Читать книгу Месія Дюни - Фрэнк Герберт - Страница 6

Поява силового щита за принципом поля та лазеростріла з їхньою вибуховою взаємодією, згубною для нападника й атакованого, окреслила теперішні межі технологій озброєння. Нема потреби заглиблюватися в особливу роль атомної зброї. Той факт, що будь-яка Родина в моїй Імперії може таким чином розгорнути своє атомне озброєння, щоб знищити планетарні бази п’ятдесяти чи й більше інших Родин, справді викликає певну нервозність. Але всі ми маємо запобіжні програми, що передбачають руйнівну відплату. Гільдія й Ландсраад володіють ключами, які дозволяють контролювати ці сили. Ні, моя занепокоєність стосується розвитку людей як особливого виду зброї. Це практично необмежене поле діяльності, над яким уже дехто працює.

Муад’Діб. Лекція у Військовому коледжі. З «Хронік Стілґара»

Старий стояв у дверях свого дому, дивлячись назовні синіми на синьому очима. Його погляд був затуманений тубільною підозрою, з якою весь пустельний народ ставився до незнайомців. Гіркі лінії зморщок, видимі з-під білої бороди, протинали кутики його рота. Він не мав на собі дистикоста. Цей факт був не менш промовистим, ніж те, що він геть не переймався вологою, котра витікала з його дому крізь відкриті двері.

Скителі вклонився, зробивши вітальний сигнал змовників.

Звідкись з-за спини старого долинув звук ребеки, що ридала атональними дисонансами музики семути. У поведінці старого не відчувалося жодного наркотичного отупіння. Це означало, що семута була слабкістю когось іншого. Усе-таки Скителі здивувався, виявивши тут цей витончений порок.

– Приношу вітання здалеку, – сказав Скителі, зобразивши усмішку на вибраному для цієї зустрічі обличчі з пласкими рисами. Йому спало на думку, що старий може розпізнати вибране обличчя. Дехто зі старших фрименів тут, на Дюні, знав Дункана Айдаго.

Скителі вирішив, що вибір рис, зроблений для розваги, може бути помилковим, але вже не наважувався його змінювати. Він нервово глянув угору та вниз уздовж вулиці. Невже старий ніколи не запросить його досередини?

– Ти знаєш мого сина? – спитав старий.

Це принаймні був один з умовлених відгуків. Скителі відповів, як належало, пильно спостерігаючи за всім, що могло б становити небезпеку. Це місце йому не подобалося. Вулиця виявилася глухим тупиком, що впирався в цей дім. Будинки довкола було зведено для ветеранів джигаду. Разом вони утворювали передмістя Арракіна, що тяглося до Імперського басейну, за Т’їмаґ. Стіни з брунатно-сірого пласмелду, що обрамляли вулицю, були наче позбавлені виразу обличчя. Їхню одноманітність порушували тільки темні тіні щільно зачинених дверей і надряпані подекуди непристойності. Поряд із їхніми дверима хтось сповістив крейдою, що якийсь Беріс повернувся на Арракіс із поганою хворобою, яка позбавила його мужності.

– Ти прийшов із кимось? – спитав старий.

– Сам, – відповів Скителі.

Старий відкашлявся, усе ще по-дурному вагаючись.

Скителі набрався терпіння. Цей метод контакту таїв у собі небезпеку. Можливо, старий мав якісь причини для нерішучості, хоча він і прийшов в обумовлений час. Бліде сонце стояло просто над головою. Мешканці цього кварталу позачинялися у своїх домах, щоб проспати найбільшу денну спеку.

«Може, старого непокоїть новий сусід?» – міркував Скителі. Він знав, що сусідній будинок був призначений для Усайма, колишнього члена грізної гвардії федайкінів, командос-смертників. Там уже чекав урочого часу Біджаз, карлик-каталізатор.

Скителі повернувся поглядом до старого, зауваживши порожній рукав, що спадав із лівого плеча, та відсутність дистикоста. Довкола старого витав ореол владності. Не пас задніх під час джигаду.

– Можу я дізнатися ім’я мого гостя? – спитав старий.

Скителі стримав полегшене зітхання. Його врешті-решт прийняли.

– Я Зааль, – назвав ім’я, яке присвоїв собі для цієї місії.

– Я Фарок, – сказав старий, – колишній башар Дев’ятого легіону джигаду. Це тобі щось говорить?

Скителі, прочитавши погрозу в його словах, сказав:

– Ти народився на січі Табр як вірник Стілґара.

Фарок розслабився й відступив убік.

– Ласкаво прошу до мого дому.

Скителі прослизнув повз нього в тінистий атріум: підлога з блакитною мозаїкою, стіни оздоблені блискучими кристалами, що утворювали узор. Позаду атріуму був критий внутрішній дворик. Світло, пропущене прозорими фільтрами, розсіювалося, сріблилося, наче білоніч Першого Місяця. Вуличні двері позаду нього скрипнули – це зачинилися ущільнювачі для утримування вологи.

– Ми були шляхетними людьми, – казав Фарок, ведучи гостя до дворика. – Не якимись відщепенцями. Жили не в грабенському селі, як оце! Мали власну січ в Оборонній Стіні біля Габбанійського хребта. Один хробак міг перевезти нас до Кедема, що у внутрішній пустелі.

– Не те, що тут, – погодився Скителі, зрозумівши, що привело Фарока до змовників. Фримен тужив за давніми днями й давніми звичаями.

Вони увійшли у дворик.

Скителі розумів, що Фарок насилу стримує неприязнь до свого гостя. Фримен не довіряв очам, що не були цілковито синіми очима Ібада. За словами фрименів, іншосвітяни мали очі, які зиркали на всі боки одночасно й бачили те, чого не слід.

Коли вони ввійшли, музика семути стихла. Тепер її змінила гра на балісеті – спершу дев’ятиструнний акорд, а тоді чиста мелодія пісні, популярної на планетах Нараджа.

Коли очі звикли до світла, Скителі розгледів хлопця, котрий сидів, схрестивши ноги, на низькому дивані під арками справа. Очниці юнака були порожніми. З незбагненною чутливістю сліпих він почав співати саме в ту мить, коли Скителі зосередив на ньому погляд. Його голос був високим і ніжним.

Вітер здуває землю,

Вітер здуває небо,

Вітер людей здуває,

Хто він такий, той вітер?

Дерева стоять гордовито,

П’ють, де колись пили люди.

Я надто багато бачив,

Надто багато світів,

Надто багато людей,

Надто багато вітрів.

Скителі зауважив, що справжні слова пісні були іншими. Фарок повів його від юнака, під арки з протилежного боку, де вказав на подушки, розкидані на мозаїчній підлозі. На мозаїчних плиточках підлоги були зображені морські створіння.

– На цій подушці сидів колись на січі Муад’Діб, – сказав Фарок, указуючи на круглу чорну копичку. – Зараз вона твоя.

– Я твій боржник, – промовив Скителі, опускаючись на чорну подушку. Усміхнувся. Фарок показав свою мудрість. Мудрець говорить про вірність навіть тоді, коли слухає пісню, сповнену прихованих натяків та потаємних звісток. Хто може заперечити жахливу силу тирана-імператора?

Допасовуючи слова до пісні, щоб не збити ритму, Фарок поцікавився:

– Чи не заважає тобі музика мого сина?

Скителі вказав жестом на подушку навпроти себе й сперся спиною об прохолодну колону.

– Я люблю музику.

– Мій син втратив очі під час здобуття Нараджа, – сказав Фарок. – Там його вилікували й там він мав би залишитися. Жодна жінка Народу за нього не піде. Своєю чергою, чи ж не дивно, що я маю на Нараджі внуків, яких, мабуть, ніколи не побачу? Ти знаєш планети Нараджа, Заале?

– Молодим я виступав там із групою колег-лицеплясів, – відповів Скителі.

– То ти лицепляс, – промовив Фарок. – Тепер зрозуміло, чому мене здивувало твоє обличчя. Нагадало чоловіка, якого я знав колись.

– Дункана Айдаго?

– Його, так. Майстра-мечника на імператорській службі.

– Казали, що його вбили.

– Казали таке, – згодився Фарок. – А ти насправді чоловік? Я чував такі розповіді про лицеплясів, що… – І він знизав плечима.

– Ми гермафродити Джадача, – сказав Скителі, – міняємо власну стать, як забажаємо. Зараз я чоловік.

Фарок задумливо стиснув губи й запропонував:

– Наказати принести перекуску? Хочеш води? Охолоджених фруктів?

– Достатньо розмови, – відповів Скителі.

– Бажання гостя – наказ, – промовив Фарок, сідаючи на подушку перед Скителі.

– Благословен хай буде Абу д’Зур, батько Незбагненних Доріг Часу, – сказав Скителі й подумав: «От! Я прямо сповістив його, що прибуваю від Стернового Гільдії й приношу із собою його прикриття».

– Тричі благословен, – відповів Фарок, ритуальним жестом склавши руки на колінах. То були старі руки з дуже вузлуватими жилами.

– Здалеку бачиш лише загальні обриси об’єкта, – промовив Скителі, натякаючи, що хоче обговорити імператорську Твердиню.

– Річ темна й зла з будь-якої відстані сприймається як зло, – відповів Фарок, радячи відкласти розмову.

«Чому?» – здивувався Скителі, проте натомість запитав:

– Як утратив очі твій син?

– Захисники Нараджа вживали каменепали, – сказав Фарок. – Мій син був надто близько. Клятий атом! Навіть каменепали мусили б бути поза законом.

– Вони на самій грані закону, – погодився Скителі. І подумав: «Каменепали на Нараджі! А нам про це й не казали. Чого цей старий заговорив тут про каменепали?»

– Я пропонував купити тлейлаксанські очі у ваших майстрів, – говорив тим часом Фарок. – Але в легіонах розповідають, що тлейлаксанські очі поневолюють тих, котрі їх використовують. Мій син казав, що ці очі з металу, а він із плоті, тому така спілка була б гріхом.

– Обриси об’єкта повинні відповідати його первісному призначенню, – промовив Скителі, намагаючись повернути розмову до потрібної йому інформації.

Губи Фарока стислися в тонку риску, але він кивнув.

– Говори відверто про що хочеш, – сказав. – Мусимо довіряти твоєму Стерновому.

– Ти коли-небудь входив до імператорської Твердині? – спитав Скителі.

– Я був там, коли ми святкували перемогу над Молітором. Серед усього цього каміння було холодно, попри найкращі космічні обігрівачі з Аа. Попередньої ночі ми спали на терасі Святині Алії. Він там посадив дерева – знаєш, із багатьох світів. Ми, башари, мали на собі нашу найкращу зелену одіж і сиділи за окремими столами. Багато їли й пили, аж забагато. Я бридився деякими речами, які там побачив. Прийшли каліки, притяглися на своїх милицях. Не думаю, що наш Муад’Діб знає, скільки людей через нього окалічіло.

– Тобі не сподобалося свято? – спитав Скителі, натякаючи, що знає про фрименські оргії, розігріті пивом із прянощами.

– Це не нагадувало змішування наших душ на січі, – відповів Фарок. – Не було там тау. Гостей розважали дівчата-рабині, а чоловіки розповідали історії про свої битви та старі рани.

– То ти був там, усередині великого кам’яного громаддя? – сказав Скителі.

– Муад’Діб вийшов до нас на терасу. Сказав: «Хай щастить нам усім». Привітальні слова пустелі в цьому місці!

– Ти знаєш, де містяться його приватні апартаменти? – спитав Скителі.

– Глибоко всередині, – відповів Фарок. – Десь глибоко всередині. Казали мені, що він і Чані ведуть кочівницьке життя, і все це серед мурів своєї Твердині. Публічні аудієнції він дає у Великій Залі. Має зали для прийомів та офіційних зустрічей, а ще внутрішню секцію для зв’язку. Мені казали, що в підземеллях його фортеці, у дуже глибоких підземеллях, є кімната, де він тримає маленького пустельного хробака, оточеного ровом із водою, щоб можна було його отруїти. Отам він читає майбутнє.

«Міфи, перемішані з фактами», – подумав Скителі.

– Його скрізь супроводжують урядовці, – буркнув Фарок. – Клерки, обслуга, обслуга обслуги. Він довіряє лише таким, як Стілґар, котрий був дуже до нього близьким за давніх днів.

– Не тобі, – сказав Скителі.

– Та він, думаю, узагалі забув, що я є на світі, – відповів Фарок.

– А як же він приходить і відходить, коли покидає цю споруду? – спитав Скителі.

– Має маленький майданчик для ’топтерів, що виступає з внутрішньої стіни, – промовив Фарок. – Казали мені, що Муад’Діб нікому іншому не дозволяє кермувати, коли сідає там. Треба вміти спускатися, бо кажуть, що найменший прорахунок скине його вниз зі стрімчака стіни, до одного з цих його клятих садів.

Скителі кивнув. Це, найімовірніше, було правдою. Такий повітряний вхід до імператорського кварталу гарантував потрібний рівень безпеки. Усі Атріди були чудовими пілотами.

– Використовує людей, щоб передавати свої дистрансові повідомлення, – вів далі Фарок. – Це приниження людей – вживляти в них хвильові транслятори. Голос людини має бути її власністю. Це ганебно – передавати чиєсь послання, сховане у твоєму голосі.

Скителі знизав плечима. Тепер усі великі держави використовували дистранси. Ніколи не можна сказати наперед, яка перешкода трапиться на шляху між відправником і адресатом. Дистранси звільняли від політичної криптології, бо спиралися на тонкі спотворення природних звукових зразків, які можна найскладнішим способом видозмінити.

– Навіть його податківці вдаються до цього методу, – скаржився Фарок. – За моїх часів дистранси вживляли лише нижчим тваринам.

«Але ж інформацію про прибутки й слід тримати в таємниці, – подумав Скителі. – Не один уряд упав, оскільки люди дізналися про справжній розмір деяких капіталів».

– А що тепер фрименські когорти думають про Муад’Дібів джигад? – спитав Скителі. – Не заперечують проти того, що з їхнього Імператора роблять бога?

– Більшість із них узагалі про це не задумуються, – відповів Фарок. – Джигад для них – те саме, що й для мене колись. Джерело незвичайних вражень, пригод, багатств. Оця грабенова хатинка, у якій я живу, – Фарок указав на дворик, – коштувала шістдесят лідасів прянощів. Дев’яносто контарів7! Був час, коли я й уявити собі не міг такого маєтку.

Він похитав головою.

На другому кінці подвір’я сліпий юнак заграв на своєму балісеті якусь любовну баладу.

«Дев’яносто контарів, – подумав Скителі. – Як дивно! Звичайно, велике багатство. У багатьох інших світах Фарокова хатинка вважалася б палацом, але величина багатьох речей відносна – навіть контара. До прикладу: хіба ж Фарок знав, звідки прийшла його міра ваги прянощів? Чи задумувався, що півтора контара були колись максимальним вантажем верблюда? Навряд. Можливо, Фарок узагалі ніколи не чув про верблюда чи про Золотий Вік Землі».

Незвично вплітаючи слова в ритм мелодії синового балісета, Фарок сказав:

– Я був власником крис-ножа, водяних кілець на десять літрів, списа, що належав колись моєму батькові, кавового сервізу, пляшки з червоного скла, старшої, ніж сягала пам’ять будь-кого на моїй січі. Мав свою частку наших прянощів, але не гроші. Я був багатим, але не знав цього. Були в мене дві дружини: одна простенька й люба мені, друга дурна й уперта, але з тілом й обличчям ангела. Я був фрименським наїбом, вершником хробака, повелителем левіятана й піску8.

Юнак по той бік двору підхопив ритм і включив до своєї мелодії.

– Я знав багато речей, не замислюючись про це, – вів далі Фарок. – Знав, що під нашим піском є вода, яку тримають у неволі маленькі творці. Знав, що мої предки приносили незайманих дівчат у жертву Шай-Хулудові… до того, як Лієт-Кайнс припинив це. Недобре, що ми це припинили. Я бачив самоцвіти в пащі хробака. Моя душа мала чотири брами, і я знав їх усі9.

Він замовк, про щось замислившись.

– А тоді прийшов Атрід зі своєю матір’ю-відьмою, – промовив Скителі.

– Прийшов Атрід, – підтвердив Фарок. – Той, кого ми на нашій січі назвали Усулем, це його ім’я поміж нами. Наш Муад’Діб, наш Магді! А коли він закликав до джигаду, я був одним із тих, котрі питали: «Чого я маю йти, щоб воювати там? У мене там немає родичів». Але пішли інші чоловіки – молодики, друзі, приятелі мого дитинства. Повернувшись, розповідали про дива, про потугу збавителя Атріда. Він громив наших ворогів Харконненів. Його благословив Лієт-Кайнс, котрий обіцяв нам рай на нашій планеті. Казали, що цей Атрід прийшов змінити наш світ і наш Усесвіт, що він був людиною, завдяки якій уночі розцвітуть золоті квіти.

Фарок підняв руки й глянув на долоні.

– Чоловіки показували Перший Місяць і казали: «Душа його там». Тому його й назвали Муад’Дібом. Я тоді не розумів усього цього.

Він опустив руки, позирнувши через дворик на сина.

– У моїй голові не було думок. Я думав лише серцем, пузом і стегнами.

Темп музики, що була тлом їхньої розмови, знову прискорився.

– Знаєш, чому я захопився джигадом? – Очі старого жорстко дивилися на Скителі. – Я чув, що там була річ, яку називають морем. Дуже важко повірити в море, якщо ти жив лише тут, серед наших дюн. У нас немає морів. Люди Дюни нічого не знають про море. Ми знали наші вітрові пастки. Ми збирали воду для великої зміни, що її обіцяв нам Лієт-Кайнс… великої зміни, яку Муад’Діб приніс помахом руки. Я можу собі уявити канат10, воду, що тече каналом на поверхні землі. Відштовхуючись від цього, мій розум може уявити річку. Але море?

Фарок глянув на прозорий дах свого дворика, наче намагаючись злетіти ракетою в зовнішній Всесвіт.

– Море, – сказав він низьким голосом. – Ця картина не поміщалася в моїх мізках. А все ж знайомі мені люди казали, що бачили це диво. Я гадав, що вони брехали, але хотів пересвідчитися сам. Тому я й записався в похід.

Юнак ударив по струнах, закінчивши пісню гучним акордом, і почав нову, з дивним хвилеподібним ритмом.

– І знайшов ти своє море? – спитав Скителі.

Фарок мовчав так довго, що Скителі вже було подумав, що старий не почув його. Музика балісета здіймалася й опадала довкола них, наче приплив. Фарок дихав у її ритмі.

– Був захід сонця, – сказав він нарешті. – Такий захід сонця міг би намалювати один зі старих художників. І був той захід такого червоного кольору, як скло моєї пляшки. А ще золотого… синього. Цей світ звався Ен Фейль, я вів там свій легіон до перемоги. Ми спустилися з гірського перевалу, повітря було пересичене вологою. Я насилу міг дихати ним. А внизу піді мною було те, про що розповідали мені друзі: вода, куди тільки сягало око й ще далі. Ми марширували вниз, до неї. Я зайшов у воду та пив її. Вона була гіркою, і я засмутився. Але це диво ніколи вже мене не покинуло.

Скителі виявив, що поділяє благоговіння старого фримена.

– Я занурився в це море, – сказав Фарок, дивлячись на водні створіння, зображені на мозаїці підлоги. – Один чоловік зайшов у воду… інший із неї вийшов. Я відчував, що пам’ятаю минуле, якого ніколи не було. Дивився довкола очима, які могли прийняти все… геть усе. Я бачив у воді тіло – одного з оборонців, котрих ми вбили. Поблизу трималося на воді поліно – стовбур великого дерева. Я можу зараз заплющити очі й побачити те поліно. З одного боку воно було чорним від вогню. А ще на тій воді був кусень тканини, всього-на-всього жовта ганчірка… подерта, брудна. Я глянув на це все й зрозумів, чого вони там опинилися. Щоб я міг усе це побачити.

Фарок повільно повернувся і, глянувши Скителі в очі, сказав:

– Ти ж знаєш, що Всесвіту ще не завершено.

«Він балакучий, але глибокий», – подумав Скителі й промовив:

– Бачу, це справило на тебе сильне враження.

– Ти тлейлаксу, – відповів Фарок. – Ти бачив багато морів. Я – тільки це одне, але знаю про море щось таке, чого ти не знаєш.

Скителі відчув, як його охопила незвичайна тривога.

– Мати Хаосу народилася в морі, – сказав Фарок. – Квізара Тафвід стояв поруч, коли я вийшов на берег, стікаючи водою. Він не заходив у море. Стояв на піску… мокрому піску… з кількома іншими людьми, котрі боялися так само, як він. Дивився на мене очима, які знали: я дізнався щось про те, у чому йому було відмовлено. Я став морським створінням і цим налякав його. Море зцілило мене від джигаду. Гадаю, що він це побачив.

Скителі усвідомив, що в якусь мить цієї декламації музика припинилася. Його стурбувало, що він не міг точно визначити момент, коли балісет замовк.

Наче це мало якийсь стосунок до його розповіді, Фарок промовив:

– Усі ворота охороняють. До фортеці Імператора немає дороги.

– І в цьому її слабкість, – сказав Скителі.

Фарок витягнув шию, приглядаючись.

– Дорога є, – пояснив Скителі. – Те, що більшість людей, і, сподіваюся, Імператор теж, вірять в інше… працюватиме на нас.

Він потер губи, відчуваючи незвичність обраного ним обличчя. Мовчання музиканта турбувало його. Чи це означало, що син Фарока закінчив передачу? Природно, це була одна з методик: повідомлення стискалося й передавалося разом із музикою. Тепер воно було сприйняте нервовою системою Скителі й мало в належний час спрацювати через дистранси, вбудовані в кору його наднирників. Якщо передача закінчена, він стане контейнером незнайомих слів. Він уже є посудиною, що аж переливається від даних: кожна клітина конспіративної мережі тут, на Арракісі, усі імена, усі контактні фрази – уся життєво важлива інформація.

З цією інформацією вони могли сміливо діяти на Арракісі, захопити піщаного хробака, почати культивацію меланжу десь там, куди не сягала влада Муад’Діба. Могли зруйнувати монополію, а тим самим і зламати Муад’Діба. Могли багато чого зробити, маючи цю інформацію.

– У нас тут є жінка, – сказав Фарок. – Хочеш зараз її побачити?

– Я вже її бачив, – сказав Скителі. – Я уважно її вивчив. Де вона?

Фарок клацнув пальцями.

Юнак зайнявся своєю ребекою, потягнувши по ній смичком. Струни заридали музикою семути. Наче притягнута звуками, з-за дверей позаду музи́ки вийшла молода жінка в блакитній сукні. Її цілковито сині очі Ібада заповнювало наркотичне отупіння. Була фрименкою, узалежненою від прянощів, а тепер ще й підхопила інопланетне зло. Її свідомість глибоко занурилася в семуту, загубилася там і попливла за течією екстатичної музики.

– Донька Усайма, – сказав Фарок. – Мій син дав їй наркотик, сподіваючись привернути до себе жінку з Народу, попри його сліпоту. Сам бачиш, то була марна перемога. Те, що він сподівався здобути, здобула семута.

– Її батько не знає? – спитав Скителі.

– Вона й сама не знає, – відповів Фарок. – Мій син навіює їй фальшиві спогади, завдяки яким вона пояснює собі свої відвідини нашого дому. Вважає, що закохана в нього. І її сім’я в це вірить. Вони обурені, бо він не повносправний чоловік, але, звичайно, не втручатимуться.

Поступово музика стихла.

За жестом музи́ки молода жінка сіла біля нього, нахилившись, аби почути, що він їй шепоче.

– Що ти з нею зробиш? – спитав Фарок.

Скителі ще раз пильно оглянув дворик.

– Хто ще є в цьому домі? – звернувся до Фарока.

– Зараз ми всі тут, – сказав Фарок. – Ти не сказав мені, що робитимеш із жінкою. Мій син хоче це знати.

Наче бажаючи відповісти, Скителі витяг праву руку. З рукава одежі вистрелила блискуча голка й встромилася Фарокові в шию. Не було жодного крику, жодної зміни позиції. За хвилину Фарок мав померти, але зараз іще сидів нерухомо, паралізований отрутою.

Скителі повільно звівся на ноги, підійшов до сліпого музи́ки. Юнак далі шепотів щось молодій жінці, коли голка вистрелила в нього.

Скителі взяв молоду жінку за руку, лагідно допоміг їй підвестися і, перш ніж вона на нього глянула, змінив свою подобу. Вона підвелася та, випроставшись і дивлячись лише на нього, запитала:

– Що таке, Фароку?

– Мій син утомився й мусить відпочити, – промовив Скителі. – Ходімо. Повертаймося в дім.

– Ми так любо розмовляли, – сказала вона. – Гадаю, я переконала його прийняти тлейлаксанські очі. Це знову зробить його мужчиною.

– Хіба ж я цього не казав багато разів? – спитав Скителі, ведучи її до задньої кімнати.

Як він із гордістю зауважив, його голос пасував до його рис. Безсумнівно, це був голос старого фримена, який, звичайно, у цю мить уже був мертвим.

Скителі зітхнув. Сказав собі, що все було зроблено зі співчуттям, а жертви знали, яка небезпека їм загрожує. Тепер слід було надати молодій жінці належний їй шанс.