Читать книгу Пів’яблука - Галина Вдовиченко - Страница 2

День народження Магда святкувала вдома у Зубрі, поблизу Львова. Так було упродовж багатьох років. Якось, щоправда, жартома запропонувала подругам: «А може, зберемося у “Вероніці” чи “Куполі”?» Дівчата купилися на провокацію, сприйнявши усе за чисту монету: «Та ти що?! Щоб ми на твій день народження у ресторані збиралися?… Нашу “Зубрівку” не зрадимо!»

«Зубрівкою» вони називали дім Магди та Ігоря – віллу зі вдачею яскравої особистості. Колись це був дачний будиночок – звичайнісінька «коробка», збудована під лісом. Куричі купили її дешево, на квартиру тоді не вистачало, а жити не було де.

За кілька років приміське село фактично перетворилось у мікрорайон міста, сюди почали ходити міські маршрутки, поруч із сільськими хатами повиростали вілли грошовитих містян, які вже мали квартири у Львові в престижних «австрійських» і «польських» будинках.

Ніхто свого часу не розумів, для чого інженеру-поліграфісту Ігорю Куричу з його скромними фінансовими можливостями розтринькувати гроші на придбання сусідніх садово-городніх ділянок зі шпаківнями-халупками без води та газу. Ще й брати під ці дешеві й безглузді оборудки позики у банку. Однак настали часи, коли попит на землю поблизу Львова підскочив догори. Ігор Курич вигідно продав одну ділянку, іншу здав в оренду. Розрахувався за банківські позики і знову вклав гроші – тепер уже у земельні ділянки в Карпатах зі старими порожніми хатками із забитими дошками вікнами. А решту грошей витратив на добудову та внутрішнє облаштування свого будиночка в Зубрі.

«Зубрівка» збільшилася на мансарду на другому поверсі, ще й на три прибудови – простору вітальню з кухонним апендиксом, широку веранду та господарську частину з кількох кімнаток-комірчин. Грядки з картоплею і морквою перетворилися на газони, квітники та доріжки, викладені пласким річковим каменем. Звичайний дачний паркан-сітка сховався за густим живоплотом, а кущі бузку та жасмину розрослися у справжнісінькі хащі – ні у кого не піднімалася рука обчімхати густе й розлоге віття пахучих корчів.

Несподівано Курич відкрив у собі талант дизайнера меблів. Видовбав чудернацький столик із перевернутого догори дригом пенька, що його викорчував на ділянці. Зашліфував краї, покрив поверхню лаком, а потім кілька днів сидів навпроти, трохи на відстані – милувався роботою. А далі немов мішок розв’язався: накупив теслярських інструментів, спеціалізованих журналів, познайомився з майстрами-дереворобами і що далі, то з більшим задоволенням і впевненістю віддавався новій пристрасті, опановуючи таємниці роботи з деревом.

У хаті одне за одним з’явилися крісла, що немов вистрибнули зі сторінок дитячих казок про трьох ведмедів чи дванадцять братів-лебедів та їхню сестру Елізу. Перше крісло, подібне до трону, Ігор назвав «Хазяйка» та подарував Магді на річницю весілля. Відтоді кожне творіння майстра отримувало ім’я. Магда приходила у майстерню подивитися, чим зайнятий чоловік; спостерігаючи за його роботою, говорила: «Це крісло нагадує мені Шерхана з “Мауглі”»… Або: «Якісь двійнята у тебе виходять. Цей стільчик – наче хлопець, а цей – як дівчина. Немов Кай і Герда…»

З часом у хаті Куричів оселилися крісла «Шерхан», «Герда», «Кай», «Чугайстер», «Вікінг»… Сусід-художник розповів Ігореві, що спілка народних майстрів готується до виставки і запрошує до участі не лише спілчан. Курич зважився показати останні роботи: чотири масивні зручні крісла з високими спинками та різьбленими бильцями. Кожне вирізнялося серед братів якоюсь деталлю, а усі разом називалися «Хто в домі господар».

Стільці Курича стали подією на виставці. Про автора та його роботи писали газети, з журналу сучасних інтер’єрів приїжджали робити фотосесію. Після цього пішли замовлення – заможні крутелики пропонували майстрові грубі гроші, аби мати на своїх віллах ексклюзивне крісло-трон господаря дому. Ігор від замовлень не відмовлявся, однак вніс відчутні поправки в організацію праці: тепер він робив ескізи майбутніх меблів та, як висловлювався сусід-художник, здійснював авторський нагляд. А майстри втілювали його задум у життя.

Якщо дизайном дому переймався перш за все Ігор – під його орудою авторські меблі впевнено витісняли промислову штамповку, – то в облаштуванні садиби головною була Магда. Купувала на гуртовнях паростки кліматису та жимолості, виплітала для них хмизняково-дротяні драбинки, рівняла садовим сікачем живопліт. Власноруч, не чекаючи, поки чоловік звільниться й допоможе, місила розчин бетону. Примітивним знаряддям – старою шуфлею та іржавою сапкою. Старанно відмірювала на кожні три відра піску відро цементу, поступово підливаючи до суміші воду. Аж поки не виклала з цементу та каменю, привезеного з берега Стрия, невелику декоративну фортецю – незвичної форми кам’яну лавку на п’ять різнорівневих сидінь. Для кавування з друзями. Усе на обійсті «Зубрівки» вона робила з думками про те, що тут радітимуть життю рідні та друзі: їстимуть яблука, зриваючи їх просто з дерев, дурітимуть під музику на танцмайданчику біля криниці, смажитимуть м’ясо на «шашличному полі»…

Гостювання у «Зубрівці» було справою звичною й бажаною, а мансарда з гостьовою кімнатою приймали тимчасових мешканців коли завгодно.

Цього разу до дня народження господині підготували не лише горішню кімнату. Окрім батьків Магди, які приїхали з Ужгорода на тиждень, заночувати у «Зубрівці» за потреби могла й уся решта гостей: Галя з чоловіком, Луїза, Ірина…

Першою приїхала Луїза на своєму «Шеві» – волошковому «Шевроле Лачетті». Віртуозно запаркувалася, пискнула сигналізацією і піднялася на веранду, тримаючи в руках пакунок у бордово-сріблястих смужках. Завмерла на порозі, грайливо зафіксувавши трисекундною паузою ефектність картинки: сяюча усмішка, скромна сіра сукня, дорогі бордові туфлі, смугастий подарунок тон у тон…

Досконалій упаковці судилося коротке існування – під двома парами нетерплячих жіночих рук вона миттєво перетворилася на строкатий мотлох.

– Здуріти!

Магда тримала у руках довгу сорочку з грубого рядна. Давня вишивка дрібним густим хрестиком вкривала мало не піврукава, вузькою смужкою обвиваючи зап’ястя.

– Де ти взяла, Луїзо?… Я таку завжди хотіла! Ще відтоді, як вперше у Галки побачила сорочку її бабусі. Мамо, глянь!!!

У дверях – Ігор, у кожній руці по три келихи:

– Що тут таке? На гаряче – порося?

– Мамо! Ігоре! Я про таку мріяла!

Луїза аж світилася: вгадала з подарунком. Влучила з вибором у десятку. Знала, що не буде для подруги більшої втіхи, як поповнити рідкісним екземпляром свою колекцію старовинного народного одягу. Колекція почала збиратися, коли по смерті бабці залишилися Магді на згадку кілька речей із важезної дубової скрині, оббитої кованим залізом… А кілька років тому відпочивали вони з Ігорем у Болгарії і Магда побачила, як господиня помешкання, яке вони винаймали, несе гарячий баняк, перехопивши його, замість шмати, сірою тканиною з прошвою. «Що це у вас? Дайте подивитися». Це була стара запаска, баба подібною підперізувалась, беручись до хатньої роботи. Глянула і попросила дозволу взяти її собі, бо була вона немов жива, змучена довгим життям істота. Саме цей фартух із болгарського містечка Поморіє та бабусині великодні спідниці, «блюзки» до церкви та шкіряні постоли з тисненим орнаментом і започаткували Магдину колекцію.

Ірина того літа працювала над своєю черговою колекцією одягу до осіннього тижня моди Lviv Fashion Week, вона довго тримала у руках поморієвське диво, перебираючи пальцями зіпране, місцями протерте до дір гаптування.

– Клас, – стримано, без зайвих емоцій констатувала вона. – Я її відреставрую, а ти даси мені на показ, домовились?

Вона саме закінчувала колекцію під назвою «Буркут» – натуральні тканини, простий крій, сучасні пропорції. Акцентом мала стати оздоба з помітною дозою цитувань – правдивих фрагментів народного одягу. Ірина купила кілька вишивок у майстринь-вишивальниць на львівському Вернісажі – «п’ятачку» перед театром Заньковецької, розрізала їх на фігурні клаптики та смужки й нашила на лляні сукні, сорочки, штани у новій послідовності.

– Це вже інший логічний ряд, інший формат, інші акценти. Відчуваєте? – казала вона дівчатам після показу, коли під дією ужгородського червоного вина (до цієї події Магда привезла від батьків десятилітрову діжечку) зникло напруження останніх передфестивальних тижнів.

Того вечора у фіналі показу Ірина вийшла на подіум у сукні зі своєї колекції, підв’язана Магдиною запаскою. Як господиня до гостей.

…Зараз у «Зубрівці» на дівчатах теж були фартухи, хоч не ексклюзивні, але й небуденні. Магда у робочій фартушині з принтами – французькі булки, українські паляниці, російські бублики та інша хлібна смакота – викладала у розетки шопський салат. Естетка Луїза заходилася нарізати сир, попередньо перебравши кілька запасок, що висіли на гачку за кухонними дверима, і зупинилася на вишитій ірисами.

Біля огорожі з живоплоту тим часом зупинилося таксі – Галя з чоловіком приїхали.

Галка з порогу вдалася до спогадів:

– Дорога моя подруго, чи пам’ятаєш, як у студентські роки ти хотіла купити у п’янички на вулиці Коперника «Мертві душі» Гоголя?… У наших кишенях не назбиралося тоді нещасних п’яти рублів, які просив бідолашний синяк. І сталося непоправне: на наших очах якийсь чолов’яга купив ту книжку… По дорозі до гуртожитку ти бідкалася: «Сто шістдесят сім малюнків Лаптєва! Повний покажчик маловідомих слів і висловів наприкінці книжки!» Ми, дурепи, підколювали тебе.

Магда стенула плечима, Галя скинула руку вгору: терпіння, мовляв, зараз усе буде зрозуміло. І провадила далі:

– «Чого смієтеся? – відбивалася ти. – Що ви знаєте про коней? Як, наприклад, виглядає кінь буланої масті?… А гнідої?… Ото ж бо! Питання з іншої опери: який то є палевий колір сукні однієї з провінційних панянок? Мовчите? А між тим усі пояснення – у виносках на останніх сторінках раритетних “Мертвих душ” 54 року видання! Я таку книгу, – сказала ти, Магдо, – у шкільній бібліотеці хотіла вкрасти, проте не змогла…»

– Господи! – засміялася Магда. – Справді готова була поцупити ту книжку з бібліотеки… Не тягни, Галко!

– За свої мрії треба боротися. Підключивши фахівців і друзів. Отже! Ось твій Гоголь – 54 року, з усіма малюнками Лаптєва, буланими, гнідими та…

Закінчити фразу їй не вдалося – Магда верещала, стиснувши в обіймах подругу з книжкою, яку та витягла з-за спини.

Ігор знову стояв у дверях. Зі штопором і пляшкою відкоркованого вина: він зазвичай давав вину «подихати» з півгодини перед тим, як розлити його у келихи.

Як завжди малослівний Віктор, чоловік Галі, мовчки подав іменинниці коробку. Судячи з картинки на ній, це був набір келишків Bohemia на високих тоненьких ніжках.

– Магдо, – витиснув із себе, – ти – найкраща на узбережжі!

Магда ніколи не затримувалася на морському узбережжі довше від трьох тижнів на рік, але Віктор був родом з Азовського моря, і це був найвишуканіший комплімент жінці, на який він був здатний.

На веранді ставало дедалі гамірніше. Традиційно до підготовки застілля у «Зубрівці» залучали усіх присутніх. Вважалося, що так господиня не почуватиметься обслуговувальним персоналом в одній персоні, не зриватиметься раз у раз на кухню: «А де ж сіль?», «Серветки забула!», натомість безтурботно сидітиме за столом разом з усіма. Домовлялися наперед, що привезти на спільні обіди, які траплялися у вихідні чи у свята: хто курку-гриль, хто овочі чи фрукти, хто солодощі до кави. За півгодини до гостини розподіляли ролі: «Дівчата, я картоплю чиститиму». – «Варю креветки. Де велика прозора тарілка?» – «А я нині по сенсаційних новинах виступаю. Слухайте. Як поїмо, посуд за мною».

Цього разу (особливий все ж таки випадок) усе приготували заздалегідь. Залишилися дрібниці. Ножем із гофрованим лезом Луїза нарізала сир на сервірувальному столику – особливому витворі Ігоря. Він зробив його зі старого дуба, прикрасив інкрустацією, яка щоразу викликала захоплені коментарі навіть у тих, хто її бачив не вперше. Це була вмонтована у дерево закам’яніла відполірована мушля наутилуса, вона, власне, і слугувала дошкою для нарізання сиру.

Галка миттєво долучилася до процесу – чаклувала над «вітамінною гіркою»: викладала віялом на велику тацю порізані помідори, болгарський перець трьох кольорів, огірки, зеленину. Мама Магди вибирала темні цятки на почищеній донькою картоплі. На цей промовистий докір Магда не звертала жодної уваги; не в змозі випустити книжку з рук, вона гортала пожовклі сторінки, вголос зачитувала уривки та коментувала їх. Тим часом чоловіки, засівши у садовій альтанці за розлогим кущем жасмину, раз у раз вибухали сміхом: анекдоти розповідали, не інакше.

Чекали на Ірину, проте почали без неї – вона зателефонувала, попередила: не чекайте, спізнююся. За широкий стіл, вкопаний у землю під старою грушкою, посідали вільно, тут могло б зібратися й утричі більше гостей.

– Донечко, – підхопилася першою мама, коли усі взялися за келихи, – сорок п’ять років – це і багато, і мало. Тобі вже чимало вдалося: маєш гарного чоловіка, батьків, друзів, любов до життя і, дякувати Богу, здоров’я. У мене саме цей вік був найкращим: ти вже була самостійною, прилаштованою… З татом ми нарешті притерлися і стали одним цілим… На роботі відкрилися нові можливості. Тільки у цьому віці я нарешті набула впевненості у собі, навчилася знаходити вихід зі складних ситуацій і знала… – мама Магди багатозначно піднесла вказівний палець догори, – знала, – підкреслила вона голосом, – як подати себе у найкращому вигляді. Дзеркало ще не лякало мене. Зранку я прокидалася у доброму гуморі. Це була зрілість, вершина життєвого шляху…

Мама, мабуть, довго готувалася до цієї промови. Говорила, наче з папірця читала. Вона зробила маленьку паузу і продовжила:

– Що хочу сказати?… Смакуй, доню, кожну хвилину, кожну годину і не поспішай спускатися з гори. Там, на горі, ще довго можна йти по хребту, долаючи нові вершини. Проси у долі, чого тобі ще бракує, а я їй дякую за все, що вона тобі вже дала.

Несміливо дзенькнули чиїсь два нетерплячі келихи, проте мама помахала пальцем у повітрі, вчасно зупинивши фальстарт.

– Пам’ятаєш, – усміхнулась вона, – у фільмі «Старомодна комедія» Аліса Фрейндліх розповідала історію з життя своєї героїні? Пам’ятаєш, як вона казала: «Мені тоді було років сорок – цілковите дівчисько!»? Оце підхід до життя! Оце ставлення до років! Адже цифра – це не більше, ніж просто цифра. Сама по собі вона мало що значить… – Мама набрала повітря у груди й рішуче підвела риску: – Хай щастить тобі!

Її келих злетів угору. Застигла картинка ожила – усі за столом зарухалися, випили, заплескали у долоні, застукотіли приборами…

– На рахунок «притерлися» ти трохи перебільшила, – подав голос тато, відправляючи до рота міцненький маринований грибочок. – Ми тоді у шлюбі були лише двадцять років. А згодом іще стільки ж притиралися… У подружньому житті важко перші сорок років. А потім нічого, легше стає…

Через півгодини, коли за столом зробилося гамірно й весело, від воріт почувся якийсь шум і з-за рогу вийшла Алла Пугачова. У чоботах-панчохах і короткій чорній сукні-балахоні. З нею були Вєрка Сердючка і ще дві жінки, одна як дві краплі води – Шер, друга – миловидна білявка, вона теж когось нагадувала, але без підказки не обійшлося б.

– Ну пра-авільно, – ображено протягнула Пугачова зі своєю характерною хриплуватістю в голосі й поправила знайомим жестом руду шевелюру. – Сначала: Алка, прієзжай! А патом – сідят, пьют-єдят. Кто там каво ждать собірался?!

У перші кілька секунд за столом запала тиша. Що за жарти? А тоді дійшло: артисти-двійники приїхали! За їхніми спинами метушилася Ірина (попереджала ж: «Трохи спізнюся!»), тягнула з веранди подовжувач до апаратури. Любителька сюрпризів, вона й тут була у своєму амплуа. Програма артистів була побудована так, що глядачі не встигали перевести дух. Усіх залучили до дійства: усі перетворювалися на гурт «ВВ», шоу-балет Вєрки Сердючки, тріо «Віагра»… Отримували, переодягаючись, короткий інструктаж від режисера, копії Шер, і вперед, на «сцену» – на викладений каменем майданчик біля колодязя. Бавились, як підлітки.

Закінчився виступ братанням артистів та лицедіїв-новачків і спільним тостом за вміння імпровізувати – одну з найважливіших рис людини, що вміє жити зі смаком. Артистів провели за ворота до таксі гучними оплесками та вигуками (це вже Віктор старався як міг): «Ви – найкращі на узбережжі!» На дорогу вручили тістечка у картонних торбинках, а тоді перезирнулися, захекані й збуджені: як бавитись – то бавитись, що то на нас найшло?

…Після несподіваного й бурхливого концерту взяли тайм-аут. Тато Магди перший рушив до мангалу, перекурити та й братися потихеньку за приготування шашликів. Жінки зробили «проміжну кавку» – ту, яку п’ють не у фіналі застілля, а у розпал львівських забав. Пішли з горнятками до лавки-фортеці, прихопивши з собою пласкі подушки, аби не тягнуло холодом від каміння.

– Про що, дівчата, мрію – аби нарешті з’явилися парфуми з ароматом свіжозмеленої кави, – зробивши ковток, зауважила Ірина.

– Знаємо-знаємо, по два дні не витягаєш із сумки пакуночки з меленою кавою, – озвалася Магда. – Для чого тобі штучний запах, якщо є натуральний? Від парфумів, які пахнутимуть кавою, тебе рано чи пізно знудить.

– А ще хотіла б відчути ідеальне поєднання чоловічого й жіночого, – повело Ірину на філософію. – Хотіла б переконатися, що цілковита гармонія між чоловіком та жінкою можлива. І може тривати довше, ніж кілька хвилин… чи кілька годин.

– Які в тебе мрії конкретні! – позаздрила Луїза. – А мої… навіть не мрії, а радше бажання… вони частіше виникають методом від протилежного: цього не хочу і цього не бажаю. Якби я точно знала, чого хочу, то б усі зусилля скерувала в одному напрямку…

– Хочу змін, дівчата, – підтримала подругу Галя, вмощуючись на нижній сходинці. – Ходжу, мов та конячка по колу. І рік тому так було, і п’ять років тому. І буде так за рік, і за п’ять. Якась криза жанру… Хочу спробувати щось інше. Стати нарешті господинею свого часу, навчитися не піддаватися суєті, марноті марнот. А так, щоб наприкінці дня результат був – не одноденка, а наче цеглинка в будівлі… Аби потім озирнувся – ось вона, будівля, стоїть. Я зробила.

– Стоп-стоп-стоп, – зупинила подругу Луїза. – Ми вже це чули кілька років тому. Ти ж маєш те, про що мріяла, – свій журнал. Чого тобі ще? Яка ще будівля?… Чи ти не роботу маєш на увазі?

– А чого ми про це раптом заговорили? – Галя не відповіла, завернула розмову в інший бік. – А! Це Ірина зі своєю кавою почала!

– Отже! – втрутилася іменинниця, у неї в руках звідкись узявся грубенький стосик фотографій. – Настав час роздачі світлин з нашого останнього виїзду у Карпати. Ходімо, дівчата. Хлопці-і! Ми йдемо до ва-ас!

За нею потягнулися до мангалу дівчата з горнятками.

– Розпочинається конкурс на правильну відповідь! У нагороду – фото. Перше запитання: чий кошик з грибами був найефектнішим?

Чоловіки пожвавилися.

– Мій, наскільки пам’ятаю.

– Не сперечайтеся, мій. Хоча це був не кошик, а відро.

– Ще будуть пропозиції?… Ні? Увага на фото!

На фото, яке Магда виставила перед собою жестом телеведучої, виявився портрет їжачка: у майже порожньому кошику з кількома невиразними маслюками поруч. Усі й забули, що того дня Ігор спіймав сивого їжака і майже відразу відпустив його у високу траву. А Магда встигла зробити вдалий кадр.

– А кошик чий?

– А кошик мій! – повідомила іменинниця. – Ніхто не відгадав, фото залишається авторові. Наступне запитання… Хто взяв перше місце у номінації «Вираз обличчя»?

Слухачі не квапилися з відповідями.

– Хтось із нас, коли ми нарешті влаштували собі привал із застіллям, – висунув свою версію Ігор. – Думаю, коли ми з Віктором вигукували «Будьмо!».

– Або коли ми штовхали машину, – згадав Віктор.

– Ні перше, ні друге… Здаєтеся?… Тоді гляньте!

З фото дивився набурмосений Ігор – погляд знизу, з-під насуплених брів – сидів під кущем червоний, напружений, заскочений фотооб’єктивом.

– Не може бути! – заперечив Ігор. – Ти не могла мене упіймати у такий момент.

– Це мій чоловік загубив ножик і шукає, – дала правильну відповідь організаторка конкурсу. – Пам’ятаєш, Ігоре? А ти що подумав?…

У фіналі гри за кількістю отриманих світлин перемогла Луїза. Того карпатського дня вона найчастіше потрапляла у кадр. Усі визнали найвдалішим її фотопортрет біля молоденької осики: відблиски сонця на щоці та у рудому волоссі, досконале тло – зелено-червоне листя, дрібне й кругле, наче мідні монетки…