Читать книгу Пів’яблука - Галина Вдовиченко - Страница 5

Середа – день зустрічей, дівич-вечір. Вони їх називали «Фіалки щосереди». Намагалися бодай два вечори на місяць у середу залишати для спілкування вчотирьох. Цього разу вирішили подивитися панораму, що відкривалася з галереї кафе на останньому поверсі будинку в центрі міста. Скляні стіни давали можливість побачити знайомі вулички з висоти пташиного польоту. Львів розкинувся перед очима каскадом старих дахів, лискучих від вечірнього дощу. Імпресіоністська мжичка додала пейзажу переконливості: побачили б таку акварель у крамниці чи на виставці, відразу б пізнали: за завісою дощу саме Львів.

– Я колись бачила подібну картину з квартири одного знайомого, – згадала Ірина.

– Ігоря? – уточнила Луїза.

– Ні, Сергія. Пам’ятаєш? Він мав тут неподалік «кавалєрку» – малесеньке помешкання, вхід із балкона, газова плита у коридорі. Тіснява навіть для одного. Але з вікна відкривався фантастичний краєвид: до самого горизонту – дахи, дахи… Можна було спостерігати, як жінки розвішують білизну на балконах внутрішніх двориків або позмагатися у грі «Хто швидше знайде десять котів?» – і нарахувати їх з півтора десятка… Якось, коли ми вже втомилися одне від одного, Сергій запитав, чим мене ще приваблюють наші зустрічі. Я відповіла: краєвидом з вікна…

– Не образився?

– Чого б це? Він визнавав за мною свободу слова. І волевиявлення.

– Рідкісний тип чоловіка, – прокоментувала Луїза.

– А також мітингів і демонстрацій…

– Вимираючий вид.

– Свободу пересування та листування.

– Таких не буває, Ірко.

– У тому-то й річ! Мрію вголос.

Дівчата засміялися.

– А чому розбіглися? Тільки не дуркуй, скажи чесно.

– Кажу. Почав обмежувати усі вищезгадані свободи. Чудес не буває… Мені хотілося, щоб він був таким, яким собі науявляла. А він був, який був… Мав звичку вирішувати за мене, контролювати мої вчинки, захоплювати мій життєвий простір. «З ким це ти щойно розмовляла по телефону?», «Хто цей чолов’яга, з яким ти привіталася?», «Куди це ти так вирядилася?»… І головне – тон. Такий зневажливий, контролюючий, зверхній. Мовляв, знаємо ми вас, бабів… Аж кортіло дати йому правдивий привід для підозр.

Ірина у стосунках із чоловіками не терпіла монотонності й половинчастості, як Луїза з місцями роботи. І легко ставила крапку у відносинах, наступного ж дня відчуваючи готовність до нового пошуку.

– Не страшно щоразу залишатися самій? – запитала Магда.

– А чого боятися? – У голосі Ірини знову забриніли нотки веселої зухвалості. – Це ж тимчасова самотність. Будь-якого дня за будь-яким рогом я можу зустріти ЙОГО. Навіть сміття виношу, попередньо причепурившись перед дзеркалом. А раптом ВІН уже вирушив назустріч, щойно викинувши зі свого життя тягар минулого?…

Ірина вдалася у свою рідну тітку Улю. Та була красунею в молоді роки, згодом важко переживала ранню інвалідність, але не визнавала себе переможеною. Сидячи у візочку, перекидала руками позбавлені чутливості ноги, немов корабельні канати, і втішала подруг племінниці, коли вони розходилися зі своїми хлопцями чи чоловіками:

– Чого засумувала? Кохання важко знайти. Що з того, що він виявився не мужчиною твого життя? І подальший може виявитися не твоїм, і ще один, і ще… Мені б ноги, я б шукала свою половинку, того одного-єдиного, поки б не знайшла… Хай би хоч сотню перебрала!

За сусіднім столиком чоловік, жінка та дитина їли морозиво. Жінка робила усе швидко й енергійно: навела на своїх хлопців об’єктив фотоапарата, скомандувала: «Ближче один до одного, ближче! Усміхайтеся!» Тато з сином слухняно зблизили голови, волосся в обох однаково стирчало їжачком. За їхніми спинами відкривалася панорама мокрих дахів. Гарний мав вийти кадр. Блимнув спалах. Жінка діловито сховала фотоапарат у футляр, квапливо приступила до десерту, впоралася з ним, підсунула ближче до себе креманку чоловіка – він до її вмісту заледве доторкнувся. Моторна жінка весь час перебувала в русі: витерла малюкові руки паперовою серветкою, зняла з чоловікових вусів непомітну крихту, покликала офіціанта, попорпалася у торбинці. Чоловік щось стиха говорив хлопчикові, показуючи за вікно, малюк щось відповів, мабуть, смішне, бо тато розреготався. Хлопчик, дивлячись на нього, теж. Жінка залишалася незворушною. Вона уважно вивчала рахунок і нагадувала зараз сувору виховательку двох братів. Коли сім’я направилася до виходу, офіціант розкрив шкіряну книжечку з рахунком, у яку мати сімейства вклала кілька купюр, і розчаровано закрив. Мабуть, йому зовсім нічого не залишили на чай.

– Ніколи б не змогла так поводитися з чоловіком, – порушила мовчанку Галя. – Вона ж біля нього, як мама. Хоча, може, його саме це і влаштовує… У кожній сім’ї – свої мухи. Колись я думала, що наш шлюб із Віктором ненадовго, а потім, через років п’ятнадцять, зрозуміла, що ми залишаємося разом, мабуть, тільки через одну причину. Не контролюємо одне одного, не припинаємо до себе силоміць, даємо одне одному свободу. Я довго не витримала б, якби щовечора чоловік заводив те саме: де була? з ким спілкувалася?… Та і я не чіпляюся до нього: знову зібрався до Петра у карти грати? не набридло? І не телефоную по кілька разів на день: де ти? чий там голос поруч? Багато речей, через які жінки влаштовують істерики, сприймаю спокійно…

– Як вчора, – нагадала Ірина.

– Я ж не кажу, що ми не сваримося! – погодилася Галя. – Якщо мене щось дійсно дратує, я не стримуюсь… Як вчора. Іноді Віктор мене бісить так, що, здається, вбила б. Але через дрібниці не смикаю. Не пиляю, як бензопила «Дружба». Хоча… Трохи більше уваги від нього не зашкодило б…

– А я думаю, чоловікові треба говорити про те, що тебе не влаштовує, – сказала Магда. – Усі проблеми варто проговорювати, особливо дрібні, бо вони накопичуються і врешті-решт стають основними. А натяки не допомагають, чоловіки їх не розуміють.

– Припини, – відмахнулася Галя. – Хоч натяками, хоч прямим текстом, а чоловік до перевиховання не надається. Безнадійна справа. Який є, таким і сприймай, або ж відразу розбігайтеся.

– Не можу погодитись. Ми усі одне на одного впливаємо, – наполягала Магда. – Варто лише зрозуміти, чому він робить саме так, і поговорити з ним чесно й відверто. От Віктор… Якщо йому сказати: «Як твоя Галка смачно пече!», він мовчки втовче півпляцка, і на тому крапка. Не словом, а ділом оцінить. Проте якщо вже солодке не вдалося, тоді тримайся. Розповість усім: «Галка вчора таке чудо спекла… Мало зуби не поламав». Ми вже до цього звикли, а сторонній людині дивно: що то, мовляв, за стосунки? Що то за ставлення до жінки?… А знаєте, чого він так робить?

– Та ж характер має – не приведи Господи…

– Пояснюю. Тим більше що він і сам, мабуть, цього не усвідомлює. Знаєте, що це?… Забобони! Відголоски стародавніх марновірних уявлень. Як у нас, на Західній Україні, кажуть про немовля, зазираючи у візочок?… «Тьху, яке погане! Тьху, яке паскудне!» Захищають його фразами-перевертнями, щоб не вректи. І Віктор уникає хвалити Галку. Зауважте, підсвідомо уникає, тому що боїться втратити її… І це хороше бажання виливається у таку викривлену форму. Ну що смішного кажу? Ото дурепи…

Найгучніше сміялася Галя, до сліз. Довелося діставати з сумочки дзеркальце, бо туш розпливлась під очима.

– Та я, дівчата, й сама усі ці сюсі-пусі не люблю… – не зовсім переконливо зауважила вона. – «Зая», «сонечко», «ластівко»… Ні. Це не для мене.

– А я люблю, – не заспокоювалася бадьора нині на язик Магда. – Люблю, коли двоє за руки тримаються, коли влаштовують собі вечері при свічках. Запитують: «Ну як у тебе день минув?», «Втомилася?»… Подобається, коли Ігор телефонує мені серед дня з усілякими дрібницями… Навіть якщо у мене часу немає з ним говорити.

– Та що ти порівнюєш? Ви – особливий випадок. Таких пар – одна на сотню або й на тисячу. Покажи мені жінку, яка за двадцять п’ять років подружнього життя ні на кого іншого, окрім свого чоловіка, оком не накинула. Ти унікум, Магдо.

Магда загадково усміхнулась і запитала таким тоном, що за столом запала тиша:

– А ви впевнені, що все про мене знаєте?…

За сусіднім столиком, відповідно до надзвичайності моменту, впало на підлогу і дзвінко розлетілося на друзки керамічне горнятко із залишками кави.

Магда відвернулася до вікна, по якому стікали краплі дощу… Від її веселого піднесення не залишилося й сліду. Подруги затамували дух, перезирнулися: що відбувається?

І Магда не витримала. Пирснула зі сміху.

– Повірили?… А коли повірили? Щойно?… Чи кілька секунд тому? – веселою скоромовкою з’ясовувала вона. – «Магдо, за двадцять п’ять років подружнього життя…», – дуже вдало зімітувала вона інтонації Галі, – «ні з ким, ніде, ніколи…» Які три пари очей! З яким подивом дивилися на мене! Де мій фотоапарат? Краща картина тижня!!!

– Луїзо, а ти чого мовчиш? – смикнула Галя мовчазну Луїзу.

– Галко, ну ти стрілочник, як завжди! – озвалася подруга. – Як щось не по тобі – гоп, і перевела стрілки на іншу колію. А я сиджу, мовчу і чекаю, коли мене запитають: чого мовчиш, Луїзо?… Може, є на те підстави, Луїзо?…

Вона усміхнулася, і, побачивши цю промовисту посмішку, на неї дружньо насіли із запитаннями. У нас тут, мовляв, під носом щось відбувається, а ми нічого не знаємо. Говори, подруго!

І Луїза розповіла історію про те, як кілька днів тому в її квартирі проводка не витримала напруги.

Вранці перед роботою зникло світло у передпокої, на кухні, у ванній. Навіть кави не вдалося попити: електрочайник прикипів вилкою до розетки. «Чого сумна-невесела?» – запитав у ліфті Кінь, коли вони піднімалися у редакцію, і вона несподівано для себе пожалілася йому на побутові війни місцевого значення і на свою чергову поразку в цьому вічному двобої. Ввечері він приїхав до неї, оглянув обсяг робіт і вже через десять хвилин дзвонив сусідові у двері, щоб позичити інструмент. Полагодив розетку, повернув світло у хату, ще й зробив так, аби у бачку не шуміла вода. Луїза спостерігала, як він впевнено з усім вправляється – без жодного зайвого руху. У її помешканні немовби відбувалося захопливе шоу Девіда Копперфілда, вона не в змозі була відвести погляд від рук фокусника. Їй згадався Степан, із яким у неї так нічого путнього й не вийшло: він почувався у гостях як вдома, із задоволенням влаштовувався на її дивані з пультом від телевізора у руці і не помічав ані розетки з оголеними дротами, що звисала зі стіни над головою, ані торшера, у якому постійно блимали й перегоряли лампочки.

– І що? – слухачки забажали продовження.

– Нічого, – поставила крапку Луїза.

– Не хочеш поки що говорити – не говори, – підтримала Магда, якій дуже хотілося дізнатися, чим усе вчора закінчилося.

– Найсексуальніший вигляд, скажу я вам, – вирішила дещо додати Луїза, – має чоловік із викруткою чи молотком у руках, захоплений прибиванням полички або ремонтом проводки. Нічого не можу з собою зробити, дівчата: як побачу хлопа, який вправно цвях у стінку забиває, відразу ж накриває хвиля захвату.

– Це тому, – пояснила Магда, – що для тебе побутові проблеми – вища математика. Вони тебе паралізують. Пам’ятаєш, як ти ремонт ледве пережила?…

Магда сьогодні була в ударі, майже не замовкала. Ірина ж переважно мовчала і слухала, із задоволенням перебуваючи у режимі споглядання. Думала, слухаючи Луїзу з Магдою, що з подругами навіть розмови про дрібниці життя видаються цікавими. Думка про гаяння часу може виникнути на важливій нараді, у черзі під кабінетом чиновника або на батьківських зборах у школі – тільки не під час захопливих теревенів ні про що з найближчими товаришками. Поспілкуєшся години півтори-дві з тими, хто підходить тобі на молекулярному рівні, і настрій поліпшується, на душі розвиднюється. Кращого сеансу групового психологічного розвантаження годі й придумати.

От, наприклад, запитання: чи варто йти у перукарню? У своєму салоні мод, де працювали самі жінки, Ірині ніколи б не спало на думку виставляти цю приватну тему на загальне обговорення. А тут можна просто посеред репліки Магди: «Штапики ми з тобою, Луїзко, купували там, де й дюбелі, це я добре пам’ятаю…» – вставити запитання: «Дівчата, може, мені варто кардинально змінити стрижку?» – і дівчата, мовчки оцінивши твою зачіску, висунуть по кілька переконливих аргументів «за» чи «проти». Швидше «за», бо якщо Ірина запитує, то вона вже зважилася на експеримент. Стрижки вона міняла часто: під настрій, під подію, під нове захоплення… Залишалася постійною лише щодо кольору – воронячого крила.

Луїза теж полюбляла змінювати зачіски, але завжди на довгому волоссі. «Довге волосся, – говорила вона, – найпереконливіша принада жінки». Збирала свої вогняні кучері у хвіст, піднімала у високу зачіску, скручувала низьким джгутом на потилиці або підгортала і кріпила гренадлями так, що складалося враження, ніби вона зважилася на стрижку-каре…

Подібні перукарські розваги не надто цікавили вічно заклопотану Галю, її влаштовували той самий каштановий колір, та сама довжина – по плечі.

Магда ще у студентські часи знайшла свою стрижку і роками зберігала вірність класиці: її попелясто-русяве волосся слухняно тримало форму і дивувало рідкісним природним кольором, який не могла б дати жодна фарба.

Замовили ще кави.

– А може, вина? – запропонувала Луїза і знову покликала офіціанта. – У вас тут є червоне сухе, забула назву. Дуже хороше. Місяці два тому саме тут куштувала. Воно має присмак… шкіряних рукавичок і… ледь відчутну нотку котячої сечі.

Молоденький офіціант, на вигляд старшокласник, помітно знітився. На розгубленому обличчі виразно читалося запитання: ви серйозно чи жартуєте?

– Піду пораджуся, – знайшов він вихід із ситуації та з удаваною солідністю, без зайвого поспіху попрямував на кухню.

– У них тут є сомельє? – поцікавилася Магда.

– До речі, сомельє – слово українського походження, – озвалася Луїза. – Не знали?… Від «сам наллє».

Магда усміхнулася і без зайвих вступів розповіла дівчатам свій сон. Ніби вона збирала на прогулянку маленького хлопчика. Якого?… Смішний такий, заспані оченятка, русяве скуйовджене волосся. Вона шукала його шапочку та рукавички, дивуючись при цьому: літо ж надворі, має бути тепло, для чого шапочка й рукавички…

– Маленький хлопчик – це до клопотів, – пояснила Галя. – Ти сама казала, що до книжкового форуму маєте видати кілька нових книжок.

– Магдо, ти просто замерзла вночі, – висловила свою версію Ірина. – Тому й теплі речі уві сні шукала.

– Я перепрошую…

Біля їх столика знову стояв хлопчина-офіціант.

– Якщо у тому вині був присутній іще й виразний акцент гіркого перцю, то ви куштували італійське «Монтеполі» дві тисячі третього року, – повідомив офіціант. – Або це було грузинське «Цинандалі» від нашого постачальника.

– А! Згадала! – зраділа Луїза. – «Кларет». Французьке вино. Точно. Забула, а тепер згадала. Вибачте! Принесіть нам, будь ласка, пляшку. І трохи сиру… з голубою пліснявою… Назву, як ви вже зрозуміли, я забула.

– Горгонзола? Баварія блю?…

Хлопець повністю реабілітувався у їх очах. Юне обличчя від хвилювання пішло червоними плямами. Чотири дорослі жінки дивилися на нього з повагою, вони таки визнали, що мають справу з професіоналом.

Під пліснявий сир і вино, коли троє намагалися віднайти присмак обісцяних рукавичок, а четверта мовчки насолоджувалася рідкісним букетом, розмова пустилася берега. Пішла у багатоканальному режимі, паралельними потоками й перехресними запитаннями.

– Хто бачив Стахівську? Вона якийсь курс омолодження пройшла. Виглядає супер, десять років мінус.

– …А тут, на манжетах, і з-під комірця – таке штивне густе мереживо, тон у тон…

– З Конем будемо знімати передачу про наслідки невдалих пластичних операцій… Там таке трапляється! Повіки часом не стуляються, уявляєте?… Отак виглядає: кліп-кліп, жах!

– Дівчата, уколи ботокса – це повний відстій!

– Це ж не операція.

– Звісно, не операція. Це уколи. Але отрута – вона і є отрута.

– …А я йому кажу: чого ви мене вмовляєте? Я ж сама бачу, що мені це не пасує. Я добре знаю свою довжину, моя довжина – трохи за коліно.

Стрибали, як блощиці, з теми на тему, не забуваючи, однак, повернутися до перерваної, говорили одночасно про різне парами, склад яких раз у раз змінювався.

Прощаючися, зробили висновок: для нормальної розмови часу, як завжди, забракло.