Читать книгу Пів’яблука - Галина Вдовиченко - Страница 3

При вході у бар Луїза зустрілася поглядом з чоловіком, він сидів обличчям до дверей і неуважно слухав жінку навпроти себе. Луїза відшукала вільний столик, відчуваючи, що незнайомець не зводить з неї очей. Його супутниця і собі глянула, чому щойно скляний, відсторонений погляд співрозмовника помітно ожив. Хоч де опинялася Луїза – у коридорах телеканалу, у крамниці, на пляжі, де завгодно – на неї завжди звертали увагу. І не тому, що ця ефектна мідноволоса жінка мала помітний виступ на спині над правою лопаткою. Власне, не горб відразу впадав у вічі. Приголомшливим було поєднання очевидної фізичної вади зі сповненим гідності, теплим, небайдужим поглядом. Виразні очі, густе руде волосся, аристократичні руки з тонкими зап’ястками – і потворні наслідки дитячого сколіозу. Всупереч усім законам гармонії таке поєднання не псувало її зовнішності, а найсильніший ефект справляла трохи уповільнена граційна хода – результат тривалої й виснажливої роботи над собою.

Якось донька Ірини пожалілася їй: фізкультура в університеті – непотрібний предмет, усі намагаються сачканути. «Уявити лише: двічі на тиждень складати дурні нормативи!» – обурювалася Сонька. «Уявляти немає потреби, – спокійно зреагувала Луїза. – Я усе життя, день у день, протягом години складаю свої особисті нормативи. Ніхто не примушує. Якщо не робитиму цього – почну шкутильгати». – «Чому?» – не зрозуміла дівчина. – «Бо через викривлення хребта права нога коротша за ліву на два сантиметри, – приголомшила мамина подруга. – Не помічала?»

…Луїза сіла за вільний столик так, аби бачити вхідні двері, замовила каву й неспішно розпалила свою вересову люльку. Залою для курців поплив аромат тютюну «Captain Black». Файкування передалося Луїзі від прабабці-гуцулки. З дитинства пам’ятала цей давній гірський жіночий ритуал, від натоптування люльки та припалення – до чищення. Берегла пожовклу світлину з відламаними кутиками – баба Параска з файкою в руці; а було їй тоді вже добряче за вісімдесят років.

Кілька відвідувачів повернули голови до джерела благородних пахощів. На відміну від цигарок з їхнім хамським запахом, розпалена файка має королівський шлейф, вона схожа на доглянуту жінку з витонченими манерами: присутність і одної, і другої неможливо не зауважити.

Кінь спізнювався. Це не прізвисько, Кінь – прізвище. Луїза усміхнулася, коли він так уперше назвав себе. Однак з’ясувалося, що це навіть не творчий псевдонім. «Я від роботи не здохну. І ті, хто зі мною, теж мусять пахати. Або шукати собі іншого режисера». Вона думала, що вони не спрацюються. Але згодом виявилося, що саме він розумів її ідеї з півслова і вмів так вибудувати програму, що результат виходив кращим, хоч і помітно іншим, аніж попередньо уявляли.

Вона прийшла на телебачення, не маючи жодного досвіду роботи у засобах масової інформації. Почула з телеекрану оголошення – запрошували амбітних і креативних спробувати себе у ролі телеведучих та тележурналістів.

Два дні думала – і придумала.

Заступник директора телестудії попереджав кожного претендента: у вашому розпорядженні три хвилини. Як ви бачите свою роботу на новому телеканалі? З якими ідеями прийшли? Дякую, залишіть секретарці резюме, можливо, ми вам зателефонуємо.

Луїза прийшла у бежевому з голови до ніг, подивилася заступнику директора в очі і сказала:

– Я хочу вести програму, що називатиметься «Потвора». Це будуть розповіді та дослідження про явища, які виникають на межі припустимого. Іноді потворні, однак лише на перший погляд. Адже навіть лінія краси, подовжена до безкінечності, стає не досконалою, а огидною. Матеріалу не бракуватиме. Люди, які прагнуть досконалості, часто роблять речі, що руйнують їхню природну гармонію, натомість збої у благих намірах природи, так звані помилки природи, насправді згодом виявляються новими варіантами прояву досконалості…

Заступник директора мовчав. І вона вела далі:

– Це буде програма-провокація. Насправді ми будемо говорити про красу, але зі зворотного її боку. Провокація і гра полягатимуть у всьому, починаючи від назви. Глядач швидше зверне увагу на «Потвору», ніж на «Красу». І не помітить, як опиниться немов муха на стелі – догори ногами. Тобто подивиться на речі новим поглядом. Більшість шедеврів, скажімо, сприймають спочатку як виклик доброму смаку і гармонійному порядку речей. І Ейфелеву вежу, і Едіт Піаф свого часу зовсім не вважали надзвичайними і видатними… Усе це стається тому, що у справді красивому завжди є елементи потворності, а у негарному завжди є прояви привабливості. Але є одна суттєва відмінність: краса може бути підробною, а потворність завжди правдива.

Співрозмовник слухав її мовчки.

– Ось список тем для перших випусків програми, – перейшла до конкретики Луїза і подала своєму мовчазному візаві аркуш із друкованим текстом. – Потрібні помічники-журналісти для розробляння тем і режисер із нестандартним поглядом. У кадрі працюватиму я.

– Почекайте, – озвався нарешті заступник і пішов за директором.

Вона загіпнотизувала обидвох своїми очима коньячного кольору, натиском і чітким баченням того, що робитиме. Ніколи дотепер їм не доводилося бачити таку потворність, що пульсує потужними хвилями життя, – у досконалій упаковці. Ця жінка була позбавлена усіх комплексів, пов’язаних із зовнішністю, виглядала настільки нестандартно, що бентежила лише своєю присутністю.

Її взяли на випробувальний термін, але всі знали від самого початку, що вона працюватиме на телеканалі.

Коли знайомили з творчою групою, Луїза вперше побачила чоловіка, подібного до великого Вінні-Пуха, який всупереч етикету перший подав їй руку і сказав: «Кінь».

…Жодного іншого чоловіка вона б не чекала за столиком у кав’ярні вже п’ятнадцять хвилин. Навіть на ділових зустрічах робила поправку лише на десять, не більше. Великодушно, хоча й дещо зверхньо, давала фори непунктуальним і нездатним правильно розрахувати свій час. Жила за годинником, наставленим на п’ять хвилин вперед. Коли її запитували: «Котра година?» – вона, глянувши на мобілку чи на циферблат наручного годинника, відмінусовувала для інших свої рятувальні хвилини.

Де ж той Кінь? Треба нарешті встати і піти.

…При першій зустрічі він запитав її:

– Де ви працювали?

Вона назвала бюро перекладів Оксани Смик та «Інтернешнл Хаус». Це були останні місця роботи.

– Чому не на радіо? – з цікавістю розглядав він її, витираючи велике жовте яблуко рукавом свого джемпера. – З таким тембром голосу! Хоча вам і в кабінеті психологічного розвантаження ціни б не було. Або у службі «Секс по телефону».

Добре, що він не побачив виразу її очей, – хтось із хлопців у кімнаті зі смаком захрумтів яблуком, і вона відволіклася на різкий звук. Що тут у них, apple-break? Її обличчя, коли вона знову подивилася йому у вічі, залишалося незворушним. Вона вміла за секунду опановувати себе.

– Як ви здогадалися? З такою свободою від умовностей вам би у сутенери…

Він задоволено заіржав, відкинувши голову назад, у повній відповідності з прізвищем. Немов жеребець. Стиснув яблуко у лапищах, воно, бризнувши соком, розчахнулося на дві рівні половинки, і одну з них простягнув їй.

– Ні-ні, я не хочу. Дякую, – відмовилася вона.

– Беріть! – Він майже силоміць вклав їй у долоню гостинець. – Не хвилюйтеся. Джемпер чистий, я його позавчора прав.

– А руки? – поцікавилася Луїза. – Чисті?

– Чисті руки у того, хто ще не брався за розум, – відповів Кінь.

Тепер уже зареготали хлопці – роти напхані яблуками, малопривабливе видовище. Ох вже цей грубий чоловічий гумор… Що за жарти?… Усі вдавали, що зайняті чимось, проте з цікавістю прислухалися до розмови новенької з Конем. Він у них тут, мабуть, за клоуна.

Луїза відкусила від яблука, сказала лагідно:

– З чистотою думок усе зрозуміло.

– А я не зрозумів щодо голосу, – не вгавав той. – Ви з нього професійно коли-небудь користалися чи ні? Голос у вас – те, що треба. Ми саме на ньому акцент робитимемо. Це буде ваша фішка.

У її трудовій книжці було з півтора десятка записів. Ще кілька робочих місць там не були зафіксовані. Працювала референтом директора фармацевтичної фірми, менеджером з персоналу у стоматологічній клініці, провідним фахівцем у відділі зв’язків із громадськістю страхової компанії… Тільки-но відчувала, що їй нецікаво або немає вже чого навчитися, чи виникала можливість отримати більш оплачувану роботу – без зайвих вагань закривала прочитану сторінку і спішила зазирнути на наступну, часом прогортаючи нецікаві місця. Вона не розуміла: як можна по двадцять років гарувати на одному місці?…

Той факт, що у трудовій біографії Луїзи трапився рік роботи у фірмі «Голоси сирен», був відомий лише трьом найближчим подругам. Дівчатам і жінкам зі служби «секс по телефону» непогано платили. Серед майстринь розмовного жанру траплялися й віртуози, наприклад бабці з дівочими голосами, глави сімейств, вони працювали, затиснувши телефонні слухавки плечем, – говорили у мікрофон, не випускаючи зі спритних пальців дротиків та недоплетених шкарпеток для внуків. Луїза мала усе необхідне для цієї роботи: живу фантазію, бурхливу уяву і низький оксамитовий тембр голосу. Бавилася з чоловічими голосами, вигадливо провокуючи, вигадуючи неймовірне. Але їй швидко набридла передбачуваність на тому кінці дроту.

Як Коневі вдалося при першій зустрічі влучити у десятку? Що б він сказав, якби дізнався, що своїм недолугим жартом висмикнув правдивий факт із її трудової біографії?…

…Кінь увірвався до бару, ледь не розтрощивши скляні двері. Гримнув так, що опинився у центрі уваги. На секунду зупинився, приклав руку до грудей, покаянно глянув на господиню за стійкою й у два кроки вже був біля Луїзи.

– Лу, готовий до страти. Винен. Мобіла, зараза, здохла. Не мав звідки передзвонити. Обіцяю чекати на тебе усе життя… У подібних випадках.

Подумала: цікаво, що промайнуло в його голові між двома останніми фразами? Молотить язиком не думаючи – чи навмисне ставить капкан?… А вголос сказала:

– Будеш мені винен. Можеш уже починати віддавати солодким.

– Ти ж не їси солодкого, – нагадав Кінь.

– Я що, руда? Звичайно, їм, – відповіла Луїза, трусонувши вогняною гривою.

– Ти – чудо, – засміявся Кінь, піднімаючи руку – точнісінько учень на уроці, – і озирнувся у пошуках офіціантки.

Насправді солодкого не хотілося. Вона давно відохотила себе від тістечок і цукерок. То чого ж раптом таке бовкнула? Луїза ще зі шкільних часів помітила за собою цю особливість: що більше їй подобався хлопець, то дурнішою вона робилася у його присутності. Поруч із тим, у кого була закохана, перетворювалася на тиху, спантеличену недоріку. Проте звабити хлопця або чоловіка у стані «рівного дихання», з незначною домішкою симпатії до об’єкту, було справою безпрограшною. Звідкись брався кураж, швидкість реакції, особливе відчуття легкості життя і нюх на правильний наступний хід у цій захопливій грі. І чоловік не зводив з неї очей, як кобра з сопілки факіра. Для успіху їй потрібна була лише одна умова – легка скороминуча закоханість, а не тягуча вагомість щохвилинної залежності від іншої людини. От сказав він щойно: «Обіцяю чекати на тебе усе життя», а в неї вже й серце впало. А треба було теж відповісти щось двозначне: «Куди ти дінешся? – наприклад. – Коней на переправі не міняють…» Щось таке. Був би на місці Коня якийсь інший Кінь – так би і сказала. А тут розгубилася, як дівчисько…

Чого покликав? Чого призначив зустріч?… Щось особисте? Ні. Відсутність серйозних, та й несерйозних намірів теж наразі була очевидною. Але те, що він сказав, коли на столі з’явилися тістечка, кава та коньяк у череватих келишках, стало цілковитою несподіванкою.

– Лу, ми не будемо робити програму про казино.

– З якого дива? – не зрозуміла вона.

– Просто не будемо, і все. Не можу наразі більше нічого сказати.

Навіть усміхнувся, дурниці, мовляв, нема про що розводитись.

– Що за таємниці мадридського двору, чорт забирай?! – мовила вона. – Задля цього ти витягнув мене сюди і змусив чекати? Поки ти догулював відпустку, ми зібрали матеріал, зробили підводки, зняли вставки. Залишилося зробити основні зйомки у гральній залі, і по всьому. А ти мені кажеш: давай відмовимося від цієї дурки. Що сталося?

– Далеко не кожне запитання передбачає миттєву відповідь, Лу. Це саме той випадок. Якщо я кажу ні, значить, ні, і наразі цього достатньо. Не треба наполягати. І, до речі, дозволь нагадати: ви цю тему вирішили робити, коли мене не було… То що – за нас?…

Луїза до свого коньяку навіть не торкнулась.

– А чого ти мовчав раніше? Ти що, тільки сьогодні про це дізнався?

– Ми повернемося до цієї розмови. Згодом.

– Коли? – напосідала вона.

– Ніколи, якщо не зміниш тону!

Луїза завмерла, тоді граційно потягнулася до попільнички й акуратно витрусила вміст своєї люльки. Кінь посьорбував із келишка, спостерігаючи, як Луїза хлюпнула у файку коньяку й розтерла дерево м’яким фетром. Вона зосередилась на своїх рухах, вичищаючи вересові нутрощі від залишків тютюну. Здавалося, забула про співрозмовника, повністю переключивши увагу на свою забавку. Тоді сховала люльку у футляр, застібнула торбинку і підвела очі на офіціантку, що проходила поруч:

– Ви цукор до кави давали?

Паузу Луїза витримала не гірше від досвідченої актриси, повільно порахувавши до десяти. У Коня теж витримка виявилася будь здоров.

– Одну грудочку, – винувато відповіла офіціантка. – Не треба було?

Луїза махнула рукою – «дурниці, усе гаразд» – і лагідно запитала Коня:

– Коли?

– Що коли? – не зрозумів він.

– Коли повернемося до цієї розмови?

– Не знаю наразі. Знаю, що повернемося.

– То яке тістечко вибираєш?… – поцікавилася Луїза. – Я хочу сирник.

Вона звикла, що саме жінки, а не чоловіки надійніше тримають своє слово. Принаймні в її оточенні. Такий був її особистий досвід. Для більшості чоловіків, які їй зустрічалися, слова нічого не важили, були дешеві, як борщ. Дав слово – забрав. Пообіцяв – не зробив. Ляпнув – забув… І не робив собі з цих дурниць жодної проблеми – обставини, мовляв, змінилися, вчора думав так, нині інакше. Чоловік міг у запалі сказати щось справді образливе, а згодом здивуватися, що вона ці слова запам’ятала. Як в анекдоті: «Куме, ти що – обідився?…»

А Кінь словами не розкидався. Хоча іноді було незрозуміло, жартував чи був серйозний. Цю його особливість – відповідати за сказане – Луїза спочатку зауважила з подивом, згодом переконалася, що це не випадковість, а прояв характеру. А потім закохалася, як десятикласниця.

…Нічого не вдієш, доведеться набратися терпіння і дочекатися, поки він сам пояснить, що до чого.