Читать книгу Романи - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 22

– Ой! Відпусти!

Він опустив руки.

– Що таке?

– Твоя запонка, ти подряпав мене, дивись! – Вона скосила погляд, намагаючись розгледіти маленький, розміром із горошину, слід, який вже почав проступати рожевим на її білосніжній шкірі.

– О, Ізабель… – дорікнув він сам собі,– який я незграба… Вибач, не треба було так міцно тебе обіймати.

Вона нетерпляче відвела голову.

– Ой, Еморі, ну звичайно, ти не навмисне, і не дуже боляче, але що тепер із цим робити?

– Що робити? – перепитав він. – Ота цятка… та вона скоро зникне…

– Не зникне! – сказала вона, уважно роздивляючись плямку. – Дивися, як її помітно, це виглядає як… О, Еморі, що робити? Якраз на рівні твого плеча.

– Помасажуй, – запропонував він, намагаючись не засміятися.

Вона обережно потерла подряпину кінчиками пальців – сльози набігли їй на очі і скотились по щоці.

– О, Еморі! – сказала вона розпачливо, піднімаючи догори стражденне обличчя. – Так тільки гірше, у мене вся шия вже червона. Що ж його робити?

У його голові спливла цитата, і він не стримався вимовити її вголос:

– «Всі аромати Аравії не обілять цю маленьку ручку…»

Вона підвела погляд, і сльозинка в її очах блиснула, мов лід.

– Не надто ти чуйний.

Еморі не зрозумів, що саме вона мала на увазі.

– Ізабель, люба, я гадаю воно…

– Не чіпай мене! – раптом закричала вона. – Я так хвилююсь, а ти глузуєш!

Він знову дав маху.

– Це ж дрібниця, Ізабель, ми саме не так давно розмовляли про почуття гумору…

У кутиках її рота з’явилось щось, що трохи нагадувало саркастичну подобу усмішки.

– Ну вже помовч! – раптом злісно вигукнула вона і втекла коридором до своєї кімнати. Еморі укляк на місці, збентежений і сповнений каяття.

– От дідько…

Коли Ізабель знову з’явилась, її плечі вкривав легкий шарф, і вони спустились сходами у повнім мовчанні, яке тривало упродовж всієї вечері.

– Ізабель… – почав він, заледве вони сіли до авта, щоб вирушити на танці в заміський клуб Гринвіча (терпець йому вривався). – Ти зла, зараз і я розізлюсь. Давай поцілуємось і покладем цьому край.

Вона насупилась.

– Терпіти не можу, коли з мене глузують, – врешті вимовила вона.

– Я більше не буду. Я ж зараз не сміюсь, правда?

– Але ти сміявся!

– Не будь такою по-жіночому прискіпливою.

Її губи іронічно скривились:

– Буду такою, якою захочу!

Еморі ледве стримувався. Він вже усвідомив, що у нього не було ані дрібки справжньої любові до Ізабель, але її холодність зачепила його. Він хотів поцілувати її і зламати її опір (так він зможе поїхати завтра зранку, і щоб не перейматись цим більше). І навпаки, якщо він не поцілує її, то буде привід дратуватись… Його впевненість у собі як у завойовнику похитнулася б. І не годилось вийти переможеним з такою упертою воїтелькою, як Ізабель.

Можливо, вона здогадувалась про все це. У будь-якому разі, ця ніч, яка мала стати звершенням романтики, зникала на крилах нічних метеликів над головою, із запахами придорожних садів. Але не було ані меланхолійних слів, ані солодких зітхань.

Потім вони повечеряли шоколадним тортом з імбирним пивом у буфеті, й Еморі оголосив своє рішення:

– Я їду завтра зранку.

– Чому?

– А чом би й ні? – відрізав він.

– У цьому немає потреби.

– Однак я вже вирішив.

– Гаразд. Якщо ти настоюєш на цьому, хоч це виглядає смішно…

– Ну, не треба це так обставляти, – заперечив він.

– …просто тому, що я не дозволила себе поцілувати. Хіба ні?

– Слухай, Ізабель, – перервав він. – Ти знаєш – це не так, а навіть якби й так? Ми досягнули певної стадії, коли ми або цілуємось, або… або – нічого. Ти ж відмовляєшся через дріб’язкові причини.

Вона вагалась.

– Я навіть не знаю, що думати про тебе, – почала вона слабку і надто невдалу спробу порозумітися. – Ти такий дивний…

– Чим саме?

– Ну, я гадала, ти такий упевнений в собі, і все таке… Пам’ятаєш, ти колись казав, що можеш робити все, що захочеш, чи отримати все, що хочеш?

Еморі почервонів (він багато що їй наговорив).

– Ну і що?

– Сьогодні ти, здається, не був такий упевнений в собі. Може, ти просто хвалько.

– Аж ніяк, – заперечив він. – У Принстоні…

– Ой, цей твій Принстон! Ти повсякчас про нього говориш, здається, що нічого більше не існує! Може, ти й пишеш краще, ніж будь-хто в тій своїй газеті; може, першокурсники й думають, що ти дуже поважна персона…

– Ти не розумієш…

– О ні, я розумію! – перебила вона. – Дуже добре розумію, бо ти постійно говориш лише про себе. Колись мені це подобалось, а тепер ні.

– Сьогодні я теж говорив тільки про себе?

– В тому-то й річ, – наполягала Ізабель. – Сьогодні ти мене просто засмутив… Ти сидів і спостерігав, куди я дивлюсь. Я постійно мушу думати, коли розмовляю з тобою, – ти такий скептичний…

– Отже, я примушую тебе думати? – повторив Еморі глузливо.

– Я з тобою повсякчас напружена, – уперто вела своє вона. – І коли ти аналізуєш кожну дрібну емоцію і дію – у мене просто вибухають нерви.

– Я знаю, – погодився Еморі і безпорадно похитав головою.

– Пішли. – Вона підвелася, він якось машинально підвівся також, і вони дійшли до останньої сходинки.

– Коли звідси поїзд?

– Є десь о 9.11, якщо ти направду мусиш їхати.

– Так, справді мушу. На добраніч.

– На добраніч.

Вона пішла. Еморі повертався до своєї кімнати і згадував, що він вловив хмарку невдоволення на її обличчі. Він лежав у темряві і гадав, чи це дуже його зачіпає, чи то лише вражене самолюбство. А може, врешті-решт, його характер просто не надається до романтичної любові.

Коли він прокинувся, то відчув, начебто повернувся до тями. Ранковий вітерець злегка гойдав ситцеві фіранки на вікнах, і він був трохи спантеличений тим, що не у своїй кімнаті в Принстоні, де на стіні над бюрком висять його шкільні футбольні світлини, а на протилежній стіні – світлини із клубу «Трикутник». Потім старий годинник десь у коридорі пробив восьму, і до нього повернулись спогади про вчорашню ніч. Він вистрибнув із ліжка і швидко одягнувся. Треба швидше звідси забиратися, поки він не стрів ненароком Ізабель. Те, що вчора здавалось болючим, сьогодні виглядало надокучливим спогадом. О пів по восьмій він уже був одягнений і сів біля вікна; серце його стискалось трохи більше, ніж він собі думав. Цей сонячний і ясний, сповнений запахами садів ранок видався йому злою насмішкою; десь на ґанку внизу він почув голос місіс Бордж і подумав: де ж зараз Ізабель?

Хтось постукав у двері.

– Автомобіль буде за десять дев’ята, сер.

Він повернувся до споглядання видів з вікна і знову й знову механічно повторював вірша із Браунінга, який колись процитував Ізабель у листі:

Але його життя не буде неповним. Він вдовольнив себе похмурою думкою, що, можливо, вона просто не була такою, як він собі вигадав, і що більшого їй не досягнути, і ніхто більше не примусить її задуматись. Але саме через те вона його й відштовхнула. Еморі раптом відчув, що втомився постійно думати й думати.

– А нехай іде до біса… – гірко вимовив він. – Весь рік мені зіпсувала.