Читать книгу Крижане кохання ГУЛАГу - Галина Горицька - Страница 9
Розділ четвертий
Дорога на ешафот
ОглавлениеИ пока не замерли обертоны сей низкопоклоннической ноты, позвольте мне здесь вспомнить еще одну вещь, роднящую меня с Адольфом Гитлером: великую любовь моей юности по имени Зара Леандер. Я видел ее только раз, в «Дороге на эшафот», шедшей тогда всего неделю, про Марию Стюарт. Ничего оттуда не помню, кроме сцены, в которой юный паж скорбно преклоняет голову на изумительное бедро своей обреченной королевы. По моему убеждению, она была самой красивой женщиной, когда-либо появлявшейся на экране, и мои последующие вкусы и предпочтения, хотя сами по себе и вполне достойные, все же были лишь отклонениями от обозначенного ею идеала. Из всех попыток объяснить сбивчивую или затянувшуюся романтическую карьеру эта, как ни странно, представляется мне наиболее удовлетворительной.
И. Бродский «Трофейное»
Найгірше в металевому велетні, котрий віз усіх їх – нещасливців – у своїх рудих заржавілих металевих коробочках, було те, що серед них були й жінки. Такий собі постріл у спину всьому радянському поколінню й не одному… Ніхто точно не знав, у якому купе, однак, за протоколом, одне з чотирьох для арештантів у вагоні тримали для жінок. І по тому, як хтось тихенько ячів, як пташеня, за ґратами, що межували з карцером, Геннадій Петрович здогадувався, у якому…
У тій темряві, в тому смороді напівпошепки тоненько виводив жіночий голос пісню:
…ой, куди ж, куди
Я тепер попала, —
Замело й малі сліди
Там, де я ступала!..
Там, за ґратами тими ненависними (а, бодай, вічно перевертається в могилі, в сирій земельці той, хто придумав тюрми, хто придумав табори та етапи?..) скнів тихенько жіночий голос. Співав ледь пошепки своєї печальної пісні. Але Геннадій Петрович чув… Бодай би не чути…
…Там, де я ступала,
Там, де я страждала…
Мати ж моя, мати ж моя, —
Я ж тепер пропала!..
* * *
Етап, пересилка, етапна арештантська колона і з неї ж таки витікає скупою сльозою каторжника, вже не здатного на більше, арештантська трагедія… А десь там, поза межами тієї реальності, в котрій ти опинився, неборако, спить твоє натомлене місто мирним, лагідним сном…
Десь там твоя Наталя, не факт, звісно, що ще твоя, але по факту – дружина, притуляється до чужого чоловіка й намагається зігрітися в його обіймах. І вона їсть дрижаки, та ніяк їй не стає тепліше в обіймах того, іншого. Хоча вже й бузок перецвів за вікном. Але зимно їй, холодно, лячно… Не за себе боїться, ні… За синів.
Вдома на розмови про тебе – табу. Не те, щоб зовсім було не можна… однак, всі мовчать. Наталя, бо боїться. Їй страшно. Її вже двічі викликали до страхітливого сірого моноліту, де ти працював стільки років!.. Вона навіть кількох твоїх колег пізнала, і вони її, однак удали, що її не існує. Вона, було, подалася до одного з них, зраділа, що бачить знайоме обличчя, але він шарахнувся в бік, а караульний на вході сказав таке: «Проходім, жєнщіна, проходім. Ви на допрос? Вас сейчас провєдут». Той самий дядя Мітяй, із котрим ти здоровкався вряди-годи, і, коли не забував, той аж вилискував своєю значущістю на всі боки: майор його, значить, пам’ятає, фронтового, бувалого.
І ти тепер, жінко, боїшся. Боїшся, що й тебе відправлять по етапу, а сини?.. Олексій хоча б повнолітній, але ж такий затятий, дурбецалко, зі своєю українською! Носиться, бач, з нею, немов йому пороблено… І чого, питається? Невже через те, що ти вірші писала потай від усіх, доки сини в школі, а чоловік – весь час на роботі? Чи через твого батька – відомого хірурга, котрий українських пісень співає на свята?
І не втямки тобі, кральо, що тебе ще не посадили саме через нього, твого батька, котрий правдами й неправдами, та задіявши всі зв’язки… Однак він і сам боїться. Аби ненароком хто не відкопав про його славетне минуле, коли воював він у лавах військових частин УНР проти більшовиків, бодай, нічого. Бо тоді всіх… І тебе, і синів, і батька… Вся родина на висилку поїде. По етапу…
