Читать книгу Загадкова історія Бенджаміна Баттона - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 11

Після закінчення розмови Бенджамін похмуро піднявся догори й подивився на себе в дзеркало. Він не голився вже три місяці, проте не зміг знайти нічого на своєму обличчі, окрім ледь помітного білявого пуху, котрий, здавалося, не потребує втручання ззовні. Коли він повернувся з Гарварду, Роско запропонував йому одягнути окуляри та накладати на щоки бакенбарди, і тоді, на одну хвильку, йому здалося, що комедія його перших років життя повертається. Та щоки під бакенбардами свербіли й, окрім цього, йому було соромно їх носити. Він заплакав, і Роско неохоче зглянувся над ним.

Бенджамін відкрив книгу хлопчачих історій «Бойскаути в Біміні Бей» й почав читати, проте він зрозумів, що в його голові наполегливо кружляють думки про війну. Минулого місяця Америка приєдналася до Союзу, а Бенджамін вирішив завербуватися до війська, та, на жаль, для цього потрібно було мати хоча б шістнадцять, а він виглядав молодшим. Та якби ж він сказав правду, – що йому п’ятдесят сім років, – його однаково не прийняли б.

Тут пролунав стукіт у двері, з’явився дворецький і простягнув листа, адресованого містеру Бенджаміну Баттону, на якому в кутку була офіційна печатка. Той енергійно розірвав конверта й прочитав листа з насолодою. Його повідомляли, що багатьох запасних офіцерів, які перебували на службі в армії під час Іспано-американської війни, можуть знову завербувати з підвищенням у чині; у листі були прикріплені його уповноваження як генерала-бригадира армії Сполучених Штатів та наказ про те, аби Бенджамін негайно прибув до них.

Бенджамін підскочив, тремтячи від нетерпіння. То було те, чого йому найбільше хотілося. Він схопив свою шапку й уже через десять хвилин зайшов у невеличку швейну майстерню на Чарльз-Стріт. Невпевненим дискантом він попросив, аби з нього взяли мірки для уніформи.

– Хочеш погратися в солдатика, синку? – буденно запитав швець.

Бенджамін спалахнув.

– Слухайте, не ваша справа – що я хочу, – злісно промовив. – Моє прізвище – Баттон, я живу на Маунт-Вернон Плейс, так що можете не сумніватися, що я заслуговую на це.

– Що ж, – сказав швець, сумніваючись. – Не ти, так твій батько, гадаю.

Із Бенджаміна зняли мірки, і через тиждень форма була готовою. Найважчим за все було здобуття генеральських знаків відмінності, тому що продавець невтомно запевняв Бенджаміна в тому, що емблема Н. Ц. С. Ф. виглядає нічим не гірше за інших і є невід’ємним атрибутом веселощів у грі.

Не повідомивши Роско, однієї ночі він таємно покинув будинок й потягом доїхав до військового табору в Мосбі, штату Північна Кароліна, де мав прийняти під свою егіду піхотну бригаду. Пекучого квітневого дня він підійшов до входу табору, розплатився з водієм таксі, що привіз його з вокзалу, і звернувся до охоронця воріт.

– Поклич когось, щоб відніс мої речі! – наказав він.

Охоронець глянув на нього з докором.

– Ви тільки-но гляньте, – він зазначав, – а куди це ти, синку, зібрався, одягнувши на себе генеральські штучки?

Бенджамін, ветеран Іспано-американської війни, напустився на нього з вогнем в очах, проте, на жаль, голос його змінював частоти.

– Струнко! – намагався він прогриміти, вдихнувши повітря – та раптом помітив, як охоронець різко став навшпиньки й підніс рушницю вгору. Бенджамін приховав посмішку подяки, та, коли він глянув навкруги, його внутрішнє щастя згасло. Охоронець вітав не його, а імпозантного артилерійського полковника, що наближався верхи на коні.

– Полковнику! – пронизливо крикнув Бенджамін.

Полковник під’їхав ближче, натягнув віжки, глянув на Бенджаміна, а очі його холодно замерехтіли.

– І хто цей хлопчик? – запитав він доброзичливо.

– Прокляття! Я тобі зараз покажу, що це за хлопчик! – вигукнув Бенджамін несамовитим голосом. – Злізай із коня!

Полковник вибухнув сміхом.

– Вам потрібен цей кінь, генерале?

– Ось! – крикнув Бенджамін знеможено. – Читайте!

І він кинув полковнику наказ про свої генеральські уповноваження.

Полковник прочитав це, а його очі ледь не вистрибнули з черепних ям.

– Хто це тобі надіслав? – запитав він та засунув наказ у кишеню.

– Уряд, і ви швидко зможете в цьому переконатися.

– Зараз ти пройдеш зі мною, – сказав полковник; на обличчі вималювався вираз збентеження. – Я відведу тебе в головний штаб, там і розберемося. Пройдімо за мною.

Полковник повернув до штабу, тримаючи коня за віжки. У Бенджаміна не було вибору, тому він пішов за ним, намагаючись зберігати почуття самоповаги, тим часом, коли в душі кипіло бажання суворої помсти. Проте помста не здійснилася. Замість цього з’явився Роско, його син, котрий на другий день примчався із Балтимора – злий та навіжений. Йому довелося кинути важливі справи й прилетіти сюди, аби забрати зі собою сльозливого генерала, уже без уніформи, додому.