Читать книгу Крижане кохання ГУЛАГу - Галина Горицька - Страница 6

Навесні траурного п’ятдесят третього сину майора Міністерства державної безпеки УРСР Олексію саме виповнилося вісімнадцять. Торік він закінчив школу, але так і не поступив на юридичний – стопами батька, бо не добрав балів. І цьому Олексій неприховано тішився. Бо юридичний навіював на нього таку нудьгу, що навіть батькові було зрозуміло, що то зовсім не те, до чого прагнув парубок.

Батько, щоправда, паніки не зчиняв з однієї простої, однак дуже вагомої причини – його не було вдома. Колишнього майора МДБ Геннадія Петровича тоді вже відправили по етапу до Горлагу[7] за примарним звинуваченням у недонесенні про зраду, що готується[8]. Дивина та й годі. Тоді, по смерті Сталіна, саме оголосили всенародну амністію, а його, держбезпеківця, все одно відправили до Норильська. І таке буває…

Мати Олексія плакала, але якось так тихо (під ніжною опікою сусіда). Слава Богу, не голосила. Син і сам сумував, звісно, заспокоюючи молодшого, котрий ревів, але якось так – не дуже…

З батьком обидва хлопці ніколи не ладнали. З ним, майором колишнього міністерства МДБ, котре якраз на початку п’ятдесят третього розформували, ніхто не ладнав. Друзів у нього не було, тільки такі собі дружки по службі. Дружину він не кохав, хоча регулярно злигався з нею, так само, як і з більшістю жінок, котрих надибував на своєму життєвому шляху. І тільки один товариш якось, було, замайорів у нього на горизонті, такий собі Ґадзь (а справжнім іменем його він не встиг поцікавитися), і той виявився зрадником і ворогом Радянського Союзу. Та ще й майора за собою потягнув у темні води історії… То таке…

Старший його, Олексій, не можна сказати, щоб і з собою ладнав достатньою мірою. Одним словом, звичайний юнак, котрий ще вчора вважався підлітком. І ніяк йому вже не встигнути осягнути, що він виріс. Що він дорослий. Бо батька немає, натомість стільки суперечностей всередині. Але то таке. І таке буває…

* * *

Олексій мав хвилястий чуб непокірного білявого волосся і впертий погляд, ніби він комусь апріорі заперечував, навіть не цікавлячись про можливий антагонізм поглядів. Він і досі носив уже досить подерту футболку київської молодіжної команди «Динамо», хоча давно кинув футбол. А ось про свої уподобання, навпаки, вигляд його ніяк не натякав.

Олексій пристрастився до читання. Та ба, навіть більше – до написання поезії. Він пірнув у світ ямбів і хореїв так уперто, з головою, мабуть, тому, що свого часу йому ніхто не сказав, як то воно буде важко присвятити себе до останку українській літературі. А так би він, може, і не пішов би з «Динамо»… Однак на момент свого повноліття навіть якщо його й навідували думки про хибність вибору, Олексій його все одно вже підсвідомо зробив і було запізно щось міняти.

Усе сталося без жодних революцій. Просто він почав писати. Якщо говорити про динаміку, то на початку Олексій ще малюком наслухався народних українських пісень діда – відомого хірурга, котрий приховував своє революційне минуле в лавах військових частин УНР. А потім він поринув у світ літератури, віднайшовши в сусідові – генерал-лейтенантові та за сумісництвом сценаристові Івані Рачаді[9] втраченого в постійних відрядженнях батька. І відразу став супротивником тому сценаристові, по тому як той сказав хлопцеві: «Українську мову лишень дозволяють. Шпрехай російською, якщо хочеш чогось досягти». Однак, пірнувши до того українського літераторства до баротравм, він уже не зміг зупинитися.

І треба було б іти в маргінальність і вузьку «авдиторію», як зробили найкмітливіші літератори у двадцятих роках двадцятого століття. Не лізти до влади, не лізти взагалі нікуди. Працювати, приміром, токарем на заводі, а ночами пописувати свої віршики. Вузька авдиторія, але без репресій. Творчість для обраних. Ну й грець із ним. Однак, на превеликий жаль, Олексій у двадцятих був ще замалим, а в тридцятих усіх опозиціонерів-літераторів або вже розстріляли, або навернули до оспівування «сталініани», тому він не був спроможним перейняти їхній досвід ані методом проб і помилок, ані за чиєюсь мудрою порадою і не висовуватися.

Олексій відчував певну вимученість і награність у тогочасній українській творчості й називав це одним простим, коротким, але змістовним словом – «лубочність». А він шукав щось справжнє. Щось щире в тогочасних живих класиках жанру й не знаходив… Однак уже в самому своєму настирному пошуку справжності він ставав незгодним, латентним опозиціонером. І, навіть не зважаючи на оту прихованість свого протесту й того пошуку, це було небезпечно.

Однак то для Фрейда потрібно так розкладати на часточки весь свій життєвий шлях. Малесенькі гештальти життя, що набули значення елементів підсвідомості. Нам же з вами вистачить просто того, що по факту Олексій десь усередині був упередженим націоналістом, однак, звісно, приховував це. І саме цей його поклик до «українського фольклору», як би це правильно назвав його батько, наголошуючи тим самим на неважливості й примітивності того всього фольклору, став поштовхом до творчості. Ну і ще мама. Вона потай писала українські вірші… Хоча мама Наталя не дуже ним опікувалась, як і своїм молодшим, однак мала вплив на нього. Бо то ж мама, як ніяк. А в батька, дякувати Богові, руки до нього не доходили. А так би він із нього вибив оці літераторські дурощі.

* * *

Усе почалося в п’ятдесятому з помпезного, семиповерхового яскраво-жовтого будинку на розі вулиць Леніна та Михайла Коцюбинського[10]. Батько його тоді ще не пропадав увесь час посеред карпатських диких нетрищ в екзильному відрядженні. А самому Олексію тоді було всього п’ятнадцять. Нормальний вік, аби на щось спочатку втикати п’ять хвилин, а потім затятися. Затятися бути таким само, як якийсь усміхнений дядько у вишиванці, що випурхнув із тяжких дерев’яних дверей того будинку, немов щойно народжене немовля – з усмішкою до вух.

Олексію в тому трохи лисому дядькові все імпонувало: і та вишиванка (хлопець саме мав напередодні розмову зі своїм сусідом – Рачадою, котрий переконував, що все оте українське заразом із мовою – тільки дозволяють, і варто лишень йому того всього зректися, як сонце над ним засяє чимдуж), і та нескорена й непохитна усмішка, немов наперекір, а не з причини чогось (бо юнаку було п’ятнадцять і він самий був такий – затятий).

Олексій того не знав, що то був голова Спілки письменників України – Микола Бажан власною персоною. Той самий, що за рік до того, в сорок дев’ятому, отримав Сталінську премію за «Італійські враження». І тоді, можливо, Олексієва підсвідомість також би хмикнула та проказала «лубочність», і юнак би просто пройшов повз.

Однак він тоді лишень кліпнув пару разів і, незважаючи на те, що мама вдома вже чекала його на борщ після футбольного матчу, як укопаний став перед тими мастодонтними дверима.

З них несподівано вийшов двірник із мітлою, грюкнувши ними так, що їхні скельця затремтіли й ледь не тріснули. Олексій тоді наважився:

– А скажіть, – запитав, – що це за будинок?

«А тобі чого? – мав би презирливо відрізати двірник, й історія на цьому б закінчилася, так і не почавшись. Однак, на превеликий жаль (або на щастя), у того двірника як раз сталося свято. Йому виписали, нарешті, невеличку, але все ж яку-не-яку премію за особистою протекцією Бажана, котрий був запанібрата з усіма урядовцями-комуністами, і тому життєва позиція двірника наразі була значно-значущо підвищено кращою, ніж учора, приміром, коли він не мав на що купити горілки. І тому юнакові відповів він ось що:

– То будинок літераторів. Роліт. Себто «Кооператив „Робітник літератури”». Найвідоміші люди нашої країни тут пишуть твори, розказують правду про наш народ, – для більшої значущості він навіть пальця догори підняв, аби синьоокому юнаку з хвилястим чубом напевне стало зрозуміло, які важливі ці люди. – І тому найшанобливіше ставлення до них! Ось.

На цьому двірник подумки завважив, що, мабуть, виконав свій обов’язок перед літераторами на рік уперед за те, що вони йому допомогли отримати премію, й кинув мітлу прямісінько під ноги Олексію. Проте тому вже на ту прикрість було байдуже.

Усе поступово складалося в його мозку в один великий пейзаж світу з пазлів повсякденності. Однак Олексій цього не знав, бо, як і більшість людей, не вмів розмовляти з мозком, тільки інтуїтивно відчув якесь полегшення, немов скинув зайвий баласт із душі – той баласт був його неявним нерозумінням. Чому дідусь співає рідних, українських пісень, тільки коли вип’є і неймовірно щасливий? Чому мама потай від усіх і навіть батька пише у своєму зошиті українські вірші? Чому ось цей чоловік, такий, що Олексій лише у фільмах про стахановців і подолання нових п’ятирічок бачив такі неприродні широкі усмішки, у вишиванці? Чому? Чому він сам розмовляє здебільшого російською, а українською тільки в маминому селі та з недалекими громадянами з провінції, які завжди говорять українською та яких через це заведено вважати простаками й неосвіченими людьми? Чому?

Чому, або навіщо? Але то питання наступного десятиріччя.

Чому, або адже? Адже що? Адже так треба? Так заведено? Бо так є, і не став дурнуватих запитань? А ці запитання справді дурнуваті, чи просто незручні?

Однак, шановні, будьмо відвертими: слово «незручний» з’явиться щодо справді таких запитань дуже не тоді. Себто – не скоро. А тоді оце німе запитання (до самого себе) п’ятнадцятирічного юнака було несподіваним і смішним. Воно його спантеличило. Тяжко було нести отой пейзаж усесвіту, котрий склався з пазлів персонально для нього перед будинком Роліту. Ой як тяжко…

* * *

Дядько, що виходив із Роліту, – то був Микола Бажан власною персоною. Колись йому дали ордер на розкішні апартаменти у цьому новому будинку товариства літераторів, що розташовувався на вулиці Леніна і котрий називали «панським» за те, що у квартирах навіть була кімнатка для челяді, однак не було повноцінної кухні. Передбачалося, що творча еліта їстиме в їдальні літераторів, а кухня їм потрібна хіба що для того, щоб скип’ятити воду в чайнику на індійський чай, чи як той порошок називався, що почали завозити в маленьких картонних коробочках?

Бажан як раз думав про той випитий свій вранішній чай. Однак не в Роліті, з котрого він ще наприкінці сорокового року переїхав у нове житло з новою дружиною. Йому хотілося десь спробувати справжній запашний чай, як той, що він пив, якось побувавши в Англії[11]. Проте він міг хіба що про це мріяти. Головне – нікому не казати. Тс-с-с… «Можна ж якось і самому щось таке стелепати? Хіба ні? Куплю чай. Краще у Львові, заграничного. Насиплю в чашку заварки повну ложку… – Розмірковував собі письменник. – Ну або попрошу Пантелеймоновича звідти привезти. Це ж його, здається, направили від спілки відкривати урочисто обласну бібліотеку? А в мене вийде так само, як у Лондоні? Чи вони все ж таки той свій легендарний чай якось інакше заварюють? Ну, молока наллю…». Він пройшов повз юнака з палкими очима, що проводжав його слід і все розмірковував про суто побутові проблеми. Бо ніякої челяді в його колишній ролітівській квартирі, котру він залишив першій дружині, не було, а кімнату для неї було віддано племіннику колишньої дружини, котрий приїхав до Києва вступати на інженерний. І навіть мансардою, великою й просторою він ніколи не користувався. Бо ще на перших ролітівських зборах мешканців управдомша оголосила, що «згори» прийшла рознарядка віддати всі мансарди жильців під художні студії зубожілим митцям пензлів і фарб.

Потім Бажан розмірковував, чи варто на ролітівських зборах підтримати пропозицію секретаря президії спілки позачергово друкувати збірку поезії якогось юного дарування тільки тому, що він влучно передав постать Сталіна та його роль у Великій Вітчизняній війні: «Адже він навіть не член Спілки письменників. Жодних воєнних нагород не має… Чому ми мусимо його друкувати? Адже на черзі Тімірязєв. Можна йому сказати, щоб до повісті дописав постать Сталіна. У нього також правдоподібно й влучно вийде. Він раніше про Сталіна тільки й писав…» Поглинутий своїми дріб’язковими проблемами, Микола Платонович перейшов вулицю в належному місці (не перебігав, як деякі недбалі пішоходи, а коло пішохідного острівця, що блимав круглою лампочкою), попередньо подивившись в усі боки, аби його ненароком не збили.

Починав накрапати дрібний дощик, і відомий літератор поважно накрив свою макітру, що вже починала лисіти, газетою, зігнувшись у три дуги, як це чинили всі інші пішоходи. Зробив те, що належить, і саме так, як заведено. Жодних несподіванок. Одна рівна творчість на замовлення.

Він не озирався назад, бо талановиті письменники Радянського Союзу не просторікують щодо минувщини, а завжди підтримують лінію партії і так само не дивляться через плече, щоб побачити, можливо, там, позаду, щось, або когось, хто в сто разів більше вартісний того, аби творити. Бо ж живий. Не вмер зсередини.

* * *

Олексій тоді прийшов додому й за тарілкою борщу все думав про ту загадкову назву «Роліт». Потім запитав у мами. Та зневажливо сказала: «Тобі до тих, до котрих повага й лаврові вінки, ніколи не дорости. Бо їх одиниці. А інші побиваються. Пишуть он, як я, свої віршики в зошитки. А то й іще страхітливіше….» І хоча хмикнула після оцих своїх слів, а все ж прочиталося щось таке в її очах справжнє. Якась така прихована повага і захват. Недосяжна вершина. Величина. Однак Наталя враз вдала, ніби готує обід, і відвернулася від Олексія до кухонного столу. Але про себе подумала: «Пишуть в зошитки, але все ж таки пишуть? Як я? Чи все ж читають комусь? Або бояться, що і їх доведуть до ручки, як Хвильового та Скрипника? А інші? Канатоходці бісові. На одній скелі Україна і все, що їм дороге, з іншого боку – брила комунізму, а між ними – канат. І ким же може стати син? Самогубцею чи канатоходцем?»[12].

Пізно ввечері батько, котрий саме прийшов додому, взагалі на його запитання про українських письменників кілька разів кліпнув і коротко відрізав: «Забудь. То небезпечні невдахи». Звісно, якби Геннадію Петровичу тоді сказати інакше… Пояснити, що то просто невдахи, і бути одним із них – небезпечно. Так ні ж… Сказав майор саме те, що сказав. Бовкнув.

І тут Олексію після фільмів про розвідників почали ввижатися пригоди. Небезпечні невдахи, себто літератори насправді перетворилися ледь не на шпигунів або льотчиків-диверсантів із фільмів щонайменше.

…Наступного дня після останнього уроку ненависної йому математики він побіг до того будинку, щоб подивитися, хто ще в нього входить і виходить.

* * *

Роліт на початку був і справді вершиною-величиною. Але вже лубочною. Олексій цього, звісно, не знав і не міг знати. І не лише через вік, а й через те, що пропаганда працювала ідеально. Може, й найкраще з усіх систем Радянського Союзу, завдяки чому той і міг існувати.

Так ось, будинок робітників літератури завжди був лубочно-підконтрольною вершиною, після того як до влади прийшов пахан Сталін. Ну тобто від самого початку свого існування в тисячу дев’ятсот тридцятому році. Насправді Роліт – перший конструктивістський будинок, доведений із первісного проєктування Костирка та Кричевського[13] майже до буквальної коробки – почали заселяти мешканці на початку грудня тридцять четвертого. Але ж спочатку був збудований харківський будинок літераторів «Слово» – прямий пращур першого Роліту, з якого почали знищувати митців. З нього почалося Розстріляне Відродження, адже до 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шести. І якби не перенесли столицю з Харкова до Києва, то невідомо, чи добудували б вічно заморожене будівництво першого Роліту. А так… Деякі з тих, хто вижив, харківських письменників остаточно перекваліфікувалися на оспівувачів радянської системи й переїхали до Києва. Так би мовити, долучилися до новоствореної столиці. Знову під ковпаком, аякже.

Адже Сталін, як і будь-який дракон, не поважав ні варіативності, ні ініціативи та всього, що із цими поняттями пов’язаного, тобто – творчості. Ба більше, боявся й рубав на кореню. Однак, звісно, мали бути українська мова, українська література й українські літератори. В кожній республіці свої. Якісь там… І навіть періодика, і навіть радіо, і навіть вишиванки. Та нехай будуть. Головне – ніякої самодіяльності. Все за планом. П’ятирічним. Та будь-яким. Субординація. Адже це, кузькіна мать, не ринкова економіка, то чого пнутись? Основна мета – збереження усталеного порядку.

Збереження усталеного порядку. Лібералізм – геть. Конструктивний лібералізм і того страшніше. Натяк на націоналізм – підозра в зраді. Націоналізм дорівнює – табори. І можна тільки просто сільську українську мову. Просто луб’яну.

Ви можете говорити українською і навіть повинні на свята співати українських пісень. Тільки пам’ятайте, що західняки – зрадники упівці. І ніякі вони вам не браття. Неприборкані й неприкаяні. А ми – Центральна Україна і маємо їм дати приклад. Своєю гармонією. Своєю свіжістю. Своєю непохитною життєрадісністю. Своєю лубочністю… Тьху!

Те слівце в’їлося в Олексіїв розумовий лексикон. Він його в жодному разі не озвучував. Однак воно було, існувало. Виникло якось саме собою, і пояснювало майже все, коли йому було невтямки; коли якось непевно та неточно. Занадто життєрадісно, як на травневих мітингах. Занадто злагоджено, як на радіотрансляціях з’їздів ради депутатів.

Так ось. Олексій стояв навпроти Роліту наступного надвечір’я й силувався згадати прізвище того полисілого дядьки у вишиванці, котрого ось тут вчора зустрів. Він згадав, що вже бачив десь його обличчя. У якійсь газеті. Однак прізвище вивітрилося з юнацької голови…

* * *

Микола Платонович, у свою чергу, і бром би випив, якби це його заспокоїло і він би зміг після цього читати українську історію, не хвилюючись[14]. Однак він був занадто розумним, аби бром йому допоміг і – «лубочним» (як би висловився Олексій), а насправді просто хитрим, пристосуванцем і не тому, що хотів бути відомішим, або краще жити (хоча краще жити хочуть усі, крім осіб з перманентною депресією в тяжкій формі) – він просто хотів жити. Найважливіше – він хотів просто вижити…

Однак про все за порядком.

Бажан тоді вже став неабиякою шишкою. Адже вже довів свою благонадійність. Був депутатом Верховної Ради і УСРС і РСР, а до того, менше як рік тому, пішов із посади заступника голови Ради міністрів УРСР. Видатна особа. Варто було тільки «почати лизати сраку Сталіну» – як він подумки спересердя нерідко зазначав – як все налагодилося. Справу на нього, котру до того роздували кілька років, ураз закрили. Тільки підтримуй державний курс, небораче. Жодної критики, не дай Боже. Тільки уславлення й оспівування. Та будь, як усі, врешті-решт. Досить викабелюватися.

І Бажан був. Був, як усі. Бо хто ж хоче до ГУЛАГу? До того самого, до котрого по етапу зовсім несподівано невдовзі потрапить Геннадій Петрович.

Бідний Гена… По факту так старатися все життя, бути благонадійним – аж навіть боятися подумати неправильно про Радянську владу… І тут… Життя – ще та штука.

* * *

Що для нього було щастям? Чи було те щастя взагалі? Миті радості? Хвилини самовдоволення через добре складений рядок? Чи вічне копання в собі, в літерах-складах-реченнях своїх і чужих? Література. Будинок робітників цієї каторжної літератури, і річ не втому, що щось не так із нею: щось не так із робітниками. І не тому, що література в них погана. Бездоганна така собі українська література. З кров’ю вирощена на безкраїх просторах кріпацтва й щедрою рукою надана паном кріпакам (читай – громадянам). Мовляв: Постановляю, можна! Пишіть собі! Але ось так і отаке, і ні кроку… Чуєте? Ні кроку…

На сторінках радянських літераторів Роліту та героїчна колись українська література набула неабиякої довершеності, вихолощеності, правильності…

Бо все, що не підпадає радянському канону, – нещадно критикується на зібраннях тих літераторів, і наказують їм згори, під копірку, якими саме словами критикувати та які постанови ухвалити, аби, чого доброго, не вийшло такого собі другого Яновського. І потім протоколи цих усіх зборів письменницьких ретельно читають високопоставлені урядовці з червоним олівцем у стиснених пальцях, котрий нещадно править, закреслює, переінакшує… дає настанови на наступні зібрання. Покращує ідеологічний курс партії серед українського літераторства. Віщує.

І тоді в тих письменників з’являється новий шедевр. Його уривки друкують, приміром, у «Радянському письменнику» (а то ж такий успіх, товариші!) і «Сталінське слово», звеличене в тому шедеврі, з новою силою гримотить на всю республіку!

І міцніє «Союз нерушимый республик свободных», котрих «Сплотила навеки Великая Русь»[15] в обличчі України як правонаступниці Київської Русі, але хто ж про це заїкнеться тепер, їй Богу?

За це того автора шедевру друкують багатотисячним накладом, його твори додають у шкільну програму, і він із усіма своїми клунками переселяється в Роліт.

Олексій мріє власними руками підтримувати йому тяжкі й, до речі, єдині двері єдиного парадного нового, панського будинку Роліту. Олексій уже друкує на машинці свої вірші та мріє, мріє потрапити всередину. Стати причетним до цього світу шляхетних і славетних робітників літератури!

Йому п’ятнадцять. І хоча він уже апелює таким ось слівцем, як «лубочність», він і гадки не має, що хоче з’єднати своє життя з підневільними системі, нещасними робітниками літератури…

* * *

Сонце яскраво світило. Вже наступного дня Олексій прогулював тренування на футбольному стадіоні, сидячи сумирненько на лавочці й видивляючись в усі очі в той Роліт. Він уже дещо дізнався про Миколу Платоновича, і чомусь саме його хотів побачити. Щось його вабило до цього впливового й водночас наляканого та тендітного чоловіка. Юний поет ще не відав, що доля швидко зведе їх дуже тісно разом.

Ніби виконуючи потаємне бажання юнака, з дверей будинку літераторів вигулькнув Бажан і кудись швидко покрокував, як учора. Олексій схопився і хотів було його окликнути й щось запитати. Однак він натужно подумав: «А що я можу запитати Миколу Платоновича? Як написати вірш? Ну що, ну от що я йому скажу?!».

І в тому відчаї своєму Олексій, сам того не плануючи, просто пішов за ним. Спочатку, бо здивувався, що той чимчикує в правильному напрямку, себто дорогою до його домівки, потім – бо його то заінтригувало. Весь час парубок собі думав: «Ну ось. Ось зараз же. Він же має колись звернути? І тоді, ну й чорт із ним! Не взнаю я, куди він прямує. Піду собі додому. Але ось доки… Доки йдемо ми в одному напрямку…»

Микола Платонович напрочуд довго йшов у правильному напрямку… Так довго, що Олексій пройшов зайвий квартал, аби таки перевірити, куди той чимчикує. Річ у тім, що ще наприкінці 1939-го Бажан зі своєю новою дружиною Ніною Володимирівною – доктором медичних наук, що мала холодний, вбивчий погляд, – переїхали з «панського» будинку Роліту в казковий рожевий замок по вулиці Карла Лібкнехта, 19[16], котрий нагадував оселю принцеси з казок Шарля Перро, де отримали квартиру. І це було напрочуд близько від домівки Олексія. Якихось сто, ну може сто п’ятдесят метрів.

Олексій ішов за Бажаном до останнього. Потім зустрівся з тяжкими дверима парадного, розвернувся на сто вісімдесят градусів і пішов у протилежному напрямку, насвистуючи собі щось під ніс. А навкруги пахтіли жоржини й плакали липи, так само, як тоді, коли ми бігли до нього додому, за якихось п’ятнадцять років по тому, під літньою зливою.

* * *

Тоді, коли за Миколою Платоновичем зачинилися тяжкі двері парадного, Олексій не знав цього, поет і далі щось бубонів собі під ніс: «Юро, як я міг, Юро. Вибач…»[17] Потім він уже за звичкою перейшов на роздуми про нові статті енциклопедії.

А за кілька кроків до того, як подзвонити у двері своєї квартири, пригадав усе, що мусить сказати і про що запитати дружину й вдягнув на себе «домашню» маску. Життя йшло далі й, так само, як і більшості, Бажану доводилося вдягати різні маски. Одну – для режиму та його посіпак, іншу – сімейну. Була ще маска поета, але її він витягував усе рідше й рідше. Вона вимагала певної свободи та розкутості. Розкутості навіть ще більше, ніж примарної свободи. Однак ані першого, ані другого в нього не було вдосталь. Проте Бажан уже давно призвичаївся і на долю не нарікав.

Зовсім інша справа – Олексій. Екзальтований, наївний, юний, романтичний. Абсолют непередбачуваного максималізму. Він ще не міг із собою піти на такі компроміси.

Я.

Ви колись кохали? Я маю на увазі по-справжньому? І тут могла б початися довга дискусія про те, що ото є таке «по-справжньому». І хтось би мені точно заперечив, що оте моє «по-справжньому» зовсім не таке, як у нього. Що ж… Варто визначитися з термінологією, як би сказали науковці.

Кохати.

Кохати по-справжньому, як на мене, це коли тобі життя не шкода за коханого. Досить банальне визначення, буквально шекспірівське, тому вважатимемо його катехізисно-традиційним. Не згадуймо, скільки років було Ромео й Джульєтті, й не дискутуватимемо з приводу, що то було насправді: кохання чи пристрасть? У моєму випадку навряд чи пристрасть. Усе це тривало досить довго й мало неприємні наслідки. А тому в нашій термінології нехай з’явиться ще одне поняття.

Неприємність.

Неприємність по-справжньому. Це коли тобі реально болить, і ти переймаєшся чимось, що не вдалося. Тут може бути визначений і обмежений часовий інтервал, а може бути зовсім навпаки – розтягнене й липке болото. Болото ваших почуттів, ваших бажань і вашого… всього, й тому ви з того болота ніяк не можете виборсатися. Ви в ньому повільно загрузаєте. Тоді це вже не просто неприємність на кшталт начальник на роботі нагримав за якийсь прокол, і ви випили собі чарчину чи дві, поговорили про це з коханою людиною та й забули собі за тиждень. Ні… Неприємність по-справжньому – це коли у вас кохання по-справжньому до чоловіка, що не лише зациклений на собі (з цим ще можна жити-боротися, народити собі-йому дитину й тихо тішитися, іноді прихилившись до його плеча, коли він засне), а й небезпечний, деструктивний собі (ну, наприклад, син ворога народу, що спивається та все намагається себе знищити, протестуючи владі, з такою заповзятістю, немов то його життєвий план).

Так ось. У мене було відразу два терміни з нашої нової термінології – кохання по-справжньому і неприємність по-справжньому. Тож розпочнімо.

* * *

У нього завжди було погано з іменами. Познайомилися ми за одинадцять років по тому, яким передували згадані вище події. Він, доцент, вів у нас семінари й звертався ледь помітним кивком голови до мене, і я на правах старости миттєво називала йому ім’я того студента, котрого він хотів заслухати. Пізніше він мені зізнавався, що і мене запам’ятав тільки тому, що кожного разу я казала перед тим, як представити наступного: «Олексію Геннадійовичу, староста Маша…» Потім він ще зізнався мені, що найбільше цінує в людях, коли вони, звертаючись до нього, відрекомендовуються. Бо пам’ятає буквально кількох на ім’я, а ось та нова мода, коли замість звертання «товариш» стало заведено звертатися на ім’я й по батькові, повністю його спантеличує.

А ще він розповів мені, що саме оця його особливість стала на заваді футбольному майбутньому – хлопці з юніорів побили його в туалеті, бо вважали зверхнім (а він просто не пам’ятав, як кого звати).

І ще – люди його цікавлять тільки з погляду літературності. Він так і каже мені вечорами вже на підпитку, десь поміж загублених сірих районів Гогеншенгаузена і з мрією перебратися кудись по той бік муру, існувати десь поруч із Порожнім зубом, котрий чудом уцілів у потойбіччі повоєння[18]. Так і каже: «Маша, той таксист читає Толстого німецькою, немов білінгва, бо знає того російською на пам’ять і таким чином вчить іноземну мову», відпиває ковток віскі й веде далі «Маша, він ну майже як у Вертинського – граф-таксист, спадковий аристократ із Кенігсберга, він вчора мені дав самокрутку покурити запросто так. Хоча я російською з ним ніколи, ну ти ж знаєш, Маша…» І він пам’ятає, їй бо, якийсь час пам’ятає і ім’я, і по батькові того таксиста, бо ж Толстой і німецька… Але нічого корисного, ніяких імен «потрібних людей». І за це я його поважаю й намагаюся розуміти навіть його збочення, незважаючи на все те, що між нами було, і все те, що так між нами й не сталося. Він шизофренік, напевне. Він давно створив собі свій уявний світ із тонких переплетінь літературних космічних орбіт.

Однак найголовніше – він пам’ятає і моє ім’я. І по батькові. І навіть прізвище. Бо вважає мене талановитою. І тут є одна заковика, що мене на початку непокоїла, а потім, коли я подорослішала, я просто дала собі на неї негативну відповідь і перестала себе картати. Так ось: чи кохав би він мене, якби не вважав талановитою?