Читать книгу Романи - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 6

Літнього млосного дня поїзд зупинився у Лейк-Дженева. Еморі угледів свою матір, що чекала на нього у власному електромобілі на засипаному гравієм шляху. Це було старе авто із перших моделей, сірого кольору. Те, як вона сиділа – граційно прямо, вираз її обличчя, де злились воєдино гідність і краса, те, як воно ледь потепліло давно забутою усмішкою – сповнило його відчуттям гордості за неї.

Вона роззирнулась обабіч і обережно рушила зі швидкістю десь дві милі за годину, щомиті благаючи Еморі стежити за дорогою. І на одному залюдненому пререхресті вона змусила його вийти з машини і бігти попереду, як регулювальник (Беатріс була, так би мовити, обачним водієм).

– Ти виріс! Але ти досі дуже гарний, здається, ти проскочив той незграбний вік, себто коли він починається? У шістнадцять, п’ятнадцять чи чотирнадцять? Я постійно забуваю, але ти його проскочив – це точно.

– Не сором мене… – пробурмотів Еморі.

– Але, мій любий хлопчику, який на тобі дивний одяг! Усе дібране, як один комплект, – це так задумано? А білизна – теж пурпурова?

Еморі не надто ввічливо щось буркнув.

– Ти мусиш поїхати до Брукса і замовити кілька пристойних костюмів. Окрім того, нам потрібно поговорити сьогодні ввечері або завтра. Я хочу докладно знати про твоє здоров’я – геть усе, ти, мабуть, зовсім занедбав серце і сам про це не здогадуєшся.

Еморі подумав: яким поверховим було нашарування його власного покоління. Окрім миттєвого відчуття сором’язливості, він усвідомив, що його давній дитячий зв’язок з матір’ю не переривався ані на хвилину. (Хоча перші декілька днів він вештався садом та вздовж берега в стані покинутої самотності, знаходячи якусь апатичну відраду у викурюванні сигарет «Bull» у гаражі в компанії одного із шоферів.)

Шістдесят акрів маєтку були поцятковані старими і новими альтанками, фонтанами і білими лавами, які виринали подекуди із гущавини; там також кублилось постійно зростаюче сімейство білих котів, вони блукали між клумбами і вимальовувались уночі на фоні чорних силуетів дерев. На одній із таких тінистих стежин Беатріс врешті зловила Еморі, після того, як містер Блейн усамітнився за звичкою на весь вечір у своїй бібліотеці.

Дорікнувши йому, що він її уникає, вона втягнула його в довгий тет-а-тет при місячному сяйві. Її краса захоплювала його – він знаходив у собі стільки її рис, – яка витончена її біла шия і плечі, граційність заможної трицятилітньої жінки.

– Коли у мене стався нервовий зрив, – вона говорила про це, як про подвиг, – лікарі сказали мені (її голос перейшов на довірливі нотки): якби хоч один чоловік так затято пив, як я, він би вже давно знищив себе ущент, мій любий, і вже зійшов би в могилу…

Еморі скривився і подумав: цікаво, як би ці слова сприйняв Фроґґі Паркер.

– Знаєш, – трагічно продовжувала Беатріс, – у мене були сни – дивовижні видіння. – Вона притиснула долоні до очей. – Я бачила бронзові ріки, їхні хвилі омивали мармурові береги, і велетенські птахи ширяли повітрям – строкаті із райдужним пір’ям. Я чула дивну музику і наростаючий гул варварських труб… Ти що?

Еморі пирснув.

– Що таке, Еморі?

– Не зважай, продовжуй, Беатріс.

– Отой сон повторювався і повторювався: сади, що пишніли барвами, проти яких наш сад – просто ніщо, місяць, що безупинно гойдався, не блідий, як узимку, а золотіший за місяці літньої ночі.

– А зараз ти як почуваєшся, Беатріс?

– Загалом – краще, ніж будь-коли. Але ніхто не розуміє, Еморі! Я знаю, що не можу пояснити це тобі, але це так…

Еморі був зворушений. Він обійняв матір і легенько потерся об її плече.

– Бідолашна Беатріс, бідна моя Беатріс…

– Але ж розкажи мені про себе, Еморі! У тебе, мабуть, були жахливі два роки?

Еморі спочатку думав збрехати, але наважився говорити, як є.

– Ні, Беатріс. Я цікаво провів час. Я пристосувався до смаків довкілля, став буденним (він сам себе здивував цими словами, і уявив, як би витріщився Фроґґі).

– Беатріс! – раптово вигукнув він. – Знаєш, хочу поїхати вчитись в іншу школу. Всі в Міннеаполісі їдуть вчитись десь-інде.

На обличчі Беатріс з’явилось занепокоєння.

– Але ж тобі лише п’ятнадцять!

– Так, але всі їдуть кудись у п’ятнадцять, і я хочу, Беатріс.

Беатріс запропонувала відкласти цю розмову. Але через тиждень вона таки вшанувала його відповіддю:

– Еморі, я гадаю, що ти маєш вирішувати сам. Якщо ти так хочеш – можеш їхати.

– Справді?

– Скажімо, у Сент-Реджис у Коннектикуті.

Еморі відчув раптове піднесення.

– Усе вже домовлено, – продовжувала Беатріс. – Тобі варто поїхати. Я б воліла, щоб ти поїхав до Ітона, а потім у Оксфорд до Церкви Христа. Але зараз це виглядає малоймовірним. Наразі залишимо питання з університетом відкритим.

– А що ти будеш робити, Беатріс?

– Це лише Господь відає. Здається, моя доля – доживати віку в цій країні. Ні, я ані трохи не шкодую, що я американка, – більше того, жалкувати про це – то для дуже вульгарних осіб. Я відчуваю, – ні, я впевнена, – що ми – могутня, зростаюча нація, однак, – вона зітхнула, – я часом думаю, що життя моє мало б згаснути ближче до древньої, зрілої цивілізації, землі, де літня зелень змінюється осінніми багряними кольорами… Прикро, що ти не був за кордоном, але ти хлопець, і тобі, мабуть, краще дорослішати «під крилами білоголового орлана» – це правильний вираз?

Еморі кивнув. Вона б не оцінила його ідею щодо японської навали.

– Коли я зможу поїхати до школи?

– Наступного місяця. Тобі треба буде вирушити заздалегідь, щоб здати екзамени. Потім у тебе буде вільний тиждень. Синку, я хочу, щоб ти декого відвідав на Гудзоні.

– Кого саме?

– Монсеньйора Дарсі, Еморі. Він хоче побачитись із тобою. Він вчився в Гарроу, а потім у Єльському університеті, став католиком. Я хочу, щоб він побесідував з тобою – я відчуваю, це може стати тобі в нагоді. – Вона лагідно погладила його золотаво-каштанове волосся. – Мій любий Еморі…

– Люба Беатріс…

Отже, раннього вересня Еморі, оснащений шістьома комплектами літньої білизни, плюс шістьома зимової, светром, теніскою, в’язаним жакетом, зимовим пальтом і т. д., попрямував до Нової Англії – краю закладів для дібраної молоді.

Були там академії Андовер і Екзетер зі своїм славетним минулим, велетенські, демократичного типу коледжі Нової Англії; Сент-Марк, Ґротон, Сент-Реджис, які набирали учнів із Бостона та давніх голандських сімей Кніккербоккерів із Нью-Йорка; Сент-Пол зі своїми відомими спортивними аренами; Памфрет та Сент-Джордж, процвітаючі й багато оздоблені; Тафт і Гочкісс, які готували цвіт заможних сімей Середнього Заходу для подальших соціальних успіхів у Єлі; Павлінг, Вестмінстер, Чоут, Кент і сотні інших. Усі вони рік за роком випускали з конвеєра однотипних представницьких молодиків, чиїм єдиним стимулом було скласти вступні іспити в університет. Їхні ефемерні цілі були регламентовані сотнями циркулярів на кшталт: «Забезпечити доскональну розумову, моральну і фізичну підготовку, належну джентльмену і християнину, розвинути в юнакові навик вирішувати питання свого часу та закласти надійний фундамент наук і мистецтва».

У Сент-Реджисі Еморі пробув три дні, склав іспити із зверхньою впевненістю в собі, потім повернувся до Нью-Йорка, щоб завітати до свого опікуна. Метрополіс, який він заледве оглянув, мало його вразив. Єдине, що він запам’ятав, було відчуття чистоти і високі білі будинки, які він споглядав із палуби пароплава, раннім ранком на ріці Гудзон. Насправді він уже був десь далеко у своїх мріях про спортивні звитяги в школі. Цей візит мав стати лише вимушеною прелюдією до визначних пригод. Але не так сталося, як йому гадалося.

Будинок монсеньйора Дарсі був древнім, невизначеного стилю, стояв на пагорбі, що височів над рікою. Там його власник жив між подорожами римо-католицьким світом (наче король Стюарт у вигнанні, очікуючи, коли його прикличуть знову панувати на своїй землі). Монсеньйорові на той час було сорок чотири, він злегка почав повніти. Але був жвавий, його голову вкривало золотаве тонке волосся, він був дуже захопливий і загалом – блискуча особистість. Коли він заходив до кімнати, зодягнений у свої пурпурові шати, що палахкотіли як тернерівські заходи сонця, він привертав до себе захоплені погляди.

Він написав два романи: один із них – разюче антикатолицький (але це було ще до його навернення), і п’ять років по тому – інший, де він змінив свої в’їдливі насмішки над католиками на ще дотепніші кпини над представниками єпископальної церкви. Він надзвичайно поважав ритуали, був захопливо драматичним, любив ідею Бога достатньо глибоко, щоб зберігати целібат, і був прихильний до ближнього свого.

Діти обожнювали його, адже він сам був дитинним; молодь насолоджувалась його товариством (бо він сам був молодим, і ніщо його не шокувало). У якомусь столітті й у відповідному місці він міг би стати як Рішельє. Але нині він був просто високоморальним, дуже релігійним (точніше сказати, благочестивим) душпастирем. Він полюбляв створювати ореол таємничості над звичним, використовував давні зв’язки, цінував життя у всіх його проявах (хоча й не насолоджувався цим сповна).

Вони з Еморі якось одразу заприязнились – товариський презентабельний прелат, який міг затьмарити будь-який посольський бал, і зеленоокий задумливий хлопець у своїх перших дорослих штанах. Після півгодинної розмови вони відчули, що їхній зв’язок схожий на зв’язок батька з сином.

– Мій любий хлопчику, я багато років чекав цієї зустрічі. Умощуйся зручніше і давай побалакаємо.

– Знаєте, я щойно приїхав із школи Сент-Реджис…

– Твоя матінка згадувала про це – вона надзвичайна жінка. Дай сигарету (я впевнений, ти куриш). Отже, підозрюю, ти, як і я, – ненавидиш природничі науки і математику.

Еморі радо закивав головою.

– Ненавиджу їх! Люблю англійську та історію.

– Авжеж, ти також ненавидітимеш школу спочатку. Але я радий, що ти будеш учитись у Сент-Реджисі.

– Чому?

– Бо це школа для джентльменів, і демократія не заразить тебе надто швидко. В тебе ще буде цього вдосталь у коледжі.

– Я хочу вчитись у Принстоні, – сказав Еморі. – Не знаю чому, але мені здається, що всі випускники Гарварда – безхарактерні (я колись сам був таким). А випускники Єля – ну, вони носять великі голубі светри і курять люльки…

Монсеньйор посміхнувся:

– Знаєш, я теж колись був таким…

– Ні, ви зовсім інший! Я гадаю, що Принстон – неквапний, красивий і аристократичний. Розумієте, як весняний день! А Гарвард це щось доволі закрите…

– А Єль – морозяний і енергійний, як листопад, – закінчив монсеньйор.

– Саме так!

І вони легко занурились у радісне відчуття близькості.

– Я завжди підтримував принца Карла Стюарта…

– Звичайно, і Ганнібала!

– Так, і Південну конфедерацію. – Він вагався, чи визнавати себе патріотом Ірландії, бо вважав, що бути ірландцем – це якось простакувато.

Монсеньйор, одначе, запевнив його, що Ірландія – це романтичний втрачений шанс, а ірландці – чарівні щирі люди, і цю прихильність варто плекати й надалі.

Після години насиченого спілкування і ще кількох сигарет, коли монсеньйор Дарсі довідався, що Еморі вихований не в католицькій вірі (що радше здивувало, а не налякало його), він оголосив, що чекає ще одного гостя. Ним виявився високоповажний Торнтон Генкок із Бостона, екс-міністр в Гаазі, автор наукової праці з історії середніх віків і останній представник видатної патріотичної і блискучої сім’ї.

– Він приїздить сюди на відпочинок, – монсеньйор довірчо нахилився до Еморі, ніби вони були однолітками. – Я для нього – своєрідний прихисток від виснажливого агностицизму. Думаю, я єдиний знаю, як його холоднокровний розум губиться у хвилях житейського моря, і як прагне він вхопитись за рятівний уламок міцної щогли, якою і є наша Церква.

Їх перший обід став для Еморі одним із найяскравіших спогадів із ранньої юності. Монсеньйор випромінював шарм і якесь особливе світіння. Ставив запитання і робив припущення так тонко, що хлопець повіряв найглибші пориви і бажання своєї душі, а також страхи і надії, навіть те, що викликало в нього відразу. При цьому були тільки він і монсеньйор, а старший чоловік, хоча і менш вразливий і менш чутливий, але, безсумнівно, не безсердечний, із задоволенням слухав їхню бесіду і грівся в лагідному світлі, що випромінювали ці двоє.

Для багатьох монсеньйор був наче промінь сонця; і Еморі справляв таке саме враження (саме зараз, у молодості, часом у роки зрілості, але ніколи більше не повторилось відчуття цього взаємного пориву).

«Який осяйний хлопчина, – подумав Торнтон Генкок, який свого часу побачив розкіш обох континентів, вів бесіди із Парнелом, Гладстоном і Бісмарком. А потім, ніби між іншим, сказав монсеньйору Дарсі:

– Його виховання однозначно не можна довірити школі або коледжу.

Але в наступні чотири роки розумові здібності Еморі були скеровані на завоювання популярності, хитросплетіння соціального устрою університету й американського суспільства (в такому вигляді, як їх презентували на чайних вечорах в Балтиморі або в гольф-клубах Хот-Спрингс).

Загалом, це був прекрасний тиждень. Весь внутрішній світ Еморі наче розібрали на частки і витягнули назовні. Підтвердились низки його теорій, а його радість життя вилилась в тисячі амбіцій. Бесіди не були схоластичними, боронь Боже! Еморі мав лише приблизне уявлення про Бернарда Шоу, але монсеньйор міг не менш захопливо вести бесіди на тему «Улюбленого волоцюги» чи «Сера Найджела», дбаючи, щоб Еморі не почувався невігласом ані на мить.

Але труби вже возвістили початок першої сутички між Еморі і його власним поколінням.

– Тобі, звичайно, хочеться їхати. Для таких, як ми, дім – це там, де нас нема… – із сумом мовив монсеньйор.

– Ні, мені дуже не хочеться їхати…

– Не думаю! Насправді ані тобі, ані мені ніхто у цьому світі не потрібен.

– Ну…

– Бувай, синку…