за голову та дозволивши милим і звичним рухам Чані заколисати себе.

Обстава їхньої кімнати раптом його насмішила. Народ геть не так повинен уявляти собі імператорську спальню. Жовте світло неспокійних світлокуль відігнало тіні до ряду кольорових скляних посудин на полиці позаду Чані. Пол подумки пригадав їхній вміст – сухі інгредієнти пустельної фармацевтики, бальзами, ладан, пам’ятні для них дрібниці… щіпка піску із січі Табр, кучерик волосся їхнього первістка… давно мертвого… дванадцять років як мертвого… невинна жертва, загибла в битві, що зробила його Імператором.

Кімнату заповнив густий запах кави з прянощами. Пол вдихнув цей запах, його погляд упав на жовту миску біля таці, на якій Чані готувала каву. У мисці тримали горіхи. Неодмінний отрутошукач ворушив над столом своїми комашиними кінцівками. Цей пристрій розлютив Пола. За днів пустелі вони не потребували жодних отрутошукачів!

– Кава готова, – сказала Чані. – Ти голодний?

Його сердите заперечення було заглушене гучним свистом ліхтера з прянощами, що здіймався в небеса з летовища за Арракіном.

Чані помітила його гнів, проте налила йому кави, поставивши чашку біля його руки. Сама ж сіла в ногах Пола, оголила його ноги й почала розтирати м’язи, що затерпли від ходьби в дистикості. М’яко, з обманним спокоєм, вона промовила:

– Поговорімо про бажання Ірулан мати дитину.

Пол широко розплющив очі. Пильно придивився до Чані.

– Ще й двох днів не минуло, як Ірулан повернулася з Валаха, – відповів він. – І вже встигла в тебе побувати?

– Ми не розмовляли про її марні очікування, – промовила Чані.

Пол змусив свій розум зосередитися й узявся розглядати Чані в немилосердному світлі миттєвого спостереження за методом Бене Ґессерит, як, зламавши свої обітниці, навчила його мати. Він не любив робити такого з Чані. Частина її влади над ним полягала в тому, що він дуже рідко потребував застосовувати до неї свою силу, яка вимагала неабиякого напруження. Переважно Чані уникала неделікатних питань. Трималася фрименської доброзвичайності. Частіше переймалася практичними питаннями. Що її цікавило – то це факти, які стосувалися позиції її мужчини: його вплив на Раду, вірність його легіонів, здібності й таланти його союзників. Її пам’ять містила каталоги імен та перехресні довідники деталей. Вона могла проказати напам’ять слабкості кожного відомого ворога, потенційні диспозиції супротивних сил, військові плани їхніх проводирів-полководців, оснащення та виробничі потужності основних галузей промисловості.

«То чого тепер, – питав себе Пол, – вона заговорила про Ірулан?»

– Я тебе стривожила, – сказала Чані. – Я не хотіла цього.

– А чого ж ти хотіла?

Вона всміхнулася, зустрівшись із ним поглядом.

– Любий, якщо ти розгніваний, то не приховуй цього, прошу.

Пол знову відкинувся на узголів’я.

– Може, її слід відіслати? – спитав. – Зараз користі від неї майже ніякої, і мені не подобається її остання поїздка додому, до Сестринства.

– Цього не треба робити, – відповіла Чані, продовжуючи розтирати його ноги. Відтак, чітко дотримуючись фактичного аспекту справи, додала: – Ти багато разів казав, що завдяки їй ми контактуємо з нашими ворогами, що ти можеш прочитати їхні плани через її дії.

– То нащо згадувати про її бажання мати дитину?

– Я гадала, що, коли Ірулан завагітніє від тебе, це перешкодить нашим ворогам і поставить саму Ірулан у вразливе становище.

З рухів її долонь по його стопах прочитав, чого коштувала їй ця фраза. У горлі з’явився клубок.

– Чані, кохана, я присягнувся ніколи не брати її до свого ліжка. Дитина дасть їй надмірну силу. Невже вона має зайняти твоє місце? – лагідно сказав він.

– Я не займаю жодного місця.

– Це не так, Сіхає, моя пустельна весно. Звідки ця раптова турбота про Ірулан?

– Це турбота про тебе, а не про неї! Якщо вона носитиме дитину Атрідів, її друзі засумніваються в її вірності. Чим менше наші вороги довірятимуть їй, тим менш корисною їм вона буде.

– Дитина для неї може означати твою смерть, – сказав Пол. – Ти знаєш, що за інтриги плетуться в цьому місці. – Він обвів рукою кімнату, що розташовувалась у надрах Твердині.

– Ти мусиш мати спадкоємця! – самими губами промовила вона.

– Аххх, – відповів він.

Он воно що: раз Чані не дала йому дитини, отже, це має зробити хтось інший. Чому б не Ірулан? Саме так працював розум Чані. Зачаття повинно бути наслідком любовного акту, позаяк у всій Імперії діяли суворі табу стосовно штучних способів. Чані вирішила по-фрименському.

Пол вивчав її обличчя в цьому новому світлі. Було то обличчя, яке він знав краще за своє власне. Бачив його в ніжній пристрасті, у солодкості сну, охопленим страхом, гнівом і горем.

Він заплющив очі, і Чані прийшла в його спогади. Вона знову була тою юною, наче весна, дівчиною, котра співала, прокидаючись біля нього, – була настільки досконалою, що власна візія поглинула його. У цих спогадах вона всміхалася… спершу сором’язливо, а потім напружено, так наче прагнула втекти з його видіння.

У роті йому пересохло. На якусь мить його ніздрі відчули дим спустошеного майбутнього, голос з іншого видіння наказував йому: «Розлучись… розлучись… розлучись». Його пророчі видіння вже так давно підслуховували вічність, ловлячи уривки чужих мов, прислухаючись до каміння й плоті, відмінної від його власної. Від того дня, коли він уперше зіткнувся з жахливим призначенням, вдивлявся в майбутнє, сподіваючись знайти там мир.

Звичайно ж, спосіб існував. Він знав його суть, не знаючи подробиць – майбутнє гуло, наче прибій, суворо вимагаючи: «Розлучись… розлучись… розлучись…»

Пол розплющив очі й глянув на рішуче обличчя Чані. Вона перестала розтирати йому ноги, сиділа непорушно – істинна фрименка. Таке знайоме обличчя під блакитною хустиною нежоні, якою вона часто прикривала волосся в їхніх приватних кімнатах. Але тепер на це обличчя немов було накладено маску рішучості, давнього й чужого йому способу мислення. Фрименські жінки впродовж тисячоліть ділили тих самих чоловіків – не завжди спокійно, але так, щоб у цьому не було катастрофи. Щось таке таємно-фрименське трапилося з Чані.

– Ти даси мені єдиного спадкоємця, якого я хочу, – сказав він.

– Ти це бачив? – спитала вона, виразно підкресливши, що має на увазі ясновидіння.

Укотре Пол питав себе, як він має пояснити делікатність ясновидіння, незліченні Часолінії, що зміїлися перед ним у візіях, спліталися в розгойдану тканину. Зітхнув, згадуючи зачерпнуту долонями з річки воду: от вона дрижить, ллється. Пам’ять скропила цією водою його обличчя. Але як зануритися в майбутнє, усе більше скаламучене натиском надто численних пророків?

– То ти цього не бачив, – сказала Чані.

Ці бачення майбутнього тепер із кожним разом були менш доступними й потребували при цьому межових зусиль, що висмоктували з нього життєві сили. «Та й що вони можуть явити, крім горя?» – питав себе Пол. Він наче втрапив у непривітну проміжну зону, безплідне місце, де його емоції пливли за течією, погойдуючись і котячись бозна-куди у вічному неспокої.

Чані накрила йому ноги покривалом і сказала:

– Спадкоємець Дому Атрідів – це не те, що можна довірити випадку чи одній жінці.

Пол подумав, що таке могла сказати його мати. Цікаво, чи леді Джессіка, бува, не підтримує таємних зв’язків із Чані. Його мати мусить мислити з точки зору Дому Атрідів. Такий взірець поведінки сформували й виплекали в ній Бене Ґессерит, і він зберігся навіть тоді, коли її сили обернулися проти Сестринства.

– Ти підслуховувала, коли Ірулан прийшла до мене сьогодні, – звинуватив він її.

– Підслуховувала, – зізналася вона, не дивлячись на нього.

Пол подумки зосередився на зустрічі з Ірулан. Він саме увійшов у сімейний салон, побачив незакінчене плаття на ткацькому верстаті Чані. У кімнаті стояв гострий запах хробака, злий запах, який майже забивав основу – цинамоновий аромат меланжу. Хтось розлив сиру есенцію прянощів, від чого весь килим просякнув нею. Поєднання було неприємним. Сира есенція роз’їла килим, а на плас-підлозі під ним зосталися масні плями. Він думав послати когось, щоб прибрав, аж тут у кімнату прослизнула Хара, дружина Стілґара й найближча подруга Чані, і оголосила про прихід Ірулан.

Мусив розмовляти з Ірулан при цьому прикрому запаху, мимоволі згадуючи фрименське повір’я: недобрий запах віщує нещастя.

Хара покинула кімнату, щойно Ірулан увійшла.

– Вітаю, – сказав Пол.

Ірулан була вдягнена в шати із сірого китового хутра. Щільніше закутавшись у них, вона торкнулася рукою волосся. Він бачив, що його м’який тон її здивував. Відчував, як інші думки витісняють з її свідомості ті сердиті слова, які вона приготувала до цієї зустрічі.

– Ти прийшла сповістити мене, що Сестринство втратило рештки уявлення про мораль? – запитав він.

– Хіба не небезпечно бути таким смішним? – відповіла вона.

– Бути одночасно смішним і небезпечним – це сумнівне поєднання, – промовив Пол. Оскільки його виховувала мати – відступниця Бене Ґессерит, він одразу ж зауважив, що вона стримує бажання вийти геть. Це зусилля виявило зблиск глибинного страху. Зрозумів: Ірулан доручили завдання, яке їй не подобалося.

– Вони надто багато очікують від принцеси королівської крові, – зауважив Пол.

Ірулан випросталася, завмерши на місці, і Пол збагнув, що вона замкнулася, удавшись до візуального контролю. Подумав, що це й справді важкий тягар. Здивувався, чому попередні видіння не показали йому цього спалаху можливого майбутнього.

Тим часом Ірулан повільно розслабилася. Вирішила, що безглуздо піддаватися страху, безглуздо відступати.

– Ти постійно дозволяєш погоді повторювати той сам примітивний взірець, – сказала вона, обхопивши себе руками й щулячись. – Сьогодні сухо й була піщана буря. Чому ти ніколи не дозволиш випасти дощу?

– Ти прийшла сюди не про погоду розмовляти, – сказав Пол, відчувши, що занурився у двозначну ситуацію. Невже Ірулан намагалася розповісти йому про щось, чого її виучка не давала висловити відкрито? Так воно виглядало – наче його підхопила бурхлива течія і йому слід негайно знайти безпечний прихисток.

– Я мушу мати дитину, – промовила вона.

Він заперечно похитав головою.

– Я все одно вчиню по-своєму! – різко кинула вона. – Якщо треба, знайду іншого батька для своєї дитини. Наставлю тобі роги, і спробуй лишень мене звинуватити в цьому.

– Наставляй мені роги з ким хочеш, – сказав він, – але без дитини.

– А як же ти мене зупиниш?

Усміхнувшись із виразом абсолютної доброти, він відповів:

– Задушу тебе гаротою, якщо це станеться.

Від шоку вона на мить замовкла, і Пол відчув, що Чані підслуховує за важкими завісами її приватних апартаментів.

– Я твоя дружина, – прошепотіла Ірулан.

– Припинімо ці дурні ігри, – сказав він. – Ти виконуєш свою роль, не більше. Ми обоє знаємо, хто насправді є моєю дружиною.

– А я лише для політичної зручності, не більше, – відповіла вона гірким, пригніченим голосом.

– Я не хочу бути жорстоким із тобою.

– Ти вибрав мене саме для цього.

– Не я, – промовив він. – Тебе вибрала доля. Тебе вибрав твій батько. Тебе вибрали Бене Ґессерит. Тебе вибрала Гільдія. А тепер вони вибрали тебе ще раз. Для чого вони тебе вибрали, Ірулан?

– Чому я не можу мати від тебе дитини?

– Бо на цю роль тебе не вибирали.

– Це моє право – виносити королівського спадкоємця! Мій батько був…

– Твій батько був і є тварюкою. Обоє ми знаємо, що він втратив майже всі зв’язки з людством, яким мав правити і яке мав захищати.

– І кого з вас двох ненавидять більше? – спалахнула вона.

– Гарне запитання, – погодився він, і кутиків його вуст торкнулася сардонічна посмішка.

– Кажеш, що не хочеш бути зі мною жорстоким, а тим часом…

– І тому я згоджуюся: візьми собі коханця, якого обереш. Але зрозумій мене правильно: візьми коханця, та не тягни в мій дім позашлюбну дитину. Я не ви́знаю цю дитину своєю. Не забороняю тобі зв’язку з будь-яким чоловіком, доки ти не виставлятимеш його напоказ і… залишишся бездітною. За цих обставин нерозумно було б чинити інакше. Але не зловживай моєю великодушністю. Коли йдеться про трон, я вирішую, яка кров має текти в жилах спадкоємця. Не Бене Ґессерит, і не Гільдія, а я. Це один із привілеїв, які я здобув, розгромивши сардаукарські легіони твого батька на рівнині Арракіна.

– Хай це впаде на твою голову, – сказала Ірулан і, зітхнувши, метнулася з кімнати.

Згадавши зараз про цю зустріч, Пол за мить викинув її з думок і зосередився на Чані, котра сиділа біля нього на ліжку. Він усвідомлював амбівалентність своїх почуттів до Ірулан, розумів фрименське рішення Чані. За інших обставин Чані й Ірулан могли бути подругами.

– Що ж ти вирішив? – спитала Чані.

– Жодної дитини, – відповів він.

Вказівним і великим пальцями правої руки Чані зробила фрименський жест крис-ножа.

– Може дійти до цього, – погодився він.

– Гадаєш, що дитина не вирішить проблеми з Ірулан?

– Так може подумати лише дурень.

– Я не дурна, мій коханий.

Його охопив гнів.

– Я ніколи не казав цього про тебе! Але ж зараз ми не про якусь кляту романтичну повість розмовляємо! Там, у залі внизу, справжня принцеса. І вона була вихована серед усіх огидних інтриг Імператорського двору. Вони для неї настільки ж природні, як писання дурнуватих історій.

– Вони не дурнуваті, коханий.

– Може, і ні. – Він запанував над своїм гнівом і взяв її за руку. – Вибач. Але в цієї жінки надто багато планів усередині інших планів. Піддайся одній з її амбіцій – і одразу з’явиться на світ інша.

М’яким голосом Чані сказала:

– Хіба ж я не говорила цього багато разів?

– Звичайно, говорила, – глянув він на неї. – То що ж ти насправді намагаєшся мені сказати?

Вона лягла біля нього, поклавши руку йому на шию.

– Вони вже вирішили, як боротися з тобою, – промовила вона. – Ірулан аж тхне таємними замислами.

Пол погладив її волосся. Чані висловилася чітко, відкинувши незначущі деталі.

Ним оволоділи тривожні передчуття. У його душі віяв коріолісів вітер, зі свистом вириваючись за рамки його буття. Полове тіло знало речі, про які ще не здогадувалася його свідомість.

– Чані, люба, – прошепотів він, – якби ти знала, чого б я тільки не віддав за те, аби закінчити джигад, аби відділити себе від клятої божественності, до якої мене силує Квізарат.

Вона затремтіла.

– Тобі досить звеліти, – сказала вона.

– Ох, ні. Навіть якби я зараз помер, моє ім’я далі вестиме їх. Як подумаю, що ім’я Атрідів прив’язане до цієї релігійної бійні…

– Але ж ти Імператор! Ти…

– Я лише манекен, фігура на носі корабля. Коли дісталася тобі божественність, то над цією річчю так званий бог уже не владний.

Гіркий сміх струснув ним. Відчув, що майбутнє озирається на нього крізь династії, про які він навіть не мріяв. Здалося йому, що суть його буття відлітає, плаче, розповзається в кільцях долі – і лише його ім’я триває.

– Я був обраний, – сказав. – Можливо, у мить народження… звичайно, ще до того, як я зумів щось із цього приводу сказати. Я був обраний.

– Зречися цієї обраності, – промовила вона.

Він обійняв її за плечі.

– Усьому свій час, кохана. Дай мені ще трохи часу.

Непролиті сльози пекли йому очі.

– Ми мусимо повернутися на січ Табр, – сказала Чані. – У цьому кам’яному мішку стає нестерпно.

Він кивнув, тручись підборіддям об гладеньку тканину хустини, що прикривала її волосся. Заспокійливий пряний запах наповнив йому ніздрі.

Січ. Пола заполонило древнє слово мови чакобса: місце збору та притулок у небезпечні часи. Пропозиція Чані змусила його із сумом згадати відкриті піски, чисті простори, де ворога можна було побачити здалеку.

– Племена сподіваються, що Муад’Діб повернеться до них, – промовила вона, підводячи голову, щоб глянути на нього. – Ти належиш нам.

– Я належу своєму провидінню, – прошепотів він.

Подумав про джигад, про гени, що змішуються, мандруючи крізь парсеки, і про видіння – воно розповіло йому, як він може з цим покінчити. Чи мусить він сплатити таку ціну? Уся ненависть вивітриться, згасне, як вогонь, – одна головешка за іншою. Але… ох! Ця страхітлива ціна!

«Я ніколи не хотів бути богом, – подумав він. – Хотів лише зникнути, як діамантова крапля роси, упіймана ранком. Я хотів утекти від ангелів і демонів – сам… принаймні через недогляд».

– Ми повернемося на січ? – наполягала Чані.

– Так, – прошепотів він. І подумав: «Я мушу заплатити ціну».

Глибоко зітхнувши, Чані вклалася позаду нього.

«Я гайную час», – думав він. І побачив, як обмежують його кордони любові та джигаду. Що таке одне життя, хай яке люблене, порівняно з усіма тими, що їх напевне забере джигад? Чи може одне страждання переважити муку мільйонів?

– Коханий? – запитливим тоном озвалася Чані.

Він поклав руку їй на губи.

«Я сам відступлю, – подумав. – Вирвуся, доки ще маю силу, полечу крізь простори туди, де не знайде мене навіть птах». Думка була марною, і він це знав. Джигад мчатиме вслід за його привидом.

Що він може відповісти? Як пояснити тим, хто звинувачує його в жорстокій глупоті? Хто може це зрозуміти?

«Я хотів лише озирнутися й сказати: “Ось! Ось це існування, яке не може мене втримати. Дивіться! Я зникаю! Жодні пута, жодні вигадані людьми сіті не можуть знову мене впіймати. Я зрікаюся своєї релігії! Ця мить моєї слави! Я вільний!”

Які порожні слова!»

– Учора під Оборонною Стіною помітили великого хробака, – заговорила Чані. – Казали, понад сотню метрів завдовжки. Такі великі рідко тепер трапляються в цьому регіоні. Гадаю, що їх відлякує вода. Казали, він прийшов, щоб покликати Муад’Діба до його пустелі. – Вона вщипнула його за груди. – Не смійся з мене!

– Я не сміюся.

Пол, зачудований стійкістю фрименських міфів, відчув стискання серця. Відбувається щось, що впливає на його життєву лінію, – адаб, вимогливий спогад. Він згадав свою дитячу кімнату на Каладані, потім… темну ніч у кам’яній кімнаті… видіння! Був то один із його найперших моментів яснобачення. Він відчував, що його розум занурюється у видіння, бачить крізь серпанок хмар у пам’яті (видіння-у-видінні) низку фрименів у запиленій одежі. Вони саме проходили повз щілину між високими скелями, несучи загорнутим у тканину щось важке й продовгувате.

І нараз Пол почув сам себе в цьому видінні: «Усе було прекрасним, а ти – найпрекраснішою з усього».

Адаб звільнив його.

– Ти такий тихий, – прошепотіла Чані. – Що це було?

Пол здригнувся, сів і одвернув обличчя.

– Ти сердишся, бо я ходила на край пустелі, – сказала Чані.

Він мовчки похитав головою.

– Я пішла туди лише тому, що хочу дитину.

Пол не міг промовити навіть слова. Здавалося, що його поглинула, вичерпала груба сила колишнього видіння. Жахливе призначення! У цю мить усе його життя уявилося гілкою, що тремтить після того, як із неї злетів птах… і цим птахом була можливість. Свобода волі.

«Я піддався спокусі провісництва», – подумав він.

І відчув, що, піддаючись цій спокусі, він може приректи себе на єдино можливу, хоч і просту життєву дорогу. А можливо, що провісництво не розповідає про майбутнє? Можливо, провісництво творить це майбутнє? А може, він мимоволі дозволив своєму життю заплутатись у невидимій павутині, чи вона впіймала його в тому давньому пробудженні, і тепер він став жертвою павука-майбутнього, який навіть зараз насувається на нього зі своїми страховинними хеліцерами?

Спала йому на думку аксіома Бене Ґессерит: використання грубої сили робить безмежно вразливим до впливу ще більших сил.

– Я знаю, чого ти сердишся, – сказала Чані, торкнувшись його руки. – Так, це правда, що племена відродили старі обряди та криваві жертви, але я не брала в них участі.

Пол глибоко, уривчасто зітхнув. Потік його візії розширювався, перетворюючись на спокійну, глибоку заболонь, де нуртували могутні, непідвладні йому течії.

– Прошу, – благала Чані. – Я хочу дитину, нашу дитину. Невже це так жахливо?

Він погладив її руку, якою вона торкнулася його, і відсунувся. Підвівшись із ліжка, він погасив світлокулі, підійшов до балконного вікна й розсунув завіси. Глибока пустеля не могла проникнути сюди інакше, як самим лише запахом. Навпроти нього здіймалася в нічне небо стіна без вікон. Місячне світло навкіс падало в закритий сад, на варту з дерев, на широке, вкрите росою листя. Він бачив рибний ставок, у якому відображалися зірки, що мерехтіли собі серед листя, у тіні виблискували білі кетяги квітів. На мить він глянув на цей сад очима фрименів – чужий, грізний, небезпечний своїм марнотратством води.

Він згадав водоторгівців, чий спосіб заробітку було зруйновано щедрими роздачами з його рук. Вони його ненавиділи. Він убив минуле. Були ще й інші, хто збирав сяку-таку копійчину, щоб купити згодом дорогоцінну воду, – вони теж його ненавиділи за зміну старого трибу життя. Зі зміною ландшафту планети, згідно з екологічною програмою, проголошеною Муад’Дібом, наростав і людський спротив. Чи ж не було гординею думати, запитував він себе, наче він може вчинити таке з цілою планетою: щоб там усе росло, і росло за його повелінням? Навіть якщо це йому вдасться, як же тоді Всесвіт, що чекає зовні? Чи не боїться він подібного поводження із собою?

Він різко засунув завіси й вимкнув вентилятори. Повернувшись у темряві до Чані, відчув, що вона там його чекає. Її водяні кільця побрязкували, наче дзвоники на карнавках прочан. Рухаючись на цей звук, він наткнувся на її простягнуті руки.

– Любий, – шепотіла вона, – я засмутила тебе?

Пригорнувши Пола руками, вона наче захищала його від майбутнього.

– Не ти, – сказав він. – Ох… не ти.