Читать книгу Романи - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 23

Одного спекотного дня Еморі приїхав у Принстон і приєднався до виснаженого задухою натовпу студентів, які швендяли вулицями, очікуючи переекзаменування. Це було так безглуздо – починати наступний курс із додаткових занять у задушливій кімнаті, намагаючись осмислити занудні перетини конусів. Містер Руні, мимовільний наставник дубоголових, проводив заняття і викурював одну за одною сигарети «Пел Мел», малюючи діаграми і виводячи рівняння від шостої ранку і до півночі.

– Отже, Лангедаку, якщо я використаю цю формулу, де буде точка «А»?

Лангедак випрямляв усі свої важкі фути футбольної маси і намагався сконцентруватись.

– У… а… хай йому грець, якщо я знаю, містере Руні.

– Звичайно, звичайно, не можна застосувати цю формулу тут. Ось що я хотів від вас почути.

– Так, не можемо, звичайно.

– А знаєте, чому?

– Думаю, так…

– Якщо ви ще не зрозуміли, то скажіть мені, я тут для того, щоб вам пояснити.

– Містере Руні, якщо ви не проти – поясніть ще раз.

– З радістю. Отже, маємо точку «А»…

Кімната була лабораторією безголових – два довжелезні столи із зошитами, перед ними – містер Руні без піджака і десяток хлопців, згорблених на стільцях: Фред Слоун, пітчер, якому неодмінно потрібно було здати талони; «Сухий» Лангедак, який цієї осені міг би перемогти команду Єля, якби набрав нещасні п’ятдесят відсотків; Мак Дауелл, розбишака-першокурсник, який вважав, що бути серед цих багатообіцяючих атлетів – то вершина досягнення.

– Шкода мені тих нещасних, які не мають ані цента на репетитора і мусять все підтягати самі за семестр, – сказав він якось Еморі із недбало звішеною сигаретою в блідих губах. – То буде дуже нудно, а протягом семестру в Нью-Йорку повно набагато цікавіших справ. Я думаю, вони не знають, що втрачають.

І так багато було слів «ти і я» в розмові Мак Дауелла, що Еморі ледь не виштовхнув його з вікна. Наступного лютого його мама буде дивуватись, чому він не вступив до клубу і не збільшить йому кишенькових… маленький дурний провінціал…

Крізь дим і нудотливу атмосферу, крізь його глибоку задуму доносився чийсь безпорадний вигук: «Я не розумію! Повторіть іще раз, містере Руні!» Більшість із них були такі туполобі і такі байдужі, що вони навіть і не визнали б, що чогось не розуміють (серед них був і Еморі). Він не міг змусити себе збагнути перетини конусів; їх спокійна й дражлива поважність зухвало проступала у задушливих кімнатах містера Руні крізь спотворені ним незрозумілі анаграми.

Він зробив останнє зусилля вночі перед екзаменом (певна річ, із мокрим рушником на голові), а потім у блаженному невіданні після складання екзамену ламав собі голову, де ж поділись усі барви й амбіції минулої весни? Разом із розладом стосунків з Ізабель успіхи на старших курсах якось уже не так сильно захоплювали його, і він незворушно уявляв свій можливий провал, хоча й розумів, що це означало його звільнення з посади в редколегії «Принстонівця» і кінець усіх шансів потрапити в раду старшокурсників.

Хоча йому поки щастило.

Він позіхнув, нашкрябав урочисту присягу на екзаменаційній роботі й побрів з аудиторії.

– Якщо ти не здав, – сказав Алек, який щойно повернувся, коли вони сиділи біля вікна в кімнаті Еморі і міркували щодо нового декору стін, – то ти найбільший у світі дурень. Твої акції в клубі і в кампусі впадуть, як ліфт.

– От дідько, я знаю! До чого ще раз мені нагадувати?

– Бо ти це заслужив. Ніхто тепер не ризикне визнати тебе придатним для посади голови газети.

– Та облиш уже, – запротестував Еморі. – Почекай поки, там буде видно. Я не хочу, щоб кожен у клубі нагадував мені про це, ніби я призовий кінь на перегонах, що не прийшов першим.

Одного вечора через тиждень Еморі зупинився під своїм вікном по дорозі на Ренвік і, побачивши світло, гукнув:

– Гей, Томе, є пошта?

Голова Алека з’явилась у жовтому квадраті світла.

– Так, твої результати прийшли.

Його серце шалено закалатало.

– Який колір – блакитний чи рожевий?

– Я не відкривав. Краще піднімись сам.

Він піднявся в кімнату і попрямував до столу, і раптом помітив, що в кімнаті були ще хлопці.

– Добрий вечір, Керрі. – Він був підкреслено ввічливий. – О, мужі Принстона! – Здається, тут були здебільшого друзі, отож, він узяв конверт із позначкою «Відділ реєстрації» і нервово зважив його.

– Схоже, тут вагомий папірець.

– Відкривай, Еморі.

– Але для драматизму кажу вам: якщо папір блакитний – моє ім’я більше не стоятиме у списку редколегії «Принстонівця», і моя коротка кар’єра закінчилась. – Він зупинився і вперше помітив погляд Ферренбі (він дивився на нього голодним нетерплячим поглядом). Еморі багатозначно поглянув на нього.

– Уздріть примітивні емоції на своєму обличчі.

Він розірвав конверт і підніс папірець до світла.

– Ну?

– Блакитний чи рожевий?

– Кажи, не тягни!

– Ми чекаємо, Еморі.

– Та засмійся вже чи вилайся!

Настала пауза… маленький рій секунд пронісся вмить… Він глянув знову, і ще один рій секунд зринув у небуття…

– Блакитний, як небо, панове…