Читать книгу Месія Дюни - Фрэнк Герберт - Страница 7

Імперії під час їхнього творення не знають браку цілей. Лише коли вони усталяться, втрачають цілі, які замінює незрозумілий ритуал.

Принцеса Ірулан. Висловлювання Муад’Діба

Алія зрозуміла: засідання Імператорської Ради йшло складно. Відчула, що наростає протистояння, – це було помітно з того, як Ірулан уникала дивитися на Чані, Стілґар нервово перекладав папери, а Пол похмуро зиркав на Квізару Корбу.

Вона сіла в кінці золотого стола Ради, щоб крізь балконні вікна милуватися курним світлом полудня.

Корба, виступ якого вона перервала своїм приходом, продовжував те, що казав раніше Полові:

– От що я маю на увазі, мілорде: богів тепер не так багато, як колись.

Алія засміялася, закинувши назад голову. Цей рух змусив чорний каптур її аби зісковзнути, відкривши обличчя. Сині на синьому «очі прянощів», успадкований від матері овал обличчя під шапкою бронзового волосся, маленький носик і широкий чуттєвий рот.

Колір щік Корби наближався до барви його оранжевої ряси. Він глянув на Алію – достоту як сердитий голомозий гном.

– Знаєш, що кажуть про твого брата? – спитав із притиском.

– Знаю, що кажуть про ваш Квізарат, – відрізала Алія. – Ви не святі, а божі шпигуни.

Корба, попросивши поглядом підтримки Пола, відповів:

– Ми послані у світ заповіддю Муад’Діба, щоб Він спізнав правду про Свій народ, а народ спізнав правду про Нього.

– Шпигуни, – повторила Алія.

Корба ображено промовчав, стиснувши губи.

Пол дивився на сестру, питаючи себе, навіщо вона спровокувала Корбу. І нараз він зауважив, що Алія стала по-справжньому жіночною, її врода спалахнула першим полум’ям невинної юності. Дивно лише, як міг не помітити цього раніше. Їй було п’ятнадцять, майже шістнадцять. Превелебна Матір, котра не знала материнства, незаймана жриця, об’єкт перемішаного зі страхом поклоніння забобонних мас – Алія Ножа.

– Зараз не час, і це не місце для вибриків твоєї сестри, – озвалася Ірулан.

Пол, не звертаючи уваги на її слова, кивнув Корбі.

– Площа заповнена прочанами. Вийди й проведи їх на молитву.

– Але ж вони чекають вас, мілорде, – відповів Корба.

– Надягни свій тюрбан, – сказав Пол. – З такої відстані вони не розрізнять.

Проігнорована Ірулан, стримуючи роздратування, придивлялася, як Корба підводиться, підкорившись наказу. Вона раптом занепокоїлася думкою, що Едрік не зміг приховати її дії від Алії. «Що ми насправді знаємо про цю сестру?» – питала вона себе.

Чані, міцно сплівши руки на колінах, глянула через стіл на Стілґара, свого дядька й міністра державних справ Пола. «Чи довго ще старий фрименський наїб обходитиметься без куди простішого життя своєї пустельної січі?» – міркувала вона, водночас зауважуючи, що чорне волосся Стілґара почало сивіти на скронях, але його очі під тяжкими бровами зоставалися прозірливими. То був орлиний погляд дикого краю, а його підборіддя ще зберігало сліди, зоставлені перебуванням у дистикості.

Знервований увагою Чані, Стілґар оглянув Кімнату Ради. Погляд його впав на балконне вікно, за яким надворі стояв Корба. Той здійняв витягнуті руки в жесті благословення, і гра пообіднього сонця утворила на вікні позаду нього червоний ореол. Якусь мить Стілґару здалося, що Придворний Квізара розп’ятий на вогненному колесі. Корба опустив руки, зруйнувавши ілюзію, але потрясіння Стілґара не зникло. Його думки, супроводжувані гнівним розчаруванням, переходили від прохачів, котрі чекали в Прийомній Залі, до ненависної помпезності, що оточувала престол Муад’Діба.

Стілґар подумав, що, спілкуючись з Імператором, сподівається віднайти в ньому якусь недосконалість чи ваду. Він знав, що це святотатство, але однаково цього прагнув.

Коли Корба повернувся, до кімнати долинуло далеке гудіння натовпу. Коли балконні двері щільно зачинилися за ним, звуки стихли.

Пол провів Квізару поглядом. Корба зайняв своє місце ліворуч від Пола: незворушне темне обличчя, застиглі очі фанатика. Насолоджувався миттю релігійної влади.

– Дух осінив нас, – промовив.

– Слава за це Богу, – відповіла Алія.

Губи Корби побіліли.

Пол знову придивився до своєї сестри, намагаючись збагнути її мотиви. І дійшов думки, що під маскою її невинної зовнішності ховається облудність. Вона була витвором тієї ж програми селекції Бене Ґессерит, що й він сам. Що дали їй гени Квізац Хадераха? Однак поміж ними існувала ще й таємнича різниця: вона була ще ембріоном в утробі матері, коли та випила сиру меланжеву отруту. Мати і її ще ненароджена донька одночасно стали Превелебними Матерями. Проте одночасність не означала ідентичності.

Колись Алія розповіла йому про цей досвід. Одної страшної миті вона прокинулася до життя, а її пам’ять поглинула незліченні інші життя, засвоєні матір’ю.

«Я стала своєю матір’ю та всіма іншими, – казала вона. – Я була несформованою, ненародженою, але це не завадило мені водномить зістаритися».

Відчувши, що Пол думає про неї, Алія всміхнулася йому. Вираз його обличчя пом’якшився. «Хіба може хтось реагувати на Корбу інакше, ніж із цинічним гумором? – спитав він себе. – Що може бути кумеднішим за командос-смертника, перетвореного на священика?»

Стілґар зашелестів своїми паперами.

– Якщо мій сюзерен дозволить, – сказав. – Це пильні та невідкладні справи.

– Тупайльський договір? – спитав Пол.

– Гільдія тримається думки, що ми повинні підписати цей договір, не уточнюючи розміщення Тупайльської Антанти, – промовив Стілґар. – Ця думка має деяку підтримку серед делегатів Ландсрааду.

– До яких методів тиску ти вдаєшся? – спитала Ірулан.

– Тих, які передбачив для цього мій Імператор, – відповів Стілґар. Суха формальність його відповіді містила в собі всю його неприязнь до принцеси-консорта.

– Мій пане та мужу, – звернулася Ірулан до Пола, змушуючи його приділити їй належну увагу.

«Підкреслювати титулярну різницю в присутності Чані – це слабкість», – подумав Пол. У такі хвилини він поділяв Стілґарову антипатію до Ірулан, але ця антипатія була пом’якшена певним співчуттям. Ким же була Ірулан, якщо не пішаком Бене Ґессерит?

– Так? – сказав Пол.

Ірулан дивилася на нього.

– Якщо ти призупиниш постачання меланжу…

Чані похитала головою на знак незгоди.

– Ми діємо обережно, – відповів Пол. – Тупайле залишається притулком для переможених Великих Домів. Цей світ є символом святині, найвищої безпеки для всіх наших підданців. Викриття розміщення притулку робить його вразливим.

– Якщо вони можуть переховувати там людей, то можуть ховати й інші речі, – буркнув Стілґар. – Армію, скажімо, або ж початок культивування меланжу…

– Якщо хочеш, щоб люди залишалися миролюбними, – сказала Алія, – не варто заганяти їх у глухий кут.

Шкодувала, що дала втягти себе в суперечку, яку передбачала.

– То ми даремно вели переговори впродовж десяти років? – промовила Ірулан.

– Жоден із вчинків мого брата не є даремним, – відповіла Алія.

Ірулан підхопила перо, стисла його так, що аж побіліли пальці. Пол побачив, що вона бере свої емоції під контроль за методом Бене Ґессерит: пильний погляд усередину себе, глибоке дихання. Майже почув, як вона повторює літанію. За мить Ірулан запитала:

– І чого ж ми досягли?

– Ми вивели Гільдію з рівноваги, – сказала Чані.

– Ми хочемо уникнути відкритого протистояння з нашими ворогами, – додала Алія. – Не маємо особливого бажання їх убивати. Достатньо з нас тієї різанини, що вже відбулася під прапором Атрідів.

«Вона теж це відчуває, – подумав Пол. Дивно, що вони обоє мають таке почуття обов’язку стосовно цього розбишакуватого ідолопоклонницького Всесвіту з його екстазами спокою навпереміну з дикими пориваннями. – Чи повинні ми захистити їх від них же самих? – питав він себе. – Вони щомиті граються з порожнечею – порожні життя, порожні слова. Вони надто багато вимагають від мене».

Щось стиснуло йому горло. Скільки він за цей час втратив? Яких синів? Які мрії? Чи вартувало це тої ціни, яку відкрило йому видіння? Хто запитає тих, котрі житимуть у далекому майбутньому, хто скаже їм: «Але без Муад’Діба вас тут не було б».

– Відмова в меланжі нічого не вирішить, – сказала Чані. – Через це Лоцмани Гільдії втратять можливість бачити часопростір. Ваші сестри втратять своє правдочуття. Деякі люди можуть передчасно померти. Перервуться комунікації. І кого в цьому звинуватять?

– Вони не дозволять, щоб до цього дійшло, – промовила Ірулан.

– Невже? – спитала Чані. – Чому б це? Хіба ж хтось звинуватить Гільдію? Вона буде безпорадною й демонструватиме це.

– Ми підпишемо договір таким, який він є, – сказав Пол.

– Мілорде, – заговорив Стілґар, втупившись у свої долоні.

– Так? – Пол украй уважно прислухáвся до слів старого фримена.

– Ти володієш певними… силами, – промовив Стілґар. – Чи не можна знайти Антанту, незважаючи на Гільдію?

«Сили!» – подумав Пол. Стілґар не міг прямо сказати: «Ти ясновидець. Можеш простежити в майбутньому шлях, що веде до Тупайле?»

Пол дивився на золотаву поверхню стола. Знову те саме: як йому висловити межі невисловлюваного? Чи варто згадувати про фрагментарність – неодмінну долю всіх подібних сил? Як може людина, що ніколи не провиділа майбутнього за допомогою прянощів, уявити собі свідомість, не локалізовану в часопросторі, позбавлену особистих вектор-зображень і всіх пов’язаних із ними чуттів?

Він поглянув на Алію, помітив її увагу до Ірулан. Алія, відчувши його рух, своєю чергою глянула на нього й кивнула в бік Ірулан. Аххх, так: кожна їхня відповідь неодмінно втрапить до одного зі спеціальних звітів, які Ірулан відсилає сестрам Бене Ґессерит. Вони все ще шукають ключі до свого Квізац Хадераха.

Усе-таки Стілґар заслужив якоїсь відповіді. Та й Ірулан теж.

– Непосвячені намагаються збагнути ясновидіння як прояв Закону Природи, – сказав Пол, поклавши руки перед собою. – З тим самим успіхом можна б твердити, що це небеса розмовляють із нами, що вміння читати майбутнє є гармонійним проявом суті людини. Іншими словами, ясновидіння є природним наслідком сьогодення, хвиля якого підхоплює нас. Але такі сили не можуть бути використані для досягнення наперед поставлених цілей та задумів. Хіба тріска, підхоплена хвилею, знає, куди вона пливе? Оракул не знає причин і наслідків. Причини перетворюються на енергетичні течії та злиття, місця, де зустрічаються потоки. Приймаючи ясновидіння, ви наповнюєте своє буття концепціями, несумісними з раціоналізмом. Тому ваш інтелект їх відкидає. А вчинивши це, він стає частиною процесу й підкоряється йому.

– Тобто ти не можеш цього зробити? – спитав Стілґар.

– Якби я шукав Тупайле за допомогою ясновидіння, – сказав Пол, звертаючись насамперед до Ірулан, – то це могло б приховати Тупайле.

– Хаос! – запротестувала Ірулан. – Це… нелогічно.

– Я ж казав, що воно не підпорядковується Природним Законам, – промовив Пол.

– Тобто існують межі того, що ти можеш побачити або вчинити, використовуючи свої сили? – спитала Ірулан.

Перш ніж Пол зумів відповісти, заговорила Алія:

– Люба Ірулан, ясновидіння не має меж. Нелогічно? Логічність не є необхідним атрибутом Усесвіту.

– Але ж він сказав…

– Як мій брат може дати тобі точну та вичерпну інформацію про межі чогось, що не має меж? Нескінченність не піддається інтелекту.

«Недобре, що Алія це зробила, – подумав Пол. – Це стривожить Ірулан, її спосіб мислення такий обережний, такий залежний від точно окреслених цінностей». Його погляд помандрував до Корби, котрий сидів у позі релігійної задуми, слухав душею. Як Квізарат міг використати цей обмін фразами? Більше релігійної таємничості? Більше остраху? Безперечно.

– То ти підпишеш договір у його теперішній формі? – спитав Стілґар.

Пол усміхнувся. Стілґар вирішив закрити питання з ясновидінням. Він націлений лише на перемогу, а не на відкриття істини. Мир, справедливість, розумна монетарна система – ось на чому тримається Стілґарів усесвіт. Він прагне чогось видимого й реального – підпису на договорі.

– Підпишу, – відповів Пол.

Стілґар узяв свіжу папку.

– В останніх повідомленнях наших польових командирів з Іксіанського сектора йдеться про агітацію за конституцію.

Старий фримен глянув на Чані, яка знизала плечима.

Ірулан, котра сиділа в мнемонічному трансі, притиснувши обидві долоні до чола та заплющивши очі, розплющила їх й уважно глянула на Пола.

– Іксіанська Конфедерація обіцяє бути покірною, – сказав Стілґар, – але їхні представники хотіли б обговорити імперську систему оподаткування, яка…

– Хочуть законно обмежити мою Імператорську волю, – промовив Пол. – І хто керуватиме мною – Ландсраад чи ДАПТ?

Стілґар витяг із папки записи на незнищенному папері.

– Один із наших агентів надіслав цей меморандум із засідання меншості ДАПТ. – Рівним голосом він зачитав шифровку: – «Слід припинити спроби Трону стати єдиновладним. Ми мусимо сказати правду про Атріда, котрий маневрує, прикриваючись потрійною фікцією: законодавством Ландсрааду, релігійною санкцією та бюрократичними установами». – Він сховав записку в папку.

– Конституція, – пробурмотіла Чані.

Пол глянув на неї, тоді знову на Стілґара. «Отак джигад сходить нанівець, – подумав він, – але не настільки швидко, щоб мене порятувати». Ця думка викликала емоційне напруження. Він згадав свої найперші видіння джигаду, тоді ще майбутнього, жах і обурення, які він тоді відчував. Тепер, звичайно, він бачив страшніші видіння. Жив посеред справжнього, не примарного насильства. Бачив своїх фрименів, настільки заряджених містичною силою, що в релігійній війні вони змітали все на своєму шляху. Тепер він дивився на джигад із нової перспективи: звичайно, він не вічний – усього лише короткий спазм порівняно з вічністю, але за ним маячили жахіття, що перевершували всі минулі.