Читать книгу Весела наука - Фридрих Вильгельм Ницше - Страница 8

Безумовні обов’язки. Усі люди, які відчувають, що для своєї діяльності вони потребують найпереконливіших слів та зворотів, найкрасномовніших жестів і поз – революційні політики, соціалісти, проповідники каяття з християнством чи без нього – всі, кого не може вдовольнити частковий успіх, всі вони торочать про «обов’язки» – завжди безумовні за характером; без цього вони б не мали права на свій грандіозний пафос, і вони це добре знають! Таким чином, вони вдаються до моральних філософій, що проповідують який-небудь категоричний імператив, або вбирають у себе добрячу порцію релігії, як це робив, наприклад, Мадзіні. Оскільки вони хочуть, щоб їм абсолютно довіряли, їм треба, насамперед, цілковито довіряти самим собі, виходячи з якоїсь останньої піднесеної й незаперечної заповіді, служителями й знаряддям якої вони хочуть себе відчувати і репрезентувати. Тут подибуємо найприродніших і часто дуже впливових противників морального просвітництва і скептицизму – але такі трапляються лише зрідка. З іншого боку, там є широкий клас цих противників, де інтерес навчає підпорядкування, тоді як репутація та честь, здавалось би, підпорядкування забороняють. Хто відчуває себе приниженим на саму думку про те, щоб стати знаряддям князя чи партії, секти, чи навіть грошової сили – наприклад, якийсь нащадок давнього гоноровитого роду, – проте має виступати таким знарядям у своїх очах і в очах громадськості, той потребує патетичних принципів, щоб завжди були на язику: принципів беззастережного обов’язку, яким можна відкрито і не соромлячись підпорядковувати себе. Будь-яке витонченіше рабське запобігання тримається категоричного імперативу і є смертельним ворогом тих, хто хоче забрати від обов’язку його безумовний характер: цього вимагає від нього пристойність, та не тільки пристойність.